11 листопада о 19:00 «читаємо» зображення з чільними українськими аніматорами і режисерами:
* Євген Сивокінь, режисер та художник-постановник анімаційного кіно, художній керівник фільму, лише він знає куди рухається вся знімальна група.
* Андріан Сахалтуєв, режисер та художник-постановник анімаційного кіно, який придумав мультик у своїй голові, і він єдиний знає всі його таємниці.
* Віктор Андрієнко та Ірина Сахалтуєва, кінопродюсери. Це вони знають скільки коштує кіновиробництво. І навіть можуть повідати про це нам з вами.
* Сергій Чегодаєв, звуковий дизайнер, композитор та звукорежисер, чинний бас-гітарист багатьох знаних українських гуртів.
*Оксана Волошенюк, менеджерка медіаосвітніх програм Академії української преси, яка допоможе декодувати мову мистецтва і медіа.
Зустрічаємося на сторінці АУП у фейсбуці.
Другий ключовий принцип медіаграмотності говорить: «Медіаповідомлення мають унікальну творчу мову, форми і системи символів зі своїми правилами». Хто ж допоможе дізнатися про правила?
На першому Вечорі медіаграмотності ви дізнаєтеся, скільки сходинок має пройти фільм перед тим, як ви його побачите, і що робиться на кожній із цих сходинок. Виконаєте кілька цікавих вправ – все, щоб осягнути мову анімації.
Завісу «кухні» анімаційного виробництва на прикладі анімафільму «Цар плаксій і Лоскотон» для вас привідкриють найкращ сучасні експерти з режисури та медіаграмотності.
А той, хто пройде усіма сходинками та ще й відповість на питання онлайн-анкети – отримає книги Академії української преси з медіаграмотності та сертифікат учасника заходу, що дорівнює 0,5 кредиту.
Шукайте новини за хештегом #вечориАУП
Президент Української Асоціації Медіа Бізнесу Олексій Погорелов розповідає як COVID прискорив трансформацію та які чотири висновки мають зробити місцеві медіа
Сплеск попиту на інформацію, який спостерігали в усіх країнах світу у зв’язку із запровадженням карантину для протидії поширенню COVID-19, для українських медіа мав специфіку. Вона у тому, як медіаменеджери розпорядилися можливістю, яку ця кризова ситуація надала їм та їхнім медіа. Розглядаючи найбільш поширені реакції медіа на виклик, я хочу зупинитися на декількох важливих спостереженнях, що, на мою думку, визначатимуть подальший розвиток місцевих медіа в Україні.
Висновок перший. Тиражі в Укрпошті впали на рекордні 21%
Якими б не були причини, за даними самої «Укрпошти» передплатні тиражі на місцеву пресу у 2020 році складають лише 79% від рівня 2019 року. При цьому найбільшими чинниками скорочення є падіння редакційної передплати майже на 60% та зменшення передплати організаціями на 37%. Детально цей аналіз представлений на фото.
Джерело: «Укрпошта»
Висновок дуже простий. Щоб гарантувати передплатнику вчасну доставку місцевої газети сьогодні видавець має взяти цей сервіс на себе. І для цього (а) власними силами оформлювати передплату в редакції та (б) так само власними силами доставляти газету передплатникам. Або скооперуватися із колегою і «накрити» такою структурою з доставки газет два райони, а не один.
Успішність такої моделі можна бачити на багатьох прикладах. Так, на відміну від України в Німеччині досі видаються щоденні газети, і передплатні тиражі не падають на 20% на рік. В Україні не залишилося жодної щоденної газети. У цьому розділі ми не розглядаємо питання якості контенту та не говоримо про різницю у рівні доходів населення. Але фокусуємо увагу на логістиці – тобто на доставці тиражу до передплатника. Так от, в Німеччині 98% тиражу щоденних газет доставляються приватними фірмами з доставки. Переважною більшістю ці фірми створені самими видавцями. І лише 2% тиражів преси по країні доставляє «ДойчеПост».
Тож потрібно просто порахувати гроші: скільки редакції буде коштувати оформлення передплати (очевидно, це зарплата людини, яка буде цим займатися, плюс – можливо – оновлення комп’ютера, за яким ця людина працює). Ще потрібно скласти маршрути доставки та порахувати витрати на зарплату 1-2 листоношам, які будуть розвозити тираж передплатникам, та вартість 1-2 скутерів з дахом, на яких ці листоноші працюватимуть. Якщо сума усіх цих витрат буде співставною із грошима, які редакція сьогодні платить «Укрпошті» за доставку – я гадаю, рішення буде очевидним.
Висновок другий. Грошей бракує усім, тож необхідно розвивати нові джерела доходів
Коли світом покотилася хвиля локдаунів – попит на інформацію про новий вірус стрімко злетів. Аудиторії жадібно поглинали будь-яку інформацію – так, як це востаннє було у часи Революції Гідності. А «евакуація» українських туристів до Нових Санжар неабияк розігріла інтерес до найменших натяків на можливі повторення на регіональному рівні. Закриття магазинів та кіосків преси, обмеження у торгівлі та доставці товарів призвели до тимчасового зниження продажів газет та журналів. Тож аудиторії істотно збільшили свою активність онлайн. Але це не призвело до збільшення доходів місцевих медіа – на що вказують самі видавці. Є декілька важливих причин для цього.
По-перше, збільшення онлайн аудиторій не означає автоматичного збільшення продажів реклами в цифрових виданнях. Взагалі не означає, а тим більше – коли попит викликаний кризою, і коли про це говорять усі. Інформації стає все більше кожного дня – і продати новини майже неможливо. Але це лише частина картини – і тут ми переходимо до питання про контент, за який аудиторії готові платити. Досвід багатьох видавництв у світі показує: точне фокусування контенту на потреби цільових аудиторій дозволяє нарощувати кількість продажів передплати на цифрові продукти доволі високими темпами. У своєму інтерв’ю дослідницькій компанії McKinsey голова правління New York Times Марк Томпсон розкриває багато важливих аспектів того, як їм вдалося за 7 років (з 2012 по 2019) збільшити цифрову аудиторію видання з 0,5 мільйона читачів до 5,7 млн. передплатників. До речі, станом на кінець 2019 року дохід видання виключно від цифрової передплати склав $450 млн.
Тож по-друге, щоб продавати контент онлайн потрібна якісна/унікальна інформація та сильна команда з аналітики та продажів.
Те, що контент – король, давно вже не новина. Але чи так насправді у багатьох місцевих медіа? Сьогодні мова не просто про якість контенту як таку. Адже аудиторії сегментовані – а це означає, що для кожного з читачів відповідь на запитання про складові якості – власна. Саме тому кожний редактор має дуже чітко уявляти структуру аудиторії свого медіа та її потреби, запит на інформацію. Саме задоволення потреб цих сегментів аудиторії у якісній інформації і є шляхом до комерційного успіху видання. З дослідження, проведеного Фондом «Демократичні ініціативи» імені Ілька Кучеріва спільно з соціологічною службою Центру Разумкова з 14 по 19 серпня 2020 року можна бачити, що з чотирьох найголовніших критеріїв, за якими сьогодні аудиторії обирають для себе ті джерела інформації, яким вони довіряють, два – це відповідність подання інформації потребам аудиторії. Саме про те, наскільки точно знає потреби свого читача те чи інше медіа, кажуть оці два критерії - «Матеріали цього ЗМІ мають бути цікавими для мене» та «Зручність і зрозумілість подання інформації».
Джерело: https://www.slideshare.net/MarianaZakusylo/2019-covid19?from_action=save
Повну презентацію можна знайти тут.
А звідси – наступна важлива теза. Свою аудиторію потрібно дуже добре знати. Але цього недостатньо. Потрібно постійно вивчати та досліджувати реакції своєї аудиторії на контент. І налаштовувати якість контенту таким чином, щоб залучення зростало, щоб реакції аудиторії на контент були схвальними.
А як щодо різних форм надання контенту, потрібного аудиторії? А що, окрім новин та інших форм публікацій, є важливим для аудиторії у сфері обміну з інформацією? Це у великих містах багато інформації та місць, де люди можуть отримати знання, консультації, поради, відповіді на питання, які їх хвилюють. А в невеликому населеному пункті часто саме редакція є тим осередком знань, на який охоче спиратиметься громада.
Після того як клуби та бібліотеки перестали бути культурними осередками у мешканців громад зникла можливість збиратися на зустрічі з цікавими людьми – письменниками, науковцями, популярними особистостями. А потреба – не втратила своєї актуальності. Тож саме редакції місцевих медіа можуть поступово розширити коло своїх активностей і стати справжніми інтелектуальними центрами громад. Організовувати обговорення важливих для мешканців питань – від визначення пріоритетів на фінансування коштом громади до обговорення можливостей розвитку території. Адже люди, які працюють в медіа, як правило, мають непогані навички організації подій, модерації дискусій. А самі медіа слугують для громади і джерелом інформації, і платформою для обговорень, і інструментом публічного впливу, і засобом для просування, і каналом для привернення уваги інвесторів.
Все це – напрямки та ніші для розвитку корисних для громади сервісів. А отже – можливі нові джерела доходу для місцевого медіа, яке є справжнім культурним центром та платформою для комунікації всередині своєї громади.
Висновок третій. Ідей бракує усім. Навчіться їх знаходити
За рік з невеликим – з вересня 2019 по жовтень 2020 року Українська Асоціація Медіа Бізнесу (УАМБ) провела десь до сотні різноманітних заходів для місцевих медіа. Одразу важливий наголос – мова про так звані районки, тобто невеликі газети, які мають поширення в межах одного району. Це були тренінги та вебінари, конференції та консультації. З цього величезного масиву безпосередньої роботи з редакторами можна твердо зазначити: з генерацією ідей у редакцій місцевих медіа все дуже погано. Навіть коли ідеї є – довести їх до тями можуть одиниці. Тобто продумати в деталях, порахувати економічну привабливість, оцінити життєздатність та оформити у документ, з цілями, термінами та оцінкою кінцевого результату – місія нездійсненна для дуже багатьох редакторів. І навіть дуже перспективні ідеї швидко вмирають, не будучі сформованими в проект.
А аналіз, проведений командою Media Development Foundation за результатами опитування 26 медіа, показав, що хоча 50% регіональних медіа вже використовують показники ефективності для працівників комерційного відділу (на 17% більше, ніж минулого року), 92% потребують навчання щодо нових форм монетизації та диверсифікації джерел фінансування, і стільки ж (92%) – навчання фінансовому плануванню та складанню бюджетів.
Джерело: http://mdfresearch2020.tilda.ws/ua
Хочу тут зауважити ще одну важливу річ – це комунікація з основними аудиторіями і просування свого продукту, послуг, ідей до тих, кому вони потрібні. Залучення нових аудиторій, пошук нових партнерів та клієнтів стає основним інструментом розвитку медіа. Тож якщо редакція не розказує про себе, не просуває інформацію про свої успішні проекти до потенційних партнерів, рекламодавців та інших зацікавлених – це суттєво знижує її шанси на розвиток нових джерел доходу. Як це може виглядати?
Перший приклад – матеріал про досвід газети «Голос Громади» зі Сватового Луганської області. Вони своєю серією матеріалів допомогли створити декілька нових бізнесів у райцентрі біля лінії розмежування. Сьогодні люди, про яких вони писали, є партнерами і рекламодавцями газети.
Другий приклад – матеріал про успішні проекти газет з різних країн. Раджу. І як надихаючи приклади самі по собі. І як ідеї для реалізації в українських реаліях. А ще як непоганий приклад привернення уваги до свого успішного досвіду – а це прекрасно формує бажання пошукати можливостей співпраці з таким «розумним» медіа.
Висновок четвертий. Не вивчати свою аудиторію означає втрачати бізнес
Ця частина хоч і заключна – її важливість важко недооцінити. Світ швидко переходить в онлайн. І коронакриза внесла в це прискорення потужний імпульс. Для медіа це означає наступне.
Ваші аудиторії – скрізь. Там, де є контент, який вони вважають цінним для себе. Ми про це говорили в другому розділі. Але як дізнатися, який саме контент буде приносити вам найбільші охоплення та залучення? Сучасні інструменти аналітики дозволяють бачити картину в реальному часі. Тож завданням редакції стає одночасне і паралельне виробництво якісного контенту та дослідження реакції аудиторії на цей контент.
Ви можете вимірювати найпростіші показники – наприклад, охоплення по кожній публікації в офіційному акаунті видання у Facebook. А можете аналізувати трафік на ваш сайт через Google Analytics. Також буде доцільно слідкувати за показниками сайтів ваших найближчих конкурентів через SimilarWeb. Головним завданням розумної редакції сьогодні стає вимірювання реакцій аудиторії, аналіз цих реакцій і корегування контенту таким чином, щоб збільшувати основні показники.
Такими показниками є залучення (тобто перетворення відвідувача, який зайшов на сайт вперше, у зацікавленого читача, який слідкує за новими публікаціями на сайті), конверсія (тобто перетворення зацікавленого читача у передплатника, який платить вам гроші), подальше утримання (щоб читач, який оформив передплату за акційними умовами, залишився задоволеним і продовжив її на наступний термін) і головна мета – отримання лояльного передплатника.
У німецькій Die Welt, наприклад, використовують 82 параметри для того, щоб відслідковувати зацікавленість різних сегментів аудиторії різними варіантами контенту. Звісно, це робить окремий підрозділ, і українській редакції місцевого медіа такий масштаб поки не під силу. Але це – не причина не вивчати свою аудиторію. Не вивчайте 82 параметри – сконцентруйтеся на декількох, які є важливими і які ви можете відслідковувати регулярно. Почніть з невеликого – і отримайте результат. Далі буде і легше, і цікавіше.
А один з найбільших у Німеччині регіональних видавців – Medienholding Süd, центральний офіс якого розташований у Гамбурзі – весь процес роботи з аудиторією розглядає крізь призму воронки продажів, де для кожного кроку вони відслідковують окремі показники задоволеності читача.
Ми, в Україні, вже давно не осторонь цієї діджиталізації. Так, за даними Kantar-Україна, щоденно 76% українців користуються месенджерами, а 79% — перевіряють соцмережі. При цьому 67% користувачів Інтернету України вважають своїм основним пристроєм для виходу в мережу саме смартфон.
Тож якщо редакції не вивчатимуть те, як їхні аудиторії працюють з інформацією, яку готують журналісти, якщо не будуть знати який саме контент аудиторії подобається більше, а який менше, якщо робота журналістів не буде підпорядкована прагматичній меті покращення якості контенту для нарощування аудиторії та зміцнення лояльності читачів – тоді редакція втрачатиме свій ринок. Те, з чого я починав – падіння передплати на пресу в «Укрпошті» на 21% - дуже серйозний сигнал для того, щоб якомога швидше розпочати вивчати рівень задоволення аудиторії контентом та докладати зусиль до того, щоб для вашого медіа цей рівень задоволення зростав. Це і саме це – шлях до успішного медіа бізнесу.
Місцевим аудиторіям потрібні якісні місцеві медіа. Громадам потрібні такі медіа, які будуть і інформувати, і допомагати громаді розвиватися, і які ще будуть інтелектуальним центром.
Можливостей заробити – багато. Використовуйте їх на повну!
Експертний зріз ситуації «Медіа та пандемія» створений в межах проєкту «Вивчай та розрізняй: інфо-медійна грамотність», що виконується Радою міжнародних наукових досліджень та обмінів (IREX) за підтримки Посольств США та Великої Британії, у партнерстві з Міністерством освіти і науки України та Академією української преси.
8-9 жовтня 2020 року відбувся вебсемінар «Сторітелінг 2.0: креативний сценарій від А до Я». Організатор — Академія української преси за підтримки Фонду Фрідріха Науманна за Свободу. Це розширена тематика сторітелінгу, більш складна форма оповіді. Тренери заходу розповіли про все просто, доступно, наочно і так, що учасники самі все змогли повторити.
Президент Академії української преси Валерій Іванов зазначив: «Коли шукаєш сторітелінг у вікіпедії, вона переадресовує на статтю про процес оповідання. Сторітелінг – це дійсно оповідь. Для нас це незвично, фактично новий жанр. Але зараз люди значно краще сприймають такі історії, ніж звичні нариси та зарисовки. Сторітелінг будується за своїми, оригінальними законами. Про це ми і вели мову. І дуже сподіваємося, що учасники використають знання і навички, набуті на семінарі у власній діяльності».
Медіатренерка, менторка, тренерка та продюсерка Жанна Кузнецова доповнила: «Сторітелінг 2.0 – це просунута версія тренінгу про сторітелінг. Для тих, хто вже розібрався, що в історії має бути конфлікт і протилежні сторони цього конфлікту мають зіткнутися. Але ось про сторони… Хто вони? Хто такі герої? Які вони бувають? Чи можна їх поділити за типами? Герой – головний рушій історії, сама така підтема цього тренінгу. Розбирали різні образи, які створюють блогери, розбирали героїв, яких створюють професійні сценаристи в Голівуді та для Нетфліксу. Вчилися створювати арку героя ще до написання історії, визначилися з поняттями протагоністів і антагоністів і тут же зрозуміли, що зараз у тренді антигерой. Заглибились навіть у такі зарості сценарної майстерності, як горизонтальні та вертикальні історії, які зараз є основою в побудові і розвитку власного блогу або написанні серіалу».
Контент мейкер та продюсер соцмереж Сергій Сєднєв зауважив: «Контент створений за сценарієм, завжди буде мати перевагу в соціальних мережах».
Gefördert durсh die Bundesrepublik Deutschland
За підтримки Федеративної Республіки Німеччина
15-16 жовтня 2020 року відбувся перший модуль вебсемінару «Ігри експертів: мистецтво маніпуляцій», який мав назву «Вплив: як формують суспільні наративи, створюють інформаційні міфи та поширюють стереотипи».
Організатор — Академія української преси за підтримки Представництва Фонду Конрада Аденауера (філія у Харкові).
Завдяки тренерам учасники дізналися, як формуються суспільні наративи; як переконатися в експертності за допомогою відкритих джерел; як визначити прийоми та техніки маніпуляції та як розпізнати аргументи та викривати дезінформацію.
Президент Академії української преси Валерій Іванов зазначив: «Ігри експертів перетворилися на своєрідний клуб, члени якого за чотири зустрічі здружилися і можуть ділитися навіть особистими справами. Але це відбувається завдяки єдності інтересів! Всі учасники об’єднанні щирим намаганням знаходити істину. Вони згодні витрачати час та зусилля, щоб опанувати прийоми та інструменти перевірки фактів. Саме це ми і намагалися їм дати».
Медіатренер, керівник фактчек-проекту «БезБрехні» Олександр Гороховський розповів: «На поточний час склалася парадоксальна ситуація – інформація все частіше виступає на як механізм інформування, а як засіб дезінформування. Маніпуляції, пропаганда, фейки, спекуляції, міфи – подібні і інші елементи викривлення реальності перетворюють нашу новинну стрічку в своєрідний інформаційний смітник».
Медіатренер, журналіст, викладач Національного університету «Острозька академія» Сергій Штурхецький відзначив: «Експерти/експертки – це ключова ланка у формуванні інформаційного простору навколо нас. Якщо справедливим є твердження, що «ми ж те, що ми їмо», то настільки ж справедливим є те, що «ми - це експерти, яких ми слухаємо». Погодьтеся, не варто легковажити якістю свого життя і довіряти сумнівним експертним думкам».
Захід організований Академією української преси за підтримки Представництва Фонду Конрада Аденауера в Україні
20-21 жовтня 2020 року відбувся другий модуль вебсемінару «Ігри експертів: мистецтво маніпуляцій», який мав назву «Верифікація: як переконатися в експертності за допомогою відкритих джерел». Організатор — Академія української преси за підтримки Представництва Фонду Конрада Аденауера (філія у Харкові). Завдяки тренерам учасники дізналися, як формуються суспільні наративи; як переконатися в експертності за допомогою відкритих джерел; як визначити прийоми та техніки маніпуляції та як розпізнати аргументи та викривати дезінформацію.
Президент Академії української преси Валерій Іванов зазначив: «Фейки – одне з найбільших небезпек нашого часу. Вони не просто вводять людей в оману, але й не дають можливості прийняти усвідомлене рішення. Вони реально негативно впливають на життя людей. Боротися з ними дуже важливо».
Медіатренер, керівник фактчек-проекту «БезБрехні» Олександр Гороховський розповів: «Якщо ще 4-5 років назад про фейк говорили в розрізі вигаданого неправдивого повідомлення, термін життя якого вимірюється годинами (рідше – днями), то сьогодні ми спостерігаємо ситуацію, коли фейки живуть тижнями і місяцями. Задля їх поширення та підтримки уваги до них – створюються штучні мережі смітникових сайті, телеграм-каналів, сторінок у соціальних мережах. Все це перетворює фейк-одноденку у довгограючу історію, яка охоплює багатотисячну аудиторію користувачів»
Медіатренер, журналіст, викладач Національного університету «Острозька академія» Сергій Штурхецький відзначив: «Звертайте увагу на другу частину назви «ток-шоу», адже саме в «шоу» полягає сутність тієї вистави, яку нам пропонують подивитися».
Захід організований Академією української преси за підтримки Представництва Фонду Конрада Аденауера в Україні
26-27 жовтня 2020 року відбувся третій модуль вебсемінару «Ігри експертів: мистецтво маніпуляцій», який мав назву «Ток-шоу: як визначити прийоми та техніки маніпуляції».
Організатор — Академія української преси за підтримки Представництва Фонду Конрада Аденауера (філія у Харкові).
Завдяки тренерам учасники дізналися, як формуються суспільні наративи; як переконатися в експертності за допомогою відкритих джерел; як визначити прийоми та техніки маніпуляції та як розпізнати аргументи та викривати дезінформацію.
Президент Академії української преси Валерій Іванов зазначив: «Технології викриття брехні різноманітні. Але брехня теж має безліч форм. Вміти вести цю боротьбу та перемагати – цьому ми і вчили на нашому семінарі».
Медіатренер, керівник фактчек-проекту «БезБрехні» Олександр Гороховський розповів: «На тлі великого обсягу подій, фактів, явищ пересічному громадянину все важче розібратися у суті того чи іншого питання. В такий ситуації він все частіше прислухається до думок експертів, що є достатньо виважено і обґрунтовано. В той же час, ангажовані медіа, розуміючи ситуацію, експлуатують довіру до експертної думки, створюючи за допомогою «потрібних» фахівців інформаційну бульбашку з необхідним акцентом уваги навколо тої чи іншої події».
Медіатренер, журналіст, викладач Національного університету «Острозька академія» Сергій Штурхецький відзначив: «Саме від «шоу» - сценарії, аплодисменти, сюжетні ходи, драматургія світла та музики. При цьому всьому для режисерів є не те, ЩО говорять, а ЯК говорять. Тому і підбирають експертів, насамперед, під «шоу», а потім вже - під змістовну розмову».
Захід організований Академією української преси за підтримки
Представництва Фонду Конрада Аденауера в Україні
16-18 вересня 2020 року відбувся авторський онлайн-тренінг «Будь у тренді: МІГ в онлайн!». Організувала захід Академія української преси за підтримки Фонду Фрідріха Науманна за Свободу.
Тренерами заходу були Тетяна Іванова, медіаексперта, докторка педагогічних наук, професорка, медіа та бізнес-тренерка, авторка численних підручників, посібників, монографій, методичних рекомендацій з проблем формування медіаграмотності та освіти дорослих та Світлана Ізбаш, медіатренерка, кандидатка педагогічних наук, доцентка, дослідниця андрагогічних принципів онлайн-навчання дорослих, розробниця багатьох вправ з медіаграмотності на цифрових онлайн ресурсах.
На сьогодні запит на ринку праці у підготовці тренерів цифрового покоління досить затребуваний. І під час авторського тренінгу учасники вчилися ефективному оволодінню цифровими компетентностями тренерської діяльності в онлайн форматі, засвоювали нові цифрові тренди навчання в режимі онлайн. Тренери поділилися власними секретами та фішками, знахідками та корисними порадами, які напрацювали самі. Звісно ж дали поради щодо того, як перекласти звичні для офлайну вправи в онлайн, щоб вони не втратили інтерактивності.
Тренерки коментують етап підготовки власного авторського тренінгу наступним чином: «Під час створення сценарію онлайн-тренінгу ми не обмежувалися викладанням теоретичного матеріалу, а зробили тренінг «живим» і забезпечили максимально високий рівень засвоєння і сприйняття матеріалу учасниками, адаптувавши технологію офлайн навчання в онлайн формат на основі моделі навчання дорослих Девіда Колба, яка передбачала:
В результаті нашим колегам вдалося розробити цілу колекцію вправ з медіаграмотності, презентувати їх та за результатами участі отримати сертифікати підвищення кваліфікації!»
Світлана Молчанова, учасниця заходу залишила відгук на своїй сторінці у фейсбуці про ці 3 дні: «Медіатренери Tatyana Ivanova та Світлана Ізбаш підготували для нас, учасників, цікаву й насичену програму, креативні творчі завдання, детальні методичні інструкції з використання вебсервісів. Щиро дякую!
Так, звісно, ми всі сподіваємося на завершення карантину, але знання методики онлайн-навчання все одно залишиться актуальним».
Можливості онлайн-інструментів майже неосяжні, і неможливо охопити всі тонкощі та нюанси використання функціоналу інструментів. Але ми намагаємося ділитися тими знахідками, які нам вдалося успішно застосувати і які вдало працюють на онлайн-тренінгах з медіаграмотності. Будемо вдячні за взаємний обмін досвідом!
Gefördert durсh die Bundesrepublik Deutschland
За підтримки Федеративної Республіки Німеччина
2-4 листопада 2020 року відбувся черговий авторський онлайн-тренінг «Будь у тренді: МІГ в онлайн!». Організувала захід Академія української преси за підтримки Фонду Фрідріха Науманна за Свободу.
Валерій Іванов на відкритті заходу зауважив: «Пандемія коронавірусу поставила нас перед новим викликом. Фактично всі ми перейшли в онлайн. Як зробити нашу роботу ефективною? Якими інструментами користуватися? Відповіді на ці питання дає тренінг МІГ в онлайн».
Тренерками заходу були Тетяна Іванова, медіаексперта, докторка педагогічних наук, професорка, медіа та бізнестренерка, авторка численних підручників, посібників, монографій, методичних рекомендацій з проблем формування медіаграмотності та освіти дорослих та Світлана Ізбаш, медіатренерка, кандидатка педагогічних наук, доцентка, дослідниця андрагогічних принципів онлайн-навчання дорослих, розробниця багатьох вправ з медіаграмотності на цифрових онлайн ресурсах.
Пандемія коронавірусу посилила тенденцію до навчання дорослих в інтернеті. Світ змінився і вже ніколи не буде таким, як до пандемії. Всесвітній економічний форум опублікував ТОП-10 навичок, які будуть потрібні необхідні нам усім у найближчі 5 років.
Критичне мислення та вміння розв’язати проблеми посідає перше місце серед навичок, за якими зростатиме популярність протягом наступних п’яти років. Вперше з’являються такі навички як активне навчання (active learning), витривалість (resilience), стресостійкість (stress tolerance) та гнучкість (flexibility). Наскрізні навички самоуправління, навчання впродовж життя та володіння комп'ютерною грамотністю лежать в основі формування всіх професійних навичок завтрашнього дня.
Тетяна Іванова поділилася думками: «Кожна група учасників нашого тренінгу - унікальна і творчо неповторна. Причому, ідеї та напрацювання нашого тренінгу розлітаються, як снігова куля і активно впроваджуються у практичну діяльність викладання медіаграмотності українських вузів. На думку учасників, цінність саме нашого тренінгу - не тільки в умінні професійно піднести онлайн інструменти, але і в готовності віддати, поділитися всіма авторськими доробками тренерів. І це правда, висилаючи всім учасникам розроблені нами покрокові інструкції використання онлайн інструментів, а також сценарії проведення ігор та вправ, ми робимо все можливе, щоб медіаграмотність була якомога ширше і багатше представлена в форматі онлайн. І що цікаво, учасники наших тренінгів все більше і більше знаходять переваги саме цього формату навчання. Справді, самовіддана сутність нашого українського педагога: вчити завжди і всюди».
Світлана Ізбаш: «Медіаграмотність стала важливою навичкою ХХІ століття, а формування її має відбуватися постійно як у дорослих, так і у дітей. Особливо актуальним стає забезпечення можливості розвитку медіаграмотності під час пандемії коронавірусу, коли доступ до звичайного режиму навчання обмежений або зовсім недоступний. Сучасний викладач стикається з проблемою організації дистанційного навчання і замислюється над тим як забезпечити ефективне навчання та не втратити взаємодії, інтерактиву та «живого спілкування». На допомогу приходять онлайн-інструменти, які, на наше глибоке переконання, можуть стати гарною альтернативою офлайн навчанню та підвищують мотивацію навчання до найвищого рівня. Пандемія коронавірусу визначила гостру необхідність набуття цифрової компетентності, тому на наших тренінгах, які організовані Академією української преси за підтримки Фонду Фрідріха Науманна За Свободу ми навчаємо освітян, журналістів, бібліотекарів, громадських діячів дидактиці онлайн-навчання, надаємо методичний інструментарій для роботи в таких онлайн-платформах як Padlet, Jamboard, MentiMeter, Kahoot, Lernis. Показуємо як можна вдало перекласти вправи з медіаграмотності, що застосовували під час звичайного навчання на онлайн-інструменти, при цьому не втрачаючи живого спілкування, групової динаміки, синхронної взаємодії та коллаборації. Наші учасники настільки захоплюються процесом, що створюють надзвичайно творчі вправи для своїх учнів, відкриваючи для себе та інших учасників тренінгу нові можливості онлайн-інструментів. Під час навчання спостерігається неймовірна синергія, обмін досвідом, народжуються нові ідеї та час пролітає непомітно. Ми радіємо дружній підтримці, приємному спілкуванню і сміливо можемо стверджувати, що наші онлайн-тренінги – це атмосферний захід для тих, хто не уявляє своє життя без постійного саморозвитку та навчання медіаграмотності впродовж життя!».
Можливості онлайн-інструментів майже неосяжні, і неможливо охопити всі тонкощі та нюанси використання функціоналу інструментів. Але ми намагаємося ділитися тими знахідками, які нам вдалося успішно застосувати і які вдало працюють на онлайн-тренінгах з медіаграмотності. Будемо вдячні за взаємний обмін досвідом!
Gefördert durсh die Bundesrepublik Deutschland
За підтримки Федеративної Республіки Німеччина
Благодаря пандемии Нетфликс получил 16 миллионов новых подписчиков, став наиболее используемым стриминговым сервисовм в 2020. В Мексике, к примеру, средний пользователь смотрит 60 фильмов за год, ежедневно это 140 миллионов часов, что соответствует одному миллиарду часов в неделю. Это виртуальное пространство, куда уходят наши мозги. Но точно так они “ныряют” и в пространство информационное.
Есть разные типажи, работающих в информационном пространстве людей. В критические периоды истории наиболее интересны, так как опасны, те, кто влияют на эти изменения истории в период выборов и референдумов. Последними яркими и обсуждаемыми примерами было влияние на результаты президентских выборов 2016 г.в США и на Брексит, где в обоих случая засветилась исчезнувшая в результате скандала фирма Cambridge Analytica.
Наиболее сильно влияют на массовое сознание те, кто работает на стыке пространств информационного и виртуального. В советское время их иногда именовали не журналистами, а публицистами, поскольку они применяли риторику виртуального пространства, то есть литературы и искусства, в пространстве информационном, где подобные художественные отклонения не столь часты. На таком же стыке работают представители литературы и искусства, нацеленные на выполнение пропагандистских задач. Они готовы снимать фильмы про Крым и про Рим под углом зрения текущей политики, даже художественные фильмы, на ткань которых тяжело ложатся пропагандистские задачи.
Таким по результатам сборов показал себя фильм “Крымский мост. Сделано с любовью” Т. Кеосаяна как режиссера и М. Симоньян как сценариста [1 – 3] Фильм собрал в кинотеатрах 70 млн рублей при господдержке в 100 млн рублей. Но была еще сумма сверх – 54 млн руб. ($700 тыс.), которую дал на фильм А. Ротенберг [4]. И его вполне можно понять, поскольку его структуры не только строили сам мост, но и он сам стал героем труда. При этом 30% бюджета фильма ушло в руки Симоньян, Кеосаяна и их родственников – 46 миллионов [5 – 6].
Пропагандистские правила не сочетаются с развлекательными, не говоря уже о художественных. Но пропаганда всегда и везде финансируется государством, поскольку ее задачей становится порождение эрзац-мышления для массового сознания. В идеале все должны стать мыслить одинаково, что резко упрощает процесс управления массовым сознанием.
Для государств лучше, чтобы мир молчал, чем говорил, причем в разнобой. Поэтому они и заинтересованы в сидящих у экранах молчаливых зрителях. И сегодня при множественных потоках информации усаживать их в молчаливое состояние становится все труднее. И тут на помощь государству пришли телевизионные политические ток-шоу, которые могут удерживать внимание зрителей в течение долгого времени. И у них есть особые функции.
Если обычные хищники забирают себе, то информационные “хищники” действуют наоборот, “выгрызая” наши мозги и вставляя туда свои информационные “импланты”, то есть информационный хищник в отличие от обычного дает нам взамен информацию, одновременно уничтожая нашу на ту же тему. Своей привнесенной информацией, он меняет наши мысли, а форма подачи в отличие от поведения лесного хищника, наоборот, привлекает наше внимание. Если лесной хищник крадется, чтобы напасть незамеченным, то информационный хищник даже заранее оповещает, когда он придет в нашу квартиру, чтобы мы включили телевизоры, поскольку место его обитания там. Он человек высокого полета, он обслуживает самого президента, цитируя его мудрые мысли. Но чаще говорит все своими словами.
Информационное воздействие уменьшает зону неопределенности, заполняя ее выверенными и отточенными формулировками, которые могут повторяться до бесконечности. В политически ток-шоу мы слышим практически одно и то же, но от разных действующих лиц. Даже оппоненты говорят так, чтобы их легко можно было опровергнуть.
Мы управляемы виртуальностями, поскольку правила виртуальны, а факты принадлежат информационному пространству. Виртуальности задают ту или иную интерпретацию фактам. Например, протесты в Беларуси – факт, но один и тот же факт может получать разные интерпретации. Иногда и даже часто факты подбираются под нужную интерпретацию.
Плохая власть иллюстрируется рассказами об арестах и разгонах демонстрации, поскольку виртуальность все равно требует подтверждения. Вот рассказы о задержаниях и пребывании в изоляторах в Минске [7 – 9]. Иногда это сложное подтверждение, как в этом примере, где белорусы делают торты на тему протестов [10]. Торт в этом плане – это вообще виртуальность в квадрате. Но оказывается и это может быть включено в выражение протеста, причем достаточно креативно.
Рассказ о хорошей власти иллюстрируется теми же кадрами, где протестующих обвиняют в нарушении порядка или в том, что ими руководят чужие “кукловоды”. Причем в Беларуси возник новый инструментарий давления: увольнение с работы или отчисление студентов из вузов. То есть те же факты теперь интерпретируются по-другому.
В разные периоды роль культуры тоже становится разной. По этой причине не хочется поддерживать культуролога М. Жбанкова, выступление которого направлено на то, чтобы “успокоить виртуальность” в Беларуси. Он говорит: “Мне всегда очень странно видеть, как кто-то представляет себе культуру как министерство правды. Мол, мы будем сейчас всем раскидывать правильные смыслы, мы всех научим правильно любить Родину и одеваться в правильную цветовую гамму. Всех обеспечим правильными флагами — и будет у нас глобальное счастье. Мне кажется, что это весьма вульгарное и примитивное представление о культуре как агитресурсе»” [11].
Он продолжает: «Один из моих самых страшных кошмаров — победа управляемой культуры. Я считаю, что наша нынешняя ситуация может быть описана как конфликт миров, как война миров, которая сейчас находится в некотором смысле в стадии пробуксовки. ОМОН против ленточек — не знаю, назовите это войной культур, для меня это выглядит очень странно. Я считаю: для того, чтобы работать на перемены, культуре не обязательно быть протестной. Для этого ей достаточно быть живой, креативной, открытой, правдивой, нонконформистской, сложной и проблемной. Поэтому я слабо понимаю надежды на триумф культур протеста. Мне кажется, было бы эффективнее, если бы любой артист не думал о том, как бы ему поэффективнее протестовать, а был озабочен наиболее выразительной, яркой, правдивой реакцией, креативным фидбеком на происходящее вокруг» (там же).
Мы все время забываем, что популисты пришли к власти, потому что их выбрал народ. По этой причине никакой условно сложный вариант искусства не сможет оказать того воздействия, которое требуется в точке протеста или революции. Именно в том точке искусство становится пропагандой. В это время от искусства ждут не вопросов, а ответов. Непонятное искусство придет потом. Сегодня даже телесериал может нуждаться в объяснениях и пояснениях, поскольку теперь можно выпускать коммерчески выгодное кино даже на малую аудиторию, которой это будет понятно.
Б. Гройс говорит об послереволюционном искусстве так: “Понятие авангарда часто ассоциируется с прогрессом. Сам термин «авангард», заимствованный из военного лексикона (первоначально он относился к отрядам, идущим впереди армии), вызывает подобные ассоциации. Но по отношению к русскому искусству этот термин стал широко применяться лишь начиная с 1960-х. Сами русские художники термин «авангард» никогда не использовали. Вместо этого они предпочитали называться футуристами, супрематистами или конструктивистами — подразумевая, что стремиться в будущее им совсем ни к чему, так как они его уже достигли, успешно порвав с наследием прошлого. В их представлении они уже (или почти) достигли конца истории, понятой либо в терминах марксизма как история классовой борьбы, либо как история различных стилей и направлений искусства. Знаменитый «Черный квадрат» Малевича ознаменовал нулевую точку отсчета не только искусства, но и жизни — точку их соприкосновения, слияния художника и зрителя с произведением” [12].
Политические ток-шоу удерживают зрителя не своим инструментарием рационального порядка, а эмоциональными приемами. Экспертов, например, подбирают, как они говорят, по принципу “оручести”. И максимум внимания аудитории происходит, когда эксперта изгоняют из аудитории.
Этот тип информационного воздействия мимикрирует под индивидуальное общение, чтобы мы воспринимали его как индивидуальное, самое естественное для нас, хотя на самом деле все здесь индустриально созданное. Несколько характеристик выделяют и отделяют такой тип общения от индивидуального. Во-первых, это подготовленное наперед общение, сближенное с актерским поведением на сцене. Это мы говорим сейчас о телеведущих, тексты и реплики которых не только готовы заранее, но и часто написаны с помощью помощников. Во-вторых, содержательно это общение не по предложениям, а целыми блоками, в рамках которых все заранее известно и понятно. Можно сказать первые несколько слов, а пропагандистская память в голове сама продолжит начатое.
В-третьих, это не столько позитивный рассказ о чем-то как критика других. Это не пропаганда, а контр-пропаганда, когда задачей является не информирование, а разгром чужого. Эти тексты направлены всегда против: против Запада, против США, против Украины и теперь против Беларуси. Отсюда частотный призыв у политиков – “хотите как в Украине”, демонстрирующий себя как “островок счастья” в окружении если не врагов, то как бы “неправильных” стран.
В такую же ситуацию “хотите, как” попал и В. Путин своей неосторожной фразой. В результате соцмедиа быстро заполнились реакцией: “На протяжении нескольких дней пользователи социальных сетей не перестают публиковать посты с разными вариациями фразы «Вы что, хотите, как в Париже?» Автором формулировки стал президент Владимир Путин. Вот только если политик пытался выставить в невыгодном свете Францию, то юзеры готовы ругать лишь Россию” ([13], см. также [14]). И в продолжение: “Через два дня к флешмобу в социальных сетях стали присоединяться политики и общественные деятели. Одним из них стал оппозиционер Алексей Навальный, который задал мему новый вектор развития своей фразой «да, мы хотим, как в Париже»”. Так критический выпад сделали позитивом, а сама фраза стала такой же распространенной, как и известный ответ Путина о подлодке “Курск” – “Она утонула”.
Навальный сравнил уровень жизни во Франции и России на примере того, сколько дизельного топлива можно купить на среднюю зарплату: француз может 1490 литров дизтоплива, россиянин – 798 литра. И отсюда вывод: “Поэтому да — хотим как в Париже. Хотим быть богаче. Хотим, чтобы Путин наконец-то ушёл и не мешал стране развиваться” [15].
Беларусь имеет право протестовать, поскольку не доверяет официальным результатам голосования. Все остальное уже дальнейшее развитие этой ситуации. Онлайновый соцопрос дал, например, следующие результаты: “Более 70% респондентов признались, что считают, что результаты выборов были сфальсифицированы, только 16% опрошенных верят, что выборы прошли без фальсификаций. 20,6% опрошенных заявили, что отдали свой голос за Лукашенко, 52,2% — за Светлану Тихановскую, 9,2% — против всех, еще 13,7% не указали, как голосовали на выборах. «Даже с учетом потенциальной погрешности представляется весьма вероятным, что Тихановская получила либо более половины голосов, что дало бы ей победу в первом туре, либо получила поддержку, обеспечивающую ее переход во второй тур” [16 – 17].
Телепропагандисты заменяют мозги готовыми ответами, именно в этом состоит их работа, требующая заложить нужный ответ наперед. По этой причине в головах зрителей появляются ответы на еще не заданные вопросы, они легко “всплывают из глубин”, выполняя роль информационного щита для массового сознания. И тут мало сил одного ведущего, тут работают целые центры, определяющие не только текущую ситуацию, но и ситуацию будущую, к которой должно быть подготовлено массовое сознание. Социологи и психологи должны проигрывать нужные вопросы и ответы в фокус-группах, чтобы не попасть впросак на следующем витке развития текущей ситуации.
Напоследок перейдем к людям, которые делают это на экране для всех. Товарищ Сталин называл их “инженерами человеческих душ”, а Хрущев – “автоматчиками партии”. Правда, они говорили это о писателях, над которыми висел догмат “соцреализма”, но и над нашими “говорящими писателями” висит догмат контрпропаганды – о врагах ничего, кроме негатива.
Эта волна негатива потом легко обращается в некоторых случаях и на самих ведущих и экспертов. Для населения, для зрителей самыми обидными являются иногда появляющимися такие характеристики этих “телепасторов”, функцией которых является еженедельное введение в головы населения правильных с точки зрения власти “блоков” мыслей. А раздражает скрытая от других, точнее, от всех, их реальная жизнь и реальные мысли. С одной стороны, они непрестанно громят Запад, но любят там и жить, и отдыхать от трудов праведных, точнее, “телеправедных”. С другой, гигантские гонорары за порождение этих мыслей. С третьей, некие таинственные моменты их биографий.
По пункту первому следует признать, странно, если бы этого не было, все мы люди, а они еще и люди высокооплачиваемые (см. выше пункт 2) [18 – 19].Соловьев, например, спокойно отвечает: “Я не государственный служащий, никаких законов не нарушал. Захочется купить где-нибудь еще — где-нибудь еще куплю. Налоги плачу, средства позволяют. Зарабатываю много, получаю большое удовольствие от того, что мои программы приносят деньги телеканалу “Россия”” ([20], см. также [21 – 22]).
Порядок цифр для примера таков (сайт The Insider перевел их суммы пенсионеров): сенатор и журналист Алексей Пушков зарабатывает 18,2 млн рублей (107 пенсионеров), Владимир Соловьев зарабатывает 52,6 млн рублей, это 310 пенсионеров [23].
Деньги государство зря не платит. Мысли вслух живут другой жизнью, чем мысли на бумаге, поскольку сразу становятся достоянием миллионов. Их воздействие многократно возрастает. То, что знают все, моментально становиться правдой. Ради этой иллюзии правды они и трудятся.
Если же установки меняются, приходится менять и говорящему. Беларусь, например, нашла в выступлениях В.Соловьева “пластичность”, которая полностью соответствует изменениям государственного взгляда на события в соседней стране. Вот, что они отмечают [24]:
– “Традиционным для эфиров Соловьёва является образ врага. Прежде всего это украинцы, которые «классически обыграли Лукашенко и заслали своих людей, которые сейчас там творят Майдан», «с территории Украины отправилась большая толпа, заезжала с разных мест». Это и Польша, которая мечтает «оторвать» Гродненскую область, Литва, которая претендует на белорусских айтишников, США, спровоцировавшие протесты, и даже Китай, предоставивший технологии контроля интернета. Образ врага – это единственный неизменный тезис с дня белорусских выборов”;
– “На примере «СоловьёвLIVE» можно отследить изменения нарративов, оценок событий и персоналий, направленности сюжетов российских СМИ в зависимости от позиции российской власти. В первой половине августа демонстрируется активное непринятие действий белорусской власти, силовиков и осторожная поддержка протестов и протестных лидеров с акцентом на мирный характер протестов. После 19 августа белорусская власть становится легитимной, силовики выполняют свой долг, протестующие уничтожают Беларусь, позиционируются как радикалы, боевики и террористы, а сами протесты – как антироссийские по сути. Единственный нарратив, который остается неизменным, – стабилизирующая роль России в белорусском кризисе и негативное влияние на Беларусь стран условного «большого Запада». На канале «СоловьёвLIVE» даже после корректировки подхода к оценке белорусских событий, несмотря на формальную демонстрацию поддержки, образ Лукашенко – образ слабого лидера. Зрителя информируют, что Лукашенко может быть эффективен после проведенной работы над ошибками и понимания, «…что надо держаться двумя руками за Путина и за Россию…»”.
Соловьев также иногда “грешит” использованием фальшивых материалов, например: “Телеведущий Владимир Соловьев ретвитнул новость о том, что Ельцин-Центр предоставил протестующим в Екатеринбурге палатки, полевые кухни и пайки, привезенные на двух грузовиках, и потребовал комментариев от культурного центра. При этом Соловьев сослался на ИА «Панорама», которое придумывает сатирические новости. Позже ему пришлось признать, что это “лажа”. Это уже второй раз за месяц, когда телеведущий распространяет выдумки «Панорамы». До этого он репостнул на свою страницу в Instagramновость о том, что в Париже китаец якобы избил американца за отрицание победы СССР во Второй мировой войне” [25].
Суть в том, что пропаганда – это системный процесс, который все время надо подпитывать. Но если фактов для этой подпитки нет, их приходится придумывать. А с придуманными фактами пропагандисты вообще могут достигать фурора, поскольку они точно откалиброваны под потребности нужного направления воздействия. Вот еще один пример такой манипуляции. В одной из своих передач Соловьев раскрыл очередной “план Даллеса” по развалу России, такой же фейковый, каким был в свое время предыдущий план из художественной книги А. Иванова “Вечный зов”, который сам же Соловьев когда-то опровергал. Теперь же Соловьев поведал, исходя из фальшивого первоисточника: «довольно видный английский разведчик» рассказал, что «их планы после грузинской войны были такими: захватить Кавказ, использовать Кавказ для отрыва от России, использовать радикальный ислам как оружие для взрыва Кавказа и Поволжья». При этом Соловьев сделал оговорку о том, что вокруг интервью идут споры, является оно правдой или нет, однако далее пересказал его уже без сомнений. Описанное телеведущим интервью соответствует опубликованному 12 августа на поддельном сайте TheGuardian тексту, написанному от имени экс-руководителя британской спецслужбы МИ-6 Джона Скарлетта. В адресной строке сайта «i» было заменено на сходную турецкую букву без точки. В «интервью» от лица Скарлетта утверждалось, в частности, что «самый проработанный стратегический план США и Великобритании по развалу России за последние несколько лет закончился неудачей». Этот быстро разоблаченный фейк, тем не менее, процитировал ряд российских СМИ: РЕН-ТВ, «Пятый канал», «Царьград». При этом “Би-би-си” провело подробный разбор текста фальшивого материала, указав на то, что носители английского языка не могли бы сделать соответствующие ошибки в своей речи. “Такая комбинация высоких технологических навыков и лингвистической некомпетентности — типичный признак работы действующих в интересах Кремля агентов, хотя неясно, официальные ли это агенты, наподобие “фабрики троллей”, или независимые”, – привело издание цитату эксперта Атлантического совета по кибербезопасности Бена Ниммо” [26]. Кстати, в передаче у Д. Киселева когда-то обсуждалось удостоверение СС с украинской фамилией, хотя сделано оно было по правилам сегодняшней орфографии, а не той, которая была во время войны.
А. Макаркин, например, говорит о косвенном воздействии телевидения даже тогда, когда зритель ему не верит: “человек может искренне не доверять телевидению, но когда при рассказе о белорусских протестах ему говорят, что оппозицию поддерживают украинские бандеровцы, а бело-красно-белый флаг использовали во время войны белорусские коллаборационисты, у него «включается» эмоциональное неприятие всего, связанного с фашизмом. Александр Лукашенко в этой ситуации выглядит не диктатором, а антифашистом. Вопрос о том, что российские коллаборационисты тогда же использовали цвета нынешнего государственного флага России (о чем коммунисты много говорили в 1990-е годы), в связи с Беларусью не рассматривается. И если усердный телезритель (а в пандемию интерес к новостям федеральных каналов вырос) и узнает из Интернета альтернативную информацию – о жестоких избиениях оппозиционеров – то у него уже будет готов ответ, что так им и надо. При этом человек останется искренне убежденным в том, что сам дошел до такой мысли, хотя на самом деле его к ней подвели те же телевизионщики, которым он не доверяет” [27].
Кстати, по этой причине специалисты по коммуникациям просят всегда помнить контекст, с которым в нашу память пришло высказывание, поскольку у человека есть особенность признавать как достоверное то высказывание, которое ему уже знакомо. То есть повторение не только мать ученья. Если мы многократно будем отрицать нечто, то в массовое сознание войдет сам этот факт, а не его отрицание.
В принципе Соловьев – современный и разумный человек, в этом его сила, но и опасность. Он может увести за собой зрителей в любую сторону. Потом мы забудем источник этих мыслей и будем воспринимать их как выстраданную нами истину. Вот две интересные цитаты из его интервью с А. Прохановым:
– о технологиях воздействия: “Технологии есть всегда. Без технологии нет профессии. Технологии разных уровней: политтехнологические, психологические, технологии массового зомбирования. Есть технологии, как их называют — нейролингвистического программирования. Их миллион. Ведь мы работаем со словом, а слово правит миром. Аудиоволны, колебания, вибрации де-факто управляют миром. Почему, например, Хакамада почти всегда проигрывает? Почему так по-разному относятся к Яровой? Не за их позиции и взгляды: всего лишь тембр голосов. Когда Яровая или Хакамада чуть-чуть понижают — ситуация меняется: люди относятся с гораздо большей симпатией. Обратная реакция: людей с бесконечно красивыми голосами, как у Касьянова, например, с какого-то момента перестают понимать. Ты слышишь: какой красивый голос! Что говорит? Непонятно совсем” [28];
– о роли ведущего: “Иногда человек оказывается пуст. Смещение происходит постоянно. Меняются люди, меняются взгляды, наступает утомляемость. То вроде не могут им наесться, то вдруг не хотят. Публика очень привередлива. Не всегда сам человек понимает, когда его время проходит. Существует важный момент и для ведущего: не перекормить собой. Хочется всегда: я! я! я! Взять больше программ, больше появлений. Но когда ты из каждого утюга, люди говорят: спасибо, хватит. К тому же ты не успеваешь подготовиться. Я не могу выйти на передачу неподготовленным. Чтобы я вышел на передачу, не зная тему, которую обсуждаем?! Да она должна у меня от зубов отскакивать! Читаю тонны материалов, которые мне присылают ребята. Всё время нахожусь в этом политическом поле, чувствую течения. Если тема возникает, я её, как правило, знаю уже в течение нескольких лет. Как она появлялась. Кто её вёл. Как она росла. Если это тема историческая, то мне интересно посмотреть, откуда истоки. Как и почему появилась. Дело в том, что многие, так сказать, интеллектуалы читали лишь заголовки книг, а не сами книги. А я читал и книги. И меня не удивишь ученостью. Для меня цитирование — не окончание спора. Зачастую слышишь: «Сейчас я процитирую Пушкина!» А с чего вы решили, что Пушкин безусловно прав? Давайте докопаемся, подумаем. Это, наверное, сказывается моё научное прошлое” (там же).
Все это говорит о том, что сама подача материала, например, обсуждение его с экспертами, для какой-то части населения помогает превратить ложь в правду. Или скажем так – в правду данного момента. Поток кто-то поймет, что все не так, а другие останутся вместе с введенными в их мозги представлениями. Тем более это же сказали по телевизору!
К. Собчак говорит еще об одной из таких технологий воздействия: “На схожих передачах всегда есть умышленно нанятые недруги на гонораре, которые прилетают бизнес-классом из украинской столицы, чтобы внушить, что в Киеве сидят дураки»” [29]. И это правда, поскольку моделью таких передач является столкновение противоположных точек зрения, но зритель не может предположить, что ему подсовывают сконструированное столкновение противоположностей, в которой обязательно должна победить нужная точка зрения.
И еще одна характеристика, вызвавшая наибольшее раздражение у зрителей, судя по количеству перепечаток и попытке оправдаться, это завербованность КГБ в советском прошлом [30 – 33]. Соловьев отрицает, а патриарх Филарет, например, смиренно принимает. Придется и нам принять, как дань советской действительности.
Тем более Филарет объяснял это так: “Контакты с КГБ у церкви были постоянные. КГБ управлял церковью – без его согласия нельзя было назначить ни епископа, ни священника. Для того чтобы поставить епископа, надо было кандидата согласовать с КГБ. А если с ними не согласовать, священнику не дадут регистрацию, без которой он не может служить на парафии” [34].
Точно такой была ситуация и с телевизионщиками, которых,вероятно, тоже хотели держать на привязи. Л. Кравченко вспоминал: “Между прочим, после падения ГКЧП именно съемочная группа «Взгляда» во главе с одним из ведущих программы (Кравченко просил не называть имя) сделала самое доброжелательное интервью с уходящим в отставку главой Гостелерадио, которого тогда никто иначе как пособником путчистов не называл. Но Леонид Петрович уверен – это интервью было обусловлено необходимостью: просто телеведущий работал на КГБ и боялся, что Кравченко об этом кому-нибудь расскажет. – Все боялись. У нас же у каждого второго политобозревателя, и это не преувеличение – у каждого второго, – была корочка. Но я никого сдавать не стал” [35].
Кстати, оба главных российских пропагандиста – и Киселев, и Соловьев – в свое время должны были работать на Украине, которую сегодня они усиленно поливают. Только Киселев в свое врнемя приехал, а вот Соловьев – нет. И. Коломойский рассказывает: “Соловьев должен был работать на «1+1». Он в одно время переехал в Израиль, в 2011 или 2012 году, когда у него были какие-то неприятности в России. И он достаточно серьезно об этом думал. У нас с ним готовилось даже подписание контракта и уже даже обсуждали финансовые вопросы” [36].
А о Киселеве М. Бродский рассказал так: “Пинчук пригласил Дмитрия Киселева, который уничтожает сегодня нашу страну, из России. Он у него был тогда глашатаем на ICTV, возглавлял группу пиарщиков, отмывающую Кучму и дискредитирующую меня. Этим они занимались постоянно, это работа – дискредитировать источник информации. Классика по Макиавелли” [37].
У Соловьева богатая биография, включающая трех жен и восьмерых детей [38 – 41]. Наличием такого количества детей он и оправдывает необходимость двух домов на озере Комо в Италии.
Сложные истории и у экспертов его шоу. Например, военный эксперт И. Коротченко, будучи подполковником был уволен за “несоответствие должности по морально-психологическим качествам”, то есть уволили с позором [42 – 43]. Правда, после увольнения он вдруг стал полковником в нарушение всех правил. Сегодня он учит других.
Мы жили в обществе молчания, потом прошла перестройка, и постепенно мы стали жить в обществе ворчания, поскольку улучшения жизни не пришло. Именно это заставило вернуться к пропаганде, которая вновь, как и тогда, стала защитой власти от общества. Пропаганда умело порождает ответы даже на еще не сформулированные вопросы.
В принципе пропаганда призвана давать четкую модель мира, которая базируется на разделении на друзей и врагов. Это такой политический компас. И она это делает даже в том мире, где официально нет ни идеологии, ни пропаганды. Вот данные опроса Левада-центра: 82% считают, что у России есть враги. Из них 70% таким врагом называют США, 14% – Украину, 10% – Великобританию, 7 %- ЕС, 7% – Польшу, Германию – 5%. Китай – 4% [44]. Как видим, врагов предостаточно… А население повторяет то, что ему рассказал телевизор. Как шутят теперь социологи, они измеряют не общественное мнение, а мнение телевизора.
Зрители продолжают смотреть телевидение, поскольку даже неправда с экрана помогает увеличивать определенность мира за окном. Главное, чтобы все было понятно, а еще лучше так, как было вчера, когда точно все было понятнее и гораздо проще. Более простой мир является идеалом по отношению к сегодняшнему хаотическому и сумбурному. Это ощущение несомненно усилила и пандемия. Специалисты говорят в этом плане об онтологической незащищенности человека: “Необходимым условием обеспечения и поддержания онтологической безопасности выступает доверие, отсутствие которого провоцирует чувство неопределённости, которое в свою очередь обостряет кризисные ситуации. Любые непривычные и деструктивные события влияют на сущность рутинности, формируют тем самым ощущение ненадёжности и приводят к онтологической незащищённости. В этом случае актор вновь оказывается в ситуации, когда вынужден вернуться к рутинным взаимодействиям, чтобы восстановить своё чувство «себя» и в итоге – онтологическую безопасность” [45].
Информационные “хищники” работают с мозгами населения, заменяя “неправильные” мысли “правильными”. И работают хорошо, поэтому они как раз и любимы властью. Ведь телевидение избавляет ее от множества проблем, создавая ощущение умственного штиля после “телеатак” по всем врагам.
Сегодня мы живем одновременно в мире правды и обмана, которые стали слабо различимы. Мы начинаем верить тому, что нам ближе, тем самым лишь усиливая обман, если мы психологически верим ему больше. Себя-то мы всегда считаем разумными…
Во множестве противоречивых мнений играет роль ситуация, когда одно мнение индустриально усиливается. Тогда волей-неволей мы начинаем прислушиваться к нему более внимательно. А поскольку повторение – мать учения, как гласит народная мудрость, что подтверждают и современные исследования, то истина для массового сознания рождается в повторе правильных мыслей и блокировании неправильных, Это и делают телепропагандисты…
И очень важное, поэтому напоследок. В теледиалогах передается два вида сообщений: факты и оценки. И мы рассматриваем их по-разному. Например, по событиям в Беларуси по фактам споров нет, есть споры по оценкам. Телепропагандисты являются машиной по порождению оценок, они заполняют эфир именно этим, поскольку новых фактов от них не услышишь. При этом интересно, что факты слабо переносятся на другие ситуации, зато оценки легко. Если мы признаем, что бить демонстрантов – это норма, мы спокойно отнесемся к этому и у себя в стране…
Литература
