Дорогі друзі, колеги, однодумці! 💛
Ось і завершується 2025 рік — рік, у якому ми з вами знову довели: сила спільноти, знань і взаємної підтримки творить дуже конкретні зміни. Дякуємо, що були поруч — читали, дискутували, питали, перевіряли, навчали інших і не втрачали здорової допитливості.
Для Академії української преси цей рік був про дію й рух уперед. Разом ми:
✨ провели 113 заходів
👥 зібрали 4578 учасників
📚 випустили 5 книжок — і особливо тішимося друкованою «Журналістика» Рус-Моля та Шульца (лише за перший місяць після виходу її замовили 230 примірників) та перекладом американського «Посібника журналістських розслідувань», яке ми незабаром презентуємо.
Ми щиро радіємо, що людей, які обирають ясність замість шуму, факт замість припущення, повагу до аудиторії замість маніпуляцій — стає більше. І саме ви робите це можливим.
🎄 Нехай 2026 рік буде теплішим на зустрічі, щедрим на добрі новини й легшим на щоденні рішення. Бажаємо вам натхнення у роботі, спокою в серці, живих розмов без поспіху, і щоб поруч завжди були ті, з ким можна мислити, творити й сміятися.
З Різдвом і Новим роком!
З теплом,
Команда АУП 💜
Основне завдання пропаганди — не лише подати нову інформацію, а й підказати, як саме її слід розуміти, тобто насправді завдань два. Пропаганді потрібно задати розуміння контексту і лише тоді вписати в нього вчинок людини, щоб отримати потрібний результат у масовій свідомості. Тобто контекст відображає правило, яке дає змогу створити потрібну інтерпретацію. Наприклад, просто сказати «вбив» — замало, бо неясні причинно-наслідкові зв’язки. У контексті ж усе стає зрозумілим: мовляв, «вбив, захищаючись» або «вбив, нападаючи». У контексті міститься більша «сила», адже він трансформує розуміння в потрібний пропагандистові бік. Контекст дозволяє залучати до роботи модель світу людини, вибудувану/вибудовувану заздалегідь. Основні її віхи задають школа, література й мистецтво, а медіа — це «перекладач» події з життя під модель розуміння. Життя має знаходити підтвердження в моделі, інакше ситуація може отримати багато інтерпретацій, чого масова свідомість не потребує. Частина інтерпретації життя буває вторинною, бо пропаганда завжди сильніша, особливо на офіційному рівні. Сьогодні повертається/відроджується «кухонна» інтерпретація, оскільки офіційна не знаходить розуміння у масовій свідомості. Вона є, але люди її не приймають, відчуваючи фальш.
ДЖЕРЕЛО: https://www.rusamny.com/2025/685/t02-685/
Неприйняття пропаганди активізує боротьбу влади з тими, хто думає не так, як треба, що заганяє неофіційну думку в умовне «інформаційне підпілля». І це повертає стару радянську звичку, відображену у словах: «є звичай на Русі вночі слухати Бі-Бі-Сі». Сьогодні Інтернет ускладнює боротьбу не з тією думкою, але держава прагне покарання не лише тих, хто говорить «не те», а навіть тих, хто слухає або читає «не те».
Росія активно бореться не лише з читанням, а навіть із пошуком «не того» змісту в інтернеті. Тобто міць «чужої» пропаганди визнається небезпекою. Нині можна знайти численні приклади покарання навіть не за поширення «не тієї» думки, а просто за прочитання. Ось один із прикладів — людину оштрафували за пошук «Азова» в гуглі: «У протоколі йдеться, що вранці 24 вересня Глухих їхав автобусом на роботу і загуглив “Азов”. У протоколі вказано точний час і місце пошукового запиту, але не зазначено, звідки ця інформація. Того ж дня молодого чоловіка затримали співробітники ФСБ і отримали його зізнавальні показання, а також доступ до його телефону. Захисник наполягає, що на Глухих цього дня чинили психологічний тиск». Тобто перед нами покарання за пошук не тієї інформації.
Напрошуються аналогії не лише зі сталінськими, а й із гітлерівськими часами. Тоді теж були, наприклад, списки придатних книг і був напрацьований досвід: «Під час відбору книжкових найменувань рейхсміністерство пропаганди та рейхскерівництво пропаганди НСДАП намагалися якомога точніше враховувати літературні побажання солдатів. Опитування, яке на рубежі 1941–1942 років серед солдатів вермахту провів Рейхсринг з націонал-соціалістичного народного просвітництва і пропаганди, показало, що перевагу надавали кримінальним романам, романам Карла Мая або іншим пригодницьким і любовним романам. Тому в лютому 1942 року Вальтер Тісслер, який у партійній канцелярії очолював бюро зі зв’язків із рейхсміністерством пропаганди, рекомендував Геббельсу на 95% комплектувати фронтові посилки розважальними книжками. Лише 5% книжок мали бути ідеологічного характеру, причому потрібно стежити, щоб “література подавалася не важка, а доступна”». Розробити таку ідеологічну літературу — «цікаву формою, захопливу за викладом або в стилі роману» — Тісслер закликав ще 1940 року. Взявши за зразок житія святих, письменникам пропонувалося літературними засобами «зобразити життя товаришів по партії, які, наприклад, особливим чином проявили себе на війні, але також і в повсякденному житті».
Здавалося, що нові засоби інформації на кшталт інтернету назавжди поховали цензуру, але все виявилося не так просто. З одного боку, загальнодоступна інформація завжди має можливість домінувати, з іншого — радянський і навіть пострадянський досвід вбудували в нас механізми недовіри до офіційної точки зору. Вона не лише подається не завжди вправно, а часто суперечить здоровому глузду.
Пропагандисти й генерали стали єдиною кастою в цьому новому російському контексті. Ось один із прикладів: «Новий 2022 рік Суровікін із сім’єю зустрічали у VIP-ресторані “Підмосковні вечори” в компанії пропагандистки Маргарити Симоньян і Дмитра Пєскова, прессекретаря президента. Соціальні траєкторії бойового генерала та путінської еліти остаточно збіглися: Суровікін тепер вів такий самий розкішний спосіб життя, як пропагандисти; пропагандисти стали настільки ж мілітаризованими, як генерали. Коли в лютому Путін вирішив почати вторгнення в Україну, російська армія знову виявилася не готовою до такої масштабної операції. Прийняте в умовах секретності рішення про вторгнення ґрунтувалося на фантастичних уявленнях про противника і боєздатність власних солдатів. Війська готувалися радше проводити парад перемоги в Києві, ніж воювати зі збройним противником: вони наступали без доброї розвідки, зв’язку та організованої логістики. Багато солдатів знову не розуміли, де вони і з ким воюють».
Росія повторила ті самі правила боротьби не з тією думкою, що існували за радянських часів, хоча радянський досвід довів безуспішність такої боротьби, бо реальна правда зрештою завжди виявляється сильнішою. Але, звісно, на це потрібен час, а його ні в кого немає.
А. Сокуров висловився так: «жоден колись заборонений державою твір — чи то музика, чи література, чи архітектура — жодна ця заборона часом не витримала випробування. Усі ці заборони були зняті, бо всі заборони, спрямовані проти художньої творчості, художньої форми, є наперед приреченими, адже в мистецтва і в держави паралельні, неконфліктні ситуації. <…> Спробуйте сьогодні зняти “Баладу про солдата” — негайно буде заборонено фільм, а що буде з цим автором — теж невідомо, чи отримає він далі можливість працювати чи ні. Це принципово важлива ситуація. Треба рішуче змінювати тональність взаємин держави з художнім середовищем, із молодими людьми насамперед».
Росія потрапила в пастку. Будувати сучасну державу на цензурі неможливо, адже весь розвиток комунікацій демонструє переваги вільного циркулювання інформації. Закривши розвиток комунікацій, можна отримати зникнення «приходу» майбутнього, бо «твоє» майбутнє буде неадекватним новому світові.
Воюючи з Україною, РФ намагається подати це як захист не себе, а українського народу: «РФ досягне всіх цілей спеціальної воєнної операції, заявив президент РФ Володимир Путін на засіданні Ради з прав людини. За словами російського лідера, РФ змушена збройним шляхом завершувати розпочату Україною проти свого народу у 2014 році війну. Він нагадав, що Київ почав війну проти людей, які не змирилися з тим, що сталося в країні у 2014 році державним переворотом».
Сокуров прямо говорить: «Взагалі, відсутність процедури політичних дискусій, відсутність процедури обговорення — відкритого, спокійного, без істерик — процесів, які мають місце в країні, <…> завдає, на мій погляд, дуже серйозного удару по долях дуже багатьох людей і по долях людей талановитих, здібних. Ми можемо судити за кінематографом, можемо судити за літературою, за роботою книжкових магазинів, де виникають серйозні претензії у влади до діяльності творчих працівників. Це, на мій погляд, дуже велика, серйозна проблема, бо люди позбавляються можливості реалізувати свої художні задуми, просто працювати за фахом. І дуже часто цим людям не пояснюють, чому з ними поводяться жорстко й безкомпромісно.
Мені, наприклад, кажуть, забороняючи мій фільм: іди до свого президента, обговорюй, іди до нього. Що? Яка причина заборони показу мого фільму? Без пояснення причин. Коли в мене були ці процеси за радянського ладу, мені завжди пояснювали, чому мій фільм не буде показано в Радянському Союзі. Те саме пояснювали Тарковському, чому його фільм не буде показано в Радянському Союзі. Абсолютно необхідно, критично необхідно, щоб діалог із художнім середовищем ішов постійно, спокійно й урівноважено».
Якщо раніше була приказка «Закон як дишло — куди повернеш, туди й вийшло», то тепер це радше «медіа як дишло». В інформаційному суспільстві інформація править світом. Держінформація має виправдовувати будь-які дії держави. Пропаганда робить потрібну для цього інформацію доступнішою.
Розвиток країни неможливий без свободи медіа — інакше вона буде приречена на відставання. І, до речі, досвід СРСР це чітко підтверджує. СРСР перемагав у війні, але програв у мирному житті. По суті, радянська модель виявляється ефективною лише за жорсткого нормування людської поведінки. Вільна людина або просто розслаблена в ній не уживається — звідси постійна міграція в інші країни, звідси втрата молодих поколінь, які щоразу бачать своє майбутнє на Заході, а не вдома. Звідси постійна затримка модернізації країни, бо вона можлива лише за надання свободи циркулюванню інформації та висловлюваним думкам.
У світі завжди є місце не лише подвигу, а й інформації, бо без інформації подвиг не стане відомим… Радянська модель будувалася на дефіциті інформації, завдяки чому «правильна» інформація отримувала більше можливостей для поширення. «Неправильна» інформація часто доходила до радянської людини через боротьбу з нею пропаганди. Тим самим пропаганда ставала джерелом «неправильної» думки.
Попри повномасштабну війну, українська журналістика продовжує залишатися одним із ключових фронтів спротиву. Як змінилася робота медіа після російського вторгнення? З якими ризиками стикаються журналісти? Чому місцеві редакції, попри надскладні умови, продовжують виходити?
Президент Академії української преси Валерій Іванов розповів виданню Die FURCHE про головні виклики, втрати та парадоксальні процеси, які відбуваються в українському медіапросторі сьогодні.
У інтерв’ю Die FURCHE президент Академії української преси Валерій Іванов говорить про те, що із початком повномасштабної війни робота журналістів в Україні стала небезпечнішою, ніж будь-коли. Російські дрони цілеспрямовано переслідують представників медіа, редакції зазнають обстрілів, а журналісти — поранень, полону або вимушеного залишення професії. За час війни вже загинули щонайменше 17 журналістів, багато були поранені чи зникли безвісти.
Ми дякуємо Штефану Рус-Молю за цінне інтерв'ю, яке допомагає привернути увагу до важливості підтримки незалежної журналістики в Україні під час війни.
Серед них — українська журналістка Вікторія Рощина, яка зникла на окупованих територіях у 2023 році та загинула у російському полоні. Обставини її смерті й досі невідомі. Російські військові, за словами Іванова, несуть відповідальність за затримання щонайменше шести журналістів на окупованих територіях і за численні обстріли редакцій та телевеж.
Водночас війна несподівано повернула суспільний інтерес до локальних медіа. В умовах постійних відключень електрики та зв’язку друковані видання знову стали важливим джерелом новин «поруч із домом». Проте їхнє становище — критичне: кожне п’яте видання на фронті втратило доступ до редакційних приміщень чи обладнання, рекламні доходи впали до мінімуму, а з початку вторгнення закрилися щонайменше 235 українських медіа.
Як наголошує Іванов, сьогодні найбільша загроза українським медіа — не лише фізичні ризики, а й нестача фінансових ресурсів, про що часто забувають. Якщо у 2021 році більшість локальних медіа були фінансово самостійними, то нині таких залишилося лише 14%.ʼ
Посилання на повний текст інтерв’ю: https://www.furche.at/politik/ukraine-mehr-pressefreiheittrotz-krieg-17292167
Офіційний «комплімент» від кремля!
Академія Української Преси (АУП) із захватом повідомляє: ми офіційно отримали найвищу оцінку від російського пропагандистського ресурсу EADaily!
Їхній гнівний матеріал про те, що Президент АУП "займається антиросійською пропагандою" в Казахстані — це не критика. Це золота медаль та визнання ефективності нашої роботи з поширення правди та підтримки свободи слова.
Коли вороги правди називають твою роботу "пропагандою" — це означає лише одне: ти все робиш правильно!
Дякуємо, EADaily, що так високо цінуєте зусилля українських фахівців! Працюємо далі!
11–12 грудня 2025 року студенти Житомирського державного університету імені Івана Франка долучилися до тренінгу «STOPманіпулятор», аби розібратися, як працюють інформаційні пастки та що допомагає нам не потрапляти у них. Захід організувала Академія української преси за підтримки Фонду Фрідріха Науманна за Свободу.
Протягом двох днів учасники досліджували, як працюють маніпуляції, чому певні повідомлення здаються переконливими та як навчитися фільтрувати інформаційні потоки.
Студенти працювали з темами інформаційного впливу, психології маніпуляцій, MIS-, DIS- та MALinformation, алгоритмів соцмереж і «кімнат відлуння». Аналізували заголовки, створювали власні новинні конструкції на практиці та шукали «режисерів» маніпулятивного контенту. Окремий блок був присвячений психології та штучному інтелекту. Одним із інтерактивних моментів стала гра «Медіаграмотна Мафія», що дозволила побачити, як швидко формується дезінформація та як легко група може піти хибним шляхом.
Що кажуть тренери?
Валерій Іванов, президент АУП, підкреслив: «Сьогодні інформація – це інструмент впливу. Той, хто не перевіряє факти, ризикує стати її жертвою. Медіаграмотність – це щит, який потрібен кожному».
Юлія Кулик, координаторка проєктів АУП, зауважила: «Маніпулятор не штовхає – він підштовхує. Достатньо навчитися помічати дрібні сигнали, і половина пасток просто перестає працювати. Сумнів – це не слабкість, а захист».
Максим Запорожченко, менеджер медіаосвітніх програм АУП, додав: «STOPманіпулятор – це про навичку зупинки. Якщо людина ставить собі запитання “чому я в це вірю?”, вона вже виходить з-під впливу маніпулятора».
Після двох днів роботи учасники по-іншому поглянули на звичні повідомлення: де закінчується факт і починається вплив, що змушує нас довіряти й чому варто зупинятися перед поширенням чергової новини.
«STOPманіпулятор» став для них точкою, з якої починається уважність – до інформації, до себе і до власних рішень.
Gefördert durсh die Bundesrepublik Deutschland
За підтримки Федеративної Республіки Німеччина
Пропаганда завжди активно приходить у часи воєн, коли слово справді стає зброєю. Якщо країна постійно відчуває себе у стані війни, як це було в СРСР, то й пропаганда стає головною характеристикою її комунікацій. Радянська масова свідомість перебувала під її впливом постійно. Людський розум — від дитячого садка до похорону — був занурений у пропагандистські потоки. Це було пов’язано з тим, що СРСР відчував себе у стані війни, що було особливо характерно для сталінських часів. Один незмінний вождь бачив усюди ворожі підступи, тому всі публічні комунікації перебували під суворим контролем. Пропаганда була і в газеті, і в куплеті…
У результаті СРСР став країною пропаганди — нею було пронизано все. Народження дитини та похорон ветерана — початок і кінець життя — були пропагандистськи орієнтованими. Призов до армії — ще одне пропагандистське свято. Випускний у школі та виші — усе було частиною пропагандистського світу. Сьогодні Росія повернулася до цього принципу, коли будь-який суспільний ритуал несе пропагандистські смисли.
ДЖЕРЕЛО: https://www.rusamny.com/2025/683/t01-683/
І це зрозуміло, адже жорстке управління культурою та ідеологією веде до одного й того ж інструментарію — боротьби з най“м’якшим” елементом — мозком населення, щоб вбудувати в нього жорсткі сконструйовані рамки, якими по суті й є стратегічні наративи, говорячи сучасною мовою.
А управління ідеологією та культурою і є управлінням свідомістю, адже масова свідомість фактично опиняється у ментальному “оточенні”. У ранній радянський період навіть новорічні іграшки були “політично” орієнтованими.
З віком контекст впливу змінюється: шкільний переходить у два інші — робочий і домашній. Якщо робочий середовище контролювала адміністрація, то домашнє було під владою телевізора. Новини та фільми були пронизані ідеологічними конструктами. “Правильні” герої завжди перемагали “неправильних”.
Апофеозом пропаганди можна вважати так звані святкові демонстрації трудящих 7 листопада і 1 травня. Умовно кажучи, всі й одразу перебували в “країні пропаганди”. Гучні пісні й музика заглушали будь-які інші думки. Це був державний “монолог” у найчистішому вигляді, який впливав на всі органи чуття. Книгу, наприклад, читають у тиші, кіно дивляться, вимикаючи інші відчуття. А демонстрація трудящих — це симфонія пропаганди, у якій задіяні якщо не всі, то принаймні багато.
Пам’ятники та архітектура — вічний і обов’язковий компонент пропаганди, який завжди перед очима. Пам’ятники — це втілення подвигу героя пропаганди, який віддав життя за порятунок держави. Біологічне життя минає, соціальне — продовжується.
Водночас СРСР у своїй пропаганді нібито дуже серйозно “боровся за мир”. Гасло “миру — мир” знали всі громадяни. Але водночас сам СРСР розпочинав збройні інтервенції, що вимагало посилення пропаганди для їхнього виправдання. Кожен знав слова пісні: “ми мирні люди, але наш бронепоїзд стоїть на запасній колії” (композитор І. Дунаєвський, слова М. Светлова). Інтервенція в Афганістан була однією з них, і, можливо, саме вона дала старт новим процесам руйнування СРСР. Військове життя і військова економіка здатні зруйнувати будь-який мирний уклад.
Дослідження показують, що російський мультфільм “Маша і Ведмідь” є пропагандистським. Чи так це насправді, можна було сперечатися лише до російської інтервенції в Україну. Після початку війни чітко видно недитячу агресивність Маші у російській військовій фуражці. Її неправильна поведінка у військовій формі стає вираженням агресії, а не миру.
СРСР завжди був країною пропаганди. Дорослим, як і дітям, теж потрібна казка. Пропаганда в ті часи чітко виконувала функцію казки для дорослих. Вона малювала яскравий і прекрасний “свій” світ, а “чужий” робила жахливим і страшним. Ніхто й ніколи не хотів би жити в ньому, де товсті капіталісти з карикатур знущаються з робітників.
СРСР жив у променях власної пропаганди, де все було світлим і красивим, як у казці. А. Епплбаум описує це так: “У двадцятому столітті пропаганда компартії була тиснучою й натхненною, або принаймні прагнула бути такою. Плакати, мистецтво, фільми й газети зображували сяюче й ідеалізоване майбутнє, сповнене чистих фабрик, рясного виробництва, робітників-ентузіастів і кремезних трактористів. Архітектура мала вражати, музика — лякати, публічні перформанси — наганяти страх. Теоретично громадяни мали відчувати ентузіазм, натхнення, надію. На практиці цей тип пропаганди мав зворотний ефект, адже люди могли порівнювати те, що бачили на плакатах і в кіно, з набагато більш убогою реальністю”.
Загалом і кіно, і газети, і телебачення виконували не стільки функції документалістики, скільки функції дорослої казки. І це теж важлива функція, хоча вона не може бути головною. Пропаганда має навіювати не песимізм, а оптимізм. Масова свідомість завжди цього потребує. Війна змінює всі наші колишні установки й уявлення. І паралельно зростає увага до пропаганди. Вона потрібна всім: і населенню, і державі.
Виконавчого директора Академії української преси Андрія Коваленка відзначено орденом «За заслуги» ІІІ ступеня — державна нагорода, що символізує силу, мужність і відданість професії.
Андрій — не просто виконавчий директор АУП. Він — польовий журналіст, який з перших днів повномасштабного вторгнення був на передовій. Співпрацює з низкою провідних міжнародних медіа, серед яких Süddeutsche Zeitung, Helsingin Sanomat, RTP Portugal, CNN Portugal, LUSA, Expresso, Observador, TVR Romania, LNT, TV5, RAI.
Від 2022 року Андрій Коваленко працював більш ніж із сотнею закордонних журналістів та пройшов десятки тисяч кілометрів фронтовими дорогами, документуючи події війни та висвітлюючи ситуацію в Україні для світової аудиторії.
У Харкові Андрій отримав поранення, але повернувся до роботи, бо знає: правда — теж зброя.
Ми пишаємось Андрієм, його мужністю, професійністю і незламністю.
Це визнання — заслужене. Це — визнання журналіста, який став прикладом для всіх нас.
Журналісти — це ті, хто не дає світові забути, за що бореться Україна. Пишаємось і дякуємо героям, які інформують, коли це найважче.
Львів, 10 листопада - У Львові пройшов Всеукраїнський Дебатний турнір серед підлітків на тему медіаграмотності InfoTeens Debate Cup Lviv 2025. У турнірі взяли участь 30 підлітків з 5 областей України, а суддями виступили члени Естонського Товариства Дебатів та інші естонські та українські експерти.
Дебатний турнір відбувся в Українському Католицькому Університеті (УКУ) в рамках Форуму InfoTeenUA, присвяченого Міжнародному Тижню медіаграмотності. У Форумі взяли участь понад 60 освітян з України та Естонії та учасників Всеукраїнської мережі клубів дебатів та медіаграмотності InfoTeenUA. Наразі в мережу входять заклади середньої освіти та молодіжні центри з Житомирської, Запорізької, Львівської, Черкаської та Чернігівської області.
Дебатний турнір серед підлітків було проведено за адаптованим форматом Карла Поппера зі збірними командами по 5 гравців у трьох Лігах, залежно від віку та досвіду учасників. Підлітки віком 12-17 років дебатували на теми, пов’язані з медіаграмотністю, а саме:
За оцінками журі, переможцями турніру стали наступні збірні команди:
Юних дебатерів тренували та оцінювали члени Естонського Товариства Дебатів Мартін Кюусмаа та Аурелія Пяртельсон, а до складу жюрі також входили: з естонського боку - Гертруд Касемаа, голова Асоціації вчителів медіаграмотності Естонії, Мартін Яско і Еркі Пеегел, проєкт InfoTeenUA; з українського боку - Ананьєнко Віталій, Данилець Віталіна та Лабузова Анастасія, члени Молодіжної ради Дрогобицької ТГ Львівської області. Судді оцінили високий рівень критичного мислення, командної роботи та навичок аргументації українських підлітків та побажали їм подальшого розвитку дебатної майстерності на базі клубів дебатів та медіаграмотності InfoTeenUA.
Партнером Форуму виступили Міністерство освіти та науки Естонії та Школа журналістики та комунікації УКУ.
InfoTeenUA - спільний естонсько-український проєкт із розвитку медіаграмотності, критичного мислення та культури дебатів серед підлітків в Україні, який реалізується за підтримки Естонського центру міжнародного розвитку (ESTDEV).
Президент Академії української преси, професор Валерій Іванов, дав інтерв’ю Європейській обсерваторії журналістики (European Journalism Observatory) — мережі медіадослідницьких інститутів, що об’єднує науковців і практиків задля розвитку якісної журналістики. У розмові з Штефаном Русс-Молем він розповів про виклики, з якими стикаються українські медіа у час війни, втрати серед журналістів, обмеження свободи слова, а також про роль Академії української преси у підтримці фахівців та збереженні незалежності журналістики.
Джерело: https://de.ejo-online.eu/top/ukrainischer-journalismus-in-kriegszeiten-interview-mit-valeriy-ivanov
З початку російського збройного нападу на Україну у лютому 2022 року українська журналістика перебуває під значним тиском. Проте інституції, як-от Академія української преси (АУП), продовжують підтримувати розвиток незалежної журналістики та освіту журналістів. Нещодавно АУП з цією метою опублікувала переклад навчального посібника «Журналістика» засновника EJO Штефана Русс-Моля спільно з Таньєвом Шульцом, який у такій формі вперше вийшов німецькою у 2023 році.
Штефан Русс-Моль розмовляє з президентом АУП Валерієм Івановим про поточні виклики для медіа в Україні та про те, з чого варто починати освіту журналістів у цих умовах.
Валерій Іванов, професор кафедри соціальних комунікацій Інституту журналістики Київського національного університету імені Тараса Шевченка, президент Академії української преси (АУП). Він також є членом наглядової ради українського журналістського конкурсу «Честь професії» та членом громадської ради при Комітеті Верховної Ради України з питань свободи слова. У 2006 році видав перший український підручник із журналістської етики.
Журналістика у воєнний час – що кардинально змінилося у медіасфері та редакціях після російського вторгнення у лютому 2022 року?
Насамперед, кардинально змінилися питання безпеки журналістської роботи. Багато журналістів залишили професію, пішли добровольцями або були мобілізовані. Чимало загинули під час виконання професійних обов’язків.
За даними Європейської та Міжнародної федерацій журналістів, з початку повномасштабного вторгнення Росії у 2022 році до жовтня 2025 року в Україні загинуло 17 журналістів.
У жовтні 2025 року французький фотожурналіст Антоні Лалікан загинув унаслідок атаки дронів. Український журналіст Георгій Іванченко, який був поруч із ним, зазнав тяжких поранень і втратив ногу.
Особливо трагічним є випадок української журналістки Вікторії Рощиної, яка загинула в російському полоні. Вона зникла у серпні 2023 року на тимчасово окупованих територіях. У травні 2024 року Росія визнала, що В. Рощина перебуває у її полоні. Обставини її смерті досі невідомі.
Окрім загиблих, багато представників медіа були поранені. За даними Європейського центру свободи преси і медіа (ECPMF), Європейської федерації журналістів (EFJ) та Міжнародного інституту преси (IPI), у першій половині 2024 року дев’ять журналістів були поранені під час п’яти різних інцидентів, спричинених російськими атаками. Крім того, російські війська відповідальні за ув’язнення щонайменше шести журналістів на окупованих територіях України, а також за бомбардування медіаофісів та телевеж у підконтрольних Україні регіонах.
Окремою тривожною тенденцією стали цілеспрямовані атаки Росії по готелях та інших цивільних об’єктах, у яких часто зупиняються журналісти. 6 жовтня 2023 року генеральний директор нашої організації Андрій Коваленко, який перебував із португальськими журналістами у готелі Reikartz у Харкові, був поранений під час російського удару по готелю.
За даними Національної спілки журналістів України, у 2024 році зафіксовано 121 випадок погроз і нападів на професійних журналістів і медіа — це більше, ніж у 2023 році (89 випадків).
Особливо значні зміни сталися у локальних редакціях прифронтової зони. Початок великої війни спричинив різке зростання потреби мешканців фронтових і деокупованих регіонів у достовірній інформації. Через часті відключення електроенергії та зв’язку друковане слово набуло особливої ваги. Місцеві газети та інформаційні сайти стали ознакою стабільності й джерелом свідомих рішень у критичних ситуаціях. Не дивно, що такі видання та локальні радіостанції потрапили у фокус уваги як аудиторії, так і організацій (зокрема АУП), які допомагали їм знаходити фінансову підтримку.
Згідно з дослідженням Національної спілки журналістів України, кожна п’ята прифронтова газета втратила доступ до своїх приміщень або майна (10% — через бойові дії, 9% — через окупацію, у 5% пошкоджено або знищено будівлі). Через падіння рекламного ринку доходи редакцій різко скоротилися, що змусило їх урізати витрати, включно з оплатою праці. Багато журналістів виїхали в інші регіони або взагалі змінили професію.
За словами генерального директора «Репортерів без кордонів» Тібо Брютена, головна загроза українським медіа — нестача стабільного фінансування. З початку війни щонайменше 235 українських медіа припинили діяльність, як через воєнні дії, так і через фінансові причини (рекламний ринок практично зруйновано: доходи від реклами у 2022 році впали на 61% порівняно з 2021).
У 2021 році 70% локальних медіа заявляли, що забезпечують себе більш ніж на 90%, а у 2023 році таких залишилося лише 14%.
Формально, за даними Національної ради з питань телебачення і радіомовлення, в Україні налічується 2115 друкованих медіа, 290 онлайн-видань і 163 радіостанції. Проте значна частина з них не функціонує або не є новинними.
Згідно з дослідженням Сергія Чернявського «Медійний ландшафт друкованих видань України», станом на 1 січня 2024 року в Україні виходило 1174 друкованих медіа (809 газет і 365 журналів). Реклама становила 49,83% доходів, роздрібний продаж — 36,74%, передплата — 13,42%.
Великим викликом стало скорочення кадрів: кількість працівників у друкованих медіа з 2020 до 2024 року скоротилася на 75% (42 000 осіб). Тепер функції створення контенту, верстки та розповсюдження газети у локальних редакціях виконують 1–3 особи замість колишніх 5–7. Це призводить до закриття або тимчасового припинення роботи частини ЗМІ.
За соціологічним дослідженням «Українське суспільство» Інституту соціології НАН України, 52,1% українців вважають, що можуть вільно висловлювати свої політичні погляди. Це непоганий показник для пострадянської країни. Однак 23,5% вважають, що свободи слова немає. Це тривожний сигнал, адже у перші місяці після вторгнення 75,9% українців говорили про повну свободу слова, і лише 9% — про її відсутність.
Загалом у медіа зберігається плюралізм. Журналісти та громадяни в соцмережах вільно пишуть про корупцію у владі й критикують уряд, включно з військовим керівництвом. Є спроби залякування, проте суспільство реагує на це гостро. Єдиним табу залишаються проросійські висловлювання, що пояснюється умовами воєнного стану.
Проблемою став доступ журналістів до інформації, особливо у зоні бойових дій. Робота журналістів на фронті регулюється наказом Головнокомандувача ЗСУ №73 від 03.03.2022 (з останніми змінами від 03.02.2024). Він запроваджує систему акредитації, без якої потрапити у прифронтові райони неможливо.
Доступ до безпосередньої лінії фронту дозволено лише у супроводі пресофіцера. Заборонена робота у «червоній зоні», але допускаються винятки. Обурення викликає вимога подавати фото- й відеоматеріали на перевірку. Також існують обмеження на розкриття назв і розташування військових частин, персональних даних солдатів, методів ведення бойових дій тощо.
Порушення наказу означає втрату акредитації і, відповідно, неможливість висвітлювати бойові дії.
Було кілька скандальних випадків її позбавлення. У листопаді 2022 року низку українських і західних ЗМІ, які повідомили про звільнення Херсона всупереч забороні, позбавили акредитації (зокрема знімальні групи CNN та Sky News). У серпні 2022 року її втратила відома данська журналістка Матільда Кімер — через поїздку у зону бойових дій без дозволу та відвідини окупованого Донецька у 2017 році. Після публічних протестів усім відновили акредитацію.
Окремої уваги заслуговує монополізація центрального телебачення. З початком повномасштабного вторгнення провідні українські телеканали об’єдналися у марафон «Єдині новини», щоб інформувати населення. До нього увійшли телеканали медіагруп 1+1 Media, Starlight Media, Inter Media Group, Media Group Ukraine (після її закриття — «Ми — Україна»), а також Суспільне і парламентський телеканал Рада.
З часом телемарафон втратив рейтинги й став сприйматися частиною суспільства та міжнародних організацій як форма цензури.
У серпні 2024 року опитування Центру Разумкова показало, що 50,6% населення вважають формат телемарафону застарілим. У квітні 2024 року Державний департамент США включив його у звіт про порушення прав людини, назвавши «безпрецедентним рівнем контролю над телевізійними новинами у прайм-тайм».
У жовтні 2024 року Європейська комісія у звіті про країни-кандидати на вступ до ЄС розкритикувала марафон, закликавши відновити медіаплюралізм. Також було висловлено сумніви щодо об’єктивності та державного фінансування. Попри це, марафон триває.
Чи допомагає критика влади під час війни ворогові? Проте лоялістська журналістика не знайшла підтримки серед українських журналістів, які продовжили професійно викривати зловживання та корупцію.
Варто відзначити розслідування «Дзеркала тижня» щодо порушень у системі постачання зброї та матеріали Bihus.Info після початку вторгнення.
Це призвело до спроб залякування журналістів. У січні 2024 року група невідомих намагалася проникнути у квартиру відомого розслідувача, співзасновника «Наших грошей» Юрія Ніколова, залишивши погрози на дверях після серії його матеріалів про зловживання у Міноборони.
Того ж місяця стало відомо, що СБУ здійснювала прослуховування журналістів Bihus.Info.
У жовтні 2024 року головна редакторка «Української правди» Севгіль Мусаєва заявила про системний тиск з боку Офісу Президента — зокрема перешкоджання доступу журналістів до офіційних подій і тиск на рекламодавців. Згодом про подібні випадки повідомило і «Дзеркало тижня».
Академія української преси (АУП), заснована у 2001 році, з початку повномасштабного вторгнення провела 1096 заходів для журналістів і медіаосвітян. Серед них — тренінги з психологічної підтримки, що стартували на третій день війни й охопили 40 000 учасників за перші два місяці.
Також було створено Міжнародний журналістський гуманітарний центр (березень 2022 року) — платформу для допомоги та координації підтримки журналістів і громадян.
Центр публікував інформацію про продукти, одяг, ліки, збори — усе, чого потребували українці. Було створено понад 500 публікацій, сторінку центру стежили 243 000 користувачів. Організовано конкурс казок і малюнків із бомбосховищ, створено три дитячі комікси (для різних вікових груп), які переклали та видали у Польщі та Канаді.
Було проведено 16 онлайн-мостів із провідними медіаекспертами з Японії, США, Німеччини (зокрема з Вернером Д’Інка, редактором Frankfurter Allgemeine Zeitung).
АУП допомагає журналістам, які працюють на фронті, з підготовкою та технічним забезпеченням, організовує прес-тури для іноземних журналістів (78 учасників із 12 країн, понад 250 публікацій).
Бібліотека масових комунікацій і медіаграмотності АУП (заснована у 2003 році) містить понад 130 власних видань, зокрема переклади німецьких підручників із журналістики. Остання публікація — переклад підручника Штефана Русс-Моля і Таньєва Шульца «Журналістика» (2025).
АУП спільно з Фондом Фрідріха Науманна за Свободу реалізує проєкт «Носії пам’яті. Журналісти, що загинули у російсько-українській війні».
