Створили відео на одному з вебсемінарів АУП та роздумуєте про наступні кроки? Ми розширюємо тематику вебсемінарів та пропонуємо навчитися вести блог на регулярній основі. Про перші кроки запуску блогу, підводні каміння і лайфхаки ми розкажемо на вебсемінарі "Як створити і розкрутити свій відеоблог". Вебсемінар відбудеться 12-13 листопада 2020 року.
Подія проводиться Академією української преси спільно з Національною спілкою журналістів України (НСЖУ) за підтримки Фонду Фрідріха Науманна За Свободу.
До участі запрошуються журналісти, викладачі журналістики, вчителі, студенти та блогери.
За два дні ми розкажемо:
Щоб зареєструватися, будь ласка, заповніть АНКЕТУ
Участь є безкоштовною.
Необхідно завантажити та встановити безкоштовний додаток Zoom (https://zoom.us/). Бажано завчасно розібратися з особливостями користування та в налаштуваннях, вибрати правильний ракурс для камери.
Мати ноутбук/мобільний із зарядним пристроєм (тривалість вебінару майже 4 години), обов’язкова наявність веб-камери (вбудованої камери ноутбуку, камери смартфону) та мікрофону. Зверніть увагу на стабільність інтернет з’єднання.
Відбір відбуватиметься на конкурсних засадах, відібрані учасники отримають запрошення.
Кількість місць для вебінару обмежена.
Учасникам, яких буде відібрано до участі, прийде повідомлення на електронну пошту або за вказаним під час реєстрації номером телефону.
Контактна особа:
Юлія Кулик, 050-734-45-79, y.kulyk@aup.com.ua
Gefördert durсh die Bundesrepublik Deutschland
За підтримки Федеративної Республіки Німеччина
29-30 жовтня 2020 року відбувся четвертий модуль вебсемінару «Ігри експертів: мистецтво маніпуляцій», який мав назву «Експертна думка: як розпізнати аргументи та викривати дезінформацію».
Організатор — Академія української преси за підтримки Представництва Фонду Конрада Аденауера (філія у Харкові).
Завдяки тренерам учасники дізналися, як формуються суспільні наративи; як переконатися в експертності за допомогою відкритих джерел; як визначити прийоми та техніки маніпуляції та як розпізнати аргументи та викривати дезінформацію.
Президент Академії української преси Валерій Іванов зазначив: «Маніпуляції мають свої правила та закони. Ми всі маніпулюємо у своїх комунікаціях. Але коли маніпуляції мають цілеспрямований характер для того, щоб сформувати наше ставлення та рішення, і при цьому використовують недостовірну інформацію – це неприпустимо».
Медіатренер, керівник фактчек-проекту «БезБрехні» Олександр Гороховський розповів: «Майже кожне друге повідомлення у соціальних мережах поширено ботами, або системою ботів – ботофермою. Використовуючи сучасні алгоритми об’єднання ботів можна за короткий термін створити навколо того чи іншого факту, події потужний інформаційний потік альтернативних думок, коментарів, інших реакцій. У такий спосіб як правило штучно вживлюються в інформаційний простір елементи пропаганди, фейки, негативні наративи, міфи».
Медіатренер, журналіст, викладач Національного університету «Острозька академія» Сергій Штурхецький відзначив: «Уважно придивившись за поведінкою акторів, перепрошую, експертів, ви зможете визначити, яку роль вони грають, яку експертну думку просувають або, навпаки, намагаються приховати. Знаючи про основні такі ролі, звіряючи їх із поведінкою людей на екрані, ви зможете визначити маніпуляції і все таки дістатися до суті обговорюваного питання».
Захід організований Академією української преси за підтримки
Представництва Фонду Конрада Аденауера в Україні
Голова Національної спілки журналістів України Сергій Томіленко про вплив епідемії COVID-19 на журналістику та локальні медіа в Україні у 2020 році.
«Ми з жахом думаємо, що скінчиться кампанія з місцевих виборів, і у редакції припиняться надходження рекламних коштів», – говорить головний редактор херсонської обласної газети «Новий день» Анатолій Жупина, коментуючи ситуацію з економічною стійкістю видання наприкінці 2020-го року. «Новий день», як і сотні інших локальних медіа, компенсують шалені втрати рекламних надходжень, спричинені економічною кризою через карантинні обмеження у країні, угодами на розміщення політичної агітації. Кампанія з місцевих виборів закінчується з голосуванням 25 жовтня. Але тривога за майбутнє місцевих медіа нині є сильною як ніколи.
В цілому, редакції українських національних та регіональних медіа зуміли перебудувати свою діяльність відповідно до епідемічних обставин та карантинних обмежень. Але те, що не було масового закриття ЗМІ – це не свідчення їхнього міцного фінансового стану. Цього вдалося не допустити саме завдяки перебудові, перегляду і скороченню редакційних витрат, економії на всьому, і насамперед – на зарплатах.
Із запровадженням в Україні у березні 2020 року повного карантину (який передбачав зупинку громадського транспорту та міжміських перевезень, заборону масових заходів та обмежував роботу більшості підприємств, закладів торгівлі), надзвичайні заходи змушені були приймати і керівники редакцій ЗМІ.
Головними викликами COVID-19 для українських медіа стали:
В українських реаліях забезпечення економічної стійкості медіа сприймається більшістю редакторів як головна проблема, попри очевидну небезпеку для здоров’я коронавірусної інфекції або очевидний професійний виклик, пов’язаний із висвітленням життя в умовах епідемії.
Як і по всій країні, в редакціях медіа з перших днів були запроваджені протиепідемічні заходи – працівники користуються медичними масками та респіраторами, антисептиками. Дистанційна робота стала реальністю для багатьох журналістів, у окремих випадках, як у Мелітополі чи Токмаку Запорізької області, усі працівники місцевих газет кілька місяців забезпечували вихід друкованих версій та сайтів взагалі не відвідуючи редакційних приміщень. Частина редакцій заборонила допуск відвідувачів, і зокрема, у Вінницькій та Кіровоградській областях, прийом приватних оголошень для публікації у газетах було повністю переведено в онлайн.
Попри те, що журналісти все більше почали користуватися цифровими технологіями для отримання інформації, фото та відео, але специфіка професії (пошук суспільно важливої інформації) змушує працівників ЗМІ відвідувати місця подій, зокрема, і медичні та лікарняні заклади. Відповідно, це означає наражатися на ризик захворіти. З травня по жовтень 2020 року через хворобу співробітників частково припиняли роботу або переходили на дистанційний формат регіональні філії Суспільного мовлення – Рівненська, Чернівецька, Львівська, Хмельницька, Івано-Франківська, Волинська, Запорізька, Сумська, Закарпатська та Дніпропетровська. Телевізійний інженер Рівненської філії Микола Теремок у травні помер через ускладнення, спричинені коронавірусом.
Про зараження працівників ЗМІ коронавірусом повідомляється у Києві, Харкові, Львові, Луцьку, Прикарпатті. Від ускладнень, викликаних коронавірусом, на 53-му році життя у серпні померла авторитетна львівська журналістка, головний редактор районної газети "Бойківська думка" (Сколівський район, Львівської області) Іванна Русин.Крім ризику інфікуватися небезпечною хворобою, українські журналісти почали зазнавати фізичних атак від громадян, які порушують запроваджені владою карантинні обмеження. Найчастіше фіксуються напади на знімальні групи національних та регіональних телеканалів. Зокрема, у квітні 2020 року в Києві невідомі вчинили напад на знімальну групу телеканалу ZIK під час інспектування столичних парків та спортивних майданчиків. Вони напали на працівників медіа у Гідропарку після прохання журналістки пояснити перебування на спортивному майданчику, що заборонено на час карантину. А у Дніпрі в червні побили журналістку телеканалу «Відкритий» Христину Малікову, яка знімала сюжет про порушення карантину в місцевому продуктовому магазині «Асорті». Журналістка представилася та почала знімати на телефон порушення в магазині – готову продукцію не накривали, а продавець і відвідувачі були без масок. Після цього на неї «накинулася з кулаками» продавчиня та власниця магазину. Вони забрали в журналістки телефон та видалили відео.
Кожен прояв агресії до журналістів під час виконання професійних обов’язків засуджують у Національній спілці журналістів України, найбільшому журналістському об’єднанні країни. У організації закликають правоохоронців до ретельних розслідувань, а громадян – до адекватного реагування на роботу журналістів.
"Карантинні обмеження піднімають рівень напруги у суспільстві, але кидатись із кулаками на журналістів, які під час епідемії виконують свою роботу, обурливо. Якщо рік тому в квітні ми зафіксували лише два напади, то нинішні 10 інцидентів – це саме "карантинний антирекорд", – йшлося у заяві НСЖУ в квітні 2020 року.
Висвітлення епідемії COVID-19 більшістю редакцій та журналістами сприймається як очевидний професійний виклик. У аудиторії зростає попит на інформацію про життя в умовах надзвичайної епідемічної ситуації та карантинних обмежень, відповідно журналісти шукають джерела, перевіряють новини та задовольняють суспільну потребу в достовірній та важливій інформації. Водночас, особливо на ранніх стадіях розгортання епідемії, у громадян переважали панічні настрої, які не під силу було розвіяти ЗМІ, бо тим самим бракувало компетентних джерел інформації щодо перебігу епідемії. Прикладом може слугувати бунт жителів міста Нові Санжари у Полтавській області у лютому 2020 року проти обсервації групи громадян, які прилетіли з китайського міста Ухань, епіцентру виникнення COVID-19.
Водночас, редакції ЗМІ здебільшого не продукували фейки, а основним середовищем поширення пов'язаних з коронавірусом неправдивих відомостей стали соціальні мережі та сумнівні сайти.
Звичайно, резонансні теми підхоплюють і професійні ЗМІ, тобто, ті, які перевіряють інформацію або працюють з нею у відповідності зі стандартами журналістики. ЗМІ свідомо не виробляють фейки, вони можуть процитувати джерела "фейкової інформації", наприклад, що відомий український політик переконаний, що "коронавірус – це прояв глобальної теорії змови».
Власне, фейки стають можливими через некритичність споживання інформації багатьма користувачами соцмереж. Багато звичайних громадян є відкритими до маніпуляцій та інформвкидів.
Тематика публікацій, які висвітлюють життя в умовах епідемії та карантину, в українських медіа є надзвичайно широкою. Серед головних тем можна виділити наступні:
У Національній спілці журналістів України щорічний творчий конкурс з нагоди Дня журналіста (6 червня) у 2020 році провели за єдиною актуальною темою – «Журналісти проти епідемії». Метою організаторів було намагання відзначити професійну та відповідальну роботу українських журналістів та медіа в умовах COVID. Загалом на конкурс надійшло понад 130 заявок від редакцій та від окремих журналістів. Серед учасників – колеги із загальноукраїнських та місцевих ЗМІ, журналісти радіо, телебачення, газет та онлайн-медіа.
Кращим журналістським матеріалом визнано документальний серіал “На варті” про людей, які працюють під час карантину (Суспільне мовлення, автори – Наталя Гуменюк, Анна Цигима, Сергій Захарченко, Олена Зашко). Серія коротких 10-хвилинних телефільмів показує, як українці різних професій – лікарі, кур’єри, продавчині в супермаркетах, поліцейські в селі, листоноші – допомагають співгромадянам пережити пандемію.
Увагу журі особливо привернуло те, що доробок авторів Суспільного супроводжують спеціальні рекомендації для медіа щодо найбільш дієвих практик висвітлення теми боротьби з COVID-19. Їх розробили експерти Лабораторії суспільного інтересу на чолі з керівницею проекту Наталією Гуменюк. При цьому поради аж ніяк не є «сухою» експертною теорією, відірваною від життя – їх попередньо було апробовано в дослідженні думки глядачів, які знайомились з реальними журналістськими матеріалами авторів проекту. Таким чином, теорія, перевірена практикою, може бути взята на озброєння іншими редакційними колективами та окремими журналістами.
Кращою журналістською акцією стала акція газети «Діалог» (Кропивницький, головний редактор Анатолій Безтака). Якщо бути точними, то за два місяці карантину колектив провів кілька акцій: співробітники зібрали гроші і придбали продуктові набори для медсестер трьох інфекційних відділень у лікарнях міста; роздали набори продуктів окремим сім’ям у скрутному становищі та допомогли розширити потужності лабораторного центру, де роблять аналізи на COVID-19.
«Конкурсні роботи переконливо засвідчили: українські журналісти, опинившись на передовій боротьби з коронавірусом, гідно сприйняли непростий виклик, – підсумовують роботу журі в НСЖУ. – Колеги не просто з перших днів забезпечили читачів, слухачів і глядачів актуальними і оперативними новинами. Чимало редакційних колективів долучились до благодійності, конкретними власними проектами допомагаючи медикам, освітянам, соціально незахищеним землякам. І це при тому, що галузь ЗМІ надзвичайно страждає економічно внаслідок карантинних обмежень. Отже, колеги ще раз конкретними матеріалами і конкретними справами засвідчили: журналісти – важливі».
В цілому, редакції зуміли перебудували свою діяльність відповідно до епідемічних обставин та карантину, але найбільший виклик для медіа – забезпечення економічної стійкості. Так, на майже повну втрату рекламодавців нарікала у березні-квітні абсолютна більшість керівників українських медіа, опитаних Національною спілкою журналістів України. 82% редакторів, переважна частина яких очолює приватні регіональні газети, онлайн-видання та ТРК, скаржаться на втрату рекламодавців через запровадження карантинних заходів та економічну кризу, викликану епідемією коронавірусу.
Редакції згортають реалізацію нових проектів (52%) та скорочують обсяги медіавиробництва (44%). При цьому 9% ЗМІ призупинили свою діяльність на час карантину. У редакціях масово впроваджують заходи зі скорочення витрат на персонал – відбувається зменшення заробітних плат (20% ЗМІ), співробітники відправляються у безоплатні відпустки (15%) або починається скорочення працівників (6%).
Про виникнення заборгованості у березні за оренду або комунальні платежі інформує п’ята частина ЗМІ (21%).
– Якщо влада не підтримає медіа, що страждають через кризу, більшість неолігархічних ЗМІ припинять існування, – зазначає головний редактор «Волинської газети» Володимир Данилюк.
Про критичну ситуацію з інформуванням населення прифронтових територій говорять керівники ЗМІ Донбасу.
Ми працюємо на лінії розмежування, від 2014 року не оговталися від кризи, а тепер опинилися на межі банкрутства, – наголошує редакторка газети «Время» Станично-Луганського району Олена Пономарьова. – Якщо умови стануть жорсткішими, мусимо припинити роботу і згодом не повернемо ні колектив, ні читача.
Абсолютна більшість українських ЗМІ, пристосовуючись до умов карантину, змінила свої редакційні реалії: лише 6% колективів продовжують працювати у своїх офісах. У 71% ЗМІ співробітники працюють і дистанційно, і в редакціях, 23% медіа повністю перейшли на дистанційну роботу.
Пріоритетом для керівників ЗМІ є безпека своїх співробітників, яких забезпечують засобами захисту – масками, рукавичками та антисептиками. Редакції обмежили доступ відвідувачів до приміщень, скасовують відрядження журналістів або відвідини ними масових заходів.
У Національній спілці журналістів України висловили солідарність із колегами, які продовжують роботу за надзвичайних обставин в умовах карантину, та наголошують на необхідності впровадження владою дієвих заходів з підтримки українських ЗМІ.
«Кидаючи сили на подолання епідемії коронавірусу, урядовці повинні тверезо прогнозувати наслідки кризи для інформаційної безпеки країни, – зазначають в НСЖУ. – За прикладом країн Європи варто впроваджувати програми підтримки ЗМІ як джерел достовірних суспільно важливих новин. Варто вести діалог з напрацювання дієвих і реалістичних механізмів підтримки локальних медіа. Зрештою, українські політики, за прикладом британської влади, мають визнати журналістів «ключовими працівниками» у час боротьби із епідемією».
Довідка. Анкетування керівників ЗМІ проводилося НСЖУ у період з 27 березня по 6 квітня 2020 року. Участь в опитуванні взяли редактори 66 медіа, переважно регіональних. Із них 80% представляють друковані ЗМІ, 15% – ТРК і 5% – онлайн-медіа.
У травні відбулося відкриття антикризової гарячої лінії для ЗМІ, що її започаткувала НСЖУ в зв’язку з ситуацією, в якій опинилися редакції через карантин. Понад 150 редакцій ЗМІ надали певну інформацію Спілці щодо антикризових заходів, які вони самостійно впроваджують і виклали пропозиції щодо того, як вони бачать необхідну державну підтримку українських медіа. Про гостро критичні ситуації в ЗМІ йшлося десь в 15-ти зверненнях. Про тимчасове закриття, припинення виходу, згортання якихось проектів та інші подібні наслідки карантину поінформували не більше 10 % редакцій. Так, приміром, одна з газет Львівщини просила допомогти врегулювати надходження платежів від місцевої влади, бо виплати за висвітлення її діяльності були заморожені, і редакція опинилася майже на грані закриття. Інший приклад – коли в Кіровоградській області газета вимушена була тимчасово припинити діяльність з огляду на епідемічну безпеку.
При тому, що понад 70 % медіа констатують критичне зменшення надходжень від реклами, решта не наголошують на цьому факторі, бо або є дотаційними і не залежать від реклами, або ж належать до тих, що в основному розраховують на передплату і реалізацію.
З проблемами щодо захисту трудових прав журналістів на антикризову лінію НСЖУ, яка реалізовується за підтримки Міжнародної федерації журналістів, надійшло понад 70 звернень. Колег турбує специфіка діяльності в умовах карантину, організація роботи на відстані, питання, пов’язані з відпустками та матеріальними допомогами. Суттєво зріс інтерес до умов роботи з фрілансерами, багато питань і щодо колективних договорів. У робочому процесі виникає чимало нових проблем. Зокрема, пов’язаних і з ліквідацією районів, а, отже, і райрад та райдержадміністрацій. В місцевих ТРК стурбовані, що якщо роздержавлення газет давало тим можливість подальшої діяльності, то комунальні телерадіокомпанії у зв’язку з ліквідацією засновників можуть просто закрити, і у них нема сьогодні можливості якось вплинути на свою подальшу долю.
Ліквідація районів створює специфічні проблеми і для газетярів, адже потребує і юридичної перереєстрації, і перебудови редакційної роботи для висвітлення життя громад в нових територіальних межах.
Будучи у кризовій економічній ситуації, редактори місцевих видань сподіваються на те, що в Україні нарешті почнуть втілювати антикризові заходи на підтримку ЗМІ, як це відбувається в багатьох інших країнах. Зокрема, європейських, де уряди розуміють важливість місцевих ЗМІ, як каналів постачання потрібних і перевірених новин для громад. Питання державної підтримки для таких медіа піддається дискусії навіть в США, де, як відомо, держава абсолютно відділена від засобів масової інформації.
В Україні наразі держава ж більше схиляється до політики посилення державного регулювання ЗМІ, зокрема, і друкованих. Відбувається активне просування законопроекту про медіа, який критикує НСЖУ і журналістська спільнота, бо, зокрема, редактори місцевих видань, вважають, що цей закон лише поглибить ті кризові явища, які є на сьогодні в редакціях.
Щодо допомоги українським медіа, то НСЖУ звернулася до Українського культурного фонду аби було розширено спектр програм, в яких надаються гранти для медіа. На Конкурс на інституційну підтримку підприємств видавничої справи (зокрема, друкованих та електронних ЗМІ) УКФ уже виділив перші 30 мільйонів гривень. Національна спілка журналістів України, спільно із Українською асоціацією медіа бізнесу (УАМБ) та Асоціацією незалежних регіональних видавців (АНРВУ), пропонує запровадити цільову державну програму підтримки місцевих медіа. Відповідну пропозицію надіслано до Міністерства культури та інформаційної політики у відповідь на запит про напрацювання для «програми з підтримки медіасфери та журналістів». Провідні об’єднання журналістів та видавців пропонують надавати місцевим медіа (газетам та сайтам) кошти у цільовий спосіб – виключно для підвищення якості контенту ЗМІ. При цьому медіа має витрачати кошти лише на фонд оплати праці журналістів та працівників ЗМІ. За попередніми підрахунками, пропонований обсяг державного фінансування такої програми на 2020 рік може скласти 120 мільйонів гривень. При цьому половину пропонується спрямувати на підтримку саме 600 роздержавлених газет. І тут йдеться, насамперед, навіть не стільки про підтримку ЗМІ, скільки про підтримку доступу українців до перевіреної місцевої інформації. Адже професійні журналістські матеріали в місцевих медіа – це реалізація громадянами свого права на інформацію та обов’язку місцевих чиновників звітувати.
Ринкові умови – це випробування для всіх. В часи розвитку нових технологій редакції традиційних медіа активно здійснюють цифрову трансформацію, розширюють медійні майданчики для роботи з аудиторією та рекламодавцями. Цьому сприяють і донори, і професійні організації.
Зокрема, понад 40 журналістів та редакторів місцевих ЗМІ з усієї України протягом травня-липня 2020 року навчалися активно працювати в умовах пандемії COVID-19 під час циклу вебінарів, який відбувся за підтримки ПРООН та Національної спілки журналістів України.
Керівниця групи ініціатив з прав людини та менеджерка проєкту Програми розвитку ООН в Україні «Права людини для України» Світлана Колишко наголошує, що медіа надзвичайно важливі для поширення цінностей прав людини.
«Коли йдеться про інформування про пандемію, дуже важливо, аби ЗМІ подавали інформацію у такому ключі, що сприяє толерантності та повазі у суспільстві», – коментує пані Колишко.
Під час тренінгів НСЖУ журналісти навчалися професійному висвітленню тем, пов’язаних із коронавірусом та медіацією конфліктів, а також дізналися про інноваційні технології, що можуть допомогти ЗМІ вистояти в умовах економічної кризи.
«Цикл тренінгів про роботу локальних медіа в умовах пандемії також став платформою для взаємодопомоги місцевих ЗМІ», – зазначають в НСЖУ.
При цьому головним очікуванням місцевих друкованих ЗМІ залишається притомна державна політика щодо їх підтримки. Право українців – отримувати якісну правдиву інформацію, зокрема, і місцеву. Тож програма такої підтримки мала б бути багатокомпонентною, з урахуванням економічних, технологічних та усіх інших можливих важелів. Необхідно тверезо дивитися і на питання діджиталізації. Так, технології – це не загроза, а можливості, але, за великим рахунком, діджиталізація може бути успішною лише тоді, коли базова стартова передумова – це суцільне покриття України якісним мобільним інтернетом. У сільській місцевості покриття немає ще багато де, тож сільських людей, особливо старшого віку, не можна навчити користуватися інтернетом жодними цифровими серіалами. А якщо врахувати ще й проблеми з покриттям українським телевізійним сигналом та кодування популярних телеканалів, то логічно виходить, що для великої частини українців основним джерелом отримання важливої інформації, особливо місцевої, залишаються газети. І тому держава повинна робити все, щоб не скорочувати перспективу друкованих ЗМІ, а навпаки. Але для цього, знову ж таки, має бути діалог з галуззю, діалог з редакторами.
Українські політики в більшості взагалі не розуміють значення газет, вони думають, що майбутнє – це лише діджитал, чи просто не цінують і не поважають професіоналів, журналістів та редакторів. Через це зовнішнє середовище для місцевої преси залишається несприятливим, і для виживання колеги вимушені поки що покладатися виключно на власні зусилля.
«Який майбутній розвиток прогнозую для своєї газети? Сумний», – коментує редакторка місцевої газети «Приазовська правда» з Генічеська Херсонської області Світлана Руднікова. – Видатки перевищують надходження. Деякий час ще протримаємося. Головне, щоб працівники редакції, які завжди на передовій, попри загрозу інфікування, не захворіли і могли працювати».
Експертний зріз ситуації «Медіа та COVID-19» створений в межах проєкту «Вивчай та розрізняй: інфо-медійна грамотність», що виконується Радою міжнародних наукових досліджень та обмінів (IREX) за підтримки Посольств США та Великої Британії, у партнерстві з Міністерством освіти і науки України та Академією української преси.
Медіа та COVID-19: експертний зріз ситуації
—Ім’я?
—Корона!
—Прізвище?
—Вірус!
—Прізвисько?
—COVID!
—Рік народження?
—2019!
—Слабкі місця?
—Експертний зріз ситуації від АУП та IREX!
Пандемія продемонструвала ще більшу необхідність у незалежній, надійній та перевіреній інформації. Лавина фейків, теорії змов, панічні настрої, які вірусно заповнили медіапростір, поставили під загрозу якісне споживання новин суспільством.
Ми створили цей експертний зріз, щоб допомогти закріпити вироблений імунітет до раціонального споживання інформації та бути готовим до несподіваних глобальних викликів.
Своє бачення тенденцій медіапростору у період пандемії продемонструють п’ять галузевих експертів.
З першим з них ми познайомимо вже ЗАВТРА, 30 жовтня об 11:00 у прямому ефірі на сторінці АУП! https://www.facebook.com/aupfoundation
Голова Національної спілки журналістів України Сергій Томіленко розповість про вплив епідемії COVID-19 на журналістику та локальні медіа в Україні.
Не дозволимо собі потрапити у пастку, спричинену коронавірусом. Давайте скорювати антиглобалізаційну інфекцію разом! У тому числі й на інформаційному рівні!
Експертний зріз ситуації «Медіа та COVID-19» створений в межах проєкту «Вивчай та розрізняй: інфо-медійна грамотність», що виконується Радою міжнародних наукових досліджень та обмінів (IREX) за підтримки Посольств США та Великої Британії, у партнерстві з Міністерством освіти і науки України та Академією української преси.
Запитайте у експертів, а потім застосуйте на практиці і навчіть інших. Матимете можливість розказати як формуються суспільні наративи; як переконатися в експертності за допомогою відкритих джерел; як визначити прийоми та техніки маніпуляції та як розпізнати аргументи та викривати дезінформацію.
Академія української преси спільно з Фондом Конрада Аденауера в Україні (харківська філія) запрошують на серію вебсемінарів «Ігри експертів: мистецтво маніпуляції».
Вебінар «Ігри експертів: мистецтво маніпуляції» включає у себе 4 модулі (участь у кожному не є обов’язковою).
Друзі, нагадуємо таймінг заходів «Ігри експертів». Уважно читайте програму та плануйте день.
Участь є безкоштовною.
Необхідно завантажити та встановити безкоштовний додаток Zoom (https://zoom.us/). Бажано завчасно розібратися з особливостями користування та в налаштуваннях, вибрати правильний ракурс для камери.
Мати ноутбук/мобільний із зарядним пристроєм (тривалість вебінару майже 5 годин), обов’язкова наявність веб-камери (вбудованої камери ноутбуку, камери смартфону) та мікрофону. Зверніть увагу на стабільність інтернет з’єднання.
Відбір відбуватиметься на конкурсних засадах, відібрані учасники отримають запрошення.
Кількість місць для вебсемінару обмежена.
Учасникам, яких буде відібрано до участі, прийде повідомлення на електронну пошту або за вказаним під час реєстрації номером телефону.
Юлія Кулик, 050-734-45-79, y.kulyk@aup.com.ua
Георгий ПОЧЕПЦОВ, rezonans.kz
Отсюда простой вывод: сегодня информация может носить обманный характер, мы же все реагируем на нее по старинке, считая сказанное или написанное (почти) достоверным. Все должно быть наоборот: информации не может верить ни избиратель, ни министр, ни президент. В сегодняшней системе, где информационные искажения занимают существенное место, они могут приводить каждого к неверным решениям. Это что касается индивидуального сознания, а массовое сознание вообще все воспринимает за чистую монету…
Каждый из нас считает, что он лично, конечно, ни в какую конспирологию не верит, но соцопросы показывают, что это не так. Большие объемы людей верят и продолжают верить во вполне надуманные картины мира. Мы вообще полны надуманного в наших головах, ведь большая часть наших знаний не из первых рук из глаз, принадлежащих нам самим, а из рассказов медиа. Мы имеем прикосновение только к миру реальному, все остальное приходит к нам из газет и книг – вчера, с экрана – сегодня. А это всегда информация, которая встроена в определенный интерпретирующий ее фрейм.
Реклама (и паблик рилейшнз), а также пропаганда строят мир в наших головах. Важно то, что они заняты конструированием наполнения нашей головы, а не реальности. Реклама хочет заполнить наш дом, пропаганда – все, что вне его. И если нам долго о чем-то рассказывать, то мы обязательно увидим это вокруг нас. Солнце пропаганды никогда не заходит… Пропаганда хвалит власть, а Ходжа Насреддин учил, что от повторения слова “халва” во рту слаще не станет.
Те же слова мы можем сказать и о конспирологии, которая также продвигает свою модель мира, но уже с акцентом на негативе. Кругом одни враги, которых она изобличает. В критических ситуациях такая модель мира может нести опасность, как это происходит сейчас с фейковой информацией о коронавирусе и способах его лечения.
Объемы получаемой сегодня информации уже не дают возможности нам адекватно ее оценивать. Раньше информация представляла для человека парк с четко расчерченными дорожками, сегодня это лес, в котором просто невозможно не заблудиться. Однако нас это особо не волнует, пост-правда пришла не зря, за ней теперь легко спрятаться всем всем участникам информационного процесса, как создающим информацию, так и потребляющим ее.
В советское время очень сильна была пропаганда, повествующая об успехах и победах на всех фронтах. Но одновременно она удерживала в головах модель мира, которая могла все объяснить и все расклассифицировать. Этот был определенный конструкт, который позволял понимать все. Это был определенный конструктор типа лего, из частей которого можно складывать любые объекты. И главными “кубиками” это конструктора были понятия “героя” и “врага”. Они зависимы друг от друга, потому что чем сильнее “враг”, тем величественнее подвиг “героя”.
Тоталитарная пропаганда была сильна и непобедима. Правда, она была монологом, который не допускал никаких диалогов. К тому же спор с телевизором вряд ли мог принести успех спорящему, поскольку телевизор слышат все, а его – никто. Спорить с пропагандой адекватно могла только другая пропаганды. Но ее в СССР не пропускали. А когда допустили, то приблизили и завершение проекта СССР. А скорее всего даже наоборот: допустили, чтобы сконструировать распад СССР. Ведь и СССР и его распадом руководили те же самые люди, причем им не пришлось для этого даже поменять свои кабинеты и телефоны…
Перестройка недаром записана в истории вместе с понятием гласности, то есть разрушение шло с помощью изменения информационного и виртуального пространств, что должно было кардинально изменить картину мира, где друг должен был стать врагом, а враг – другом. То есть это были онтологические интервенции в картину мира советского человека. Но сути улицы оставались теми же, только менялись их названия…
О пост-правде тогда не знали, поэтому то, что переставало считаться правдой, было ложью. Пропаганда успешна, когда нет свободных потоков информации, тогда она может концентрироваться на своих фактах. Когда же она начинает заниматься контр-пропагандой, она рушится, так как одновременно рассказывает и то, с чем пытается бороться. Пропаганда как бы сама становится “переносчиком” негатива, поскольку для того, чтобы ругать, надо рассказать, что именно ты ругаешь. Поэтому советский человек с удовольствием человек читал книги типа “критика буржуазной философии”, чтобы узнать побольше не о критике, а о самой этой философии.
Вспомним, что “Взгляд” и другие подобные программы официально создавались для того, чтобы бороться с влиянием зарубежных радиоголосов среди молодежи, поскольку в это время должны были прекратить глушение западных радиопередач. И в результате эти принципиально иные телепрограммы не только перетянули на себя зрителей, но и сами стали главными голосами, ратующими за перемены, что можно перевести как за развал СССР. Они заработали в унисон с “Огоньком” и другими медиа, направляемыми ЦК на разрушение СССР. Мощная система советской пропаганды была переориентирована на нового врага – самого себя. Теперь и “стреляющий” и “мишень” совпали, хотя раньше они были разными.
Пропаганда сильна тогда, когда никто ей не противоречит. Сталин, к примеру, лично вычитывал и правил сводки Совинформбюро во время войны. То есть создавал единый взгляд на все события, которому никто бы не смог возразить. Другой полюс – это сегодняшний день, когда благодаря соцмедиа вместо единого взгляда пришло множество точек зрения. Сегодняшние внешние информационные интервенции, США выделяют, например, в качестве атакующих стран Россию, Китай и Иран, направлены не на введении новой точки зрения, а на усиление уже имеющейся поляризации. В результате в стране растет температура политических столкновений.
Г. Хазагеров увидел причину развала СССР в исчерпанности пропаганды. Он пишет:
– “Пропаганда – явление нашего времени, но и ее мы уверенно отнесем к эпидейктическому роду. Ее задача – хвалить или порицать, постулировать определенные оценки и консолидировать вокруг них аудиторию. Диалог с пропагандой невозможен. Возможна лишь контрпропаганда или критика пропаганды. Контрпропаганда действует теми же методами, что и сама пропаганда. А критика пропаганды представляет собой обыкновенную аналитику, предполагающую полемику, т. е., по сути, разновидность судебных речей”;
– “Пропаганда по своей природе – мера экстренная, ее применение оправдано в годы войны и других экстраординарных событий. Долго длящаяся пропаганда порождает коммуникативные уродства и сбои даже в своей собственной работе”;
– “Пропаганда – это настойчивая, выходящая за пределы одного речевого события эпидейктическая речь, характеризующаяся интенсивностью (частотой повторяемости) и экстенсивностью (вторжением в области совещательного и судебного красноречия). Чем дольше длится пропаганда, тем выше вероятность ее саморазрушения, которое вызывается двумя причинами: исчерпанием ресурса эпидейктичности (праздничности, экстраординарности) и включением логики доказательства от противного, что неизбежно при экспансии пропаганды. Длительное функционирование пропаганды может иметь серьезные культурные последствия, которые будут сказываться даже после прекращения пропаганды. Одним из таких последствий является деформация системы речевых жанров, другим – речевая агрессия, разрушение навыков конструктивного речевого поведения” [1].
Его поддерживает в своем Фейсбуке и С. Белановский, даже переходя на личности и говоря: “Подводя итог, я прихожу к выводу, что Хазагеров прав: конец режима наступает не от “обострения нужды и бедствий”, а от его собственной пропаганды, которая актуализирует деструктивные контр-пропагандистские эмоции. Долгое время я внутренне боролся с ними, как мог, и еще в начале “десятых” призывал в ЖЖ не раскачивать лодку (это проверяемо). Но 14 год был переломным. Я ненавижу Путина и желаю ему скорейшего ухода из жизни. И да, на уровне эмоций все его неудачи воспринимаю со злорадством”.
Хазагеров затрагивает близкие темы и в других своих текстах. Например, он пишет “Мотивы ношения личины были разными, но любовь к личине была едва ли не всенародной. Любимый фильм — “Семнадцать мгновений весны”, где наш человек переодевается в фашистскую форму. А многочисленные и еще более популярные переодевания в “белых”? Едва ли ностальгия по России, которую мы потеряли, получила в те времена столь массовый характер. Ведь поручик-то Голицын соседствовал с Мюллером. А любовь к сталинским штампам со стороны “недобитой” интеллигенции, впоследствии вылившаяся в соцарт?” [2].
И еще: “очень важна мысль о том, что тоталитарность сочетается с асистемностью. Тоталитарность предполагает расчленение информационного пространства, поэтому культурное единство в тоталитарном обществе может быть только фиктивным. Верен и другой вывод: любое самое активное формирование культурного пространства не приведет к тоталитаризму, пока не будут перекрыты каналы информации. Мне думается, что писатель, стремящийся говорить правду, даже если он авторитарная личность (как Солженицын или Толстой), никаким боком не схож с тоталитаристом, который не просто что-то проповедует, но о чем-то непременно умалчивает. Разве Сталин потому диктатор, что он упрямо пропагандировал свою систему, а не потому, что он затыкал рты и уничтожал инакомыслящих? Асистемность же отнюдь не синоним свободы, в том числе и творческой. По мне, она просто спутник распада. Она может завершить процесс разложения псевдокультуры, но для культурного строительства никак не годится. Мода на асистемность, спрос на нее — симптом того, что какие-то ткани в современной культуре омертвели и должны распасться. Что касается солженицынского барокко, то за ним стоит не асистемность, а очень цельный этический пафос, и пафос этот явственно гетерогенен по отношению к сталинской псевдокультуре. Солженицын живет в мире других (не с обратным знаком, а просто совершенно других) нравственных ценностей. А вот о дискурсе поговорим. Как единое культурное пространство невозможно без единства пространства информационного, так и свобода слова невозможна без общего языка. Семидесятые годы при всей их раздвоенности не выпали из общего преображения послереволюционной России из архипелага в континент. В эти годы благодаря самиздату, усилившейся мобильности населения, а в большей степени — магнитофону и киноэкрану стало складываться единое информационное пространство, которое незадолго до этого держалось лишь на молве и на анекдоте” (там же).
Правда, тут следует уточнить, что единое пространство было и так – официальное. Просто в эти годы начинает расти параллельное информационное пространство – неофициальное.
И вот его мнение, правда, 2008 г. о сочетании телевидения и пропаганды: “Когда держишь в руках газету тридцатых годов, понимаешь, что перед тобой серьезный документ, может быть, даже страшный. А в телевизоре политические новости живут в контексте песни и пляски, художественного или не очень художественного вымысла бесчисленных сериалов. К тому же параллель между политической и коммерческой рекламой воздействует на сознание и подсознание почище всех двадцать пятых кадров вместе взятых. Даже если предположить, что все каналы – один канал и что все сообщения подчинены одной цели – продвижению таких-то идей, – то и тогда светлому делу тоталитаризма эта штука принесла бы больше вреда, чем пользы. Она даже куда менее амбициозные и мирные задачи синхронизации общественных действий и гармонизации общественных интересов решает не то чтобы блестяще. Очевидна и тенденция: по мере развития телевидения его способность воздействия на общественное сознание не растет, а убывает. Если кто-то вообразит себе телезрителя в виде “массы” и будет обходиться с ним как с толпой болельщиков, телевизор может стать контрпродуктивным по отношению к государственной пропаганде независимо от ее содержания. Следует вспомнить, что ни гражданская риторика античного мира, ни тем более христианская риторика не играли на инстинктах толпы, они искали путь к уму и сердцу каждого отдельного слушателя. Отсюда и роль Писания, а не камлания. Первое преуспело в мире значительно больше второго. И только в “век толп” слоган смог перевесить духовное и культурное наследие человечества. Но это была пиррова победа” [3].
Тут он оказался не прав, поскольку телевидение имени Соловьева-Киселева нашло такую форму политических ток-шоу, где удается приглашать “чужих” с одновременным затыканием им рта и даже иногда изгнанием из студии. Наличие “чужого голоса” призвано моделировать достоверность информационного потока, а победа над ним символизирует победу властной точки зрения.
Сегодняшние государства держатся на своем варианте информационного “щита”, как раньше на пропаганде. Но для них изобретена формула, разрешающая негатив в сочетании с позитивом, который вызывает в головах чувство достоверности. Это “чужие головы” на политических телешоу, где ведущие наглядно расправляются с “еретиками”. Другая точка зрения превалирует в источниках информации с минимальной аудиторией, которых легко побеждает в заочном поединке официальное телевидение.
А. Ципко вспоминал: “Я об этом никак не могу забыть, ибо моё личное участие в общественной жизни страны начиналось осенью 1965 года, когда в партии закипели оживлённые дискуссии вокруг хрущёвской критики «культа личности Сталина». Тогда мне впервые в жизни удалось заявить о своих антисталинских настроениях. Об этом мало кто помнит, поскольку свидетелей полемики между мной, студентом 3-го курса философского факультета МГУ, и докладчиком на Московской партийной конференции, секретарём ЦК КПСС по идеологии Петром Ниловичем Демичевым, почти не осталось в живых. Тогда, 26 октября 1965 года, в противовес рефрену основного доклада на конференции – «Партия и Сталин едины!» – я заявил, что, напротив, развитие партии невозможно «без продолжения политики ХХ съезда КПСС». Фамилию Хрущёва я не назвал, но почти что в состоянии самогипноза заявил, что «студенты философского факультета МГУ, члены партии, которые послали меня на эту конференцию, недовольны тем, как нынешний ЦК КПСС осуществляет подготовку к предстоящему съезду партии». Потом, по настоянию секретаря парткома МГУ М. Чедлова, свои слова о недоверии ЦК КПСС из стенограммы партийной конференции я собственноручно убрал. В «благодарность» мне обещали дать возможность продолжить учёбу на философском факультете МГУ…” [4].
А. Ципко подчеркивает повальное членство в КПСС советской интеллигенции: “В СССР подавляющая часть интеллигенции, и прежде всего гуманитарной, преподаватели вузов, учителя школы, состояли в КПСС. В СССР, в равной мере это относилось и к Болгарии, Румынии, только членство в коммунистическом союзе молодежи, а потом в партии открывало дорогу к высшему образованию, к карьере. Среди технической интеллигенции, работающей на оборонку, почти все состояли в КПСС. Наиболее образованная и талантливая часть общества в СССР состояла в КПСС. Конечно, среди этой многочисленной партийной интеллигенции было очень мало марксистов-фундаменталистов типа главного редактора журнала «Коммунист» Ричарда Косолапова, но в то же время сама эта ситуация повального членства образованной части общества в КПСС исключала появление в СССР влиятельной и авторитетной антикоммунистической оппозиции” [5].
У него есть и некое объяснение этой ситуации: “В сущности, советская Россия после коллективизации и сталинского истребления остатков русского дворянства, русской интеллигенции, является уже действительно новой Россией, и прежде всего в генетическом отношении. Это действительно была Россия рабочих, крестьян и коммунистической интеллигенции — как правило, интеллигенции в первом поколении” (там же).
Мы живем в мире пропаганды, которая рассказывает нам, как хорошо мы живем. Так было в советское время, так с нюансами это происходит и сегодня. Информационно-виртуальный мир, выстроенный пропагандой, которую, правда, теперь так не называют, легко побеждает мир физический. Люди часто предпочитают эмиграцию, чтобы поменять один физический мир на другой.
Э. Бернейс писал в своей книге “Пропаганда”: “Меньшинство обнаружило великолепный способ влияния на большинство. Оказалось, что можно формировать мнение масс таким образом, чтобы направить свежеобретенные ими силы на строго заданные цели. В современном обществе это неизбежно. Любые социально значимые шаги – в области политики, финансов, промышленности, сельского хозяйства, благотворительности, образования или любой другой – сегодня должны совершаться с помощью пропаганды. Пропаганда становится инструментом невидимого правительства. Предполагалось, что всеобщая грамотность нужна, чтобы научить обывателя контролировать окружающую среду. Овладев чтением и письмом, он овладеет возможностью управлять – так гласила демократическая доктрина. Но всеобщая грамотность дала человеку не разум, а набор штампов, смазанных краской из рекламных слоганов, передовиц, опубликованных научных данных, жвачки, желтых листков и избитых исторических сведений – из всего, чего угодно, но только не из оригинальности мышления. У миллионов людей этот набор штампов одинаков, и, если на эти миллионы воздействовать одним и тем же стимулом, отклик тоже получится одинаковый. Утверждение о том, что широкие массы американцев получают большинство своих идей таким вот оптовым путем, может показаться преувеличением. Пропаганда – в широком значении организованной деятельности по распространению того или иного убеждения или доктрины – и есть механизм широкомасштабного внушения взглядов. Я сознаю, что слово «пропаганда» для многих имеет отрицательный оттенок. Однако то, хороша пропаганда или плоха, в любом случае зависит исключительно от того, что именно она прославляет, а также от достоверности оглашаемой информации” [6].
То есть индустриальные потоки информации побеждают еще и потому, что большие массы людей хотят простых и внятных объяснений того, почему власть хороша, а оппозиция плоха. Советский Союз поработал хорошо, чтобы создать в каждом ген страха, который продолжает передаваться через поколения. Средний бизнес, которому так не дают подняться на постсоветском пространстве, тоже опасен для власти, поскольку создает независимость от нее. А власть привыкла работать с зависимыми людьми. Беларусь сейчас продемонстрировала яркий пример того, как активных протестующих не только можно сажать, но и увольнять с работы, начиная с дипломатов и ректоров, которые были, конечно, не протестующими, а только сомневающимися.
Попытки внесения изменений типа арабской весны или Беларуси все же достаточно редки. Арабскую весну пытаются привязать к онлайновой активности, цитируя одного из активистов, сказавшего: “Мы используем Facebook, планируя протесты, Twitter для координации, а YouTube, чтобы рассказать об этом миру” [7]. Власть точно так использует соцмедиа. Трамп стал опираться на Твиттер в своем общении с населением. США получили свой вариант выхода протеста наружу в виде движения Occupy Wall Street. Потом пришел вариант #BlackLivesMatter.
При анализе первого такого варианта революции в Тунисе Кастельс выделил три фактора [8]:
Его исходная точка отсчета такова: все социальные движения в истории зависели от конкретных коммуникативных механизмов: слухов, проповедей, памфлетов, манифестов. Коммуникативные возможности определяли организационные. В создании социальных движений лежат эмоции индивидов, они объединяются на базе когнитивной эмпатии, выражаемой в идеях, идеологиях, программах.
Однако есть еще фактор смены поколений. Следует признать честно, что все принципиальные изменения нашей истории связаны с новым поколением, у которого “отключается” этот “ген страха”. Правда, потом его вновь включают. Мы все время имеем модель “оттепель и пост-оттепель”. Возникают условные “шестидесятники” или “семидесятники” в основном в сфере литературы и искусства, которым потом вновь закрывают рот.
За все это время сегодняшняя власть получила самый главный урок – можно не бояться критики, главное делать из нее, условно говоря, муху, которая пытается бороться со слоном.
В. Переведенцев приводит данные переписи в СССР, из которой можно увидеть, что в 1959 в возрасте от 15 до 29 в СССР было 26.5% населения, в 1993, например, 20,5%, правда, в 1979 – 27.2% [9]. То есть перестройка, как и арабская весна, тоже как-то привязана выходу на арену иного поколения. Молодые люди, “необстреленные” властью, создают давление на власть, которому она вдруг начинает подчиняться. Но только временно…
По многим сегодняшним воспоминаниям можно увидеть, что люди во власти были нормальны, они понимали, где пропаганда, а где жизнь, но система каждый раз была сильнее их. И, получается, что решают не люди, а система. Это касается воспоминаний множества советников, помощников, спичрайтеров первых лиц.
Сегодня на место пропаганды “выползает” конспирология, которая близка ей в плане необязательности соответствия действительности. Враги государства видны даже там, где их раньше и не искали. Так думает прокуратура, обратившаяся в московский вузы. Доцент А. Архипова, известная исследовательница фейков, ответила на это язвительной репликой “Явка с повинной”, где детально перечислила свои “нарушения”. Вот одно из них: “Вы спрашиваете о случаях «идеологической обработки россиян и молодежи» через «продвижение американских и европейских либеральных демократических ценностей», а это «продвижение» может происходить через «организацию языковых курсов». Я хочу заявить, что я везде продвигаю демократические ценности и буду это делать. Свободу слова, например, я считаю важной ценностью. Кроме того, я хочу заявить, что я знаю иностранные языки, а также постоянно склоняю своих магистрантов и студентов к знанию этой крамолы. И да, я посещала языковые курсы (например, созданные вражеской организацией «Гете-институт»). И студентам рекомендовала” [10].
Это поручение прокуратуры, напрямую продиктовано защитой пропагандистской модели, от которой пытается уклониться студенческая молодежь. Но власть не хочет разрешить ей это.
Вот некоторые пункты, взволновавшие прокуратуру с точки зрения чистки мозгов:
Или такое: “участие в проведении антироссийских информационно-пропагандистских кампаний, а также в мероприятиях, направленных на подрыв международного авторитета России и доверия международного сообщества к проводимой Российской Федерации внешней и внутренней политике, а также создание ей имиджа государства-агрессора. Сообщите, имеют ли место факты привлечения научного и преподавательского сообщества к подготовке в интересах иностранных международных неправительственных организаций тенденциозных материалов с критикой внешней и внутренней политики России, действий руководства страны, а также содержащих недостоверные сведения о якобы имеющих место массовых нарушениях прав граждан, провокационных статей; различных исследований, рекомендаций и докладов для руководства иностранных государств и международных структур, выводы которых учитываются при принятии внешнеполитических решений, заявлений и призывов к международным организациям и правительствам иностранных государств (например, о «политических репрессиях» в Российской Федерации, «оккупации полуострова Крым, информационных угрозах мировому сообществу со стороны России, о необходимости усилить военное, политическое и экономическое давление на нее и др.)”.
Все мы понимаем по советскому опыту, что это мало что даст. Но ведомства всегда имеют нюх на то, что хочется начальству (см. также другие отклики на эту “новеллу” [12 – 14]). Система начинает придумывать и другие ограничения, призванные ограничить свободные информационные потоки. Этот процесс получил справедливое обозначение, как введение единомыслия в России.
Б. Надеждин рассуждает так: “В этом замечательном законопроекте Ирины Анатольевны [Яровой] очередном есть две свежих идеи. Первая как раз – это фактически запрещаются исторические дискуссии. Грубо говоря, в конечной точке этого пути должно быть примерно следующее: нельзя ругать Советский Союз, а также Сталина, Ленина. Просто нельзя ругать и все, если ты ругаешь, значит ты враг. Вторая идея еще более интересная, она имеет прикладное значение важное, а именно: буквально полгода назад Государственная дума приняла такой закон, который запрещает участие в выборах, даже местного депутата, людям, которые привлечены к уголовной ответственности, и страшно расширили список статей” [15].
Перед нами процесс замены реальности подлинной реальностью пропагандистской, поскольку все то, что расходится с пропагандистской картиной мира, перестает иметь право на существование.
Интенсивные процессы по восстановлению пропагандистской картины мира идут сейчас в Беларуси [16 – 18]. Но их невозможно делать по советской модели, поскольку людям доступны другие источники информации. Снятие с работы и аресты также скорее шли вместе с советской моделью пропаганды, но сегодня, как оказалось, это не является уже сдерживающим фактором. Мир физический, где применяется запугивание, перестал быть более определяющим, как это было в советское время.
Россия у себя применяет иные пропагандистские приемы, разрешая на госканалах “смесь” правильных и неправильных мыслей в телевизионных политических ток-шоу. Но и эта, бывшая долгое время успешной, модель постепенно изживает себя.
Пропагандисты настолько прочно вошли, а точнее, вернулись в нашу жизнь, что их уже начинают пародировать, а это говорит как о распространенности этой формы, так и о том, что она уже начинает приедаться населению. Вот такие примеры:
А. Мусагалиев одновременно является создателем того, что можно обозначить мягкой пропагандой, поскольку под развлекательностью прячет очень правильные пропагандистски мысли. Вот отрывок его с коллегой песни “О стратегически важных людях”, где все настолько правильно по нужным акцентам, что может даже работать на подсознание [21]:
– из куплета об Америке:
И как один уверены все американцы
В том, что самый важный для страны их человек
Находится в капиталийского холма локации
Где занимает в белом доме главный кабинет
НО ГДЕ-ТО по бескрайней заснеженной Сибири
мобильный комплекс едет баллистических ракет,
А за баранкой комплекса сидит сержант Василий
Вот Вася для Америки важнейший человек;
– из куплета о Германии:
И хоть их фрау канцлер зациклена на санкциях
Но все равно для них она важнейший человек
НО ГДЕ-ТО на просторах Балтийского залива
Залег на дно атомоход с ракетой булава
Им управляет мичман русских ВМФ Василий
Вот Вася для Германии персона намбер уан
Модель “разрешенной правды” характерна для телевизионных ток-шоу. Здесь в отличие от советской программы “Время” все решают эмоции, именно ими управляют ведущие, которые могут просто отключить микрофон у неправильного выступающего.
В. Соловьев активно борется со своими врагами даже за пределами телеэкрана, среди которых оказался и спортивный комментатор В. Уткин, поскольку как-то позволил себе высказаться против родного государства, заявив такое: “Мне представляется, что наше государство и, в частности, президент, играют в довольно понятную игру: надо постараться как-то на цыпочках пройти, чтобы не разбудить. То есть вирус как-то сам сойдёт на нет по своим собственным законам и упадёт в пределы, которые могут подчиняться здравым расчётам медицины. И за это время никто не задаст каких-то очень важных вопросов. Вопрос на самом деле только один: «Государство, ты мне на кой вот сейчас, в данный момент?» Я бы в принципе сам дома отсиделся бы, наверное. Я отсиживался и в других ситуациях. Но я, в конце концов, много лет, уже десятилетий, всё тебе скидываю и скидываю долю от своих заработков, какую-то часть денег ты у меня забираешь само, и я никогда их не увижу. Я имею в виду так называемый Пенсионный фонд. И никто никогда их не увидит, это совершенно очевидно. Так это всё ради чего? Чтобы сейчас потёрли репу, напомнили мне про каких-то кипчаков, и на этом мы разошлись, что ли? То есть я за свой счёт, собственно, сижу дома, сам себя запер, ещё и за квартиру плачу, все налоги и так далее. Это что? То, ради чего я отстёгивал налоги каждый месяц лет тридцать? Как-то я очень разочарован всем этим обстоятельством. Мне такое государство не нужно. Ни для чего”. [22].
Соловьев обиды не стерпел, видимо, восприняв ее как личное оскорбление. Развернулся конфликт, где обе стороны постарались “измазать” друг друга: “Уткин записал для Соловьева видео, в котором вызвал его на баттл и пообещал унизить. «Дело зашло слишком далеко. Я думаю, что нам пора встретиться по правилам версус-баттла. Честного словесного боя. Выходи, попробуй защитить. Не истины, не политику, не экономику, а себя. Я хочу тебя унизить, я хочу вернуть тебя на то место, которое ты занимаешь», — обратился к ведущему «России 1» Уткин. Он также назвал Соловьева «мерзкой карлицей» и «хлопотливой тетушкой» — эти определения по отношению к Соловьеву использовал теле- и радиоведущий Сергей Доренко, который рассказывал, что Соловьев испытывал к нему профессиональную зависть. Уткин также нарек Соловьева «маршалом пропаганды» и предположил, что соперник откажется от баттла: «Ты испугаешься, потому что прекрасно знаешь, что меня учили в тех местах, в которых тебя не пускали на порог». Уткин добавил, что, по его мнению, без «машины, которая работает на него», ведущий «ничего не представляет из себя»” ([23], см. также [24]).
Такие конфликты, попадая в публичную плоскость, становятся бесконечными, пока власть не одернет кого-то из них. Так видимо в результате и произошло, и они в результате стали есть в разных уголках ресторана.
Уткин говорит: “Никто не обращается внимания, что я этот конфликт не начинал. Я защищался в этой ситуации. С самого начала ему сказал: “Я хочу тебя унизить”. Ну что мне оставалось делать? С этим человек невозможно спорить по сути. У него нет взглядов и ценностей. Я лишь отвечал на агрессию. Мне, видимо, нужно было дойти до Берлина. Сначала я сказал, что отзываю войска, но ему захотелось еще. Пожалуйста, мне не жалко” [25]. И продолжает: “Я высказал свою гражданскую позицию со стороны здравого смысла. Он полез на меня с оскорблениями. Я не могу с ним спорить и устраивать полемику. У него нет своих взглядов, это бессмысленно”.
В очередном выступлении Уткин объяснил отсутствие драки с Соловьевым: “Если этого человека тронуть хотя бы пальцем, ты гарантированно потеряешь все и сядешь, это совершенно очевидно. Я не стану с ним драться ни при каких обстоятельствах. Вообще, желание подраться с кем бы то ни было у человека, который везде ходит с двумя фсошниками, это крайне смешно. Мое оружие – слово. Если мне доведется встретится с Владимиром Соловьевым, что бы он ни делал, я не трону его пальцем. Я уберу руки за спину. Я своими глазами увижу, как его хватит удар. Живи сто лет, не встречайся со мной и перестань мне угрожать своими кулаками смешными” [26].
Все это лишь немногим отличается от того, что происходит на экране у Соловьева. Там идет словесная драка, тут речь идет о драке физической. При этом Соловьев пытается занять позицию над схваткой, хотя сам является главным ее участником. Он так комментирует пародию на себя И. Соболева: “Не видел, даже смотреть не собираюсь. Вообще не интересно. Я и комика такого не знаю. Ну, хайпится и хайпится. Сейчас много их таких, которые пытаются хайпится. Да мне вообще глубоко пополам. Я скажу так: “Собаки лают, караван идёт“” [27]. Общее пожелание должно быть таково: ребята, деритесь в эфире, но не на улице… Но и в эфире должны быть пределы, ибо усиление информационной войны ведет к обострению политической [17].
Пропаганда сильна своим вариантом обязательной конспирологии, которая распространяется на всех жителей страны. Настоящая конспирология в отличие от нее “вытягивает” две группы: верующих в нее и неверующих. И они могут спокойно бороться друг с другом. А в пропаганду должны верить абсолютно все, она как вариант религии, поскольку тоже оперирует сакральными ценностями.
Публицист М. Макогон видит эту проблему так: “На пропаганду не жалеют денег. Прямые субсидии федеральным СМИ из федерального бюджета – статья расходов, защищенная ото всяких кризисов, с каждым годом она только растет. Только растут и множатся каналы доставки, едва появляется новая платформа – она тут же плотно зарастает источниками, прямо или косвенно финансируемыми из кармана налогоплательщиков и/или прикормленных олигархов. Сколько стоит многоликая Симоньян российскому государству – можно только прикидывать. Мы знаем, что бюджет RT – 27 млрд. рублей в 2020, мы знаем, что один выпуск “Международной пилорамы” стоит 3,4 млн. рублей, мы знаем про контракты с Аэрофлотом и силовыми ведомствами, но было бы очень наивно думать, что только тем, что смог раскопать Навальный поток наличных в семейный бюджет Симоньян-Кеосаян ограничиваются. Т.е., в неформальной иерархии российского политического режима, Симоньян – какой-то очень ценный человек, она оказывает важную услугу. И, наверное, если бы цели у сторон совпадали, то выглядело бы это страшновато. Потому что 3,4 млн. рублей, 50 тыс. долларов за получасовой выпуск, по российским деньгам – это все лучшее: лучшие актеры, лучшая картинка, а главное – лучшие сценаристы. Это больше, чем могут себе позволить на один выпуск даже самые топовые Ютуберы. Со всем этим можно достичь и превысить искомый эффект пропаганды, сделать очень мощный продукт. Проблема в том, что цели у сторон прямо противоположные: одни – покупают пропаганду, вторые – хотят украсть как можно больше денег, отжать бюджет досуха, снять настолько дешево, насколько это вообще реально” (цит. по [28]).
Но газета, которая это перепечатала, “выкинула” более опасные строки из Фейсбука от М. Макогона: “Российский режим не просто так квалифицируют “информационной автократией”, пропаганда в нем – это начало и конец, это фундамент и шпиль. Владимир Путин пришел к власти только телевизором. Тут нужно всегда напоминать: в июле 1999 года, за 5 месяцев до “я ухожу” и за 8 до президентских выборов – фамилию “Путин” в стране знало человек 100 и даже его назначение премьером мало что в этом изменило – он был третьим главой правительства (после Примакова и Степашина) за год и шестым за два. Ныне подзабытый вопрос “Who is mr.Putin?” тогда не на ровном месте возник” [29].
То есть как раньше звучало “патронов не жалеть”, то теперь это превратилось в “денег на пропаганду не жалеть”. Государство любит защищать себя, создавая под это множество институтов, в том числе и пропаганды.
А. Баунов так оценивает новый статус А. Навального, который разрушает “старую” пропагандисткую картинку: “Резкая атака Пескова на Навального аж по двум направлениям – агент ЦРУ, говорящий чужой текст, и хам, оскорбляющий президента, – продолжение попыток его маргинализации в совершенно новых условиях. Как было раньше? «Кто он? Да никто, мелкий мошенник, воровавший лес, интернет-баламут, который шантажирует бизнесменов и чиновников». Именно эту картину по инерции Путин пытался принести Макрону и не был с ней принят. Нужна другая. Отсутствие у Навального долгих тюремных приговоров вполне вписывалось в эту политику маргинализации. Вот Ходорковский был серьезный враг, за ним была сила, депутаты, деньги, его и посадили по-серьезному. А из этого «не надо делать героя». Часть этой стратегии – непоименование (даже сейчас он чаще «берлинский пациент», хотя имя уже начало звучать из уст высоких спикеров) и недовольство, когда кто-то из важных шел с ним на открытый, особенно в личном присутствии разговор. Однако в результате последних событий из Алексея Навального получился больше, чем герой. Навальный – единственный политик, который умирал, был убит и воскрес. Тут появляется библейский Лазарь, а то и вовсе что-то мессианское, адресованное самым глубоким, мифическим и сказочным, а если угодно, и религиозным слоям сознания. Впрочем, и практиковавшееся до этого табуирование имени – тоже довольно мифотворческое действие” [34].
Модель мира, которую несет государство, распознается по тому, кто в ней находится в списке “друзей”, а кто “врагов”. Соответственно по друзьям/врагам государство распознает и нежелательные организации внутри себя, с которым пытается прямо и косвенно бороться.
Сегодняшнюю пропаганду, направленную вовне, например, из Russia Today, изучают даже с академических позиций. Например, одно из исследований опиралось на интервью с сотрудниками, которых даже пришлось “прикрыть” номерами без фамилий, поскольку по условиям контракта с Russia Today они не имеют права разглашать информацию. Russia Today – это внешний рупор России, поэтому интересна механика его функционирования. Тем более она должна коррелировать и с направлением атак анонимных троллей, аккаунты которых связывают с Россией.
Вот некоторые моменты этого исследования официального рупора внешней пропаганды [35]:
– “В наших интервью респонденты согласились, что цели канала с 2008 были и являются следующими. Во-первых, продвижение идеи, что западные страны имеют столь же много проблем, как и Россия. Во-вторых, поддерживать конспирологию в отношении медиа институтов Запада, чтобы дискредитировать и делегитимизировать их. Это четко соответствует слогану канала: “Больше вопросов”.
В-третьих, создавать контраверсийность, чтобы подтолкнуть людей критиковать канал, поскольку это создает ощущение важности канала, что в частности помогает менеджерам канала получать больше финансирования от правительства”;
– “Участник 20 не понимал позиции канала по Брекзит: “я спросил своего редактора, какова линия RT по этому вопросу, им он сказал: все, что создает хаос является линией RT”;
– об изменениях позиции: “такие изменения имели место во время освещения арабской весны 2011. Участник 10 дал пример того, как RT должно было часто менять свою редакционную политику, чтобы совпадать с линией Кремля. RT поддерживало арабскую весну в 2011, однако после того как российское Министерство иностранных дел оценило ситуацию и решило, что арабская весна мешает их внешней политике, RT изменило освещение, чтобы быть анти-арабской весной. Хотя изменение нарративов не столь часто на других каналах, это привычная практика на RT и часть ее организационного поведения”.
Перед нами боевое телевидение, которое способно удерживать у экрана не только старшее поколение, как считается в целом по отношению к телевидению, но и молодежь. Здесь политика обретает индивидуальные лица, чего особо не было в случае советского ТВ, точнее было только в “избранных” передачах.
Самыми цитируемыми журналистами в России оказались: Венедиктов, Соловьев, Познер, Симоньян, Собчак, а Дм. Киселев – лишь на 10 месте [36]. Этот список как бы не очень совпадает с наиболее высокооплачиваемыми, у которых другая пятерка: А. Шейнин – 100 миллионов рубл. за год, М. Симоньян, Т. Кеосаян, В. Соловьев, А. Пушков идут за ним [37 – 38].
Правда, действия этих лиц в жизни часто не совпадают с тем, что они говорят на экране, например: “У члена Совета Федерации и ведущего программы «Постскриптум» Алексея Пушкова есть неизменные вещи. Во всех спорных ситуациях у него всегда виновны США и европейские страны, а российский президент Путин неизменно прав. Еще одна пушковская константа — отмечание праздников за пределами Отечества” [39].
И еще: “Ведущие программы «60 минут» на телеканале «Россия 1» Ольга Скабеева и Евгений Попов подверглись критике в интернете из-за отпуска в Австрии. Супруги провели зимние каникулы в Альпах, а фото Скабеева активно публиковала в Instagram. Подписчики телеведущей остались в недоумении: почему в телеэфире Скабеева и Попов критикуют Европу и ее ценности, а отдыхать едут не на российские зимние курорты, а на «загнивающий Запад»?”.
И только ленивый не вспоминал две виллы на озере Комо в Италии В. Соловьева [40 – 44]. Во всем этом присутствует несомненный конфликт интересов. Нас с детства учили, что врать плохо, но жизнь учит, что врать за государство – это хорошо. Однако власть готова закрывать на это глаза. Это как бы перевернутая парадигма советской пропаганды, которую выразил в 1946 г. Сергей Михалков в своей басне, которая завершается такими словами:
Мы знаем, есть еще семейки,
Где наше хают и бранят,
Где с умилением глядят
На заграничные наклейки...
А сало... русское едят!
Теперь наоборот: пропагандисты хвалят для других родное, но сами любят западное, и это еще одно доказательство того, что пропаганда не отражает, а искажает реальность.
А. Окара справедливо отмечает двойственное положение политических журналистов: “с точки зрения элитных сообществ, политические журналисты не часть элиты, а наемные работники, которые за деньги пишут (говорят, показывают) то, что им заказывают издатели, собственники и главные редакторы газет, радио- и телеканалов, интернет-изданий и информационных агентств. И не пишут того, чего не следует (по мнению элиты) писать. Однако сами политические журналисты рассматривают себя в качестве вполне самостоятельных акторов политического процесса, и многие из них относят себя к элите (как минимум — к невидимой ее части). Ведь они не только развлекают, информируют и просвещают общество, но и обеспечивают легитимность политического режима и устойчивость политической системы. Ведь именно они в ходе предвыборных кампаний убеждают избирателей голосовать за того или иного кандидата в депутаты, мэры, губернаторы и президенты. Ведь это благодаря их журналистским расследованиям снимают высокопоставленных чиновников и даже заводят против них уголовные дела. Ведь это благодаря их работе население не бунтует и сохраняет лояльность власти. Ведь это именно они в случае войны создают специфическую общественную атмосферу, в которой убийство противника воспринимается как нечто обыденное. И именно они, журналисты, контролируют главный в постиндустриальном обществе ресурс — информационный” [45].
На постсоветском пространстве провозглашается отсутствие идеологии, но на самом деле эта идеология есть. Ее можно обозначить как анти-протестная идеология, которая обслуживает власть. Все, что против власти, плохо и должно уничтожаться всеми методами во всех трех пространствах: физическом, информационном и виртуальном. Кстати, блогеры скоро могут стать опасной профессией, почти наравне с канатоходцем.
Пропаганда и конспирология – близнецы-братья, поскольку готовы обманывать всех и сразу, к тому же бесплатно… Пропаганда работает более на рациональном полюсе, конспирология – эмоциональном. Но и та, и другая ведут нас в мир, который с каждым шагом будет все дальше от реальности. Этот мир явно более понятный, чем тот, в котором нам реально приходится жить. Правда, от пропагандистского мира настроение поднимается, а от конспирологического падает…
Литература
Під чуйним та професійним керівництвом Тетяни Іванової та Світлани Ізбаш ви перенесетеся на ділянку суші, де немає місця фейкам, пропаганді та медійним маніпуляціям! А є правдивий небосхил інформації, медіаграмотність цілий рік, і критичне мислення з новинним аналізом! ☀️
Академія української преси спільно з Фондом Фрідріха Науманна за Свободу оголошує про старт абсолютно нового проєкту з медіаграмотності!
😎Чекаємо на вас 2-4 листопада 2020 року на платформі вебконференцій Zoom!
УВАГА! Час початку сесій різний!
02.11 - 15:00-19:00
03.11 - 10:00-14:00
04.11 - 10:00-14:00
Буде те, про що ви так часто у нас запитували!
Як навчитися методиці проведення онлайн-тренінгів з медіаграмотності та зробити його пізнавальним й захоплюючим у форматі спільної інтерактивної роботи? Як не нудитися біля екрану комп’ютера за «чорним квадратиком», вислуховуючи годинами «балакаючі голови» на вебінарах?
Будемо грати, спілкуватися, ділитися ідеями, розробляти завдання онлайн, об’єднуватися у команди, брати, робити та навчати інших!
Гарантуємо, що у майбутньому вам вдасться привести своїх слухачів до успіху під назвою «Медіаграмотні… на якому б «чунга-чанзі» ви не опинилися!»
🌴Щоб зареєструватися, будь ласка, заповніть анкету>>>
Участь є безкоштовною. Відбір відбуватиметься на конкурсних засадах, відібрані учасники отримають запрошення. Кількість місць для вебсемінару обмежена.
Учасникам, яких буде відібрано до участі, прийде повідомлення на електронну пошту
З питаннями звертайтеся сюди: 050-734-45-79, y.kulyk@aup.com.ua – Юлія Кулик.
Академія української преси спільно з Національна спілка журналістів України (НСЖУ) за підтримки Friedrich Naumann Foundation Ukraine and Belarus запрошують на вебсемінар «Як писати історії успіху: покрокова інструкція». Вебінар відбудеться 5-6 листопада 2020 року.
До участі запрошуються журналісти, викладачі журналістики, студенти-журналісти та блогери.
За два дні ми розкажемо:
- Ключові елементи Історії успіху. Що є обов’язковим, як знайти та розповісти.
- Метод «Подолання перешкод». Структура, етапи, опис та ключові дії в історії успіху.
- Метод «Розслідування». Побудова історії успіху у стилі детективу: від кінця до початку.
- Метод «Експеримент». Моделювання історії успіху через створення умови, плану та пояснення результатів.
Ну і розгляд кейсів, практичні завдання та робота в групах.
Щоб зареєструватися, будь ласка, заповніть АНКЕТУ:
Участь є безкоштовною.
Необхідно завантажити та встановити безкоштовний додаток Zoom (https://zoom.us/). Бажано завчасно розібратися з особливостями користування та в налаштуваннях, вибрати правильний ракурс для камери.
Мати ноутбук/мобільний із зарядним пристроєм (тривалість вебінару майже 4 години), обов’язкова наявність веб-камери (вбудованої камери ноутбуку, камери смартфону) та мікрофону. Зверніть увагу на стабільність інтернет з’єднання.
Відбір відбуватиметься на конкурсних засадах, відібрані учасники отримають запрошення.
Кількість місць для вебінару обмежена.
Учасникам, яких буде відібрано до участі, прийде повідомлення на електронну пошту або за вказаним під час реєстрації номером телефону.
Юлія Кулик, 050-734-45-79, y.kulyk@aup.com.ua
Gefördert durсh die Bundesrepublik Deutschland
За підтримки Федеративної Республіки Німеччина
10 листопада об 11:00 год онлайн відбудеться дискусія «Бути на рівні: як українським журналістам стати цікавими для іноземних медіа?» від Комісії з журналістської етики за підтримки Координатора проектів ОБСЄ в Україні.
Розмова журналістів та редакторів із Марічкою ВАРЕНІКОВОЮ, продюсеркою і репортеркою іноземних медіа (зокрема, The New York Times та німецької ARD). Модеруватиме розмову Андрій КУЛИКОВ, співзасновник Громадського радіо, Голова Комісії з журналістської етики.
Під час дискусії поговоримо про таке:
- Як працюють іноземні видання, як обирають теми, якими етичними правилами керуються в матеріалах;
- Як знімати/писати для іноземної аудиторії;
- Контракти і як працювати легально фрілансерам та багато іншого.
До участі запрошуються журналісти та редактори місцевих, регіональних та всеукраїнських медіа, медіаексперти та громадські активісти у сфері медіа. Активна участь і додаткові запитання вітаються від учасників.
Обов'язкова реєстрація
Подія на Фейсбуці
