Напередодні Дня Незалежності Президент України відзначив державними стипендіями видатних діячів інформаційної сфери.
Українські журналісти залишаються там, де інші вимушені тікати. Вони показують правду, коли на міста падають ракети, випускають газети навіть без світла та зв’язку, документують злочини й подвиги, ризикуючи власним життям і здоров’ям. Це люди, які перетворили професію на місію.
Серед нагороджених — Людмила Мех, заслужена журналістка України, президентка ВБФ «Журналістська ініціатива» та членкиня правління Академії української преси. Завдяки її роботі свого часу НСЖУ стала членом Міжнародної федерації журналістів, а сьогодні її діяльність є прикладом професійності й відданості.
Від імені АУП щиро вітаємо пані Людмилу з відзнакою та пишаємося її внеском у розвиток української журналістики!
Також довічні стипендії отримали:
Дворічні стипендії призначено ще понад 15 журналістам, які щодня працюють у найскладніших умовах — від фронтових містечок до окупованих територій.
Відзначати професійний внесок журналістів під час війни — важливо. Це наша вдячність і підтримка тим, хто щодня виборює право України на правду.
Джерело: https://www.facebook.com/story.php?story_fbid=24526405053684361&id=100002246203824&mibextid=wwXIfr&rdid=Zw2ys3qYJJv43v0T
Фото: https://www.mediafond.com.ua/static/about
«Жоден з наших президентів не був у такому складному становищі, як він» (с)
Георгій Почепцов людина універсальна – із розряду титанів. Постать абсолютно непересічна і грандіозна.
Всесвітньо відомий науковець і фахівець в галузі комунікацій та PR він підготував тисячі спеціалістів і має унікальний досвід.
Тим цікавіше, що днями у себе на ФБ-сторінці Георгій Почепцов зробив репост публікації видання «Бабель» про Дмитра Литвина – спічрайтера Президента Зеленського з питань комунікацій.
Матеріал – минулорічний і посутньо – критичний.
Ми наважилися використати це як привід, аби задати Метру – кілька запитань:
– Ви зробили репост про Дмитра Литвина, який офіційно є радником Президента Зеленського з питань комунікацій. Стаття на «Бабелі» – минулорічна. Чому Ви вирішили про неї нагадати?
– Комунікації – це важлива ділянка держуправління, бо часто влада не чує населення, а населення – владу... Коли ж не розмовляти, нічого гарного не вийде. Одночасно війна піднімає вагу слова... комунікації лікують і піднімають на подвиги. До того ж, це сфера, яка важко піддається автоматизації.
До речі, з розвитком штучного інтелекту зникнуть безліч професій окрім творчих, креативних... До того ж, війна робить комунікації більш важливими, ніж у мирний час..
– Стверджується, що саме Литвин координує всю комунікацію Президента… Як би ви загалом оцінили результати діяльності п. Литвина?
– Це важко оцінювати, бо ми не знаємо багатьох деталей. Але мені здається, що Зеленський в комунікації загалом – в нормі... Тобто, він не є тут кимось безпорадним чи незнаючим. Кимось, ким можна було б легко маніпулювати. Швидше навпаки.
Адже це було його професією – розмовляти з людьми, комунікувати із ними – з різними людьми, на різних рівнях.
Однак, зараз Зеленський, як президент, уособлює всіх українців, тому йому не слід помилятися.
Інформація завжди на вагу золота, а під час війни це важка праця, бо щось можна казати, а щось – краще не треба...
– Але, чи може Зеленський не помилятися, якщо його, як дехто вірить, тримають в «інформаційному вакуумі» та «теплій ванні? Чи можна у випадку Зеленського говорити, що «оточення грає короля»?
– Не думаю, що Зеленський в якомусь «інформаційному вакуумі». Це перебільшення. Це не так. Що ж до оточення, то воно завжди «грає», бо дає перші оцінки і поради... і може підштовхнути до певних слів, дій та формулювань навіть непомітно.
Кожна людина слухає своє оточення, хоч домогосподарка, хоч президент... Єдине, що в політиці з кожним кроком нагору коло спілкування скорочується... Сталін слухав Берію, бо той давав чіткі і зрозумілі поради... Ми слухаємо тих, кому довіряємо... А йому треба ще слухати державні «інститути» типу розвідки... І рішення, як правило, буде спільним.
Війна – це кожен день небезпеки і від шахедів, і від слів, це важке випробування для кожного: як для президента, так і для громадян...
Тому я не думаю, що під час війни можлива якась «зона комфорту» у президента в принципі. Переконаний, що навпаки він щоденно змушений щоденно ухвалювати дуже складні рішення.
– І, до речі… При всій можливій критиці, хіба не є результати останніх трьох років цієї війни буквально – вражаючими?... Яка інша Нація в Європі змогла б витримати настільки жорстокий та свавільний наступ РФ?... Яка б країна ЄС не впала у перші три дні?... А ми вистояли і саме з Зеленським (при всіх його «мінусах»). Хіба це не каже, що він в якомусь смислі можливо є саме тим «помазаником Божим», який тільки і міг провести Україну крізь цю війну та зберегти її як Державу – хай і з втратою певних територій?
– Це справедливе зауваження, бо ми всі сидимо в стільцях спостерігачів, а не діячів. А дія завжди когось влаштовує, а когось – ні. І треба не лише прийняти правильне рішення, але довести до кінця його виконання. Реально кожна дія зустрічає спротив, це нормально для будь-якої системи. Але... Втрата територій – дуже небезпечна річ, бо території це не лише земля, а й люди. Люди, які прив'язані до своєї землі.
Це все не жарти.
Території легко віддати, але важко повернути. І повторюся: це не лише території, але й люди. Як влада може віддати людей... навіть не питаючи їх? Часи кріпаків давно минули...
– Георгію Георгійовичу, ви один із найбільш визнаних європейських фахівців у сфері комунікацій. Роками (ще до війни) ви залишалися найбільш цитованим українським автором – у зарубіжних наукових виданнях. Вас коли-небудь запрошували в Офіс Президента – для консультацій. Якщо не в кабінет Зеленського, то в кабінет Єрмака, чи хоча б того ж самого – Литвина?
– Ні, для мене все це минуле. Бюрократична система вимагає однодумців. Мені ж важливим є багатоголосся при прийнятті рішень.
Свого часу я працював в держапаратах президента Кучми і прем'єра Марчука... Так що розуміння державних комунікацій в мене є, але… Державна система комунікацій вимагає не виходити за межі...
– Ви поділяєте думку, що Україна практично не веде цілеспрямованої пропаганди на населення РФ і практично ніяк не протидіє тій широкомасштабній інформаційній війні, що її Кремль провадить на території Європи, США, глобального Півдня: у країнах Азії, Африки та Латинської Америки, дискредитуючи Україну та нашу боротьбу за Незалежність… Чому це так?
– Потрібен досвід, Росія в часи СРСР намагалися впливати на весь світ, а цього не було в України. Ми були слухняними гравцями, а тут треба весь час змінювати стратегію і тактику. І бути силою і на полі бою, і в комунікаціях. І всюди потрібен досвід,
Росія мала досвід Радянського Союзу, який мав цілі впливу на весь світ. Досвід, який зберігається не лише в людях, а навіть в стінах установ...
Це ж стосується і внутрішньої пропаганди. Пропаганда ж загалом налаштована на піднесення духу та створення героїв, бо саме такі люди потрібні в часи кризових ситуацій.
До речі, коли Б. Полєвой написав для «Комсомольскої правди» нарис про льотчика А. Маресьєва, Сталін повернув його з проханням написати художню повість про цей подвиг.
Так нарис став повістю, а Маресьєв справжнім героєм. Пропаганда – це «генератор» героїв, які особливо потрібні в кризових ситуаціях А війна це завжди кризова ситуація. Ця книга Полевого отримала назву «Повість про справжню людину» і була потім у шкільній програмі по всьому СРСР.
– Україна має зараз багато героїв.
– І це Герої найвищого ґатунку. Це правда. Але важливо, щоби їхні подвиги було показано виразно й увічнено та масштабовано так, як цього вимагають – нові умови, нові сучасні медіа та нова об’єктивна реальність соцмереж та всього інформаційного простору.
Це все дуже непросто, але це все треба робити з акцентом на максимальний результат
– Володимир Зеленський щодня записує відео-звернення, перегляди в яких, здебільшого, не дуже високі... Навіщо він це робить?
– Це, загалом, потрібна комунікація в часи війни. Рузвельт відомий своїми виступами під час війни. Зеленський повторює цей досвід, і для нього це важка робота. Оточення запевнило його, мабуть, що половина країни дивиться. І це важке рішення, тому що треба говорити і коли в тебе перемоги, і коли – поразки. І коли легко, і коли важко.
– Однак, Рузвельт робив свої звернення до нації раз на тиждень. По-суботах. Може й Зеленському варто перейти до такого формату?
– Можливо... Але Рузвельту було легше. Заздрити ж Зеленському та щось підказувати йому – дуже важко: жоден з наших президентів не потрапляв у таке скрутне становище, як він.
– Ізраїльський прем’єр Нетаньяху за останній час, як мінімум, двічі звертався до народу Ірану. Правда він говорив англійською. Чи не варто було б Зеленському звернутися російською – до росіян і сказати їм дещо важливе. Щось таке, чого вони ніколи раніше не чули?...
– Що, наприклад?
– Наприклад, росіяни ніколи ще не чули сказаних публічно на весь світ слів типу: «Россияне, ваше страна напала на Украину вероломно, как Гитлер – ночью, без объявления войны – массовыми ракетно-бомбовыми ударами по мирным, спящим городам, где никто не хотел войны, не готовился и не думал о ней. Где люди жили мирной жизнью в Украине, которая – никогда не была членом НАТО, и где не было тогда и нет даже сегодня ни одной иностранной военной базы. Вы же просто, почему-то решили, что имеете право убивать, насиловать и грабить. Потому, что вам так сказали в Кремле. Забыв напомнить, при этом, что Украина — это нация воинов. Героев и воинов. Нация, без которой СССР – никогда бы не победил в войне против Гитлеровского фашизма, с которого ваше руководство и берет сегодня пример, посылая своих людей на убой и сталкивая саму Россию – в пропасть»
Ну, може не таке, але потрібне щось, що змусило б росіян задуматися, а з іншого боку – було б почуте у тій самій Угорщині, чи Словаччині чи Польщі?
– Треба шукати і слова, і шляхи донесення. Погоджуюся... Росія вже ввела кримінальне покарання навіть за пошук в Інтернеті «неправильних» сайтів... Тобто слово – насправді зброя... До речі, нам все життя розповідали, що реальність важливіша за слова. Але це не так – слова створюють нову реальність, і без них її би не було.
– У нашій новій реальності, якби таке сталося, і вас попросили десь на Банковій: Озвучте, будь-ласка, Три ключові поради Президенту Зеленському. Що б Ви сказали?
– Це не до мене. Немає в мене потрібного контексту в голові: що йому найважче зараз, що найважливіше, що треба просувати... Нові формати треба шукати, це зрозуміло, але...
Давати якісь поради ось так: без тривалого занурення в тему, в контекст. Без запитань, без обговорення – це неправильно і неможливо.
– А що б тоді ви порадили українському народу?
– Ми сильні. Кожна війна закінчується. Треба робити все, що цей кінець був на нашу користь. І одночасно думати про власні помилки в цій війні. Бо реальні війни ніколи не закінчуються. Вони переходять в інші формати.
– І нарешті, Ви ще пишете казки?
– Чесно кажучи – ні. Чисто технічно це важко зараз для мене, хоча подумки іноді думається про таку можливість. Колись прийде і такий час...
ДОВІДКОВО:
ПОЧЕПЦО́В Георгій Георгійович (29. 10. 1949, м. Берегове Закарпатської обл.) — фахівець у галузі комунікації, прозаїк. Син Г. Почепцова.
Доктор філологічних наук (1989), професор (1991). Член НСПУ (1981). Заслужений журналіст України (1999).
Повний кавалер ордена «За заслуги» (2004, 2015, 2021).
Закінчив Київський університет імені Т. Шевченка (1971), де й працював: 1998–2001 — завідувач кафедри міжнародних комунікацій та зв’язків з громадськістю Інституту міжнародних відносин;
2002–05 — керівник управління стратегічних ініціатив Адміністрації Президента України; від 2005 — завідувач кафедри інформаційної політики Національній академії державного управління при Президентові України (Київ);
2015–16 — завідувач, від 2016 — професор кафедри соціальних комунікацій Маріупольського університету (Донецька обл., від 2022 — у Києві).
Наукові праці з питань теорії комунікації, масово-комунікаційних технологій, паблік рілейшнз, семіотики, інформаційних війн тощо.
Автор книг для дітей та юнацтва, зокрема фантастичних.
Штучний інтелект більше не фантастика, а реальний помічник у креативній роботі. Академія української преси за підтримки Фонду Фрідріха Науманна за Свободу запрошує журналістів, освітян, комунікаторів, тренерів та всіх зацікавлених на інтенсивний дводенний вебсемінар «Генерація ідей та сценаріїв з AI: автоматизуємо творчість та масштабуємо успіх». Ми разом навчимося не лише генерувати ідеї з допомогою AI, а й перетворювати їх на повноцінні сценарії та навчальні продукти.
Коли? 19–20 серпня 2025 року, 15:00–19:00 (Zoom).
У програмі:
Тренери вебсемінару:
Реєстрація: https://forms.gle/7iWMakoCX2A9dMJg8
Участь є безкоштовною. Відбір відбуватиметься на конкурсних засадах. Відібрані учасники отримають запрошення. Кількість місць для вебсемінару обмежена.
Учасникам, яких буде відібрано до участі, прийде повідомлення на електронну пошту.
Усі учасники, які успішно пройдуть навчання, отримають сертифікат.
Якщо у вас з’явилися запитання, звертайтеся до асистентки проєктів АУП: 067-372-27-33, info@aup.com.ua – Юлія Рицик.
Gefördert durсh die Bundesrepublik Deutschland
За підтримки Федеративної Республіки Німеччина
Когнітивний захист оберігає від інформаційних інтервенцій, тоді «чужа» інформація піддається сумнівам, оскільки є «своя».
Коли є інформаційна війна, то має працювати й інформаційний захист, який у своїй глибинній формі спирається на когнітивний захист. Інформаційний захист працює за конкретними ситуаціями, когнітивний будує свій світ, для якого не такі страшні інформаційні удари. Він відбиває їх як у поточному режимі — це інформаційний захист, так і в базовому — це когнітивний захист. Когнітивний захист — це, умовно кажучи, будівництво фортеці, інформаційний — латання дірок у вежах фортеці, завданих чужими інформаційними ударами. Когнітивний захист працює проти не одного, а безлічі інформаційних ударів. Це захист вищого порядку, ніж суто інформаційний.
Наш інформаційний світ замінює для нас за багатьма параметрами реальність. Ми знаємо багато чого не тому, що бачили реально, а тому, що нам про це розповіли. Але кожна така розповідь приходить із точкою зору «оповідача», який може бачити одні аспекти ситуації та забувати про інші.
Світ змінюється не так сильно, як нам видається. Замініть царя на президента і почитайте під таким кутом зору розповіді про минуле — і ви побачите дуже багато схожого. Світ — той самий, тільки ми в ньому «нові», тому нас багато чого дивує.
І сталінський світ не залишився тільки в кіно. Сьогоднішня Росія розгорнула широку кампанію боротьби з інакомисленням, намагаючись таким чином стабілізувати свою внутрішню ситуацію, просто затуляючи рота тим, хто думає інакше. Різноманітність змінюється на чітко дозволені потоки інформації. Усе це ми вже проходили в здавалося б далекі сталінські часи...
Це розворот усієї пропагандистської машини, оскільки вона не в змозі стримувати негатив. Тепер із негативом вирішили боротися сталінськими методами. А відповідно до них ворог має сидіти у в’язниці...
Правозахисник Сергій Давідіс аналізує ситуацію так: «Всієї кухні ми, звісно, не знаємо, але зрозуміло, що всім процесом керує адміністрація президента. Водночас ФСБ має досить значну самостійність, і можна уявити, що якісь локальні ініціативи виходять від неї. Загалом зараз іде війна — і їм усім важливо продати суспільству репресії якомога переконливіше. Так, можна припустити, що “антивоєнні” статті КК, ухвалені після початку війни, виглядали для суспільства не дуже переконливо — коли людей саджали за висловлювання проти війни, за висловлювання за мир. Інша річ, коли людину звинувачують у держзраді, у сприянні терористичній діяльності — це виглядає страшнішим, це легше продати суспільству. Це працює одночасно і на концепцію неприпустимості висловлення незгоди з владою, і на концепцію неприпустимості взаємодії із закордоном. Цей набір статей КК виявляється таким, що найбільше відповідає нинішнім пропагандистським та ідеологічним настановам [влади]».
Сталін вів таку боротьбу не тільки в далекому 37 році, а й у ближчому 1949-му, назвавши її тоді боротьбою з низькопоклонством перед Заходом. Путін під таким же гаслом рушив на Україну. І цей мем, що «Захід поганий»,, мав закріпити його становище. Інших причин для нападу немає. Захід перестає бути поганим тільки за часів так званої «розрядки», які час від часу теж настають.
Когнітивні основи інтерпретацій дають змогу застосовувати їх у безлічі ситуацій. У цьому плані інформація є зброєю для таких когнітивних трансформацій. Перебудова була одним із таких прикладів, коли багато чого було піддано реінтерпретації.
Путін помилився, розв’язавши війну з Україною, яку не може виграти. Негативні наслідки її і для Заходу, і для російського суспільства виявилися занадто великими. А все і завжди робиться для того, щоб громадська думка не бачила того, що несе країні негатив. Звідси зростання ролі медіа в критичні періоди історії. Влада починає посилено контролювати всі інформаційні потоки. Усе це було в минулому...
Сьогодні світ намагаються повернути назад. Звідси всі миттєво виниклі прийоми з минулого, починаючи з іноагентів. І політінформації в школі, і запеклі публіцисти на екрані — все це прикмети давно забутих часів.
Будь-яка така кампанія незалежно від того, проти кого вона ведеться, має важливе доповнення, вигідне для влади. У цей період будь-яка критика влади починає розглядатися як зрада національних інтересів. У принципі, влада так думає завжди. Але їй треба шукати можливості для покарання незадоволених. А в такий період це зробити легко.
Росія вирішила сьогодні карати за пошук не тих текстів у мережі: «Депутати ухвалили закон про штрафи до 5 тисяч рублів за “пошук завідомо екстремістських матеріалів та отримання доступу до них”, зокрема з використанням VPN-сервісів. Екстремістськими матеріалами російська влада вважає книжки, сайти, аудіо- та відеозаписи зі списку Мін’юсту; роботи лідерів нацистської Німеччини та фашистської Італії; виступи та зображення керівників СС, СД і гестапо; публікації, що виправдовують насильство і вбивства за національною, расовою або релігійною ознакою».
Іноагенти — це ті, хто пише, але читачів поки що не чіпали. Тепер узялися і за читачів... Умовно кажучи: іночитачі читають тексти іноагентів... А росдержава «пильнує», щоб карати й тих, й інших...
Але свого часу була навіть пісня зі словами: життя неможливо повернути назад... Люди завжди хочуть жити по-новому, а не по-старому... Ми постійно проскакуємо історичні періоди, абсолютно не виносячи звідти жодних уроків. Чи то швидкість велика, чи то мізки маленькі... І любимо в минулому не тих, кого потрібно любити. Наприклад, у кожному поколінні зберігається велика кількість любителів Сталіна...
Це стосується й Андропова. Племінниця Брежнєва, дочка його брата, який став заступником міністра будівництва в ту епоху, у своїх спогадах наводить такий факт. Якось Леонід Брежнєв прошепотів їй про Андропова: «Я його боюся. Це страшна людина». До речі, з життя самого Андропова вона згадує, що він любив огрядних жінок і давав їм квартири в центрі Москви... А всім нам він читав лекції про комуністичну мораль... До речі, вона чомусь говорить про Андропова, що в нього була погана освіта... Якась правда, мабуть, у цьому є, оскільки в інших спогадах згадується, що Андропов їздив до ВПШ на іспити не в урядовому «членовозі», який йому належав, а в комітетській «Волзі»...
Щоразу держава, яку створюють на нашій території, починає заляльковуватися в заповідник із тоталітарними правилами, оскільки так легше керувати, адже з вільними людьми занадто багато клопоту. А начальники в різні періоди захищаються навіть фразеологізмами на кшталт «Москва сльозам не вірить».
І це теж війна за свідомість, у якій мають «світитися» тільки правильні істини. Особливо це стосується історичних відсилань, які намагаються використати як фундамент для сучасних істин.
Історія та політика акцентують різні аспекти. Зіткнення історії та політики демонструє помилки сучасних політиків, які підганяють під свої погляди історичну дійсність. З історії висмикуються потрібні факти, щоб виправдати сучасну політику.
Що сильніше загострення політичних пристрастей, то сильніше історія підганяється під сьогоднішній день. Практично історія сьогодні стала виконувати роль учорашньої радянської ідеології. І вона хороша для політиків тим, що в історії завжди можна знайти потрібний зараз факт, яким можна виправдати будь-який аспект сучасності.
Ось один із таких прикладів: «На думку російського президента, війна з Польщею в 17 столітті передбачала “повернення російських земель”, але знову не згадувався той факт, що ці землі початково належали Київській Русі, яка історично не була російською державою. З іншого боку вона виростила сучасні російську, білоруську та українську держави. Сучасна Росія може відстежити своє походження головним чином від Московського князівства, яке довгий період свого існування до 1505 року не контролювало Київ, а лише частину українських земель».
Ми давно живемо не у світі фактів, а у світі їхніх інтерпретацій. А інтерпретації кожен намагається підігнати під свої сьогоднішні інтереси. Сьогоднішня історія стала нагадувати радянський марксизм-ленінізм, де завжди знаходили потрібний текст для виправдання доктрини. Але то був цитатний світ, а ми живемо у світі реальності, яка не завжди приємна.
Будувати когнітивний світ сучасників дуже важко. СРСР робив це не тільки освітою для дітей і новинами для дорослих, а й за допомогою сильного віртуального компонента. Кінофільмами, музеями, святами з демонстраціями трудящих... Телебачення перенесло все це на мініекрани, які стояли в кожній квартирі. Це був ніби тікток сучасності, де робилися кар’єри правильних акторів, режисерів, журналістів... Людина з екрана телевізора не могла говорити неправильні істини. І співати вона мала правильні пісні...
Світ за вікном завжди повторював «вигини», за які боровся телевізор. Усі й завжди жили правильно, саме так, як розповідали телекоментатори й газетні журналісти. Громив, наприклад, США зі США Віталій Коротич. У його біографії є і такий факт: «19 серпня 1991 року, перебуваючи в США, здав авіаквиток до Москви, побоюючись репресій з боку ГКЧП і залишився там жити. 26 серпня того ж року за рішенням журналістських зборів “Огонька” звільнений за виявлене боягузтво від обов’язків головного редактора». При цьому про Коротича пишуть, що він просував інтереси КДБ серед української еміграції в США.
Яковлєв підняв його свого часу на «Огонек» як ідеологічний рупор: «Поклав свій хижий погляд на нього сумнозвісний Олександр Миколайович Яковлєв, який, прийшовши слідом за Горбі на вершину влади на початку “перебудови”, став енергійно комплектувати власну ідеологічну команду. Завдання — спочатку поволі, а потім дедалі активніше вести підривну роботу з розвалу країни, дискредитації радянської влади, ганьби ідей соціалізму і комунізму. Визнав він підхожою для цього і фігуру Коротича, якого після відвертих бесід з ним призначив головним редактором журналу “Огонек”».
І ще: «спершу це були порівняно невеликі кроки з розкриття недоліків у житті країни; потім тенденційне “висвітлення” раніше заборонених тем, що стало можливим після проголошення Горбачовим гласності; а потім уже все перетворилося на густий потік “викриттів”. Потік згодом охопив майже всю пресу в країні, але скажімо прямо: почалося з “Огонька” Коротича! Новий керівник одразу ж став перетворювати його на сигнал для всіх, хто був причетний до журналістики».
Усі соціальні зміни йдуть не так швидко, як хочуть керівники. З цієї причини принципово зростає роль медіа. Згадаймо перебудову, яка розгорталася якраз більше в медіа, ніж у самому житті. Медіа ніби давали напрямок атаки, дедалі більше збільшуючи її швидкість. Перебудову почали й зробили медіа, щоправда, керовані керівництвом. Вони руйнували минулу когнітивну систему і вводили нову.
Медіа раніше за всіх пройшли свою перебудову, а потім їхня робота почала руйнувати вже й старі когнітивні правила, вводячи нові. Журнал «Огонек» був прикладом когнітивної війни, оскільки створював правила інтерпретації, під які можна було підводити потім реальність, щоб зробити її іншою. Можна навіть сказати так: інтерпретувати — не будувати...
Генерал Залужний каже: «Інформація — це поле бою. Програєш у головах — програєш на полі бою. Ворог лізе в кожен телефон і телевізор із пропагандою, фейками та ІПСО. Захист інформаційного простору так само важливий, як і ППО».
Що швидше розгортається ситуація, то сильніше її хвилі розбивають когнітивний захист або стримуються ним. Тут усе залежить від твердості саме когнітивного захисту. Якщо він сильний, жодні інформаційні атаки його не зруйнують. Радянський Союз розвалився, коли було зруйновано саме когнітивний захист.
Когнітивність функціонує в прихованому режимі, оскільки ми бачимо весь час реалізації її глибинних структур. Гарне уявлення про неї дають функціональні наративи. Ми весь час маємо справу з наративом десь реалізованим: у кіно, в літературі, в медіа. А базовий когнітивний за своєю суттю наратив стоїть поза полем нашої уваги. Ми зупиняємо свою увагу тільки тоді, коли наратив, що функціонує перед очима, суперечить базовому. Щоб такі випадки були рідкісними, базові наративи реалізуються скрізь: у кіно, в медіа, в літературі. Перебудова, наприклад, якраз змінювала базові наративи, «ламаючи» когнітивні уявлення масової свідомості.
Путін почав війну, помінявши наративи. Щоб Україна стала ворожою країною, з минулої «братньої сім’ї народів» її вивели приєднанням до іншої групи наративів. Була перебудова радянська, коли влада змінила когнітивну структуру, а Росія зробила перебудову російську, виносячи Україну в число ворожих держав.
Італія ввібрала російський стратегічний наратив, що спотворює історію. Причому все це вкладено в шкільні підручники історії, де це стає когнітивним баченням України, від якого відштовхуватиметься все інше. Школяр вчить заради іспиту, а запам’ятовує назавжди. Наприклад, пишеться, що Київ був «першою столицею російської території», що не відповідає реальності.
Наступні когнітивні точки, тобто ті, що увійшли до підручників: Київська Русь — колиска Росії, Україна — failed state, Крим повернувся в Росію після референдуму, оточення Росії країнами НАТО зумовлюють сучасну політику Кремля, існує Російський регіон, куди входять Росія, Україна, Білорусь, Молдова та країни Балтії, культура Східної Європи ідентична російській.
Когнітивний захист (і напад) важливі через свій базовий характер. Держави закладають цей інструментарій ще в школі, потім він утримується літературою і мистецтвом. Це, простіше кажучи, карта світу в голові, причому кожного. У нашій історії найсильнішим був радянський когнітивний варіант. Його утримували всі: знизу — доверху. Від учителів у школі до керівників. Сталін, наприклад, зупинив нарис Бориса Полевого в «Комсомольской правде» про подвиг Маресьєва, запропонувавши йому написати замість цього повість. У термінах того, про що йшлося вище, Сталін запропонував йому замість інформаційного створити когнітивний текст. А вже на базі нього можуть з’являтися нові герої.
Школа задає когнітивну «арифметику», література і мистецтво — когнітивну "алгебру". Це все будівництво когнітивного захисту для масової свідомості. Ніхто не проходить повз школу, бо вона обов'язкова, і її підручники вчать правил життя, які можуть потрапити навіть в елементарну арифметику. Література та мистецтво не мають компонента обов’язковості для всіх, як школа, тож вони мають бути привабливими для масової свідомості.
Новини можуть порушувати побудовану когнітивну «арифметику», тому їх можна визнати когнітивною «алгеброю». Наприклад, китайську політику в цій сфері характеризують так: «Владна комуністична партія розширила інформаційний контроль відтоді, як китайський лідер Сі Цзіньпін прийшов до влади у 2012, розглядаючи це як спосіб запобігання заворушенням. Багато і багато тем від негативних новин про економіку до ЛГБТ-ідентичності підпали під деяку форму цензурування. В останні пів року масові атаки, де людина вбиває або ранить безліч людей за допомогою машини або ножа, схоже, були додані до списку». Зрозуміло, що відсутність інформації про подібні речі створюється свідомо, щоб не активізувати подібні думки та дії.
Так само можна аналізувати італійські шкільні підручники, вибудувані за московськими когнітивними лекалами, про них пишуть так: «Україна, а також Молдова, Білорусь, Литва, Латвія, Естонія є державами, що не відбулися — неуспішні держави. [...] Україну представлено як надзвичайно бідну, відсталу, корумповану та нездатну до самоврядування країну, що з’явилася майже “нізвідки” після розпаду СРСР. Схожі наративи зустрічаються щодо Молдови та Білорусі, рідше — Балтії».
Усе це важливі й цікаві приклади того, що когнітивна інформація закладається через підручники в голови школярів. Задавши таку базу, далі вже легше, оскільки вкидаються лише поточні підтвердження вже введеного.
Когнітивний захист і напад створюють модель світу, певні когнітивні «окуляри», які відбирають у світі інформацію, що підтверджує введене раніше, і відкидають те, що їй суперечить. І це дуже ефективно. Адже більшість людей не мають своїх власних уявлень, користуючись тим, що їм розповідають. ЛГБТ у Росії заборонив Верховний суд. Тобто дозволена тепер буде тільки негативна інформація.
Нами керують смисли, свої й чужі, тобто когнітивні захист і напад. О. Щоткіна аналізує останню хвилю еміграції так: «під час особистих розпитувань про причини “запізнілого” від’їзду у відповідь різні люди дають різні слова. Але в кінцевому підсумку всі вони зводяться до одного й того ж — “більше не було сенсу залишатися”. Тобто військова еміграція другої-третьої тощо хвиль — це дуже часто саме про сенс, а не про небезпеку і страх. Наша “втома” — це насамперед брак смислу і тільки в другу — брак сну. Так само як наша стійкість, яку ми культивуємо, має одну опору — ми бачимо сенс у своїх діях. Якщо ми починаємо його втрачати, стійкість дає тріщину. Смисли пронизують суспільство, об’єднують його і дають кожному його члену можливість спертися на щось або когось у момент слабкості».
Когнітивний захист оберігає від інформаційних інтервенцій, тоді «чужа» інформація піддається сумнівам, оскільки є «своя». Інститути школи (для молодих) і медіа (для старших поколінь) оперують тими чи тими наративами, з якими дуже важко боротися, бо вони зазвичай вводяться заздалегідь. Масова свідомість завжди краще сприймає те, що відповідає її уявленням, а не порушує їх. Хоча дуже часто нова когнітивність проникає в наші мізки з книжок і кіно, наприклад, оскільки вони мають масовий характер через розважальну форму їхнього контенту.
Потрібна інформація, що з’являється в певний час, є не лише пропагандою.
Георгій Почепцов, для ДМ
Ми звикли до того, що битви та війни в оповіданнях про них через покоління посилюють роль сильних, бо саме такими мають бути переможці. Такі оповіді про героїв супроводжують усю історію людства. Герої приносять перемогу племені, країні й навіть Землі (у фантастичних фільмах).
Джерело: https://detector.media/infospace/article/242342/2025-07-04-naratyv-yak-zbroya/
Наратив створюється для оформлення та передачі досвіду, особливо цінний новий досвід. Наратив осмислює, а також далі передає нове знання-розуміння ситуації. Зараз Росія заганяє новий досвід у наратив минулої війни з фашистами, звідси створюються асоціації України з фашистами, а Росії — з перемогами Червоної армії. При цьому забувають нагадати, що ця армія трималася, наприклад, на українських старшинах. Відбувається підміна наративів. Береться знайомий усім наратив перемоги у війні 41—45, який багаторазово обіграний радянськими літературою, кіно, історією. Росія вставляє себе в цю формулу переможцем, а Україну — стороною, що програла. Відбувається підміна — у відомий наратив вставляються нові складові. А формула ця давно записана в пам’яті масової свідомості.
Наратив є звичною формою організації вербальної інформації для індивідуальної та масової свідомості. Наративи підіймали людей на війну, на перемоги. Це певною мірою психологічний інструментарій, здатний впливати на мізки. Причому він давно перевірений на досвіді.
У новій книзі 2025 року «Наративний мозок» професор Фріц Брайтхаупт розповідає про свій експеримент, коли певна історія передавалася з вуст у вуста, з відстежуванням трансформацій, які з нею відбувалися. Іноді ланцюжок таких передач доходив до 20 тисяч учасників.
Він детально розповідає: «У міру того як кожна людина передавала історію далі, ми ретельно фіксували, як змінюється наратив, намагаючись виявити глибинні моделі того, як історії змінюються в міру розповідання».
Зрозуміло, що передача щось змінює, а щось посилює. Це фіксація нового іншого досвіду, який прийшов до людства. Слабкий виявився теж потрібен, але герой, звісно, потрібніший.
І на завершення Брайтхаупт пише: «Ми виявили, що емоції, які є в розповіді, особливо інтенсивність емоційного досвіду, залишаються напрочуд послідовними, проходячи крізь кілька поколінь розповідання. Ступінь емоції — наскільки щасливою, дивовижною, бентежною є розповідь — залишається стабільною в усіх поколіннях розповіді. Ступінь емоційності — наскільки щасливою, дивовижною чи бентежною є розповідь — зберігається. Але факти, раціональність, навіть те, хто щасливий, а хто ні, може змінюватися. Що реально відіграє роль у наративному мисленні, так це емоційний вплив».
З цієї причини він називає такі уривки емоційними епізодами. Дуже часто вони розповідають про тріумф слабкого, що незвично. Імовірно, суспільство дорослішало і трансформувалося. Йому виявилися потрібні не тільки велетні, а й прості людські емоції.
Фріц Брайтхаупт продовжує: «Ці історії акцентують уразливість. До цього слабкість була просто негативною характеристикою. Але в казках слабкий герой — дитина, тварина, аутсайдер — стає переможцем. Ця зміна допомагає створити нове культурне і психологічне сприйняття в суспільстві для вразливості як позитивної характеристики як емоції винагороди, оскільки вона пов'язана з перемогою».
Наративи навчають нас, створюючи певну єдність масової свідомості, яка в результаті виливається в єдність мислення та поведінки. Навіть просто вивчення мови — англійської чи китайської, наприклад, — однотипно занурюють нас у правила поведінки, а не лише правила мови.
Наймайстерніше це роблять із масовою свідомістю релігія чи ідеологія. Своїми наративами вони створюють єдину модель світу, що полегшує «управління мізками». Сучасні суспільства передали також частину цих завдань середній школі, а також кіно. У результаті ми весь час занурені в такі «розповіді».
Масове прагнення дивитися телесеріали навчає потрібних типів людської поведінки. У згаданій книзі Брайтхаупт говорить, що наративи здійснюють навчання без занурення в реальність. І це говорить про те, що це і є справжнє навчання.
Автор наголошує: «Наратив є формою, за допомогою якої наш мозок імітує наші дії та дії інших». Або таке цікаве зауваження: наративне мислення готує нас до майбутніх ситуацій.
У всьому цьому є певна дивина: нас більше цікавить наратив, ніж реальність. З одного боку, зрозуміло, оскільки наратив — це «чистий» досвід, без домішок, там є тільки те, що нам потрібно. І по суті це найголовніша перевага, яку нам дала мова/комунікації. Художній наратив відбирає яскраві ситуації та чарівних героїв. І натовп готовий піти за ними...
До речі, згадаймо, як на наших очах стався вибух індустрії телефільмів. Ми опинилися занурені в незліченну кількість подій, людей і незакінчених реплік. Усі ситуації розгортаються на наших очах. Ми живемо у світі реплік із телесеріалів, як раніше жили у світі реплік із кінофільмів. І не дарма актори такі симпатичні, а сюжети хвилюють. Іде масова передача певного досвіду. Причому не за допомогою поту і крові, а з екрана... І на відміну від школи все відбувається в розважальній манері.
Комунікації вчать типів поведінки, які допомагають суспільству виживати. І школа, і театр, і серіал, і книжка — усе це різні види комунікацій. Наказ і молитва — теж... І все це одночасно уроки виживання людини й людства.
Контроль комунікацій, навіть приватних, посилюється, коли влада боїться комунікативної конкуренції. Свого часу Ленін висилав «нехороших» комунікаторів пароплавами й поїздами (1922), Сталін саджав до Гулагу (1937), Путін запровадив поняття іноагента, що перекриває вихід на аудиторію. Реально влада нікого не боїться, як може хтось подумати. Вона просто не хоче зайвої роботи, тому заздалегідь закриває рота неправильним комунікаторам.
Одночасно відрізається доступ до інших джерел. Наприклад, зараз створюється єдиний месенджер для росіян, щоб не було участі закордонних, бо «зараз ринок месенджерів у Росії контролюють іноземні сервіси. У лідерах — додаток WhatsApp, яким користуються 97 мільйонів росіян. Компанію Meta, що володіє ним, російська влада оголосила екстремістською організацією. Ще 90 мільйонів росіян використовують месенджер Telegram. Його власник Павло Дуров живе в ОАЕ. Влада періодично блокує Telegram, і платформа працює з перебоями. Російські чиновники кажуть, що новий сервіс буде більшим, ніж просто національний месенджер — у нього буде багато “цікавих і унікальних функцій”. Обіцяють, що цифрові ID, інтегровані з новим сервісом, можна буде пред’являти при купівлі тютюну й алкоголю, при управлінні транспортом або відвідуванні музею».
Влада любить усе контролювати, оскільки не любить несподіванок. З цієї причини для неї настільки важлива інформація. Той, хто володіє інформацією, застрахований від несподіванок.
Свого часу ЦРУ проводила операцію «Пересмішник», у рамках якої використовувала журналістів як своїх агентів, а скоріше, напевно, агентів як журналістів. Ось про неї: «Операція “Пересмішник” розкривається як складний трилер, де ЦРУ, рухоме непереборною тривогою комуністичного розширення, розпочало місію контролю наративу в ньюзрумах, редколегіях і серед впливових журналістів. Розкриття цього виявило мережу прихованої діяльності, яка руйнувала саму основу вільної та незалежної преси».
Ця оцінка цілком справедлива з тієї причини, що ЦРУ не тільки збирало інформацію, що ще може бути виправдано, — вони могли керувати інформаційною картинкою для мільйонів людей. Вони створювали потрібний їм інформаційний світ.
Ось і оцінка з боку «ідеологічного супротивника», з російського пропагандистського сайту «Царьград»: «Агенти ЦРУ змогли підім’яти під себе всі великі новинні видання — практично половина матеріалів, що виходили до 1975 року, були відредаговані або навіть написані в ЦРУ. Деякі джерела стверджують, що спочатку операція була спрямована на країни Європи, оскільки Штати побоювалися поширення комунізму там, і тільки потім до них дійшло, що згубна ідеологія повільно, але вірно просочується всередину Сполучених Штатів, тому ЦРУ взяла контроль як над своїми ЗМІ, так і над іноземними. Крім контролю над новинними виданнями, цереушники вирішили створити свої: ті іноземні агенти, лавочку яких прикрили після закриття USAID на початку 2025 року, якраз були результатом операції».
Світ є по суті вільним, коли контролюються лише його ключові параметри. Коли «дозволено те, що не заборонено законом». Але важко не перейти межу між дозволеним і забороненим.
Інформація справді стає зброєю, коли її використовують ті самі мізки та руки, які зазвичай тримають зброю. Тобто в цьому випадку інформація не тільки описує, а й створює дійсність. А коли насправді з’являється творець, у нього виникає непереборне бажання зробити її зручнішою для нього.
У результаті співробітники ЦРУ в засобах комунікації виявилися самі провідними співробітниками або впливали на них: «Особливі відносини ЦРУ з ключовими співробітниками видань і телебачення дали змогу ЦРУ розміщувати деяких найважливіших оперативників за кордоном понад два десятиліття. У більшості випадків, як показують файли Агентства, офіційні особи високого рівня ЦРУ (зазвичай директор або його заступник) особисто контактували з окремим обраним індивідом серед вищого менеджменту новинної організації, що співпрацює. Допомога часто приймала два варіанти: наданням роботи або “журналістського прикриття” оперативникам ЦРУ для роботи в іноземних столицях, наданням ЦРУ прихованих послуг від уже журналістів, включно з деякими добре відомими кореспондентами».
Можна позначити цей процес як управління наративами з боку ЦРУ. Якщо відкинути термінологію свободи слова, така робота небезпечна ще й тому, що вона не тільки й не стільки описує дійсність, скільки створює її на догоду того, хто нею керує. Журналіст у принципі часто створює дійсність, а не описує її, коли за його репортажами слідують дії, що випливають із його описів. Навіть саме привернення уваги до об’єкта його опису вже є дією, стаючи частиною управлінського рішення. Наратив стає частиною управління суспільною увагою країни або всього світу.
До речі, ЦРУ визнало, що 400 журналістів у 25 великих організаціях виконували вказівки агентства. Але ж вони могли не тільки описувати реальність, а й створювати її своїми описами. І, можливо, вона була б сьогодні іншою без їхньої допомоги.
Карл Бернштейн пише: «Використання журналістів було серед найпродуктивніших засобів зі збору розвідданих, які використовувало ЦРУ. Хоча Агентство різко скоротило цю практику після 1973 року через тиск медіа, деякі журналісти-оперативники все ще працюють за кордоном» (, див. також деякі справжні документи).
І найважливіше, звісно, лежить не просто в описах ситуацій, а у створенні реальних ситуацій, які виникають як результат такого роду «журналістської» роботи. Описи не такі страшні, як видозмінена реальність.
Інформація завжди була основою пропаганди. І потрібна інформація, що з’являється в певний час, дійсно є зброєю.
Проєкт «Українські регіональні (прифронтові) ЗМІ: модернізація через менторинг» триває. Його реалізує Академія української преси за підтримки Фонду розвитку ЗМІ Посольства. У межах цієї ініціативи неможливо не згадати героїчну історію журналістів оріхівської газети «Трудова слава». Їхня робота — це не просто журналістика. Це прояв надзвичайної людської стійкості, вірність професії та незламний зв’язок із людьми, які живуть на лінії фронту.
«Трудова слава» — одне з найстаріших місцевих видань Запорізького краю. Газета почала виходити ще у 1930 році, і десятиліттями залишалася надійним джерелом новин для мешканців Оріхова та навколишніх сіл. До повномасштабного вторгнення вона виходила двічі на тиждень — щосереди та щосуботи — і щотижня читачі отримували 10 сторінок актуальної, локальної інформації. Останній номер до початку активних бойових дій вийшов 26 лютого 2022 року. Після цього редакція була змушена евакуюватися, а приміщення, де вона працювала багато років, зазнало руйнувань.
Попри втрату редакції та руйнування приміщення, видання відновило свою роботу навесні 2023 року за підтримки Національної спілки журналістів України та міжнародних партнерів. Перший спеціальний випуск вийшов 5 квітня — на чотирьох сторінках, накладом 2500 примірників. Газета знову почала надходити до мешканців Оріхова — через пункти незламності, старост, рятувальників та волонтерів.
Попри повне знищення редакційного офісу, регулярні обстріли та відсутність електропостачання в місті, «Трудова слава» продовжує свою роботу. Газета залишається джерелом важливої інформації для мешканців прифронтової зони, підтримуючи зв’язок із громадою навіть у складних умовах. Один із читачів сказав: «Це як перша крапля води після довгої спраги». І це не метафора — у місті, де немає світла, газу, інколи й хліба, з’являється газета, яку впізнають, чекають, читають.
Особливу роль у відновленні газети відіграла її головна редакторка Світлана Карпенко. Її особиста рішучість стала рушієм відновлення видання.
Редакція має амбітні плани — розширити географію видання і охопити інші громади Запорізького краю. Місцева газета виконує не лише інформаційну, а й комунікаційну функцію — вона потрібна як жителям, так і органам місцевого самоврядування для поширення важливої інформації. Як зазначає керівниця редакції Світлана, «такі газети, як наша, дуже важливі. Особливо зараз, коли немає ні світла, ні води, ні газу. Саме вони підтримують віру в життя».
Можливо, саме завдяки цій стійкості Оріхів продовжує триматися. Це місто має тривалу історію боротьби — від козацької доби й визвольних змагань УНР до спротиву махновців, сталінських репресій та Другої світової війни. Його історія — це послідовність проявів опору, самоповаги й гідності. Сьогодні Оріхів — не просто прифронтове місто, а приклад того, як навіть невелика громада може зберегти свою ідентичність і стійкість у надзвичайно складних умовах.
9 вересня 2022 року на сайті Президента України було зареєстровано петицію про надання Оріхову почесного звання «Місто-герой України». Це — визнання мужності мешканців, які продовжують жити та працювати в умовах постійної небезпеки. Такий статус є символічною оцінкою їхньої витримки, стійкості та віри в майбутнє.
Разом із базовими потребами — хлібом, гуманітарною допомогою — до людей доходить і газета «Трудова слава». Вона залишається частиною повсякденного життя Оріхова, який продовжує жити — і чекати на мир, який обов’язково настане.
Дорогі журналісти!
Вже котре літо ми живемо у країні, де звук сирени звучить гучніше за тишу, а правду доводиться виривати — не з джерел, а з бруду, болю і брехні. Вона — правда — вже не просто факт. Вона — чин, вибір, відповідальність.
Ці роки навчили нас, що слово здатне не лише пояснювати, а й рятувати. Від відчаю. Від розгубленості. Від зневіри. І саме ви — ті, хто попри втому, небезпеку, втрати й нищівні випробування епохи — не припинили говорити.
Заголовки ваших матеріалів пульсують, як серце народу — вони точні, болючі, незамінні. Ваші сюжети — не просто кадри, а доказ: ми тримаємося. Ми пам’ятаємо. Ми — живі. У часи, коли з реальністю змагається вигадка, ви залишаєтесь маяками. І не даєте потонути у потоці спотворених фактів.
Академія української преси пишається бути поруч з вами. Ми не воюємо фізично, але ми допомагаємо тому, хто тримає мікрофон замість зброї, камеру замість щита, запитання — замість наказу. Ми разом із вами очищаємо простір для чесного слова. І так, це теж про силу.
Журналісти, ви не статисти в історії. Ви — її співавтори.
Сьогодні ваш день. І в цей день ми дякуємо вам за витримку, за достовірність, за мужність. За кожен репортаж з вогню, за кожен матеріал з гідністю, за кожне «ми з України», яке звучить у різних мовах, але завжди по суті.
Ми віримо, що буде інший час. І ми розповімо про нього. Разом.
Ця потреба вже існує і не може бути замінена лише тому, що нам не подобається.
Чому всі держави люблять свою пропаганду? Вона є механізмом, що породжує вигідний для держав інформаційний простір. У цьому інфопросторі затишно почуваються продержавні думки й погано — антидержавні (за всієї умовності цих термінів). Коли ж усі або більшість починають мислити однаково, це безсумнівно полегшує інформаційне управління ними. Держава не ворог своїм громадянам, але вона й не ворог собі самій, і компромісним стає підхід, що враховує дві ці вимоги.
У кризові періоди, а війна є саме таким, відбувається те, що війна посилює всі інформаційні правила і контроль, роблячи їх більш жорсткими. І це цілком зрозуміло, оскільки ускладнюється саме життя. Вороги стають справжнісінькими, а друзі улюбленішими, а будь-яке відхилення від норми сприймається як зрада.
У держпропаганді будь-якого історичного періоду є три правила:
СРСР завжди жив в оточенні ворогів, тож у такому розумінні немає нічого нового. Це потім прийшла перебудова, коли вороги перестали бути ворогами, так і не ставши врешті-решт друзями. Але інерція масової свідомості така, що вона весь час запізнюється у своїх змінах порівняно з політикою.
Війна — це і новий для населення тип інформаційного інструментарію, а не просто військові дії на полі бою. Зброя стає словами, примушуючи до певної дії, а слова теж стають зброєю, оскільки їхня небезпека багаторазово зростає.
Якщо раніше всі жили більше у світі слів, то тепер усе зміщується у світ зброї. І це певною мірою односторонній процес, з якого дуже складно виходити. Слова плюс зброя завжди сильніші за самі слова або за саму зброю.
У принципі в такі часи все стає аналогом зброї. Тімоті Снайдер пише: «У Російській Федерації сьогодні закон перетворився на зброю. Судові переслідування слідують забаганкам Путіна і його режиму, і закон буде застосовано відповідно до політичних (і фінансових) інтересів тих, хто перебуває при владі. Російські ЗМІ сповнені звинувачень, висунутих російськими чиновниками, в тому, що люди є злочинцями або правопорушниками, навіть до того, як їх судили або піддавали будь-якій судовій процедурі».
До речі, комунікації під час війни стають важливішими, ніж у мирні періоди. Якщо держави й у нормі не люблять критику, то у воєнний період критика починає розглядатися як зрада. І ця жорсткість виправдана тим, що держава відчуває потребу в єдиному погляді на події, тобто голос держави має бути принципово гучнішим за інші голоси. І це закон насамперед воєнного часу.
Зростає негативна роль помилок в управлінні, за які державі тепер доводиться розплачуватися серйозними втратами, чого не було в мирний час. Зростає кількість фейкових повідомлень, які системно створюються ворожою стороною. Вони мають силу, оскільки фейки читають одні люди, а спростування фейків — уже інші. Ці два потоки часто не збігаються...
Ми дивимося на минуле очима сьогодення, а тоді такої можливості не було. І на майбутнє теж ми дивимося очима сьогодення, але й тоді не буде так, як це бачиться сьогодні. Дуже часто зміни поколінь ведуть до зміни картинок і минулого, і майбутнього.
Неправильні структури, неадекватна ментальність веде в кризові періоди до серйозних ускладнень. Історик Євген Добренко (народився в Одесі, у 1992 році емігрував у США) написав на своїй фейсбук-сторінці: «У різних інтерв’ю мене майже завжди запитують, чому я весь час повертаюся до Сталіна і сталінізму. Пояснюю: усі російські правителі після монголів (від “усіх Іванів” до Путіна) виконували одну й ту саму місію — адаптували ординську державу-імперію до нових реалій. Але були особливо складні історичні перевали (нова і новітня історія). Сталін здійснив революцію, що дорівнює петровській: він адаптував цього ординського Левіафана до модерності, перевіз цю середньовічну азійщину через річку історії на новий берег. Усі спадкоємці Сталіна аж до сьогоднішнього дня мають справу з продуктами сталінізму — радянською державою, радянською імперією і радянським народом. Сьогодні цією країною править останнє радянське покоління, люди, які народилися за часів Сталіна. Вони відтворюють сталінізм як дихають. І несуть і несуть квіти своєму кумиру. І поки вони не вимруть, і довго ще після їхньої смерті, його спадщина буде живою, оскільки вона спочиває на фундаменті багатовікової історії насильства і рабства. І іншої історії у цієї країни немає і не буде».
Завдання пропаганди — утримувати контакт з аудиторією. Часто це навіть важливіше за саму передачу інформації. Неадекватна інформація не пройде через канали пропаганди, оскільки її не прийме аудиторія. А іноді й пройде, й залишиться в мізках, коли її дуже жадає аудиторія.
Ми всі так багато говоримо про інформацію, оскільки реальний матеріальний світ весь час втрачає свої позиції. Багато країн сьогодні вивели своїх громадян на гідний рівень життя, і крізь цей параметр на громадян більше немає можливості впливати.
І, ймовірно, слід користуватися терміном не інформаційні, а комунікативні канали, оскільки робочою є не стільки сама інформація, скільки й контексти, наприклад, хто й кому це передає. Інформаційний канал — це акцент на інформації, комунікативний — ураховує комунікативне середовище. Інформаційний канал бачить те, що перед очима, комунікативний — наслідки побаченого.
Лише інформація й інформаційний канал не дають нам змоги аналізувати й прогнозувати стимули та реакції на інформаційну передачу, концентруючись лише на контенті. Пропаганда — це саме комунікативний канал. Дещо перебільшуючи, можна сказати, що в цьому випадку реакції одержувача важливіші за саму інформацію. Тобто передачі підлягає те, що приносить найбільшу реакцію масової свідомості, причому саме ту, яка й потрібна.
З цієї причини нові засоби швидко закрили нішу «своїх» медіа, на які переходить молоде покоління (приклади тут, тут, тут, тут, тут і тут). Ці медіа розв’язують усі ті проблеми, які накопичилися в старому суспільстві. «Доросле» суспільство змінилося «молодим»... Раніше були мільйонери з нафтової сфери, сьогодні вони приходять із тіктоку... Матеріальна опора влади стала нематеріальною.
Сучасна людина не може жити без медіа. І це не стільки нова інформація, як психологічна підтримка нормального функціонування. Фраза Маяковського «Без бумажки ты букашка, а с бумажкой человек» відображала бюрократичну сутність держави того часу. Сьогодні ця фраза має звучати так: без медіа ти комашка…
Однак одночасно набирає силу ще одна тенденція, скоріше протилежна, наприклад, «за допомогою Offline Club троє молодих людей із Нідерландів хочуть “повернути людяність у сьогоднішнє ізольоване, схиблене на смартфонах суспільство”. Уже близько року вони організовують з однодумцями зустрічі, на яких заборонено користуватися смартфонами та ноутбуками. “Ви готові відмовитися від свого телефону?” — йдеться в короткому відео на сторінці The Offline Club. І, судячи з усього, дедалі більше людей готові відключити свої мобільні телефони — принаймні, на цих зустрічах. Зазвичай лише на кілька годин, хоча іноді від телефонів відмовляються навіть на кілька днів. Замість того, щоб постійно дивитися в смартфон, люди під час зустрічей читають, грають в ігри, займаються рукоділлям або відпочивають. “Майже так само, як і тоді, коли ще не було смартфонів”, — зазначають організатори проєкту.
За рік цей проєкт із Нідерландів поширився по всьому світу. Одним із перших місць став Амстердам, пізніше долучилися Лондон, Париж, Мілан і Копенгаген. Перші зустрічі такого роду вже відбулися і в Німеччині. Схожі концепції стали використовувати також дедалі більше ресторанів і клубів, які просять гостей залишати мобільні телефони вдома».
З одного боку, світ втомився від змін, з іншого, не може жити без них. Британські соціологи з’ясували, наприклад, що понад половина молодих людей вважала за краще б жити у світі без інтернету. Але сховатися їм, напевно, не вдасться. Інтернет потрібен і на роботі, і вдома. Тож можна хотіти, але не можна реалізувати.
Більш точна соціологія з тієї ж статті така: «За даними нового дослідження Британського інституту стандартів (BSI), майже 70 відсотків молодих людей у віці від 16 до 21 року почуваються гірше, коли проводять час у соціальних мережах. Тому половина опитаних підтримала б “цифрову комендантську годину”, яка обмежила б доступ до певних застосунків і вебсайтів після 22-ї години. 46 відсотків навіть заявили, що воліли б прожити молоді роки у світі без інтернету. У дослідженні взяли участь 1293 респонденти. Його висновки узгоджуються з результатами інших опитувань, наприклад, проведених американським інститутом соціологічних досліджень Harris Polls наприкінці 2024 року. Під час опитування багато молодих американців висловили побажання, щоб TikTok, Instagram або X ніколи не були винайдені».
Це красиві слова «ніколи не були винайдені», але це неможливо. Добре хоч вплив іде лише на молоде покоління, хоча хто знає... Як бачимо, світом керують, причому так, що ми часто не відчуваємо цього, тож вважаємо, що маємо свободу волі, хоча насправді це не так.
Небезпеку TikTok дослідники вбачають так: «Надвикористання TikTok може призвести до розладу сну, ожиріння та інших проблем фізичного здоров’я. ... TikTok також містить ризики залежності, знущань, ментальних і фізичних проблем зі здоров’ям. Батьки, вихователі та політики повинні розуміти й розумно реагувати на наслідки використання TikTok молодими людьми».
І це масове явище, оскільки TikTok у 2024 році перетнув показник у півтора мільйона активних користувачів на місяць. Виникла своя економіка і свої мільйонери, серед яких на першому місці стоїть Charli D'Amelio з річним доходом $17.5M+. Аналізуються приховані операції впливу в TikTok. Уряди звертаються з проханнями про зупинення таких інтервенцій. Перед нами виник новий економічний і політичний гравець. У зв’язку з TikTok заговорили навіть про диджитальний суверенітет.
Ми живемо в новому світі, в якому матеріальне поступово заміщується нематеріальним. І винахід не можна повернути назад, як джина в пляшку, поки йому на зміну не прийде щось принципово нове... Але теж нематеріальне...
