Ми не можемо перемагати те, що не розглядаємо як напад, оскільки просто не помічаємо цього. Непрямий вплив сильніший за прямий, оскільки проти нього не спрацьовують стандартні види захисту.
Масова свідомість є одночасно простою і складною. З одного боку, вона орієнтована на прості емоційні реакції, з іншого, має дуже довгу пам’ять, яку час від часу намагаються заглушити, коли у пропагандистів виникає така потреба. Пропаганда шукає «ключики» до людських душ. Це можуть бути прості, тому нібито щирі слова, а можуть бути цитати авторитетних людей.
СРСР завжди був країною цитат. Усі цитували класиків марксизму-ленінізму, що мало досить масовий характер. Університети й Академія наук жили від цитати до цитати, від одного з’їзду партії до іншого. Дисертації були наповнені цитатами з промов генсеків або рішень з’їздів КПРС. Це був певний науковий ритуал, без якого дисертації не могли існувати.
Правильні цитати допомагали людям у кар’єрі, відкривали шлях нагору. Ти міг цитувати сам або вписувати цитати в промови інших — працювало все. Згадаймо рядок «нам песня строить и жить помогает», точно так діє і трансформована фраза: «нам цитата будувати й жити допомагає». СРСР був країною цитати, де все вибудовувалося за ієрархією.
Цитата — це броня, яка дає можливість і іншим думкам рухатися під прикриттям вперед. Коли є когнітивний та інформаційний захист масової свідомості, то точно так само є і когнітивний та інформаційний напад. Відбуваються тисячі інформаційних пострілів, від яких захиститися можна тільки за допомогою когнітивного захисту, який має свою власну системність, і ці дві системності іноді збігаються, а іноді ні. Інформаційний удар не переможе когнітивний захист. З цієї причини дітей уже в школі готують до відбиття подібних ударів. По суті навіть завдання з арифметики можуть нести ідеологічне навантаження.
Ми перебуваємо в полоні цитат, навіть коли не пам’ятаємо їх. Часто повторювані кліше оточують нас, знаходячи своє місце в нашій голові. Тобто для опису ситуації у нас дуже часто «вискакують» цитатні висловлювання, оскільки вони заздалегідь відомі, часто є римованими, підкріплені віртуальними потоками — фільмом, книгою, піснею...
Можна навести безліч таких прикладів, коли широко поширена цитата починає жити своїм життям. І це говорить про те, що вона закріпилася в масовій свідомості, тобто «постріл» влучив у ціль, оскільки її повторюють навіть ті, хто її не бачив і не чув у тому, що було джерелом цієї комунікації.
Ми в принципі живемо у світі повторів, тому нове і старе йдуть нарівні. Але «старе» весь час накопичує кількість повторень. Це може бути все: від класиків марксизму-ленінізму до «побуту». Масова свідомість приймає все, і якщо вона вдала, вона починає жити зовсім іншим життям — своїм власним, оскільки у неї немає зовнішнього стимулювання...
Можна навести такі приклади «цитатопородження» від першого варіанту до безлічі повторів, як у високому стилі, так і в низькому:
«Раз пошла такая пьянка, режь последний огурец» (Висоцький);
«Вставай, страна огромная, вставай на смертный бой» (пісня ансамблю Александрова);
«Эй, вы, там, наверху!»;
«От вас опять спасенья нет!»;
«Не могу больше слушать»;
«Я этот ваш кордебалет!»;
«Эй, вы, там, наверху!
Не топочите, как слоны,
От себя отдохните,
Ну дайте, дайте тишины!» — співала Алла Пугачова.
Наші мізки — це насправді не зовсім наші мізки, їх доверху переповнюють чужі думки. Римовані думки мають велику силу для запам’ятовування. Об’єднані з візуальністю, як у кіно або на сцені, вони проходять багато бар’єрів, чого не можуть зробити прості цитати, які продовжують жити іноді тільки в шкільних підручниках.
Багато радянських пісенних цитат є прямими «пострілами» в масову свідомість, оскільки при вдалому створенні та виконанні вони знаходять місце в мозку кожного навіть поза їх змістом. Музика і рима роблять свою справу. В результаті перед нами не стільки інформаційна війна, скільки інформаційно-когнітивна. І це по суті війна зі своїм власним народом...
У випадку масової свідомості рядки з пісень були важливішими за будь-які монографії, оскільки пісню чує і знає кожен. Точно так у реальність переходять герої та слова з романів або дії з ігор. Ми починаємо жити, хоча б частково, у світі, побудованому цитатами.
Були цитати для конспектування, а були для відпочинку. «Ненаукові» цитати набагато ширше поширювалися, відповідно бомбардуючи мізки. Такі цитати починали жити своїм власним життям. Наприклад, Микола Басков співав так, а за ним повторювали: «Я встретил девушку, полумесяцем бровь. На щечке родинка, а в глазах любовь. Ах, эта родинка меня с ума свела. Разбила сердце мне, покой взяла...».
Спочатку в 1957 році був фільм «Я зустрів дівчину» з таким же сюжетом: «Прекрасний голос Лоли, головної героїні фільму, привертає увагу багатьох у її місті — починаючи від професіоналів з міського хору, які прагнуть залучити дівчину до своїх лав, до Саїда, звичайного робітника, який довго стоїть біля її будинку. Але батько Лоли, бажаючи захистити дочку від будь-яких зазіхань, відправляє її в село, навіть не підозрюючи, що закоханий Саїд знайде Лолу і там».
При цьому цікаво, що мелодрама якраз по суті безпосередньо розмовляє з масовою свідомістю. Це відображення її суті, її картини світу. Коли масову свідомість намагаються зробити ідеологічно орієнтованою, це порушує її основи. В принципі ми зазвичай завищуємо свого співрозмовника, а насправді йому не потрібні високі істини.
По суті низькі істини теж можуть бути високими. Ми недооцінюємо силу простих думок і простих слів. У будь-якому випадку вони мають ширшу аудиторію слухачів, ніж передові статті газет. Естрада живе саме в такому світі, оскільки її аудиторія — це широкі простори масової свідомості. Леонід Утьосов, наприклад, співав таке:
«С Одесского кичмана
Бежали два уркана,
Бежали два уркана та й на волю.
В Вапняровской малине
Они остановились.
Они остановились отдыхнуть».
Перебування в орбіті уваги масової свідомості робить зірку справжньою зіркою. Тепер їй не буде страшна будь-яка критика, оскільки масова свідомість заповнить для неї будь-який зал. Саме Рашид Бейбутов співав прямо для масової свідомості, тобто цитатою, потім усе було повтором, він — перший:
«Я встретил девушку, полумесяцем бровь,
На щечке родинка и в глазах любовь.
Ах, эта родинка меня с ума свела,
Разбила сердце мне, покой взяла».
До речі, так і залишилася нерозкритою таємниця його смерті. Тільки таємниці радянського часу вже нікому не цікаві, вистачає своїх.
Масова свідомість — як дитина, вона простодушна, вона відкрита простим зрозумілим емоціям. Пропаганда часто їх використовує, наприклад, каже: «Це ж наші діти», чим захищає від будь-якої критики тих, кого треба захистити.
Цитата є одним із варіантів віртуального впливу, а не просто інформаційного, оскільки тут відбувається додатковий вплив авторитетності та повторюваності. А те, що повторюється багаторазово, масова свідомість готова визнати правдою. Це не погано чи добре, просто легше визнати правдою те, що чують усі, а не сперечатися з цим.
Багато чинних політиків переймають віртуальність поведінки з минулого, стаючи тінню героїв минулого і сьогодення. Тобто інформаційно вони з нами, а когнітивно — їхній ідеал знайдений ними в минулому.
Леніна після тиску масиву радянських пропагандистських фільмів дуже часто повторювали не тільки в поведінці, але і в анекдотах, які обігрували цю модель. Сталіна — рідше, чи то тому, що в минулому це було страшно, чи то тому, що легше повторити, просто взявши акцент грузина, який говорив російською.
А ще не повторився стиль одягу Сталіна: «Жоден із радянських лідерів не запам’ятався сучасникам своєю манерою одягатися, як Сталін. Можна навіть сказати, що він створив особливий стиль, який залишається затребуваним і в наші дні. Правда, вже не в Росії. Комуністичні вожді Китаю, Північної Кореї, В’єтнаму, як і сім десятиліть тому, одягають «сталінки», які з одягу давно перетворилися на ідеологічний символ. Знак вірності партії, символ незмінності політичного курсу. Курс, цтім, може бути різним, може дуже серйозно змінюватися. Але ось символ залишиться колишнім», — пишуть на сайті «Новий русскій бренд», на якому продають речі в російському стилі.
Світ цитат був дуже важливим у СРСР, оскільки будь-який текст, будь-яке рішення оформлялося як реалізація мудрих рішень партії та уряду. Тобто цитата, а не закон, швидше були способом обґрунтування тих чи інших рішень. Преса теж спиралася на подібний цитатний причинний ряд, що пояснював появу тих чи інших подій «мудрими» рішеннями партії та уряду. Відчуття справедливості було, оскільки всі жили однаково, що відрізняє той світ від розгулу багатства у невеликої кількості людей сьогодні.
Росія повторила цей радянський досвід домінування державного погляду на події без права на його критику. Те, що написано або публічно сказано, завжди має бути більш правильним, ніж сама дійсність. У цьому полягає найголовніша сила друкованого слова. Воно завжди має більший авторитет, ніж слово усне. Звідси все більша роль держави, слова якої завжди домінують над будь-якими іншими.
Дослідники фіксують такий стан таким чином: «Вплив держави на ЗМІ, на громадську думку в Росії поки що практично абсолютний. Держава в буквальному сенсі вирішує, кому можна існувати, кому не можна, хто допущений до публічної свідомості, хто ні. Вона поки що не хоче втручатися в діяльність зовнішніх сил на російському інформаційному ринку. Адже у нас поки що немає цензури зовнішньої інформації: і “Радіо Свобода”, і “Голос Америки”, і західні видання, і західне телебачення доступні на території Росії, ніхто поки що не збирається перерізати кабель або встановлювати глушилки. З іншого боку, ефективність цих ЗМІ обмежена: скажімо так, їхній вплив у російському суспільстві поширюється на відносно замкнуті й аудиторії, що самі себе агітують», — пише Ярослав Шимов у статті «Путін пішов далі Андропова» на сайті російської служби «Радіо Свобода».
Безліч інформації, що циркулює, робить важливим вміння відокремлювати головне від другорядного, правду від брехні. Інформації завжди більше, ніж ми в змозі охопити, а тим більше перевірити на достовірність. Сучасний світ породжується генераторами інформації, які контролюються державами. А держави хочуть бачити в інформаційних потоках тільки те, що їм подобається.
У мирний час держави все одно перебувають у стані війни, тільки інформаційної. Дослідники констатують, що російські інформаційні операції завжди спрямовані не тільки на збройні сили країни, що атакується, але обов’язково і на її населення: «Російський підхід має цілісний характер. Він спрямований не тільки на державу-ціль і її збройні сили [...], але й на досягнення бажаних ефектів у свідомості цільового населення, його сприйнятті та прийнятті рішень на користь російських інтересів і цілей. Це двосторонній підхід, який спрямований на фізичне та когнітивне вимірювання інформаційного середовища», — ідеться в англомовному дослідженні «Інформація війна Росії» Деніса Гомеза.
Тоді має працювати все те, що перебуває в полі уваги масової свідомості. І можливо, це буде навіть важливіше для виграшу/програшу, ніж просто увага до збройних сил. Адже навіть війна спрямована на те, щоб кінець кінцем перемогти мізки, тут просто коригується кінцева мета.
Світ різноманітний, у ньому є багато того, що може бути перетворено на зброю, є й маса непрямого впливу, який у результаті все одно спрацьовує, хоча й пізніше. Державам більш приємний прямий спосіб завуальованого наказу. Його думка багаторазово тиражується в різних формах.
У принципі працюють навіть ігри: і це зрозуміло, ніхто не очікує саме такого удару, розглядаючи все це як невинне задоволення. З цієї причини все, починаючи від букварів, може бути містком до зміни поведінки.
З іграми є і такий приклад: «Польська фірма Galaktus представила гру Hollow Home від студії Twigames із Києва. Її головний герой — 14-річний Максим, який повинен самотужки покинути українське місто, яке обложили російські війська. Творці розповідали, що приступили до розробки після облоги Маріуполя навесні 2022 року. Глава Galaktus Матеуш Шукайт заявив DW, що українські колеги працювали над грою про війну, самі постійно перебуваючи під бомбардуваннями. “Прив'язка до реальних подій надає внутрішню глибину всій грі. Звичайно, вона досить трагічна. І була розроблена прямо під час війни”, — сказав Шукайт», — ідеться у статті Микити Ошуєва «Ігри про Росію, репресії та війну в Україні» на сайті російської служби «Німецької хвилі».
У таких підходах скрізь є таке правило: споживач стежить за основною лінією, залишаючи увагу на непрямі меседжі на потім. А далі ця інформація поширюється поза його увагою, оскільки вона вже увійшла в дозволене поле.
Або такий приклад: «Видавництво Critical Reflex, яке зараз базується на Кіпрі, але засноване росіянами, представило гру Militsioner від розробника TallBoys. У ньому також працюють громадяни РФ. У грі потрібно бродити вигаданим містом з архітектурою в стилі російської провінції. З неба за головним героєм стежить величезний міліціонер. Мета — втекти з цього міста, чому перешкоджає всевидючий страж. Ще у 2020 році, коли гру тільки анонсували, телеканал “Росія 24” назвав її русофобською і звинуватив творців в оскверненні образу Дяді Стьопи з поеми Сергія Михалкова. Розробники стверджували, що при створенні гри про репресії надихалися романами “Злочин і кара” Достоєвського та “Процес” Кафки», — пише «Дзеркало тижня».
У Алли Пугачової в одній з пісень є такі слова: «Этот мир придуман не нами, этот мир придуман не мной»... Виходить, ми завжди живемо в чужому світі... Значить, хтось його створює навмисно.
Ми не можемо перемагати те, що не розглядаємо як напад, оскільки просто не помічаємо цього. Непрямий вплив сильніший за прямий, оскільки проти нього не спрацьовують стандартні види захисту. Дитина тим більше не бачить небезпеки, а бачить тільки розвагу, від якої неможливо відмовитися.
У сучасному світі відбулося перемикання на споживання відеоконтенту, старі друковані видання вимирають через свою відданість вербальності перед візуальністю. Вони явно прибульці, тільки не з майбутнього, а з минулого.
Сьогодні у великому масиві візуального контенту можна приховати все, що потрібно. Плутаються всі вихідні сліди: «Аналітики відзначають, що серед 50 провідних дитячих каналів на ютубі можуть бути й інші російські проєкти з українським маркуванням, але встановити кінцевих власників без офіційних документів неможливо. Експертка також навела приклад із каналом Booba, який формально зареєстрований у США, але фактично створюється продакшном у Москві та заробляє на західній та українській аудиторії», — пише авторка «Детектора медіа» Наталка Данькова в тексті про дитячі ютуб-канали.
Література — це складний механізм впливу, що вимагає розуміння і навіть переосмислення твоїх знань про світ, гра — на порядок легша. Напевно, це пов’язано з тим, що в разі гри ти сильніше перебуваєш усередині уявної ситуації. За твоїм сприйняттям ти не граєш, а живеш там. Вона одночасно є генератором цитат, які активно присутні у твоєму мозку, оскільки створені кращими фахівцями з письма, які є у світі. Журналістика розрахована на разовий вплив, література — на умовно вічний. Підтверджує феномен газети, яка цікава в день виходу, тоді як книга може бути цікава вічно.
Радянські міфотворці справедливо писали й навіть співали: «Нам песня строить и жить помогает». Однак пісня, яку співають, причому майже всі, і є реальною цитатою, яка дійсно будувати й жити допомагає. Це відбувається з двох причин. З одного боку, вона популярна, тобто її знають усі. З іншого боку, вона правильна для замовника, тобто формує потрібний варіант поведінки.
Ми живемо у світі, побудованому міфотворцями. Вони запускають свої міфи, а нам доводиться підганяти під них життя, яке з усіх сил чинить опір, оскільки міф завжди сильніший за правду.
Академія української преси у партнерстві з Kyiv Media Hub запрошує на презентацію четвертого, повністю оновленого видання підручника-посібника Штефана Рус-Моля та Танева Шульца «Журналістика».
Презентація відбудеться 3 жовтня о 12:00 у Києві. Точна локація буде повідомлена зареєстрованим учасникам.
Це унікальне видання об’єднує під однією обкладинкою найважливіші знання й навички, необхідні сучасному журналісту. Книга поєднує теорію та практику, зосереджуючись як на жанрах, мові, роботі з даними, так і на нових викликах — від диджиталізації та штучного інтелекту до питань етики, редакційного менеджменту та свободи слова в умовах війни.
Книга присвячена насамперед журналістському ремеслу та практиці, а також включає корисні дослідження медіа. У ній простежуються зміни в професії під впливом цифрових технологій та нових форм комунікації. Видання містить карикатури Костаса Куфогіоргоса, що підкреслюють роль гумору в культурі полеміки. Окрема увага приділена взаємозв’язку журналістики та PR, питанням редакційного маркетингу й менеджменту в умовах обмежених ресурсів. Автори розглядають ці теми крізь призму глобалізації, залучаючи досвід європейських країн і США.
Учасники презентації:
«Усі німецькі підручники, що перекладенні АУП, об’єднує чудова риса: вони мають практичний характер. Саме за цими підручниками та посібниками вчаться студенти журналістики в німецькомовних країнах. І за ними навчаються і їхні українські колеги. Багато з цих книжок ви знайдете в підручнику Штефана Рус-Моля й Танева Шульца «Журналістика». Це й не дивно, бо вони є найкращими в німецькомовному світі» — Валерій Іванов, професор, президент Академії української преси.
Книга буде цікава студентам факультетів журналістики, практикуючим медійникам, викладачам і всім, хто хоче зрозуміти, як працюють сучасні медіа.
Попередня реєстрація є обов’язковою умовою участі в презентації: https://forms.gle/JdZedFkBkqUP9dU86
Точна локація буде повідомлена зареєстрованим учасникам у листі електронною поштою за декілька днів до заходу.
Звертаємо вашу увагу: організатори не відшкодовують витрати на проїзд, проживання та харчування.
Учасники, які пройдуть попередню реєстрацію та візьмуть участь у презентації, отримають безкоштовний примірник друкованого видання.
Якщо у вас з’явилися запитання, звертайтеся до асистентки проєктів АУП: 067-372-27-33, info@aup.com.ua – Юлія Рицик.
Видання стало можливим завдяки підтримці Посольства Федеративної Республіки Німеччина в Україні, фонду Pressehaus NRZ та Erich-Brost-Institut für internationalen Journalismus der Universität Dortmund.
У сучасному світі, а особливо в умовах війни, журналіст має не лише володіти словом, а й бути фактчекером, аналітиком достовірності інформації. У багатовимірному комунікативному просторі сучасності він повинен бути і комунікативістом, і психологом, здатним розуміти механізми впливу інформації на людей та її специфіку для різних аудиторій.
Особливо це стосується маніпулятивної та недостовірної інформації, яка є основою інформаційної війни, розпочатої росією проти України.
І це не просто гучні слова. Сьогодні росія посідає перше місце у світі за системними інвестиціями у пропаганду. Лише у 2024 році її бюджет на це перевищив 2 мільярди доларів. Найпотужнішою зброєю проти цієї пропаганди є критичне мислення. Водночас, як наводила у своїх дослідженнях професорка, достатній рівень розвитку критичного мислення має лише близько 20% населення.
Саме тому тема фейків, маніпуляцій та дезінформації, а головне — способів їх розпізнавання й протидії, стала центральною на другій менторській сесії медіаекспертки Академії Української Преси, бізнес-тренерки, професорки, завідувачки кафедри соціальних комунікацій Маріупольського державного університету Тетяни Іванової.
Слухачами курсу були головні редактори та журналісти прифронтових медіа — учасники проєкту НСЖУ «Зміцнення стійкості прифронтових медіа як інструменту боротьби з дезінформацією».
Чи завжди журналістам реагувати на фейки?
Працюючи з реальними прикладами фейкових повідомлень, учасники навчалися правильно реагувати на недостовірну інформацію. На конкретних кейсах вони будували модель достовірної новини та визначали меседжі, які варто у ній закладати.
Це важливо, адже, як розповіла редакторка газети «Путивльські відомості» Тетяна Каушан, у їхньому регіоні чимало людей поширюють чутки на кшталт: «завтра відхоплять шматок території, підірвуть мости, а ми залишимося біля росії». Такі повідомлення сіють страх і тривогу, й люди швидко починають у них вірити, якщо бачать їх на якихось ресурсах.
Іншим блоком стало питання: чи завжди журналістам потрібно реагувати на фейки в інфопросторі?
Разом дійшли висновку: медіа обов’язково мають реагувати, особливо якщо йдеться не про поодинокий випадок, а про масове поширення неправди.
За словами Тетяни Іванової, важливо одразу виходити до аудиторії з перевіреною, офіційною інформацією й зазначати це навіть у заголовку. Так, перевірка фактів вимагає часу, але перевага журналіста завжди на боці достовірності.
Контрпропаганда як місія журналіста
«Під час війни журналісти не можуть бути пропагандистами, але вони мають бути контрпропагандистами, — підкреслює Тетяна Іванова. Адже непротидія або поширення фейків — це маленька, але небезпечна перемога ворога на інформаційному фронті, а ми не можемо йому цього дозволити».
Експертка виділила кілька ключових принципів для журналістів, які спростовують фейки:
Отже, писати правду — це не тільки виклик, а й відповідальність, — таким став головний висновок учасників.
Чому люди вірять фейкам?
Наступним етапом тренінгу було завдання з’ясувати, які психологічні механізми змушують людей довіряти неправді.
У форматі мозкового штурму на платформі Canva учасники проаналізували причини довіри до дезінформації та вирішили, що журналісти мають пояснювати їх своїй аудиторії. Це підвищує інформаційний та психологічний рівень читачів.
«Людина, яка живе у стані війни, психологічного збентеження, часто не здатна критично мислити. Вона швидше повірить у те, що дає їй ілюзію виживання. Для створення фейку достатньо впливати на дві сфери: емоції та когнітивні упередження», — пояснила Тетяна Іванова.
Технології створення фейків
Окремим модулем було вивчення технологій, за допомогою яких поширюються фейки. Учасники розібрали:
На прикладах зі своїх регіонів (Запоріжжя, Нікополь, Сумщина, Чернігівщина та ін.) журналісти побачили, як російські пропагандисти використовують ці методи, і яку загрозу вони становлять для суспільства та держави.
Інструменти перевірки інформації
«Соцмережі видаляють лише близько 5% фейкового контенту. Решта 90% продовжує жити навіть після спростувань», — наголосила Іванова. Саме тому перевірка фактів — критично важлива.
Серед технологій учасники знайомилися з методами OSINT-розслідувань (Open Source Intelligence Investigation), які базуються на відкритих джерелах: соцмережах, фото- та відеоресурсах, картах, базах даних, супутникових знімках тощо.
Також розглянули інструменти фактчекінгу:
Учасники змогли переконатися, як одна й та сама фейкова світлина розкриває свою неправдивість через три різні інструменти.
Практична «родзинка»
На завершення учасники виконали вправу «Фейк»: аналізували «новину» за критеріями фактчекінгу й визначали, чи є вона правдивою.
«Це стало справжньою «родзинкою» тренінгу. Адже, як казав Сократ, найцінніша істина — та, до якої людина дійшла сама. Саме так, через практику, дискусії, натхнення та взаємну підтримку і формується стійкість українських прифронтових медіа», — підсумувала Тетяна Іванова.
Проєкт «Зміцнення стійкості прифронтових медіа як інструменту боротьби з дезінформацією» фінансується Посольством Литовської Республіки в Україні в рамках Програми Співробітництва з Метою Розвитку та Сприяння Демократії.
Українські педагоги мають можливість заощадити гроші і безкоштовно скористатися освітньою платформою ШІ.
Українська мова в інтерфейсі — в процесі домовленостей з розробниками. Проте вже українською мовою можливо генерувати матеріали!
Чудовий подарунок для освітянок і освітян України! Завдяки ініціативі чудового проєкту SEED: Support for Education, Empowerment, and Development усі українські педагоги можуть отримати безкоштовний річний доступ до MagicSchool — платформа ШІ для вчителів.
Це еквівалент 99 доларів США, але для українських педагогів це буде БЕЗКОШТОВНО 🤓
Щоб отримати промо код для безкоштовного доступу — просимо пройти за посиланням: https://seedua.org/magicschoolairegistration/
Ми все життя мріяли не ходити на роботу, а тепер боїмося настання цього періоду з появою штучного інтелекту.
Ми живемо у світі, який очікують глибокі зміни. Наші минулі трансформації, такі як революція 1917 року, були ініційовані соціальними протестами — люди призвели до змін соціального порядку, оскільки стара система їх недооцінювала. Вони прагнули щасливішого майбутнього. Перебудова теж мала на меті контроль майбутнього, але вже зроблений згори. Причому нагорі залишалися практично ті ж самі люди, з цієї причини це і була перебудова, а не революція.
Контроль майбутнього не менш важливий, ніж контроль сьогодення, де держава досягла найбільшого успіху, і контроль минулого, яким займаються освіта, література і мистецтво, що несуть нам потрібну картинку «штучної» дійсності, коли ми вже не в змозі перевірити, чи все це було насправді.
Джерело: https://detector.media/infospace/article/243472/2025-08-20-gryade-nove-maybutnie-i-dlya-media-tezh/
Товариш Сталін добре це розумів, весь час займаючись репресивним контролем над суспільством, що розв’язувало йому руки, оскільки альтернативність інтерпретацій не допускалася. Путін, хоча і в більш м’якій формі, зайнятий зараз тим же — побудовою і поліпшенням своєї репресивної системи, яка дасть йому досидіти до кінця. Він будує ту ж модель: почав із «ворогів народу» у вигляді «іноагентів», а зараз узагалі починає карати за не той пошук в інтернеті. Тобто практично запроваджує інтернет-поліцію. Нові часи вимагають нового контролю.
Революція, що відбувається зараз зі штучним інтелектом, призведе взагалі до непотрібності людей. Вони перестають бути головною розумовою силою, штучний інтелект забере у них робочі місця: від журналістів до лікарів. Страх перед майбутнім — не дуже хороший знак.
Російський письменник Олексій Крол пише на своїй фейсбук-сторінці, цитуючи Мо Гавдата: «На відміну від попередніх технологічних революцій, які в основному стосувалися ручної праці, нова хвиля автоматизації, за його словами, вдарить по освічених професіоналах і представниках середнього класу, які складають основу сучасної економіки. Народжений в Єгипті технічний фахівець, який став мільйонером до 29 років, вважає, що масштабне витіснення працівників призведе до небезпечного рівня економічної нерівності. Без належного регулювання ШІ посилить концентрацію багатства і влади у власників технологій, а мільйони людей опиняться позбавленими місця в новій економіці».
Мо Гавдат також нібито серйозно розводить майбутніх людей і можливість працювати: «Нас ніколи не змусять прокидатися щоранку і присвячувати 20 годин на день роботі. Ми не створені для цього. Ми визначили свою мету як роботу. Це капіталістична брехня».
Дивно, але ми все життя мріяли не ходити на роботу, а тепер боїмося настання цього періоду. Суспільству і державі буде дуже складно контролювати слова і поведінку безробітних людей. Пропаганді доведеться досягти небачених висот, щоб домогтися відсутності соціальних потрясінь, що йдуть від людей, які сидять у бездіяльності вдома. До речі, поліції — також. Людина, не обтяжена соціальними умовностями й заборонами, завжди небезпечна для інших. Вона випадає з нав’язуваної масової поведінки.
Крол також підкреслює важливу річ: «Виникає головне питання: а які професії залишаться? Відповідь відома — креативні. Тому що ШІ не здатний нічого творити. Він ефективний компілятор, який погано дає раду з невизначеністю. Тому, коли ми читаємо новини, що нова модель обійшла всіх у математиці, ми не бачимо нормальних бенчмарків за художніми текстами. І як людина, глибоко занурена в це, я розумію: нормальні видавці взагалі не хвилюються. З моменту появи GPT — три роки вже буде в жовтні — в креативній сфері немає жодного кроку вперед. У створенні контенту — відео, наприклад — ШІ вже робить спецефекти, якісь фрагменти. Оператори стають непотрібними. Але з точки зору драматургії — нічого не змінилося. Талановитих сценаріїв, книг більше не стало».
Час тепер летить занадто швидко. З цієї причини настають нові війни й нові землетруси, які будуть змінювати і життя, і суспільство. А ми завжди слабко готові до нових змін. СРСР серйозно відставав, намагаючись зберегти старі методи управління. Це були як репресії, так і література-мистецтво-кіно, які дивним чином об’єднали як інтереси творців, так і інтереси держави. Люди хотіли щастя і веселощів, які дарувало їм кіно як замінник життя.
Сталін любив кіно, мабуть, бачачи в ньому головного пропагандиста, оскільки кіно поєднує потрібну інформацію та розважальність. Є приклад, коли він просив записати йому слова пісні з екрана. Сьогодні таку ж пару «інформація + розважальність» створюють соцмережі, керовані ніби алгоритмами, але їх налаштовують люди, які підвищують емоційність таких потоків.
Раніше боролися не з тими думками різними варіантами репресивної політики. Є лист Леніна до Дзержинського, датований 19 травня 1922 року. Там є такі слова: «Всі вони явні контрреволюціонери, пособники Антанти, організація її слуг і шпигунів та розбещувачів учнівської молоді. Треба поставити справу так, щоб цих “військових шпигунів” виловлювати — і виловлювати постійно й систематично та вислати за кордон. Прошу показати це таємно, не розмножуючи, членам Політбюро, з поверненням Вам і мені, й повідомити мені їхні відгуки та Ваш висновок». Отже, Сталін реально пішов далі ленінським шляхом.
При цьому вже в післясталінський час навіть Лаврентій Берія, коли він три місяці був головним у країні, виступив із планом реформ, тобто планами перебудови, що знижували рівень боротьби. Все це Берія намагався розгорнути за три місяці між смертю Сталіна й арештом його самого. Нездійснена перебудова містила такі тези:
Нове майбутнє особливо важливе для медіа, оскільки, як вважається, штучний інтелект витіснить тих, хто працює. Але це не торкнеться творчих професій, які все одно залишаються за людьми. Вони слабко піддаються алгоритмізації. А журналістика — це також творча професія, оскільки там створюється те, чого не було до цього. Звичайно, це не письменницьке ремесло, де все і завжди має бути новим, але все одно творче.
Майбутнє завжди здається кращим, інакше б до нього не прагнули. Правда, потім це може виявитися не так, але буде вже пізно. Зараз ми опинилися в складній ситуації, оскільки йде війна, але позитивне майбутнє завжди є на горизонті, проте ми все одно до нього рухаємося.
З радістю та гордістю повідомляємо: імʼя президента Академії української преси Валерія Іванова включено до біографічного довідника «100 імен Інституту журналістики» (КНУ імені Тараса Шевченка, 2025). Це почесне видання, створене до 80-річчя Інституту, об’єднало історії людей, які протягом усіх цих років формували й формують українську журналістську школу – журналістів, викладачів, науковців і просвітників.
Ім’я Валерія Іванова у цьому колі – це знак довіри й високе визнання багаторічної праці задля розвитку професійних стандартів, медіаосвіти та свободи слова в Україні. Як очільник АУП, він послідовно підтримує редакції, навчає молодь критично мислити, відстоює етичні принципи та допомагає журналістам працювати чесно, відповідально й сміливо. Його ініціативи, дослідження та освітні програми стали орієнтиром для цілих поколінь фахівців.
Для нашої спільноти – це більше, ніж відзнака. Це підтвердження місії: творити сильні українські медіа, що служать суспільству, захищають правду й підсилюють демократичні цінності. Ми щиро дякуємо Інституту журналістики та вітаємо Валерія Іванова з цим важливим досягненням!
Пишаємося. Вдячні. Натхненні рухатися далі.
Напередодні Дня Незалежності Президент України відзначив державними стипендіями видатних діячів інформаційної сфери.
Українські журналісти залишаються там, де інші вимушені тікати. Вони показують правду, коли на міста падають ракети, випускають газети навіть без світла та зв’язку, документують злочини й подвиги, ризикуючи власним життям і здоров’ям. Це люди, які перетворили професію на місію.
Серед нагороджених — Людмила Мех, заслужена журналістка України, президентка ВБФ «Журналістська ініціатива» та членкиня правління Академії української преси. Завдяки її роботі свого часу НСЖУ стала членом Міжнародної федерації журналістів, а сьогодні її діяльність є прикладом професійності й відданості.
Від імені АУП щиро вітаємо пані Людмилу з відзнакою та пишаємося її внеском у розвиток української журналістики!
Також довічні стипендії отримали:
Дворічні стипендії призначено ще понад 15 журналістам, які щодня працюють у найскладніших умовах — від фронтових містечок до окупованих територій.
Відзначати професійний внесок журналістів під час війни — важливо. Це наша вдячність і підтримка тим, хто щодня виборює право України на правду.
Джерело: https://www.facebook.com/story.php?story_fbid=24526405053684361&id=100002246203824&mibextid=wwXIfr&rdid=Zw2ys3qYJJv43v0T
Фото: https://www.mediafond.com.ua/static/about
«Жоден з наших президентів не був у такому складному становищі, як він» (с)
Георгій Почепцов людина універсальна – із розряду титанів. Постать абсолютно непересічна і грандіозна.
Всесвітньо відомий науковець і фахівець в галузі комунікацій та PR він підготував тисячі спеціалістів і має унікальний досвід.
Тим цікавіше, що днями у себе на ФБ-сторінці Георгій Почепцов зробив репост публікації видання «Бабель» про Дмитра Литвина – спічрайтера Президента Зеленського з питань комунікацій.
Матеріал – минулорічний і посутньо – критичний.
Ми наважилися використати це як привід, аби задати Метру – кілька запитань:
– Ви зробили репост про Дмитра Литвина, який офіційно є радником Президента Зеленського з питань комунікацій. Стаття на «Бабелі» – минулорічна. Чому Ви вирішили про неї нагадати?
– Комунікації – це важлива ділянка держуправління, бо часто влада не чує населення, а населення – владу... Коли ж не розмовляти, нічого гарного не вийде. Одночасно війна піднімає вагу слова... комунікації лікують і піднімають на подвиги. До того ж, це сфера, яка важко піддається автоматизації.
До речі, з розвитком штучного інтелекту зникнуть безліч професій окрім творчих, креативних... До того ж, війна робить комунікації більш важливими, ніж у мирний час..
– Стверджується, що саме Литвин координує всю комунікацію Президента… Як би ви загалом оцінили результати діяльності п. Литвина?
– Це важко оцінювати, бо ми не знаємо багатьох деталей. Але мені здається, що Зеленський в комунікації загалом – в нормі... Тобто, він не є тут кимось безпорадним чи незнаючим. Кимось, ким можна було б легко маніпулювати. Швидше навпаки.
Адже це було його професією – розмовляти з людьми, комунікувати із ними – з різними людьми, на різних рівнях.
Однак, зараз Зеленський, як президент, уособлює всіх українців, тому йому не слід помилятися.
Інформація завжди на вагу золота, а під час війни це важка праця, бо щось можна казати, а щось – краще не треба...
– Але, чи може Зеленський не помилятися, якщо його, як дехто вірить, тримають в «інформаційному вакуумі» та «теплій ванні? Чи можна у випадку Зеленського говорити, що «оточення грає короля»?
– Не думаю, що Зеленський в якомусь «інформаційному вакуумі». Це перебільшення. Це не так. Що ж до оточення, то воно завжди «грає», бо дає перші оцінки і поради... і може підштовхнути до певних слів, дій та формулювань навіть непомітно.
Кожна людина слухає своє оточення, хоч домогосподарка, хоч президент... Єдине, що в політиці з кожним кроком нагору коло спілкування скорочується... Сталін слухав Берію, бо той давав чіткі і зрозумілі поради... Ми слухаємо тих, кому довіряємо... А йому треба ще слухати державні «інститути» типу розвідки... І рішення, як правило, буде спільним.
Війна – це кожен день небезпеки і від шахедів, і від слів, це важке випробування для кожного: як для президента, так і для громадян...
Тому я не думаю, що під час війни можлива якась «зона комфорту» у президента в принципі. Переконаний, що навпаки він щоденно змушений щоденно ухвалювати дуже складні рішення.
– І, до речі… При всій можливій критиці, хіба не є результати останніх трьох років цієї війни буквально – вражаючими?... Яка інша Нація в Європі змогла б витримати настільки жорстокий та свавільний наступ РФ?... Яка б країна ЄС не впала у перші три дні?... А ми вистояли і саме з Зеленським (при всіх його «мінусах»). Хіба це не каже, що він в якомусь смислі можливо є саме тим «помазаником Божим», який тільки і міг провести Україну крізь цю війну та зберегти її як Державу – хай і з втратою певних територій?
– Це справедливе зауваження, бо ми всі сидимо в стільцях спостерігачів, а не діячів. А дія завжди когось влаштовує, а когось – ні. І треба не лише прийняти правильне рішення, але довести до кінця його виконання. Реально кожна дія зустрічає спротив, це нормально для будь-якої системи. Але... Втрата територій – дуже небезпечна річ, бо території це не лише земля, а й люди. Люди, які прив'язані до своєї землі.
Це все не жарти.
Території легко віддати, але важко повернути. І повторюся: це не лише території, але й люди. Як влада може віддати людей... навіть не питаючи їх? Часи кріпаків давно минули...
– Георгію Георгійовичу, ви один із найбільш визнаних європейських фахівців у сфері комунікацій. Роками (ще до війни) ви залишалися найбільш цитованим українським автором – у зарубіжних наукових виданнях. Вас коли-небудь запрошували в Офіс Президента – для консультацій. Якщо не в кабінет Зеленського, то в кабінет Єрмака, чи хоча б того ж самого – Литвина?
– Ні, для мене все це минуле. Бюрократична система вимагає однодумців. Мені ж важливим є багатоголосся при прийнятті рішень.
Свого часу я працював в держапаратах президента Кучми і прем'єра Марчука... Так що розуміння державних комунікацій в мене є, але… Державна система комунікацій вимагає не виходити за межі...
– Ви поділяєте думку, що Україна практично не веде цілеспрямованої пропаганди на населення РФ і практично ніяк не протидіє тій широкомасштабній інформаційній війні, що її Кремль провадить на території Європи, США, глобального Півдня: у країнах Азії, Африки та Латинської Америки, дискредитуючи Україну та нашу боротьбу за Незалежність… Чому це так?
– Потрібен досвід, Росія в часи СРСР намагалися впливати на весь світ, а цього не було в України. Ми були слухняними гравцями, а тут треба весь час змінювати стратегію і тактику. І бути силою і на полі бою, і в комунікаціях. І всюди потрібен досвід,
Росія мала досвід Радянського Союзу, який мав цілі впливу на весь світ. Досвід, який зберігається не лише в людях, а навіть в стінах установ...
Це ж стосується і внутрішньої пропаганди. Пропаганда ж загалом налаштована на піднесення духу та створення героїв, бо саме такі люди потрібні в часи кризових ситуацій.
До речі, коли Б. Полєвой написав для «Комсомольскої правди» нарис про льотчика А. Маресьєва, Сталін повернув його з проханням написати художню повість про цей подвиг.
Так нарис став повістю, а Маресьєв справжнім героєм. Пропаганда – це «генератор» героїв, які особливо потрібні в кризових ситуаціях А війна це завжди кризова ситуація. Ця книга Полевого отримала назву «Повість про справжню людину» і була потім у шкільній програмі по всьому СРСР.
– Україна має зараз багато героїв.
– І це Герої найвищого ґатунку. Це правда. Але важливо, щоби їхні подвиги було показано виразно й увічнено та масштабовано так, як цього вимагають – нові умови, нові сучасні медіа та нова об’єктивна реальність соцмереж та всього інформаційного простору.
Це все дуже непросто, але це все треба робити з акцентом на максимальний результат
– Володимир Зеленський щодня записує відео-звернення, перегляди в яких, здебільшого, не дуже високі... Навіщо він це робить?
– Це, загалом, потрібна комунікація в часи війни. Рузвельт відомий своїми виступами під час війни. Зеленський повторює цей досвід, і для нього це важка робота. Оточення запевнило його, мабуть, що половина країни дивиться. І це важке рішення, тому що треба говорити і коли в тебе перемоги, і коли – поразки. І коли легко, і коли важко.
– Однак, Рузвельт робив свої звернення до нації раз на тиждень. По-суботах. Може й Зеленському варто перейти до такого формату?
– Можливо... Але Рузвельту було легше. Заздрити ж Зеленському та щось підказувати йому – дуже важко: жоден з наших президентів не потрапляв у таке скрутне становище, як він.
– Ізраїльський прем’єр Нетаньяху за останній час, як мінімум, двічі звертався до народу Ірану. Правда він говорив англійською. Чи не варто було б Зеленському звернутися російською – до росіян і сказати їм дещо важливе. Щось таке, чого вони ніколи раніше не чули?...
– Що, наприклад?
– Наприклад, росіяни ніколи ще не чули сказаних публічно на весь світ слів типу: «Россияне, ваше страна напала на Украину вероломно, как Гитлер – ночью, без объявления войны – массовыми ракетно-бомбовыми ударами по мирным, спящим городам, где никто не хотел войны, не готовился и не думал о ней. Где люди жили мирной жизнью в Украине, которая – никогда не была членом НАТО, и где не было тогда и нет даже сегодня ни одной иностранной военной базы. Вы же просто, почему-то решили, что имеете право убивать, насиловать и грабить. Потому, что вам так сказали в Кремле. Забыв напомнить, при этом, что Украина — это нация воинов. Героев и воинов. Нация, без которой СССР – никогда бы не победил в войне против Гитлеровского фашизма, с которого ваше руководство и берет сегодня пример, посылая своих людей на убой и сталкивая саму Россию – в пропасть»
Ну, може не таке, але потрібне щось, що змусило б росіян задуматися, а з іншого боку – було б почуте у тій самій Угорщині, чи Словаччині чи Польщі?
– Треба шукати і слова, і шляхи донесення. Погоджуюся... Росія вже ввела кримінальне покарання навіть за пошук в Інтернеті «неправильних» сайтів... Тобто слово – насправді зброя... До речі, нам все життя розповідали, що реальність важливіша за слова. Але це не так – слова створюють нову реальність, і без них її би не було.
– У нашій новій реальності, якби таке сталося, і вас попросили десь на Банковій: Озвучте, будь-ласка, Три ключові поради Президенту Зеленському. Що б Ви сказали?
– Це не до мене. Немає в мене потрібного контексту в голові: що йому найважче зараз, що найважливіше, що треба просувати... Нові формати треба шукати, це зрозуміло, але...
Давати якісь поради ось так: без тривалого занурення в тему, в контекст. Без запитань, без обговорення – це неправильно і неможливо.
– А що б тоді ви порадили українському народу?
– Ми сильні. Кожна війна закінчується. Треба робити все, що цей кінець був на нашу користь. І одночасно думати про власні помилки в цій війні. Бо реальні війни ніколи не закінчуються. Вони переходять в інші формати.
– І нарешті, Ви ще пишете казки?
– Чесно кажучи – ні. Чисто технічно це важко зараз для мене, хоча подумки іноді думається про таку можливість. Колись прийде і такий час...
ДОВІДКОВО:
ПОЧЕПЦО́В Георгій Георгійович (29. 10. 1949, м. Берегове Закарпатської обл.) — фахівець у галузі комунікації, прозаїк. Син Г. Почепцова.
Доктор філологічних наук (1989), професор (1991). Член НСПУ (1981). Заслужений журналіст України (1999).
Повний кавалер ордена «За заслуги» (2004, 2015, 2021).
Закінчив Київський університет імені Т. Шевченка (1971), де й працював: 1998–2001 — завідувач кафедри міжнародних комунікацій та зв’язків з громадськістю Інституту міжнародних відносин;
2002–05 — керівник управління стратегічних ініціатив Адміністрації Президента України; від 2005 — завідувач кафедри інформаційної політики Національній академії державного управління при Президентові України (Київ);
2015–16 — завідувач, від 2016 — професор кафедри соціальних комунікацій Маріупольського університету (Донецька обл., від 2022 — у Києві).
Наукові праці з питань теорії комунікації, масово-комунікаційних технологій, паблік рілейшнз, семіотики, інформаційних війн тощо.
Автор книг для дітей та юнацтва, зокрема фантастичних.
Штучний інтелект більше не фантастика, а реальний помічник у креативній роботі. Академія української преси за підтримки Фонду Фрідріха Науманна за Свободу запрошує журналістів, освітян, комунікаторів, тренерів та всіх зацікавлених на інтенсивний дводенний вебсемінар «Генерація ідей та сценаріїв з AI: автоматизуємо творчість та масштабуємо успіх». Ми разом навчимося не лише генерувати ідеї з допомогою AI, а й перетворювати їх на повноцінні сценарії та навчальні продукти.
Коли? 19–20 серпня 2025 року, 15:00–19:00 (Zoom).
У програмі:
Тренери вебсемінару:
Реєстрація: https://forms.gle/7iWMakoCX2A9dMJg8
Участь є безкоштовною. Відбір відбуватиметься на конкурсних засадах. Відібрані учасники отримають запрошення. Кількість місць для вебсемінару обмежена.
Учасникам, яких буде відібрано до участі, прийде повідомлення на електронну пошту.
Усі учасники, які успішно пройдуть навчання, отримають сертифікат.
Якщо у вас з’явилися запитання, звертайтеся до асистентки проєктів АУП: 067-372-27-33, info@aup.com.ua – Юлія Рицик.
Gefördert durсh die Bundesrepublik Deutschland
За підтримки Федеративної Республіки Німеччина
