Потрібна інформація, що з’являється в певний час, є не лише пропагандою.
Георгій Почепцов, для ДМ
Ми звикли до того, що битви та війни в оповіданнях про них через покоління посилюють роль сильних, бо саме такими мають бути переможці. Такі оповіді про героїв супроводжують усю історію людства. Герої приносять перемогу племені, країні й навіть Землі (у фантастичних фільмах).
Джерело: https://detector.media/infospace/article/242342/2025-07-04-naratyv-yak-zbroya/
Наратив створюється для оформлення та передачі досвіду, особливо цінний новий досвід. Наратив осмислює, а також далі передає нове знання-розуміння ситуації. Зараз Росія заганяє новий досвід у наратив минулої війни з фашистами, звідси створюються асоціації України з фашистами, а Росії — з перемогами Червоної армії. При цьому забувають нагадати, що ця армія трималася, наприклад, на українських старшинах. Відбувається підміна наративів. Береться знайомий усім наратив перемоги у війні 41—45, який багаторазово обіграний радянськими літературою, кіно, історією. Росія вставляє себе в цю формулу переможцем, а Україну — стороною, що програла. Відбувається підміна — у відомий наратив вставляються нові складові. А формула ця давно записана в пам’яті масової свідомості.
Наратив є звичною формою організації вербальної інформації для індивідуальної та масової свідомості. Наративи підіймали людей на війну, на перемоги. Це певною мірою психологічний інструментарій, здатний впливати на мізки. Причому він давно перевірений на досвіді.
У новій книзі 2025 року «Наративний мозок» професор Фріц Брайтхаупт розповідає про свій експеримент, коли певна історія передавалася з вуст у вуста, з відстежуванням трансформацій, які з нею відбувалися. Іноді ланцюжок таких передач доходив до 20 тисяч учасників.
Він детально розповідає: «У міру того як кожна людина передавала історію далі, ми ретельно фіксували, як змінюється наратив, намагаючись виявити глибинні моделі того, як історії змінюються в міру розповідання».
Зрозуміло, що передача щось змінює, а щось посилює. Це фіксація нового іншого досвіду, який прийшов до людства. Слабкий виявився теж потрібен, але герой, звісно, потрібніший.
І на завершення Брайтхаупт пише: «Ми виявили, що емоції, які є в розповіді, особливо інтенсивність емоційного досвіду, залишаються напрочуд послідовними, проходячи крізь кілька поколінь розповідання. Ступінь емоції — наскільки щасливою, дивовижною, бентежною є розповідь — залишається стабільною в усіх поколіннях розповіді. Ступінь емоційності — наскільки щасливою, дивовижною чи бентежною є розповідь — зберігається. Але факти, раціональність, навіть те, хто щасливий, а хто ні, може змінюватися. Що реально відіграє роль у наративному мисленні, так це емоційний вплив».
З цієї причини він називає такі уривки емоційними епізодами. Дуже часто вони розповідають про тріумф слабкого, що незвично. Імовірно, суспільство дорослішало і трансформувалося. Йому виявилися потрібні не тільки велетні, а й прості людські емоції.
Фріц Брайтхаупт продовжує: «Ці історії акцентують уразливість. До цього слабкість була просто негативною характеристикою. Але в казках слабкий герой — дитина, тварина, аутсайдер — стає переможцем. Ця зміна допомагає створити нове культурне і психологічне сприйняття в суспільстві для вразливості як позитивної характеристики як емоції винагороди, оскільки вона пов'язана з перемогою».
Наративи навчають нас, створюючи певну єдність масової свідомості, яка в результаті виливається в єдність мислення та поведінки. Навіть просто вивчення мови — англійської чи китайської, наприклад, — однотипно занурюють нас у правила поведінки, а не лише правила мови.
Наймайстерніше це роблять із масовою свідомістю релігія чи ідеологія. Своїми наративами вони створюють єдину модель світу, що полегшує «управління мізками». Сучасні суспільства передали також частину цих завдань середній школі, а також кіно. У результаті ми весь час занурені в такі «розповіді».
Масове прагнення дивитися телесеріали навчає потрібних типів людської поведінки. У згаданій книзі Брайтхаупт говорить, що наративи здійснюють навчання без занурення в реальність. І це говорить про те, що це і є справжнє навчання.
Автор наголошує: «Наратив є формою, за допомогою якої наш мозок імітує наші дії та дії інших». Або таке цікаве зауваження: наративне мислення готує нас до майбутніх ситуацій.
У всьому цьому є певна дивина: нас більше цікавить наратив, ніж реальність. З одного боку, зрозуміло, оскільки наратив — це «чистий» досвід, без домішок, там є тільки те, що нам потрібно. І по суті це найголовніша перевага, яку нам дала мова/комунікації. Художній наратив відбирає яскраві ситуації та чарівних героїв. І натовп готовий піти за ними...
До речі, згадаймо, як на наших очах стався вибух індустрії телефільмів. Ми опинилися занурені в незліченну кількість подій, людей і незакінчених реплік. Усі ситуації розгортаються на наших очах. Ми живемо у світі реплік із телесеріалів, як раніше жили у світі реплік із кінофільмів. І не дарма актори такі симпатичні, а сюжети хвилюють. Іде масова передача певного досвіду. Причому не за допомогою поту і крові, а з екрана... І на відміну від школи все відбувається в розважальній манері.
Комунікації вчать типів поведінки, які допомагають суспільству виживати. І школа, і театр, і серіал, і книжка — усе це різні види комунікацій. Наказ і молитва — теж... І все це одночасно уроки виживання людини й людства.
Контроль комунікацій, навіть приватних, посилюється, коли влада боїться комунікативної конкуренції. Свого часу Ленін висилав «нехороших» комунікаторів пароплавами й поїздами (1922), Сталін саджав до Гулагу (1937), Путін запровадив поняття іноагента, що перекриває вихід на аудиторію. Реально влада нікого не боїться, як може хтось подумати. Вона просто не хоче зайвої роботи, тому заздалегідь закриває рота неправильним комунікаторам.
Одночасно відрізається доступ до інших джерел. Наприклад, зараз створюється єдиний месенджер для росіян, щоб не було участі закордонних, бо «зараз ринок месенджерів у Росії контролюють іноземні сервіси. У лідерах — додаток WhatsApp, яким користуються 97 мільйонів росіян. Компанію Meta, що володіє ним, російська влада оголосила екстремістською організацією. Ще 90 мільйонів росіян використовують месенджер Telegram. Його власник Павло Дуров живе в ОАЕ. Влада періодично блокує Telegram, і платформа працює з перебоями. Російські чиновники кажуть, що новий сервіс буде більшим, ніж просто національний месенджер — у нього буде багато “цікавих і унікальних функцій”. Обіцяють, що цифрові ID, інтегровані з новим сервісом, можна буде пред’являти при купівлі тютюну й алкоголю, при управлінні транспортом або відвідуванні музею».
Влада любить усе контролювати, оскільки не любить несподіванок. З цієї причини для неї настільки важлива інформація. Той, хто володіє інформацією, застрахований від несподіванок.
Свого часу ЦРУ проводила операцію «Пересмішник», у рамках якої використовувала журналістів як своїх агентів, а скоріше, напевно, агентів як журналістів. Ось про неї: «Операція “Пересмішник” розкривається як складний трилер, де ЦРУ, рухоме непереборною тривогою комуністичного розширення, розпочало місію контролю наративу в ньюзрумах, редколегіях і серед впливових журналістів. Розкриття цього виявило мережу прихованої діяльності, яка руйнувала саму основу вільної та незалежної преси».
Ця оцінка цілком справедлива з тієї причини, що ЦРУ не тільки збирало інформацію, що ще може бути виправдано, — вони могли керувати інформаційною картинкою для мільйонів людей. Вони створювали потрібний їм інформаційний світ.
Ось і оцінка з боку «ідеологічного супротивника», з російського пропагандистського сайту «Царьград»: «Агенти ЦРУ змогли підім’яти під себе всі великі новинні видання — практично половина матеріалів, що виходили до 1975 року, були відредаговані або навіть написані в ЦРУ. Деякі джерела стверджують, що спочатку операція була спрямована на країни Європи, оскільки Штати побоювалися поширення комунізму там, і тільки потім до них дійшло, що згубна ідеологія повільно, але вірно просочується всередину Сполучених Штатів, тому ЦРУ взяла контроль як над своїми ЗМІ, так і над іноземними. Крім контролю над новинними виданнями, цереушники вирішили створити свої: ті іноземні агенти, лавочку яких прикрили після закриття USAID на початку 2025 року, якраз були результатом операції».
Світ є по суті вільним, коли контролюються лише його ключові параметри. Коли «дозволено те, що не заборонено законом». Але важко не перейти межу між дозволеним і забороненим.
Інформація справді стає зброєю, коли її використовують ті самі мізки та руки, які зазвичай тримають зброю. Тобто в цьому випадку інформація не тільки описує, а й створює дійсність. А коли насправді з’являється творець, у нього виникає непереборне бажання зробити її зручнішою для нього.
У результаті співробітники ЦРУ в засобах комунікації виявилися самі провідними співробітниками або впливали на них: «Особливі відносини ЦРУ з ключовими співробітниками видань і телебачення дали змогу ЦРУ розміщувати деяких найважливіших оперативників за кордоном понад два десятиліття. У більшості випадків, як показують файли Агентства, офіційні особи високого рівня ЦРУ (зазвичай директор або його заступник) особисто контактували з окремим обраним індивідом серед вищого менеджменту новинної організації, що співпрацює. Допомога часто приймала два варіанти: наданням роботи або “журналістського прикриття” оперативникам ЦРУ для роботи в іноземних столицях, наданням ЦРУ прихованих послуг від уже журналістів, включно з деякими добре відомими кореспондентами».
Можна позначити цей процес як управління наративами з боку ЦРУ. Якщо відкинути термінологію свободи слова, така робота небезпечна ще й тому, що вона не тільки й не стільки описує дійсність, скільки створює її на догоду того, хто нею керує. Журналіст у принципі часто створює дійсність, а не описує її, коли за його репортажами слідують дії, що випливають із його описів. Навіть саме привернення уваги до об’єкта його опису вже є дією, стаючи частиною управлінського рішення. Наратив стає частиною управління суспільною увагою країни або всього світу.
До речі, ЦРУ визнало, що 400 журналістів у 25 великих організаціях виконували вказівки агентства. Але ж вони могли не тільки описувати реальність, а й створювати її своїми описами. І, можливо, вона була б сьогодні іншою без їхньої допомоги.
Карл Бернштейн пише: «Використання журналістів було серед найпродуктивніших засобів зі збору розвідданих, які використовувало ЦРУ. Хоча Агентство різко скоротило цю практику після 1973 року через тиск медіа, деякі журналісти-оперативники все ще працюють за кордоном» (, див. також деякі справжні документи).
І найважливіше, звісно, лежить не просто в описах ситуацій, а у створенні реальних ситуацій, які виникають як результат такого роду «журналістської» роботи. Описи не такі страшні, як видозмінена реальність.
Інформація завжди була основою пропаганди. І потрібна інформація, що з’являється в певний час, дійсно є зброєю.
Проєкт «Українські регіональні (прифронтові) ЗМІ: модернізація через менторинг» триває. Його реалізує Академія української преси за підтримки Фонду розвитку ЗМІ Посольства. У межах цієї ініціативи неможливо не згадати героїчну історію журналістів оріхівської газети «Трудова слава». Їхня робота — це не просто журналістика. Це прояв надзвичайної людської стійкості, вірність професії та незламний зв’язок із людьми, які живуть на лінії фронту.
«Трудова слава» — одне з найстаріших місцевих видань Запорізького краю. Газета почала виходити ще у 1930 році, і десятиліттями залишалася надійним джерелом новин для мешканців Оріхова та навколишніх сіл. До повномасштабного вторгнення вона виходила двічі на тиждень — щосереди та щосуботи — і щотижня читачі отримували 10 сторінок актуальної, локальної інформації. Останній номер до початку активних бойових дій вийшов 26 лютого 2022 року. Після цього редакція була змушена евакуюватися, а приміщення, де вона працювала багато років, зазнало руйнувань.
Попри втрату редакції та руйнування приміщення, видання відновило свою роботу навесні 2023 року за підтримки Національної спілки журналістів України та міжнародних партнерів. Перший спеціальний випуск вийшов 5 квітня — на чотирьох сторінках, накладом 2500 примірників. Газета знову почала надходити до мешканців Оріхова — через пункти незламності, старост, рятувальників та волонтерів.
Попри повне знищення редакційного офісу, регулярні обстріли та відсутність електропостачання в місті, «Трудова слава» продовжує свою роботу. Газета залишається джерелом важливої інформації для мешканців прифронтової зони, підтримуючи зв’язок із громадою навіть у складних умовах. Один із читачів сказав: «Це як перша крапля води після довгої спраги». І це не метафора — у місті, де немає світла, газу, інколи й хліба, з’являється газета, яку впізнають, чекають, читають.
Особливу роль у відновленні газети відіграла її головна редакторка Світлана Карпенко. Її особиста рішучість стала рушієм відновлення видання.
Редакція має амбітні плани — розширити географію видання і охопити інші громади Запорізького краю. Місцева газета виконує не лише інформаційну, а й комунікаційну функцію — вона потрібна як жителям, так і органам місцевого самоврядування для поширення важливої інформації. Як зазначає керівниця редакції Світлана, «такі газети, як наша, дуже важливі. Особливо зараз, коли немає ні світла, ні води, ні газу. Саме вони підтримують віру в життя».
Можливо, саме завдяки цій стійкості Оріхів продовжує триматися. Це місто має тривалу історію боротьби — від козацької доби й визвольних змагань УНР до спротиву махновців, сталінських репресій та Другої світової війни. Його історія — це послідовність проявів опору, самоповаги й гідності. Сьогодні Оріхів — не просто прифронтове місто, а приклад того, як навіть невелика громада може зберегти свою ідентичність і стійкість у надзвичайно складних умовах.
9 вересня 2022 року на сайті Президента України було зареєстровано петицію про надання Оріхову почесного звання «Місто-герой України». Це — визнання мужності мешканців, які продовжують жити та працювати в умовах постійної небезпеки. Такий статус є символічною оцінкою їхньої витримки, стійкості та віри в майбутнє.
Разом із базовими потребами — хлібом, гуманітарною допомогою — до людей доходить і газета «Трудова слава». Вона залишається частиною повсякденного життя Оріхова, який продовжує жити — і чекати на мир, який обов’язково настане.
Дорогі журналісти!
Вже котре літо ми живемо у країні, де звук сирени звучить гучніше за тишу, а правду доводиться виривати — не з джерел, а з бруду, болю і брехні. Вона — правда — вже не просто факт. Вона — чин, вибір, відповідальність.
Ці роки навчили нас, що слово здатне не лише пояснювати, а й рятувати. Від відчаю. Від розгубленості. Від зневіри. І саме ви — ті, хто попри втому, небезпеку, втрати й нищівні випробування епохи — не припинили говорити.
Заголовки ваших матеріалів пульсують, як серце народу — вони точні, болючі, незамінні. Ваші сюжети — не просто кадри, а доказ: ми тримаємося. Ми пам’ятаємо. Ми — живі. У часи, коли з реальністю змагається вигадка, ви залишаєтесь маяками. І не даєте потонути у потоці спотворених фактів.
Академія української преси пишається бути поруч з вами. Ми не воюємо фізично, але ми допомагаємо тому, хто тримає мікрофон замість зброї, камеру замість щита, запитання — замість наказу. Ми разом із вами очищаємо простір для чесного слова. І так, це теж про силу.
Журналісти, ви не статисти в історії. Ви — її співавтори.
Сьогодні ваш день. І в цей день ми дякуємо вам за витримку, за достовірність, за мужність. За кожен репортаж з вогню, за кожен матеріал з гідністю, за кожне «ми з України», яке звучить у різних мовах, але завжди по суті.
Ми віримо, що буде інший час. І ми розповімо про нього. Разом.
Ця потреба вже існує і не може бути замінена лише тому, що нам не подобається.
Чому всі держави люблять свою пропаганду? Вона є механізмом, що породжує вигідний для держав інформаційний простір. У цьому інфопросторі затишно почуваються продержавні думки й погано — антидержавні (за всієї умовності цих термінів). Коли ж усі або більшість починають мислити однаково, це безсумнівно полегшує інформаційне управління ними. Держава не ворог своїм громадянам, але вона й не ворог собі самій, і компромісним стає підхід, що враховує дві ці вимоги.
У кризові періоди, а війна є саме таким, відбувається те, що війна посилює всі інформаційні правила і контроль, роблячи їх більш жорсткими. І це цілком зрозуміло, оскільки ускладнюється саме життя. Вороги стають справжнісінькими, а друзі улюбленішими, а будь-яке відхилення від норми сприймається як зрада.
У держпропаганді будь-якого історичного періоду є три правила:
СРСР завжди жив в оточенні ворогів, тож у такому розумінні немає нічого нового. Це потім прийшла перебудова, коли вороги перестали бути ворогами, так і не ставши врешті-решт друзями. Але інерція масової свідомості така, що вона весь час запізнюється у своїх змінах порівняно з політикою.
Війна — це і новий для населення тип інформаційного інструментарію, а не просто військові дії на полі бою. Зброя стає словами, примушуючи до певної дії, а слова теж стають зброєю, оскільки їхня небезпека багаторазово зростає.
Якщо раніше всі жили більше у світі слів, то тепер усе зміщується у світ зброї. І це певною мірою односторонній процес, з якого дуже складно виходити. Слова плюс зброя завжди сильніші за самі слова або за саму зброю.
У принципі в такі часи все стає аналогом зброї. Тімоті Снайдер пише: «У Російській Федерації сьогодні закон перетворився на зброю. Судові переслідування слідують забаганкам Путіна і його режиму, і закон буде застосовано відповідно до політичних (і фінансових) інтересів тих, хто перебуває при владі. Російські ЗМІ сповнені звинувачень, висунутих російськими чиновниками, в тому, що люди є злочинцями або правопорушниками, навіть до того, як їх судили або піддавали будь-якій судовій процедурі».
До речі, комунікації під час війни стають важливішими, ніж у мирні періоди. Якщо держави й у нормі не люблять критику, то у воєнний період критика починає розглядатися як зрада. І ця жорсткість виправдана тим, що держава відчуває потребу в єдиному погляді на події, тобто голос держави має бути принципово гучнішим за інші голоси. І це закон насамперед воєнного часу.
Зростає негативна роль помилок в управлінні, за які державі тепер доводиться розплачуватися серйозними втратами, чого не було в мирний час. Зростає кількість фейкових повідомлень, які системно створюються ворожою стороною. Вони мають силу, оскільки фейки читають одні люди, а спростування фейків — уже інші. Ці два потоки часто не збігаються...
Ми дивимося на минуле очима сьогодення, а тоді такої можливості не було. І на майбутнє теж ми дивимося очима сьогодення, але й тоді не буде так, як це бачиться сьогодні. Дуже часто зміни поколінь ведуть до зміни картинок і минулого, і майбутнього.
Неправильні структури, неадекватна ментальність веде в кризові періоди до серйозних ускладнень. Історик Євген Добренко (народився в Одесі, у 1992 році емігрував у США) написав на своїй фейсбук-сторінці: «У різних інтерв’ю мене майже завжди запитують, чому я весь час повертаюся до Сталіна і сталінізму. Пояснюю: усі російські правителі після монголів (від “усіх Іванів” до Путіна) виконували одну й ту саму місію — адаптували ординську державу-імперію до нових реалій. Але були особливо складні історичні перевали (нова і новітня історія). Сталін здійснив революцію, що дорівнює петровській: він адаптував цього ординського Левіафана до модерності, перевіз цю середньовічну азійщину через річку історії на новий берег. Усі спадкоємці Сталіна аж до сьогоднішнього дня мають справу з продуктами сталінізму — радянською державою, радянською імперією і радянським народом. Сьогодні цією країною править останнє радянське покоління, люди, які народилися за часів Сталіна. Вони відтворюють сталінізм як дихають. І несуть і несуть квіти своєму кумиру. І поки вони не вимруть, і довго ще після їхньої смерті, його спадщина буде живою, оскільки вона спочиває на фундаменті багатовікової історії насильства і рабства. І іншої історії у цієї країни немає і не буде».
Завдання пропаганди — утримувати контакт з аудиторією. Часто це навіть важливіше за саму передачу інформації. Неадекватна інформація не пройде через канали пропаганди, оскільки її не прийме аудиторія. А іноді й пройде, й залишиться в мізках, коли її дуже жадає аудиторія.
Ми всі так багато говоримо про інформацію, оскільки реальний матеріальний світ весь час втрачає свої позиції. Багато країн сьогодні вивели своїх громадян на гідний рівень життя, і крізь цей параметр на громадян більше немає можливості впливати.
І, ймовірно, слід користуватися терміном не інформаційні, а комунікативні канали, оскільки робочою є не стільки сама інформація, скільки й контексти, наприклад, хто й кому це передає. Інформаційний канал — це акцент на інформації, комунікативний — ураховує комунікативне середовище. Інформаційний канал бачить те, що перед очима, комунікативний — наслідки побаченого.
Лише інформація й інформаційний канал не дають нам змоги аналізувати й прогнозувати стимули та реакції на інформаційну передачу, концентруючись лише на контенті. Пропаганда — це саме комунікативний канал. Дещо перебільшуючи, можна сказати, що в цьому випадку реакції одержувача важливіші за саму інформацію. Тобто передачі підлягає те, що приносить найбільшу реакцію масової свідомості, причому саме ту, яка й потрібна.
З цієї причини нові засоби швидко закрили нішу «своїх» медіа, на які переходить молоде покоління (приклади тут, тут, тут, тут, тут і тут). Ці медіа розв’язують усі ті проблеми, які накопичилися в старому суспільстві. «Доросле» суспільство змінилося «молодим»... Раніше були мільйонери з нафтової сфери, сьогодні вони приходять із тіктоку... Матеріальна опора влади стала нематеріальною.
Сучасна людина не може жити без медіа. І це не стільки нова інформація, як психологічна підтримка нормального функціонування. Фраза Маяковського «Без бумажки ты букашка, а с бумажкой человек» відображала бюрократичну сутність держави того часу. Сьогодні ця фраза має звучати так: без медіа ти комашка…
Однак одночасно набирає силу ще одна тенденція, скоріше протилежна, наприклад, «за допомогою Offline Club троє молодих людей із Нідерландів хочуть “повернути людяність у сьогоднішнє ізольоване, схиблене на смартфонах суспільство”. Уже близько року вони організовують з однодумцями зустрічі, на яких заборонено користуватися смартфонами та ноутбуками. “Ви готові відмовитися від свого телефону?” — йдеться в короткому відео на сторінці The Offline Club. І, судячи з усього, дедалі більше людей готові відключити свої мобільні телефони — принаймні, на цих зустрічах. Зазвичай лише на кілька годин, хоча іноді від телефонів відмовляються навіть на кілька днів. Замість того, щоб постійно дивитися в смартфон, люди під час зустрічей читають, грають в ігри, займаються рукоділлям або відпочивають. “Майже так само, як і тоді, коли ще не було смартфонів”, — зазначають організатори проєкту.
За рік цей проєкт із Нідерландів поширився по всьому світу. Одним із перших місць став Амстердам, пізніше долучилися Лондон, Париж, Мілан і Копенгаген. Перші зустрічі такого роду вже відбулися і в Німеччині. Схожі концепції стали використовувати також дедалі більше ресторанів і клубів, які просять гостей залишати мобільні телефони вдома».
З одного боку, світ втомився від змін, з іншого, не може жити без них. Британські соціологи з’ясували, наприклад, що понад половина молодих людей вважала за краще б жити у світі без інтернету. Але сховатися їм, напевно, не вдасться. Інтернет потрібен і на роботі, і вдома. Тож можна хотіти, але не можна реалізувати.
Більш точна соціологія з тієї ж статті така: «За даними нового дослідження Британського інституту стандартів (BSI), майже 70 відсотків молодих людей у віці від 16 до 21 року почуваються гірше, коли проводять час у соціальних мережах. Тому половина опитаних підтримала б “цифрову комендантську годину”, яка обмежила б доступ до певних застосунків і вебсайтів після 22-ї години. 46 відсотків навіть заявили, що воліли б прожити молоді роки у світі без інтернету. У дослідженні взяли участь 1293 респонденти. Його висновки узгоджуються з результатами інших опитувань, наприклад, проведених американським інститутом соціологічних досліджень Harris Polls наприкінці 2024 року. Під час опитування багато молодих американців висловили побажання, щоб TikTok, Instagram або X ніколи не були винайдені».
Це красиві слова «ніколи не були винайдені», але це неможливо. Добре хоч вплив іде лише на молоде покоління, хоча хто знає... Як бачимо, світом керують, причому так, що ми часто не відчуваємо цього, тож вважаємо, що маємо свободу волі, хоча насправді це не так.
Небезпеку TikTok дослідники вбачають так: «Надвикористання TikTok може призвести до розладу сну, ожиріння та інших проблем фізичного здоров’я. ... TikTok також містить ризики залежності, знущань, ментальних і фізичних проблем зі здоров’ям. Батьки, вихователі та політики повинні розуміти й розумно реагувати на наслідки використання TikTok молодими людьми».
І це масове явище, оскільки TikTok у 2024 році перетнув показник у півтора мільйона активних користувачів на місяць. Виникла своя економіка і свої мільйонери, серед яких на першому місці стоїть Charli D'Amelio з річним доходом $17.5M+. Аналізуються приховані операції впливу в TikTok. Уряди звертаються з проханнями про зупинення таких інтервенцій. Перед нами виник новий економічний і політичний гравець. У зв’язку з TikTok заговорили навіть про диджитальний суверенітет.
Ми живемо в новому світі, в якому матеріальне поступово заміщується нематеріальним. І винахід не можна повернути назад, як джина в пляшку, поки йому на зміну не прийде щось принципово нове... Але теж нематеріальне...
29 травня відбулася урочиста церемонія нагородження лауреатів XVI конкурсу професійної журналістики «Честь Професії 2025».
У залі зібралися ті, хто щодня тримає інформаційний фронт: знані майстри слова та молоді журналісти, які лише починають свій шлях.
Церемонію відкрили члени Наглядової ради конкурсу Тетяна Лєбєдєва та Валерій Іванов, президент Академії Української Преси, доктор філологічних наук, професор, дослідник журналістських стандартів і масової комунікації.
«"Честь Професії" — це не лише про нагороди, — підкреслив Валерій Іванов. — Це про визнання. Про гідність. Про професію, яка сьогодні потрібна як ніколи.»
Зауважимо, що на конкурс цього року було подано 1115 журналістських матеріалів, з них 870 — у основних номінаціях: інтерв’ю, репортаж, розслідування, аналітика, публіцистика.
Ще 245 робіт — у спеціальних номінаціях: про права жінок, пам’ять загиблих журналістів, журналістську етику під час війни, самовідданість у складних умовах.
І наостанок Валерій Іванов зауважив, що «Коли ми говоримо про честь професії — це не про конкурси. Це — про вибір. Який кожен з нас робив і робить щоденно», — сказав президент АУП Валерій Іванов.
#ЧестьПрофесії2025 #АкадеміяУкраїнськоїПреси #журналістика
Що більший контроль запроваджують держави заради порятунку політичної системи, то біднішими стають політика, наука, література, мистецтво.
Масова свідомість, як і індивідуальна, є споживачем і переробником думок, вироблених іншими. Вони «перетоплюються» там і стають правильною громадською думкою, яка тяжіє над усіма нами. Це вигідно для держави, оскільки однаковість мізків веде до однаковості поведінки, що полегшує управління. Масова свідомість завжди зберігає в собі зразки правильної та неправильної поведінки: від школи до університету, від сім’ї до роботи.
Різноманітність думок реально завжди пригнічується через активність одних і пасивність інших. Сила держапарату в тому, що він керує як фізичним, так і інформаційним контекстом будь-якого громадянина. А підкоритися такому тиску завжди легше, ніж чинити опір. Тобто держава завжди буде сильнішою...
Закриті системи, а Радянський Союз був варіантом такої системи, з часом трансформуються до тиражування вузького коридору дозволених думок. Так вибудовується картина світу, сприятлива для держави. У п’єсі Євгена Шварца начальник поліції виходив підслуховувати, що говорить народ... у чоботях зі шпорами, пояснюючи це тим, що інакше можна такого наслухатися, що потім усю ніч не спиш.
Чужа думка небезпечна. З цієї причини закрита система з неминучістю починає боротися з джерелами інших думок. Сталінська система відправляла незгодних у ГУЛАГ. До перебудови в СРСР працювали «глушилки», які не давали слухати закордонні радіостанції. Усе це з неминучістю веде до тиражування однієї думки як правильної в комунікаціях у всіх просторах: фізичному (наприклад, пам’ятник), інформаційному (наприклад, газета і ТБ), віртуальному (наприклад, кіно і література).
Складно було в періоди переходу від однієї політичної системи до іншої. СРСР за часів Леніна в 1922 році висилав потягами й кораблями потенційно незгодних інтелігентів. Сталін у 1937 році організував потужний державний терор проти незгодних, включно з відправленням у табори. Розрив у 15 років показує, що за такий термін, мабуть, виростає нове покоління, яке не дуже готове підкорятися ідеологічним догмам. Воно починає замислюватися, що завжди небезпечно для держави. Держава любить і плекає тільки правильні думки й людей, які їх говорять. Опиратися цьому можуть тільки ті, хто здатен мислити сам, тобто інтелігенція, на яку щоразу спрямований новий виток репресій.
Так, після 1937 року вже у 1948—1953 роках знову вибухнули репресії, які отримали назву боротьби з космополітизмом. Тобто з часом розгорається ще більша боротьба з інакомисленням, оскільки виростає нове молоде покоління, яке ще називають «небитим»... Додатковим «дратівливим» фактором для влади стало повернення солдатів після війни 1941—1945 років, які побачили інше життя за кордоном.
Боротьба з космополітизмом, а реально з іноземним впливом, супроводжує СРСР весь час. До речі, у НДР створили не одну компартію, а СЄПН (Соціалістичну Єдину Партію Німеччини) і ще кілька інших. Тобто з’явилося кілька політично дозволених каналів вираження своєї позиції, хоча й умовних... У фашистській Німеччині побутувало гасло: один народ, одна партія, один фюрер.
Російська Вікіпедія, наприклад, пише: «“Боротьба з космополітизмом” — масова політична кампанія, що проводилася в СРСР у 1948—1953 роках і була спрямована проти скептичних і прозахідних тенденцій серед радянської інтелігенції, які розглядалися як “антипатріотичні”. Багато дослідників, які описують цю кампанію, вважають її антисемітською за характером. Кампанія супроводжувалася звинуваченнями радянських євреїв у “безродному космополітизмі” та ворожості до патріотичних почуттів радянських громадян, а також їхніми звільненнями з багатьох посад та арештами. Супроводжувалася також боротьбою за російські та радянські пріоритети в галузі науки й винаходів, критикою низки наукових напрямів, адміністративними заходами проти осіб, запідозрених у космополітизмі та “низькопоклонстві перед Заходом”. У кампанії проти “космополітів” державна ідеологічна лінія та уявлення мас зімкнулися, утворивши єдиний емоційно-ідеологічний комплекс, який став основою для відродженого радянського антисемітизму».
Ця циклічність інтенсивності ідеологічної боротьби — 1922, 1937, 1949 — показує штучний характер «того, що захищається», що має руйнуватися, якщо його не утримувати, до того ж силовими методами. І тут річ навіть не в тому, що «чуже» критикується, а в тому, що «своє» не витримує критики. Відбувається «вирівнювання» думок і розумінь, інформаційний і віртуальний простори стають єдиними, але «правильними», що спрощує роботу держави.
Сьогодні в Росії вже і сталінські репресії припали до двору. Ось що сказав губернатор Вологодської області Філімонов: «Репресивна політика, яку проводив Йосип Сталін, слугувала на той момент засобом консолідації та утримання влади. Говорити про репресії [Сталіна] потрібно виважено, це був необхідний інструмент зміцнення влади на той момент». Тобто інформаційний та віртуальний простори стають одновимірними, коли в ньому превалює думка влади.
Влада отримує спокій, а втрат зазнає країна, наприклад, емігранти зробили внесок у чужу науку, а не свою. Ось таке зведення у статті Бориса Бурди на сайті «Хакслі медіа»: «Висланий Пітірім Сорокін створив у США нову науку — соціологію. Георгій Гамов після карколомної втечі став одним із творців американської атомної бомби. Ігор Сікорський підніс американській армії найкращі у світі вертольоти. Емігранти Михайло Струков, Олександр Картвелі й Олександр Прокоф’єв-Сіверський багато дали військовій авіації США, телебачення створив у тому ж таки США емігрант Володимир Зворикін, а трохи згодом емігрант Олександр Понятов вигадав відеозапис, емігрант Степан Тимошенко закладав у Стенфорді основи сучасних теормеху й опоромату, емігрант Володимир Іпатьєв створив високооктановий бензин для американських літаків, емігранти Сергій Рахманінов та Ігор Стравінський далеко просунули вперед американську музику… Не всі з них були в списках тих, кого висилали, але наскільки ця висилка прискорила їхній від’їзд або скасувала повернення — прикиньте самі».
Світ змінюється повільно, але потім ще довше тривають наслідки цих змін... Держава має у своїх руках головний інструментарій — не слова, а жорсткі покарання. З цієї причини вона і є головним «спікером», до якого мають прислухатися всі.
Так створювався «монолог», влада говорити могла, а всі інші мали право мовчати: «У серпні 1922 року ГПУ складає три списки: московський, петроградський і український — загалом на 195 осіб. Пізніше 35 осіб зі списку викреслили — узгодження, клопотання, звичайний блат... Чи пішло це тим, хто залишився, на користь — сказати важко. Скажімо, філософ Густав Шпет використав свої зв’язки та зміг залишитися — для того, щоб його розстріляли в Томську 37-го... У підсумку в списках залишилося 45 лікарів, 41 педагог (зокрема, професори), 30 економістів, агрономів і кооператорів, 22 літератори, 16 юристів. 12 інженерів, 9 політиків, 2 діячі церкви та 34 студенти. До кінця серпня їх почали заарештовувати. Далі було — як кому пощастить — у декого брали підписку і відпускали до від’їзду, декого жбурляли в переповнені камери, з яких час від часу викликали частину ув’язнених із речами. Зрештою всіх випустили й веліли збиратися. Це було просто — практично всі гроші й інше майно велено було залишити. Дозволяли взяти по двадцять доларів, але оскільки й за один долар можна було потрапити під розстріл за спекуляцію валютою, цим розсудливо не скористався ніхто. Одне літнє й одне зимове пальто, один костюм і один капелюх, два комплекти білизни, дві нічні та дві денні сорочки, по дві пари кальсонів, панчіх і взуття. Якраз на одну валізу. Це все — щоб збори не сильно ускладнювали. Живіть з отакими скарбами в еміграції як знаєте!», — писав Борис Бурда.
Правда і те, що Ленін не саджав, а висилав, Сталін став саджати... Тобто настав новий етап посилення взаємин громадян і держави. Держава бере собі на озброєння «армійську» структуру, коли всі підкоряються командам згори. І цей досвід припав владі до душі.
Висилка була колосальним наслідком зміни політичного ладу країни. І, напевно, це найкращий варіант із можливих, оскільки потім усіх їх відправили б у табори... Так створювався одновимірний потік комунікації, коли всі говорять не те, що потрібно, а те, що можна... Точно так чинить і держава, зокрема, і сьогоднішня Росія. Вона вибудовує свою картину світу для своїх громадян і для всього світу, яка розходиться з реальністю. Є навіть окремий список пропагандистів, озаглавлений як рупори Кремля.
Людина завжди живе в системі. Але, як виявилося, одна система, зберігаючи свої характеристики, може диктувати, що є правда і що є брехня іншим, тобто виходить на метаінструментарій. Той, хто може створити систему під себе, перемагає того, хто не може працювати системно. Усі оцінки й усі реакції починають синхронізуватися.
Цікаво, що сьогоднішній Захід побачив таку проблему породження однаковості в алгоритмічній культурі сучасного суспільства, оскільки алгоритми штовхають нас до того, що ми бачимо й чуємо одне й те саме, відбувається певна гомогенізація культури.
Кайл Чайка, автор цих досліджень, каже: «Є обчислення, які вимірюють ваші дії, розглядають інформацію всіх користувачів на цих платформах, а потім намагаються передбачити, чим кожен користувач найімовірніше зацікавиться. З цієї причини замість того, щоб мати акуратну, впорядковану стрічку, у вас є стрічка, яка постійно намагається вгадати, на що ви збираєтеся клікнути, що ви збираєтеся прочитати, що ви збираєтеся подивитися або послухати».
Виходить, що з усього різноманіття ви бачитимете тільки те, що вам покажуть, хоча й відштовхуючись від ваших минулих інтересів. І це буде вже не незалежний потік, а керований ззовні, а не прямо вами. Цей простір зовні вільний, але він пов’язаний інтересами споживача, якого не пускають на вільні хліби...
Одночасно згадаємо, що будь-які культурні й навіть наукові злети пов’язані з дозволеним багатовимірним простором. Коли він підпадає під контроль політиків, виникає панівна лінія, підпорядкована ідеологічним міркуванням. Творчість любить свободу, а не обмеження. Політики, навпаки, люблять обмеження, оскільки вони полегшують їм роботу.
Жорстка модель СРСР насилу давала будь-які злети, маючи багато вузьких місць, які гальмували творчий початок. З цієї причини, ймовірно, радянська атомна бомба була більше результатом розвідки, ніж науковим. У першому її варіанті взагалі забороняли відступати хоч на йоту від американських креслень. Та ще й німецьких учених теж привезли після війни з сім’ями, поселили в санаторії на березі Чорного моря, створивши всі умови для роботи над ядерною зброєю. І навіть такий факт. Спецслужби заарештували Ландау за антисталінську листівку, але на прохання Курчатова до Берії відпустили... Нагадаємо, що Берія курував атомний проєкт.
Подібна одновимірність замість багатовимірності в науці, політиці, релігії тощо є ознакою «застою». Сьогодні для Росії через засилля цензури, як виявилося, характерний інтерес до самвидаву: «Росіяни стали активніше читати твори на самвидав-майданчиках. За рік кількість користувачів таких сервісів зросла на 37%, а час, проведений на цих ресурсах, збільшився на 24%, розповіли аналітики Yota, вивчивши знеособлені дані абонентів у січні-березні 2025 року», — ідеться на сайті «Регнум».
Це зрозуміла реакція на цензурування всіх потоків із боку держави. Але були сфери, яких тоді це не торкнулося — фізики-атомники: «Від майже неминучого розгрому фізиків “урятувала” атомна бомба. У 1949 році в Радянському Союзі пройшли її перші випробування. СРСР став другою країною, що володіє цією смертоносною зброєю. Захисники сучасної науки були пов’язані з розробкою атомної бомби, а тому отримали своєрідну індульгенцію. Костянтин Томілін писав: “Кампанія з викриття «безрідних космополітів» і «антипатріотичних груп фізиків» неминуче розгорнулася б як лавиноподібний процес глибше й ширше в середовище фізичного співтовариства, як це сталося з критиками. Наслідки в цьому разі були б для фізики і фізиків сумні. Безсумнівно, що влада мала значно більшу мотивацію оволодіння атомною зброєю, ніж проведення якихось ідеологічних кампаній”».
У Томіліна є навіть ширші висновки: «Непоправної шкоди вітчизняній науці завдала боротьба з ворогами народу наприкінці 1930-х рр. Розпочата більшовиками ще в 1917-му як кампанія проти інших російських партій і продовжена Сталіним у середині 1930-х як внутрішньопартійна кампанія, вона попутно призвела до знищення, як ворогів народу, низки великих вітчизняних фізиків, таких як М.П.Бронштейн, Л.В.Шубніков, член-кореспондент АН СРСР Я.М.Н.Шпільрейн, В.Р.Бурсіан, Вс.К.Фредерікс, член-кореспондент АН СРСР В.С.Ігнатовський (його розстріляють у блокадному Ленінграді), С.П.Шубін, О.О.Вітт і багато інших. Дивом вдалося витягнути з в’язниць членів-кореспондентів АН СРСР В.А.Фока, Ю.А.Круткова, П.І.Лукирського, І.В.Обреімова, професорів Л.Д.Ландау, Ю.Б.Румера. Кілька років заслання відбував Д.Д.Іваненко. У багатьох учених були репресовані найближчі родичі, наприклад, у професора МДУ М.А.Капцова — два брати, один з яких був розстріляний у справі Промпартії. Також було репресовано низку великих іноземних учених-емігрантів. Так, було розстріляно німецького фізико-хіміка Г.Гельмана, а до рук гестапо видано німецького фізика Ф.Г.Хоутерманса, який працював у Харкові. У результаті репресій Ленінград, Харків, Пулково перетворилися з наукових центрів європейського масштабу на другорядні навіть для СРСР наукові центри».
СРСР був країною пропаганди, оскільки все будувалося на ній. І це зрозуміло, оскільки, з одного боку, була монополія держави в медіа, з іншого, пропаганда будує позитивну картинку себе і негативну — опонентів. Це така щодня оновлювана масова освіта. Причому всі вчаться дуже швидко, оскільки замість двійки можуть відправити в табір...
Ще раз потрібно згадати висланих. По суті відправляли «цвіт» — тих, ким зараз пишаються: «У Європу відправляли й композиторів. У списку неугодних опинилися С.Рахманінов, І.Стравінський, С.Прокоф’єв. Під гарячу руку потрапили співаки: Ф.Шаляпін, Н.Плевицька; а також артисти балету, піаністи та скрипалі. Серед художників, які не змогли залишитися в СРСР і збагатили світове мистецтво, були В.Кандинський, К.Коровін, М.Реріх, З.Серебрякова та інші. Список літераторів поповнили О.Купрін, І.Бунін, О.Толстой, Є.Замятін, К.Бальмонт, В.Набоков, В.Ходасевич і М.Цвєтаєва».
У результаті було досягнуто певної «стерилізації» ментального простору. Але, до речі, це врятувало їхні життя... У 1937 році відправляли вже в табори...
І знову повернемося до ідеї важливості різноманітності проти одноманітності. Таке середовище породжує нові ідеї та нові мізки. І що далі йде розвиток, то більше вони потрібні. У СРСР відбувалося кілька подібних переходів від жорсткіших до м’якших часів. Це і хрущовська відлига, і горбачовська перебудова. Саме вони прямо і побічно породили нову літературу і нове мистецтво. Закриті суспільства цього зробити не можуть. Вони закриваються від новизни політичної, але водночас це вражає і всі інші людські сфери.
Зрештою сила людини перемагає силу держави. Але для цього потрібен час. І понад те — зміна поколінь. Ось ще одна думка: «Якщо ви запитаєте мене, який головний урок я витягнув із горбачовського часу, відповім так. Якою б міцною не виглядала держава, якою б нам не здавалося, що від неї не убуде, якщо в ній трохи поколупатися, насправді вона тендітна, і її виживання залежить від кожного з нас».
Закриті системи не можуть перемогти відкриті. Що більший контроль над мізками запроваджують держави заради порятунку від потрясінь політичної системи, то біднішими стають не тільки політика, а й наука, і література, і мистецтво. Коли влада хоче чути тільки похвалу і боїться критики, тим слабшою стає країна...
У середовищі, що інтенсивно змінюється, медіа перестають бути просто інструментом, що описує ситуацію, вони стають інструментарієм, що формує реальність. Сьогодні саме такий період історії, коли медіа отримали нові функції.
Світ починає вибудовуватися в нову парадигму, коли старі правила світоустрою втрачають свою цінність. На наших очах змінюються минулі константи, наприклад, у багатих країн тепер більше прав, що констатується як нове правило. Багато в чому так було й раніше, але це не виносилося на перше місце, оскільки у світі існувала певна справедливість і рівність, хоча б декларативна.
Сьогодні на бідні країни тепер наступає ще більша бідність, на багаті — багатство, що робить їх менш чутливими до складнощів інших країн. Світ Трампа — це світ, де слабкі країни мають слухатися сильних, а бідні — багатих. Багатство тоді стає категорією права, оскільки хто багатший, той і правий. Якщо світ Трампа «америкоцентричний», то світ Путіна — «росієцентричний», і в тому, і в іншому випадку роль інших різко занижена.
Світ справедливості став світом пропаганди. Пропаганда трансформує новини, оскільки новини відбираються і викладаються під кутом зору пропаганди. Так було і в холодну війну, але тоді всі розуміли, що це несправедливий період і що він має тимчасовий характер. Сьогодні просувається ідея, що слабка країна має підкоритися сильній, і в цьому полягає нова справедливість. До речі, була така дуже стара істина в минулому: правий той, у кого більше прав...
Україна потрапила під «каток» справедливості сильних. З одного боку, це Росія, з іншого — США. І обидві вони хочуть підпорядкування собі, що по суті пропонується як спосіб припинення війни. Тобто пропонується явна «ерозія» незалежності, коли когось треба слухатися на шкоду собі.
Росія ще сильніше ідеологізує себе, випускаючи на перший план ідеологію Дугіна або Суркова, які, не маючи апаратної ваги, можуть дозволяти собі будь-які загарбницькі ідеї, не боячись наслідків із боку реальності. При цьому вони сильні не тим, що вони зробили в теперішньому світі, вони сильні у світі уявному, де вони намагаються захопити не стільки масову свідомість, як свідомість своєї першої особи. І це їм вдається, оскільки вони пропонують «правильні» мрії...
І під політику такого «загарбницького» типу ще й підводиться релігійна складова. Це стосується як Путіна, так і Трампа. Їхня логіка проста — сильний має перемагати, а слабкий — підкорятися. У світі фізичному так і відбувається, але у світі моральному — все навпаки. Останні десятиліття світ ураховував право слабкого, але тепер ця тенденція пригальмовується.
Росія також повернула поняття «ворогів народу», іменованих сьогодні «іноагентами». Це було зроблено, щоб «погасити» і критику влади, і невдоволення населення. Про це тепер можна говорити тільки на кухнях, як було за радянських часів, коли кожна кізка знала своє стійло. Мовчазний світ кухонь завжди легший для управління, ніж світ балакучий. У принципі голосно говорить тільки вулиця, тоді влада вперше починає прислухатися.
Російський блогер-емігрант Андрій Мальгін у «Moscow Times» наступним чином аналізує російську практику іноагентів: «На початок повномасштабного вторгнення російських військ в Україну в списку “ЗМІ- іноагентів” було 115 позицій. Це були як фізичні, так і юридичні особи. З початком війни процес пішов бадьоріше. І якщо спочатку у своїх рішеннях Мін’юст якось намагався порозумітися (так, ми з подивом дізналися, що на внутрішні процеси в Росії намагаються вплинути Нігерія, Марокко, Казахстан, Узбекистан і Афганістан — причому не через НКО або посольства, а через дивні сторублеві перекази на карту фізичних осіб), то незабаром ці пояснення замінило стандартне формулювання: “опинився під іноземним впливом”. Який це був вплив, від якого “підривного центру” виходив, з якої країни — тепер це навіть не обговорюється. Мін’юст і суддів такі тонкощі не цікавлять».
І докладніше про практику застосування: «Тепер громадянин зобов’язаний сам донести на себе і попроситися до реєстру іноземних агентів, а якщо не попросився — знову ж таки криміналка. За останні місяці московські суди кілька разів засуджували людей до позбавлення волі за те, що ці люди повинні були ініціативно звернутися до Мін’юсту і попроситися до реєстру іноагентів, але не звернулися і не попросилися. Яке величезне відкрилося поле для діяльності! Але і цього божевільному путінському режиму виявилося замало. Ухвалено закони, спрямовані проти тих, хто “взаємодіє з іноагентами”. Подекуди провели обшуки в родичів, тих іноагентів, хто не емігрував, звільнили, а у видавництвах, що видавали книжки письменників-іноагентів, відбулися обшуки, у книжкових крамницях конфіскували тиражі, організатори концертів і творці телепередач, якщо не встежили, аби жоден іноагент не просочився до репертуару, отримували догану».
Підкреслимо ще раз: усе це по суті не про осіб, а про ті інформаційні потоки, пов’язані з активністю цих осіб, яких і боїться влада. Вона не хоче великої роботи з боротьби з новими ворогами народу, які нічим не відрізняються від старих — той, хто думає, не потрібен і небезпечний сьогодні, як і за сталінських часів... Думати тепер не тільки шкідливо, а й небезпечно...
Усе це відбувається з тієї причини, що сьогоднішній світ отримав набагато більше інформаційно-комунікативних можливостей, ніж це було колись. Держава побачила в цьому небезпеку й у відповідь посилила правила суспільних комунікацій, унаслідок чого прибираються всі переваги, що виникли, які прийшли з інтернетом і соцмережами.
Людина сталінської епохи не мала права ні читати, ні писати, ні говорити на «анти»-теми. Щоправда, анекдоти побутували й передавалися, тобто існували ланцюжки людей, яким можна було довіритися. Ось один такий вдалий анекдот зі статті на цю тему Володимира Тольца, автора російської служби «Радіо Свобода»: «На Всеросійській виставці. Старенька перед верблюдом: “Ну й більшовики! З конем-то що зробили? Сором який!”.
Можна назвати радянський період «епохою анекдотів», оскільки тоді за активність у їхньому переказі можна було отримати тюрму, а дослідники сьогодні можуть черпати свій «золотий запас» з архівів спецслужб. Реальне джерело в будь-якому разі в тому часі, а не в сьогоднішньому... Анекдоти були усною творчістю, вони не могли з’явитися в медіа.
За радянських часів політичний анекдот був єдиним непідцензурним інформаційним потоком. Кажу саме про потік, оскільки анекдот як малий жанр існував у безлічі прикладів. Його не можна було вимовляти публічно, але між довіреними людьми він функціонував. Його гумор став «мотором», який міг його просувати.
Олександра Архипова — головна дослідниця тієї «епохи анекдотів», авторка цілої книги. При цьому в неї є й аналіз анекдотів про Путіна. З точки зору теорії вона говорить так: «Ми слухаємо анекдот і, в ідеалі, можемо його повторити, якщо у нас немає проблем зі слухом, якщо ми належимо до цієї культури. Анекдот якраз і призначений для усного переказу. Відповідно, у такого тексту є певна тенденція до скорочення об’єму, тому що коротший анекдот при збереженні сенсу, то він краще і швидше поширюється. Якщо в анекдоту виникає певна фігура, що об’єднує цикл, то розповідати його набагато простіше: не треба вводити слухача в курс справи, пояснювати, що приходить, наприклад, єврей до Сталіна тому-то й тому-то й говорить те-то й те-то. Тобто половина тексту скорочується, і в анекдоті залишається всього дві репліки, які легко запам’ятати й переказати, наприклад:
— Карл Радек сказав Сталіну: “С вами, товарищ Сталин, очень трудно спорить: я вам цитату — вы мне ссылку, я вам вступление — вы мне заключение”».
Анекдот відображає реальність, якою б жорсткою вона не була. Виходить, що масова свідомість — цілком живий феномен, який активно реагує на несправедливість. При цьому відбувається навіть не просте відображення, а принципове узагальнення ситуації. Для цілей комунікації воно якраз і набуває гумористичної форми, щоб стимулювати передачу наступній особі. Сталінська епоха породила майже нескінченну кількість анекдотів, навіть репресії не могли зупинити їхню появу.
Людина, яка розповідає анекдот, по суті виявляється сильнішою за владу, вона над нею по суті сміється. А коли сміється, значить, відчуває і свою силу. Є анекдоти й про Путіна, наприклад: «Відчиняє Путін холодильник, а там трясеться холодець. Він йому каже: “Не бійся, я за сиром”». Але одночасно цей анекдот і позитивний щодо Путіна: його треба боятися, а не сперечатися з ним... Це в принципі модель, яка ідеальна для влади. Раз бояться, будуть слухняні...
Влада не любить непідконтрольні їй інформаційні потоки. Це не означає, що вона так уже їх боїться. Просто влада не любить нічого непідконтрольного, оскільки звідти можуть прийти несподівані речі: від анекдоту до повстання. І те, й інше жодна влада не може полюбити.
Архипова у статті на сайті «Постнаука» пише про історію такої непідконтрольності: «Настають 30-ті роки, коли міський фольклор опиняється тотально під забороною. Уже готові публікації знищуються, а влада намагається все контролювати. Існує чудове листування начальника Головліту з місцевим бюрократом на тему того, як їм контролювати репертуар жебраків-співаків Нижньогородської області. Традиційно жебраки ходили по селах і, просячи милостиню, виконували, наприклад, духовні вірші. Головліт був страшенно стурбований цією проблемою — як їм контролювати репертуар. Не знаю, як вони цю проблему розв’язали, але в масштабах країни це вирішували так: у села вирушали спеціально навчені фольклористи, вони працювали з розповідачами казок, із виконавцями текстів, спрямовуючи їх у правильне русло».
І ще: «Потім стали виникати казки про Леніна, і наймасовіший проєкт — це, звісно, так звані новини, тобто билини про Сталіна, Леніна та інших діячів більшовицької партії. Будувалося це таким чином: навчений фольклорист їхав у село, готував оповідача, показував вирізки, вивчав матчастину, біографію, а потім оповідач це виконував за великого скупчення народу. Це публікувалося, видавалися томи цих новин. Пік видання припадає на 37-й, 39-й і 40-й роки».
Безсумнівно, що це дивна ініціатива, але вона цілком зрозуміла. Влада завжди хоче замінювати некероване на кероване, щоб спати спокійно. Але світ, на жаль чи на щастя, живе як керованими, так і некерованими потоками.
Влада завжди намагається боротися за свою першість, на те вона і влада. Але населення не стало ще повністю слухняним, яким було в минулому, воно бореться єдиним доступним для нього способом, використовуючи непідцензурні інформаційні потоки. При цьому анекдоти хороші тим, що людина не просто бореться, а отримує задоволення від вдалого жарту. Анекдот хороший для боротьби своєю анонімністю. І його творець, і той, хто розповідає, приховані, хоча б у момент передачі...
Влада все одно, не покладаючи рук, веде боротьбу: «З 1921 року створюється служба спостереження за громадянами, і кожен уповноважений по району мав надавати так звані зведення про настрої. До 1924 року ця система оперативно покрила майже всю країну, і до кінця 20-х років із кожного регіону країни постачалися — іноді в разі потреби двічі на день — зведення про настрої. Ці зведення про настрої докладно відображали, що люди говорили, які коломийки співали, які анекдоти розповідали тощо. При цьому, мабуть, збирали інформацію за певними анкетами. Можливо, у створенні цих анкет брали участь фольклористи. Це були, звісно, ніби секретні агенти, які буквально підслуховували на заводі, що говорять робітники з приводу смерті Леніна. Тому ми знаємо таку кількість анекдотів, коломийок, пісень, що збереглися в архівах ФСБ» (там же).
Можна спрогнозувати, що періоди розквіту політичних анекдотів парадоксальним чином збігатимуться з боротьбою з інакомисленням. Що жорсткіше влада веде боротьбу, то серйозніше відторгнення цієї політики населенням.
Велика кількість людей, які розповідають анекдоти, принесла свої проблеми в боротьбі з ними: «Анекдотниками стали наповнюватися табори — так багато, що в 1937 році було видано спеціальну інструкцію, яка наказувала розділяти тих, хто справді розповідав крамолу проти Сталіна, і тих, хто просто пожартував і заспівав пісню. Людей продовжували заарештовувати за анекдоти аж до хрущовського часу, і в хрущовський час такі випадки ще існували. Дослідження того, про що я розповіла, насправді не таке просте, як здається. Архіви ФСБ закриті. Вони були відкриті в 90-ті роки — хто встиг, той молодець. Зараз доводиться користуватися тим, що опубліковано. Звісно, якщо ви знаєте якісь внутрішні ходи, то вас туди пустять, але от із вулиці не пускають. Особисто мені архів ФСБ відмовив, сказавши, що в них немає таких матеріалів, що це чиста брехня» (там же).
Про ступінь науковості такого дослідницького підходу: «Береться, припустімо, 15 текстів анекдотів, і абсолютно неважливо, коли їх розповідали: у 1920-ті роки чи в 1960-ті. Не зазначено, хто їх розповідав. Тим часом відомо, що деякі анекдоти розповідали по всій країні — від Москви до Владивостока (це відомо, тому що зведення про настрої, які складали НКВС, їх фіксують), інші анекдоти — дуже рідкісні. Якщо анекдот, наприклад, за 1937 рік, фіксують у ста записах у районних зведеннях про настрої НКВС, отже, він був поширеним і в певному сенсі відображав громадську думку. Якщо анекдот трапляється в одиничному випадку й опублікований, наприклад, в емігрантській газеті, то можна припустити, що в цього тексту є автор. Це треба враховувати» (там же).
Перед нами в принципі активне реагування масової свідомості. Просто анекдот, хоч і в переказі, дає такий об’єктивний матеріал, до речі, він жив і в умовах репресій. Тобто масову свідомість не можна повністю заглушити пропагандою, хоча влада завжди намагається це зробити. Масова свідомість просто переходить на інший рівень комунікацій: з одного боку, прихованих, з іншого, гумористичних, що слугує цілям широкого поширення.
Сьогодні, до речі, Архипова аналізує, як російська влада говорить про атаки, тобто про ще один прояв того, про що не можна говорити «вголос», а говорити треба: «У нормальному світі можна було б очікувати, що вони надаватимуть громадянам повну інформацію про атаки та максимально піклуватимуться про їхню безпеку. Натомість ми бачимо, як місцеві служби просто рвуться брати участь у конкурсі на найзагадковіші та найнезрозуміліші послання, адресовані публіці. З одного боку, треба якось застерегти, з іншого боку, не лякати й не говорити про те, про що говорити не треба», — писала вона в статті «“Щось сталося. Будьте уважні до деяких проявів самі-знаєте-чого”: як говорити про війну, коли війни немає».
У принципі перед нами нескінченний процес, коли тиск з боку влади автоматично призводить до посилення опору з боку масової свідомості. До речі, ЦРУ для Рейгана збирало радянські анекдоти, які йому подобалися (тут і тут). Вони, можливо, краще відображали реальність, ніж зведення ЦРУ. Наприклад, таке:
— У чому різниця між Горбачовим і Дубчеком? Жодної. Але Горбачов ще не знає цього.
Навіть Вікіпедія має окрему статтю на цю тему. І це говорить про те, що сам факт цей має незвичайний характер.
Ми несправедливо вважаємо, що інформаційний вплив лежить у площині правдивої комунікації. Однак вплив і правда можуть мати різні поєднання. У Юваля Харарі є таке цікаве спостереження: «Найпростіший спосіб об’єднати маси людей лежить не в правді. Найпростіший шлях об’єднання людей — за допомогою фантазій, міфологій та оман». А в його фейсбуці можна знайти такі слова: «У світі більше портретів Ісуса Христа, ніж будь-якої іншої людини в історії. Скільки з них правдивих чи автентичних? Рівно 0%. Ніхто й гадки не має, як він виглядав насправді. Чи не завадило це Ісусу стати однією з найвідоміших осіб і успішно об’єднати мільярди людей? Ні. Це свідчить про людську уяву та величезну силу фантастики як об’єднавчої сили».
Анекдоти набули поширення, оскільки ставали альтернативною історією. При цьому анекдотична форма потрібна була з двох причин. По-перше, в іншому вигляді вони б не могли поширюватися усними каналами: від людини до людини. Гумор був їхньою другою складовою, крім акценту на альтернативній інформації. По-друге, система «з вуст в уста» працювала тільки серед довірених людей, на вулиці таких речей не говорили. Це ніби їхня захисна форма. Вони збереглися лише у зведеннях спецслужб, і цим спецслужби врятували для дослідників живий матеріал.
Щоб контролювати сьогодення, треба тримати під контролем минуле. Це не дасть «ворогам» окопатися там. У цьому є зрозуміла методика. Історики здатні виправити будь-яке минуле, щоб отримати потрібне сьогодення. А виправляється воно досить легко: можна говорити й розповідати про одне, замовчуючи інше.
Росія перебуває в очікуванні боротьби з анекдотами, що цілком зрозуміло з огляду на боротьбу з іноагентами як джерелом не тієї інформації. Російська блогерка Валентина Кривозуб на сайті «Горизонтальна Росія» написала так: «Якщо врахувати, що історія нашої країни циклічна, то наступним етапом будуть арешти за політичні анекдоти. Починаючи з 1930 років минулого століття була навіть окрема група ув’язнених. Їх називали “анекдотники”. Як правило, вони отримували від 5 до 25 років таборів за статтею 58-10 “Антирадянська агітація і пропаганда”. Мабуть, найвідоміший засуджений Карл Радек, дипломат і політичний діяч єврейського походження. На відкритому процесі у справі “Паралельного антирадянського троцькістського центру” 1937 року йому інкримінували, окрім змовницької діяльності, написання і поширення антирадянських анекдотів. Йому приписують авторство сотень злободенних анекдотів. Борис Баженов, секретар Сталіна, наводив як приклад ось такий: “Яка різниця між Сталіним і Мойсеєм? Не знаєте? Велика: Мойсей вивів євреїв із Єгипту, а Сталін — із Політбюро”. Радеку дали 10 років таборів, а через два роки його нібито вбив співкамерник».
Анекдоти створюють реальність, яка суперечить пропаганді. Пропаганда перемагає своїм масовим тиражуванням, а анекдот точними формулюваннями. Анекдот — це “перекручене” відлуння пропаганди. Він бореться з нею, демонструючи її неспроможність. Перед нами поєдинок двох правд: анекдоту і пропаганди. У пропаганди сильною стороною є масовість тиражування, в анекдоту — точність «антипропагандистського» формулювання.
Анекдот відображає реальність у перебільшеній формі, коли та чи та характеристика гіперболізується, що, власне кажучи, властиво будь-якому художньому твору. Та ж Архипова у статті «Анекдоты о Путине и выборах 10 лет спустя. Есть ли фольклор “снежной” революции?» говорить про важливу характеристику анекдоту: «Американські соціологи та радянологи писали про жінок у радянському анекдоті. І зібравши всі уявлення і стереотипи, можна побачити, скажімо, що жінка дурна, вона весь час ходить на партзбори, вона товста. Це ті стереотипи, які виражені в анекдотах, але вони не відображають реального стану справ. В анекдоті виживає тільки стереотипне. Усе індивідуальне відкидається. Це дуже важливо розуміти».
Тобто не тільки гумор важливий, а й смисловий повтор, оскільки він одразу викликає потрібну реакцію в мізках. Активізується те, що знають усі. Але тепер воно виглядає по-іншому.
Автор Михайличенко звернув увагу на функціонування політичних анекдотів у цілком дозволеному сьогодні середовищі: «На моє величезне здивування, не так давно я відкрив для себе нове джерело записів анекдотів — це радянські цілком підцензурні джерела. Радянські сатирики доволі часто брали популярні політичні анекдоти, дещо їх видозмінювали, нарощували якийсь текст і видавали це за свої якісь фейлетони, публікували їх у тому самому “Сміхачі” та “Крокодилі”» (там же). Ще одне джерело для дослідника — КДБ: «Щоденники Єфремова, українського академіка, ув’язненого наприкінці 20-х років, їх було опубліковано після кількох десятків років зберігання в архівах КДБ. У них близько 70 анекдотів 20-х років» (там же).
Виходить, що конкретні анекдоти дожили до наших днів завдяки архівам тих, хто з ними боровся. І Путін теж сьогодні стає героєм анекдотів. І це знову зрозуміла реакція масової свідомості, яка бореться проти нав'язуваних їй рамок. А на них держава витрачає величезні суми.
Масова свідомість влаштована складніше, ніж нам здається. Пропагандистський тиск на неї означає тільки те, що «не ті» думки зникають з офіційного дискурсу, але вони зберігають своє функціонування на іншому рівні. І чекають свого часу, щоб проявитися знову. Анекдот жив, живий і житиме...
Мораль — це не правила. Це вибір серця. Особливо — в темні часи.
У квітні 2025 року в Інсбруку (Австрія), на запрошення Cultural Platform Ukraine-Tirol, відбувся глибокий психологічний та етичний тренінг «Кораблетроща: Етичний шторм», який провела Тетяна Іванова, тренерка та експертка Академії української преси.
У форматі інтерактивної етичної гри учасниці — українки, що наразі мешкають в Австрії, — проживали складні моральні дилеми. Сценарій тренінгу був побудований довкола художньої історії про корабель, що зазнав катастрофи посеред океану. П’ятеро вцілілих опинились перед вибором, який не має «правильних» відповідей, але вимагає чесності перед собою.
Чи можна пробачити зраду заради кохання?
Чи має право сильніший вимагати плату за допомогу?
Хто є героєм у момент кризи — і що робить нас людьми?
У процесі тренінгу дебати трансформувалися у гру «Суд», де кожна з учасниць побувала у ролі адвокатки, прокурорки та судді. Така форма дозволила не просто аналізувати ситуацію, а прожити її — з рефлексією, емоціями і пошуком сенсів. Це була глибока внутрішня робота, що залишила слід у серці кожної.
«Мораль — це не правила, це вибір серця. І саме такий вибір ми вчилися робити разом з учасницями. Вірю, що подібні тренінги — це не лише психологічна підтримка, а й спосіб вибудувати етичну опору в турбулентному світі», — зазначає Тетяна Іванова.
Академія української преси пишається своїми експертами, які формують простір довіри, діалогу та морального зростання як в Україні, так і за її межами.
