12-13 листопада відбувся вебінар «Як створити і розкрутити свій відеоблог». Організатор – Академія української преси за підтримки Фонду Фрідріха Науманна за Свободу та Національної спілки журналістів України.
У зв’язку з переходом до онлайн-середовища, майже кожен став замислюватися над створенням власного відеоблогу, але не всі знають як правильно його створити, а тим паче розкрутити. На вебінарі ми розібралися з основними тенденціями влогінгу-2020 і основними принципами привертання уваги. А також навчилися, як оформити блог, щоб на нього звернули увагу, і як визначитися з тематикою.
Тренери вчили орієнтуватися на власну аудиторію, робити свій блог унікальним, створювати план роботи, а також розкрили таке поняття як «самоцензура для блогера».
Президент Академії української преси Валерій Іванов зазначив: «Перший млинець виявився не комом. Досвідчені практики Марія та Андрій передавали конкретні навички створення та розкрутки блогів».
Співзасновниця продакшн студії, редактор «Подробиці» на ТК «Інтер», шеф-редактор ТК «Наш» Марія Литвинова доповнила: «Кумедні та неякісні ролики колись підірвали мережу та змусили людей забути про телевізори і перейти в онлайн-простір. Однак те, що колись дало змогу проявити себе, сьогодні вимагає набагато більше. Думаєте, хто не встиг – той запізнився? Зовсім ні, просто з хаотичного простору ми підійшли до окремого ринку зі своїми стратегіями. Аналіз конкурентів та алгоритмів медіаплатформ дають змогу зрозуміти, яким чином рухатись та просувати свої ідеї».
Медіатренер,кандидат філологічних наук, викладач КНУ імені Тараса Шевченка Андрій Юричко відмітив: «Сьогодні ведення блогу перетворилося із хобі на професійне працевлаштування. А це означає, що мають змінитися і підходи: оформлення каналу, візитівка, графік виходу. Ми не говоримо, що це легко і доступно, але пояснюємо як ефекту охоплення можна досягнути простими кроками».
Gefördert durсh die Bundesrepublik Deutschland
За підтримки Федеративної Республіки Німеччина
Інтернет виходить в лідери
Глобальна мережа або Інтернет є одним з найбільш видимих виявів глобалізації, й щороку ця мережа займає все більше місця у повсякденному житті українців. Наприкінці жовтня 2019 року організація Internews презентувала дані дослідження щодо споживання медіа. Заголовок дослідження звучав красномовно: “Онлайн медіа та соціальні мережі перехопили лідерство у телебачення за популярністю в Україні”[1].
68% респондентів використовували соціальні мережі для отримання новин у 2019 році – ці дані привели дослідники з соціологічної компанії InMind, які робили дослідження на замовлення USAID/Internews, Це на 13% більше як в 2018 році, коли користування соцмережами для новин було на рівні 58%. Водночас, популярність та охоплення аудиторії телеканалами за рік знизилися на 11% – з 77% у 2018 до 66% у 2019 р. Вибірка соціологічного дослідження – 4056 респондентів, а похибка не перевищує 2,5%.
Одночасно, дослідження Internews показало зменшення довіри населення до всіх традиційних медіа у 2019 році – на 11% у порівнянні з 2018 роком. Загальнонаціональній пресі довіряли 19% респондентів, 22% – радіо, національним телеканалам - 49% – це є дані станом на 2019 рік. Водночас, найбільший показник довіри у респондентів показали загальнонаціональні інтернет медіа – 51% респондентів вказали, що довіряють інформації від великих онлайн-редакцій.
З початком пандемії в Україні й зростанням кількості людей, що почали працювати дистанційно, споживання інформації в онлайні прогнозовано зросло. У перші три місяці пандемії в Україні – березні-травні 2020 року трафік новинних онлайн-медіа зріс від 30 до 100% залежно від видання[2]. Зростання відбулося на фоні попиту користувачів на інформацію щодо питань громадського здоров’я. В наступні місяці, й з огляду на літню сезонність, ці показники знизилися.
Зросло споживання інформації й на інших онлайнових майданчиках, як-то платних сервісах відеоконтенту (Netflix, Oll.tv, Megogo. Sweet.tv і тд), адже мешканці міст в багатьох випадках почали більше проводити часу вдома на самоізоляції та в умовах карантину. Великий відсоток навчання та сфери розваг, як-то перегляд кінофільмів чи відвідування концертів, перемістилися в цифровий вимір. Згідно з даними ООН, у всьому світі трафік зріс утричі з початком епідемії Covid-19[3].
Навчання в ланках середньої та вищої освіти також перемістилося в онлайн-простір – вчителі та викладачі почали проводити навчання через платформи дистанційної комунікації, як-то Zoom. В той же час в бізнесі широко використовуються більш захищені корпоративні платформи, як-то Webex чи Microsoft Teams. У квітні 2020 року Міністерство освіти України запустило Всеукраїнську школу онлайн – уроки для школярів 1-11 класів, записані у вигляді відеолекцій й опубліковані на YouTube[4]. Згодом ці уроки демонстрували в своєму ефірі й українські телеканали.
Уряд робить ставку на цифровий простір
Зростання ролі інтернету є загальносвітовою тенденцією, розвиток технологій є невпинним, відповідно, зменшується ціна технологій, як-то на прикладі цін на смартфони, що стають усе більш доступними. Відповідно, зменшується вартість доступу до цифрової інфраструктури, послуг в онлайн-просторі, що заощаджує час та зусилля громадян. Яскравим прикладом цього є амбітна мета українського уряду – перенесення адміністративних послуг для громадян у цифровий вимір – концепція “Держава в смартфоні” від Міністерства цифрової трансформації України. Ключовими цілями Мінцифри в період 2019-2024 рр є наступні:
– 100% публічних послуг будуть доступними для громадян та бізнесу онлайн
– 95% транспортної інфраструктури, населених пунктів матимуть доступ до високошвидкісного інтернету;
– 6 млн українців будуть залученими до програми розвитку цифрових навичок;
– 10% у ВВП країни становитиме частка сектору інформаційних технологій (IT).
При цьому серед інших міністерств, бюджет Мінцифри на реалізацію своїх завдань є незначним, й складає 150 мільйонів гривень на 2020 рік[5]. Для прикладу, у той же час річний бюджет Міністерства внутрішніх справ (МВС) складає майже 93 мільярди грн[6] – це у 620 разів більше аніж бюджет Мінцифри.
Проникнення інтернету та якість під’єднання
Найбільш свіжі дані щодо кількості користувачів інтернету в Україні були опубліковані ще у жовтні 2019 року – на той час 22,96 мільйони жителів України або ж 71% населення мали доступ до всесвітньої мережі. Ці дані оприлюднила Інтернет-Асоціація України за результатами дослідження від компанії Factum Group[7].
Найбільше інтернетом користувалася молодь у віці від 15 до 24 років – серед них частка користувачів інтернетом становила 97%, люди від 25 до 34 років - 96%. Водночас, найменше користувалися інтернетом літні люди віком 65 років і старші - серед них цей показник 29% (однак у 2018 році їх було лише 14%). Частка жінок у загальній кількості користувачів становила 52%, відповідно, чоловіків – 48%.
Швидкість інтернету є одним з важливих показників доступності цієї послуги для користувачів. Щорічне дослідження Speedtest Global Index від компанії «Укла» (Ookla) показує рейтинг країн щодо середньої швидкості широкосмугового та мобільного інтернету. У 2020 році за показником доступу до широкосмугового інтернету Україна зайняла 59 місце серед 174 країн у рейтингу, що на 7 позицій нижче, як в 2019 році (52 місце)[8]. Разом з тим, цей рейтинг показує динаміку у світі, де швидкість інтернету невпинно зростає, тому попри падіння в рейтингу, абсолютні показники швидкості Інтернету в Україні зросли.
У 2019 році швидкість широкосмугового вхідного інтернету (download) була 42,7 Мб/с, за рік показник швидкості зріс до 59,13 Мб/с. У свою чергу, швидкість вихідного інтернету (upload) у період з 2019 по 2020 рік зросла з 49,5 Mб/с до 61,66 Mб/с.
Українські користувачі все більше користуються мобільним інтернетом через смартфони та планшети. Дані Speedtest Global Index вказують, що станом на 2020 рік Україна посіла 81 місце серед 174 країн, що досліджувалися, однак це на шість позицій вище до попереднього року (87 місце у 2019 році). Середня швидкість вхідного (download) мобільного інтернету за останній зросла з 21,26 Мб/с до 25,63 , тоді ж як показник вихідного (upload) інтернету зріс з 11,45 Mб/с до 12,98 Mб/с.
Дані від Speedtest Global Index показують середні зважені цифри для всієї країни, однак на рівні громад ситуація з доступом до інтернету та швидкістю з’єднання є неоднозначною. Йдеться про так званий “цифровий розрив” (digital divide) як не паритетність в доступі до інфраструктури та можливостей технологій серед вікових груп населення та за географічним принципом – літні люди мають менше навичок користування інтернетом, а висока швидкість інтернету переважно властива для великих та середніх міст, де провайдерам та операторів зв’язку максимально вигідно інвестувати в обладнання та проведення комунікацій.
Що робити з цифровим розривом?
Міністерство цифрової трансформації України ставить перед собою за ціль подолання цифрового розриву через збільшення покриття доступу до широкосмугового інтернету по всій території країни. Згідно з даними дослідження, проведеного на замовлення Мінцифри, 5,75 мільйонів українців не мають можливості підключитися до швидкісного інтернету[9]. А основними причинами відсутності доступу є наступні:
– географічна віддаленість, відповідно, оператори та провайдери не проводять швидкісний інтернет – це стосується 4,2 мільйонів жителів України;
– дороговизна послуги – 1,55 мільйони жителів не можуть собі дозволити підключитися до оптичного інтернету.
Аби подолати цей цифровий розрив, необхідно витратити 5,4 мільярди гривень, зазначають у Мінцифри. Однак при вирішенні цього питання, постає питання – хто саме візьме на себе ці видатки: уряд, місцева влада чи оператори зв’язку? В Мінцифрі вважають, що ці гроші повинні бути витрачені з коштів місцевих бюджетів. Однак, саме представники місцевого самоврядування на рівні територіальних громад будуть вирішувати, чи покращення інфраструктури інтернету та зв’язку є пріоритетним питанням для місцевих громад.
Паралельно Мінцифри впроваджує стратегію покращення цифрових навичок громадян. У 2020 році на платформі “Дія. Освіта” опубліковано 31 “онлайн-серіалів” у вигляді лекційних відеоматеріалів на різноманітні тематики, як-то від розуміння виборчих процесів для громадян до протидії булінгу в мережі[10]. Для доступу до навчальних матеріалів необхідна авторизація через застосунок Дія.
Російські сайти традиційно займали верхні сходинки популярності серед українських користувачів впродовж багатьох років. Російські соцмережі ВКонтакте та Однокласники регулярно були серед топ-5 найбільш популярних сайтів в Україні аж до введення санкцій проти російських компаній у травні 2017 року, що призвело до обмеження доступу до російських сайтів для українських користувачів. Рішення з ініціативи тодішнього Президента Петра Порошенко викликало критику у багатьох правозахисників як порушення прав користувачів. Водночас, прихильники обмеження функціонування російських сайтів вказували на необхідність обмеження з огляду на дезінформаційну війну з боку Росії та доступ російських сервісів, відповідно, спецслужб, до персональних даних українців.
У травні 2020 року нинішній Президент України Володимир Зеленський продовжив санкції проти російських компаній на ще три роки, цим самим, продовживши політику попереднього уряду щодо обмеження доступу до російських сайтів. У МЗС Росії указ Зеленського назвали “актом цензури”[11].
У жовтні 2020 році американська правозахисна організація Freedom House опублікувала щорічний звіт Freedom on the Net, де Україна, як і у минулому році, увійшла до списку країн з “напів вільним інтернетом”. При тому, що показники України покращуються останні два роки, представник українського офісу організації вказав, що “влада в Україні без достатньої аргументації блокує велику кількість вебсайтів”[12]. Йшлося також про російські ВКонтакте та Однокласники.
Дослідження Kantar TNS CMeter у серпні 2020 року показує[13], що п’ятірка найбільш популярних серед українців сайтів включає google.com, youtube.com, facebook.com, wikipedia.org та rozetka.com.ua. До топ-25 популярних сайтів увійшов тільки російський ВКонтакте, зайнявши 13 місце в рейтингу. Серед новинних сайтів, найбільш популярним онлайн-медіа є Українська Правда, що зайняла 12 місце серед найбільш популярних сайтів в Україні.
На зменшення впливу російських сайтів та зростання ролі західних соцмереж в Україні вказують й інші дослідження. Згідно з даними опитування від компанії Research & Branding Group[14], на початку 2020 року найпопулярнішими соціальними мережами в Україні були Facebook (58% від усіх респондентів), YouTube (41%), Instagram (28%) і Telegram (14%). Вибірка опитування склала 1804 респонденти, похибка – 2,4%.
Схожі цифри щодо популярності соцмереж серед українців у вересні 2020 року дають й дослідники фонду «Демократичні ініціативи імені Ілька Кучеріва» спільно із соціологічною службою Центру Разумкова. 8% респондентів дослідження зазначили, що користуються Facebook для отримання інформації про ситуацію в Україні та світі[15]. На другому місці стоїть Instagram – його обрав кожен четвертий респондент (25%). Набагато менше для отримання новин користуються Телеграм-каналам (9%), Twitter (8%), російськими соцмережами Однокласники (6%) та ВКонтакте (5%). Водночас, 34% респондентів не користуються соцмережами. Вибірка дослідження склала 2022 респонденти, похибка – 2,3%
Якщо говорити про абсолютні цифри аудиторій популярних соцмереж в Україні, то останні дослідження датуються 2019 роком. В липні минулого року компанія PlusOne опублікувала дані дослідження щодо аудиторії соцмереж – українська аудиторія Facebook склала 13 мільйонів користувачів, тоді як Instagram – 11 мільйонів[16].
Що не так з Інтернетом?
Стрімкий розвиток інформаційних технологій, поява нових платформ з авторитарних країн (Tik Tok), зростання монопольної ролі техгігантів (Google, Facebook) змінюють уявлення про розвиток суспільних відносин, демократичне представництво та суверенітет окремих країн. Технології формують порядок денний, технологічні компанії мають все більше влади визначити спосіб життя користувачів як споживачів чи виборців.
Напередодні виборів уряди країн ставлять питання – чи можемо ми захиститися від зовнішнього втручання у виборів з допомогою інструментів Інтернету та соцмереж? В Україні антизахідна пропаганда використовує армії тролів для своїх цілей – від Twitter до Facebook, заперечуючи російський слід у збитті лайнера MH17, просуваючи наративи проросійських політиків і тд[17]. Напередодні виборів українські політики витрачають сотні тисяч доларів на агітацію в популярних соцмережах, хоча це питання чітко не врегульоване українським законодавством[18].
В умовах пандемії, Інтернет та соцмережі дозволяють отримувати корисну інформацію з офіційних джерел щодо ситуації з поширенням пандемії та способів убезпечення від вірусу. На офіційний Телеграм-канал від МОЗ України Коронавірус інфо підписані більше 700 тисяч користувачів. Разом з тим, інтернет та соцмережі є ще більш дієвим способом поширення недостовірної та маніпулятивної інформації щодо пандемії з огляду на дезінформаційну війну з боку Росії та Китаю проти демократичних країн. Щотижня десятки маніпуляційних наративів поширюються в соцмережах, а алгоритми останніх дозволяють маніпуляціям досягати мільйонів користувачів навіть попри заявлену боротьбу Facebook та Google з дезінформацією.
Дослідження дезінформації в Україні вказують на ефективність поширення маніпуляцій, пов'язаних з covid19. У жовтні 2020 року результати опитування USAID-Internews «Ставлення населення до ЗМІ та споживання різних типів медіа» показали, що 80% респондентів стикалися з поширенням маніпуляцій, пов’язаних із коронавірусом[19]. Серед поширених маніпуляційних наративів, є наступні: коронавірус – це біологічна зброя, розроблена в китайських чи американських лабораторіях, що його вигадали в медіа, або що до його поширення призвело використання інтернет-технологій 5G. При цьому, 77% респондентів усвідомлювали існування дезінформації, а 62% з усіх респондентів дізнаються новини з соціальних мереж, і це на 10% більше ніж тих, хто зазначили, що дізнаються про новини з телебачення (52%).
Разом з тим, в Україні працюють ініціативи, що розвінчують маніпуляції та підсилюють рівень медійної та цифрової грамотності серед населення. Дезінформація та пандемія – це прояви нової реальності, з якими доведеться співіснувати суспільству, намагаючись зменшувати їхні негативні впливи на якість життя та суспільні відносини.
Прогрес технологій невпинний, й кожному суспільству варто усвідомлювати значення цих технологій для майбутнього. Як позитивний фактор, в Україні в 2020 році в публічному просторі все частіше дискутувалися питання, що безпосередньо пов'язані з розвитком інтернету, реалізацією прав користувачів та впливу інформаційних технологій на суспільне життя:
– Якими будуть наслідки використання штучного інтелекту (AI) для суспільства?
– Як можна забезпечити приватність в інтернеті та захист персональних даних?
– Як на рівні країни подолати цифровий розрив серед населення?
– Що таке цифрові права та як їх може реалізовувати пересічний користувач інтернету?
– Що таке прозорість алгоритмів соцмереж та чому це важливо під час виборів й не тільки?
– Які виклики стоять перед розвитком вільного інтернету в Україні?
Ще п'ять-шість років тому ці питання не стояли на порядку денному громадянського суспільства в Україні. Сьогодні ж подібні дискусії є ознакою зростання ролі технологій в житті країни та необхідності давати відповіді на непрості виклики.
[1] Онлайн медіа та соціальні мережі перехопили лідерство у телебачення за популярністю в Україні, — нове опитування USAID-Internews щодо споживання ЗМІ https://internews.in.ua/uk/news/onlajn-media-ta-sotsialni-merezhi-perehopyly-liderstvo-u-telebachennya-za-populyarnistyu-v-ukrajini-nove-opytuvannya-usaid-internews-schodo-spozhyvannya-zmi/
[2] Післякарантинне: «Найгірший сценарій для регіональних медіа – стабілізація на рівні без росту та розвитку» https://www.thelede.media/management/2020/07/14/1887/
[3] Через коронавірус у світі потроївся інтернет-трафік https://www.pravda.com.ua/news/2020/05/7/7250851/
[4] Всеукраїнська школа онлайн https://mon.gov.ua/ua/tag/vseukrayinska-shkola-onlajn
[5] Бюджет Міністерства цифрової трансформації України https://thedigital.gov.ua/community/budget
[6] У бюджеті скоротять видатки на всіх правоохоронців, але на МВС збільшать: у «Слузі Народу» пояснили чому https://hromadske.ua/posts/u-byudzheti-skorotyat-vidatki-na-vsih-pravoohoronciv-ale-na-mvs-zbilshat-u-sluzi-narodu-poyasnili-chomu
[7] Кількість користувачів інтернетом в Україні виросла на 7% - дослідження https://www.epravda.com.ua/news/2019/10/11/652498/
[8] Speedtest Global Index, Ukraine August 2020 https://www.speedtest.net/global-index/ukraine
[9] Мешканці 65% сіл не мають доступу до швидкісного інтернету — дослідження Мінцифри. https://netfreedom.org.ua/article/meshkanci-65-sil-ne-mayut-dostupu-do-shvidkisnogo-internetu-doslidzhennya-mincifri
[10] Освітні серіали https://osvita.diia.gov.ua/courses
[11] «Акт цензури»: в РФ відреагували на продовження заборони для «Вконтакте» та «Одноклассники» https://hromadske.ua/posts/akt-cenzuri-u-rf-vidreaguvali-na-prodovzhennya-zaboroni-dlya-vkontakte-ta-odnoklassniki
[12] В Україні інтернет вільний лише частково – Freedom House https://ms.detector.media/internet/post/25732/2020-10-15-v-ukraini-internet-vilnii-lishe-chastkovo-freedom-house/
[13] Рейтинг популярних сайтів за серпень 2020
https://tns-ua.com/news/reyting-populyarnih-saytiv-za-serpen-2020
[14] Українці назвали найпопулярніші соціальні мережі
https://www.rbc.ua/ukr/news/ukraintsy-nazvali-samye-populyarnye-sotsialnye-1582734412.html
[15] Facebook – найпопулярніша соцмережа українців, за нею йдуть Instagram і Telegram – дослідження https://ms.detector.media/sotsmerezhi/post/25606/2020-09-29-facebook-naipopulyarnisha-sotsmerezha-ukraintsiv-za-neyu-idut-instagram-i-telegram-doslidzhennya/
[16] Facebook та Instagram в Україні видалили 1 млн ботів і отримали стільки ж нових користувачів https://mmr.ua/show/facebook_ta_instagram_v_ukrayini_vidalili_1_mln_botiv_i_otrimali_stilyki_zh_novih_koristuvachiv
[17] Тролі проти Заходу: як антизахідна пропаганда в Україні використовує армії тролів для своїх цілей https://ukraineworld.org/articles/infowatch/fake-fans
[18] Обіцянки за межами повноважень та "гра слів". Моніторинг політичної реклами у Facebook за 16 – 30 вересня 2020 року https://www.oporaua.org/news/vybory/polit_ad/21359-monitoring-politichnoyi-reklami-u-facebook-za-16-30-veresnia-2020-roku
[19] Понад 80% українців стикалися із дезінформацією про Covid-19, — нове опитування USAID-Internews https://internews.in.ua/uk/news/ponad-80-ukrajintsiv-stykalysya-iz-dezinformatsijeyu-pro-covid-19-nove-opytuvannya-usaid-internews/
Експертний зріз ситуації «Медіа та пандемія» створений в межах проєкту «Вивчай та розрізняй: інфо-медійна грамотність», що виконується Радою міжнародних наукових досліджень та обмінів (IREX) за підтримки Посольств США та Великої Британії, у партнерстві з Міністерством освіти і науки України та Академією української преси.
11-12 листопада 2020 року відбувся другий модуль вебсемінару «Ігри експертів: мистецтво маніпуляцій», який мав назву «Верифікація: як переконатися в експертності за допомогою відкритих джерел».
Завдяки тренерам учасники дізналися, як формуються суспільні наративи; як переконатися в експертності за допомогою відкритих джерел; як визначити прийоми та техніки маніпуляції так як розпізнати аргументи та викривати дезінформацію.
Президент Академії української преси Валерій Іванов зазначив: «Чергові ігри виявилися дуже результативними. Обмін методиками перевірки змісту дозволив опанувати нові шляхи перевірки фактів».
Медіатренер, керівник фактчек-проекту «БезБрехні» Олександр Гороховський розповів: «Технічні можливості сучасних фейкмейкерів дозволяють поширювати сфальсифіковані повідомлення у закритих чатах месенджерів. Це створює своєрідний ефект довіри, бо в цих закритих спільнотах дуже вузьке коло користувачів. Як наслідок – більша кількість людей реагують на фейки, поширюють їх, підтримуючи таким чином «тривалість» життя недостовірної інформації».
Медіатренер, журналіст, викладач Національного університету «Острозька академія» Сергій Штурхецький відзначив: «Переважна більшість інформації насправді не прихована, а знаходиться у вільному та відкритому доступі. Тож верифікувати (тобто перевірити) будь-яку інформацію можливо, було б лишень бажання дізнатися, чи насправді експерт є експертом».
Захід організований Академією української преси за підтримки Представництва Фонду Конрада Аденауера в Україні
Опис ситуації
До Комісії з журналістської етики надійшла скарга від Олега Шикана на дії Сергія Притули, ведучого програми "Посеред тижня" на Радіо НВ.
Автор звернення зазначає, що 10 вересня 2020 року о 18.15 до прямого етеру програми Сергія Притули "Посеред тижня" на радіо НВ було включено слухача Романа з Краматорська. «Зловживаючи наданою радіо НВ можливістю висловитись й використовуючи мову ненависті та ненормативні вислови, він вдався до знущання та образ на національному ґрунті, спрямованих на розпалювання міжнаціональної ворожнечі. Святкування єврейського Нового року Рош ґа-шана, що відбувається в Умані, він назвав "шабашем", а самого цадика Нахмана, головного пророка та засновника брацлавського хасидизму, могила якого в Україні є об'єктом всесвітнього паломництва, поіменував "нациком хацманом".
Автор звернення обурений тим, що ведучий ефіру Сергій Притула «не тільки не повідомив слухачів про неприпустимість використання радіо НВ в якості рупора для юдофобських висловлювань, а навпаки, вступив зі слухачем в доброзичливу бесіду, з приємною усмішкою повідомивши, що «повністю розділяє його емоційне обурення» і «страшенно радий чути його в ефірі з таким хорошим настроєм».
На думку автора скарги, прихильно-поблажлива реакція ведучого на почуте «виглядала як недвозначне пряме заохочення подальших антисемітських вихваток в етері НВ». Автор звернення запевняє, що звернувся з листом до керівництва Радіо НВ, однак відповіді не отримав.
Автор скарги вбачає в цьому випадку ознаки порушення пункту 15 Кодексу етики українського журналіста – «Ніхто не може бути дискримінований через свою стать, мову, расу, релігію, національне, регіональне чи соціальне походження або політичні уподобання. Вказувати на відповідні ознаки особи (групи людей) слід лише у випадках, коли ця інформація є неодмінною складовою матеріалу. Необхідно утримуватися від натяків або коментарів, що стосуються фізичних недоліків чи хвороб людини, уникати вживання образливих висловів, ненормативної лексики».
Доповнення! Після оприлюднення Рішення, офіційна Фейсбук-сторінка "Радіо НВ" 12.11.2020 року опублікували відповідь:
Офіційна відповідь Радіо НВ щодо інциденту в ефірі за 10 вересня 2020 року: Радіо НВ засуджує будь-які прояви ксенофобії, нетерпимості та дискримінації та завжди пропагує у своєму ефірі толерантність та інклюзивність. Робота у прямому ефірі насправді передбачає те, що будь-хто може висловитися, навіть якщо ці вислови суперечать світогляду редакції та ведучого програми. Ведучий зреагував на репліки дозвонювача з іронією, маючи на увазі те, що у сучасному світі людина з подібним світоглядом – це недолугий атавізм. Помилка ведучого програми була в тому, що він не поставився до слів дозвонювача достатньо серьйозно, незважаючи на те, що думки, які дозвонювач висловив, є образливими та неприпустимими. Щодо цього інциденту з ведучим була проведена бесіда одразу ж після ефіру, ще до публічних звернень з цього приводу. Також була проведена робота щодо того, щоб уникнути подібних інцидентів у майбутньому, а номер дозвонювача занесений у чорний список. Радіо НВ та Сергій Притула особисто дякують Комісії з журналістської етики за пильність та професіоналізм.
Висновок та рекомендації
Комісія вбачає у вищезазначеному випадку порушення пункту 15 Кодексу етики українського журналіста.
Мова ворожнечі, дискримінаційні висловлювання на адресу представників певної національності та певних релігійних переконань, приниження людської гідності є неприпустимим явищем в українських медіа. Комісія звертає увагу на те, що етичних принципів мають дотримуватися не тільки штатні працівники редакції, але й запрошені ведучі та гості ефіру, а керівництво редакції – вчасно робити висновки і вживати заходи для попередження порушень.
Комісія зважає на значний досвід Сергія Притули у веденні прямих ефірів і не може розцінювати його дії як несвідомі або такі, які викликані розгубленістю через нову ситуацію. Враховуючи суспільний резонанс, який викликав зазначений випадок, рівень охоплення авдиторії радіо, глибокий рівень образ та можливі наслідки інциденту у вигляді подальшого розпалювання міжетнічної ворожнечі, Комісія оголошує ведучому прямого етеру Сергію Притулі та Радіо НВ публічний осуд.
Заява Комісії про публічний осуд розповсюджується у засобах масової інформації для публічної підтримки етичних стандартів української журналістики.
Водночас Комісія звертає увагу редакцій, які транслюють програми в прямому ефірі, на необхідність чіткого алгоритму дій у тих випадках, коли гості програми припускаються «мови ворожнечі» та дискримінаційних висловів.
11 листопада 2020 АУП започаткувала новий формат «Вечори медіаграмотності», де ми маємо намір актуалізувати виклики медіаграмотності з чільними освітянами, медійниками, експертами.
На перший вечір до нас прийшли Віктор Андрієнко, актор, сценарист, режисер, продюсер, Євген Сивокінь, режисер та художник-постановник анімаційного кіно, Ірина Сахалтуєва, кінопродюсерка та Сергій Чегодаєв, звуковий дизайнер, композитор та звукорежисер, чинний бас-гітарист багатьох знаних українських гуртів.
У якості гасла для цього вечора, ми взяли цитату із виступу Віма Вендерса, німецького кінорежисера, який вже 15 років є президентом Європейської кіноакадемії: «Діти сьогодні все бачать... І я би хотів, щоб ми могли розповісти їм трохи, як читати між зображеннями — подібно до того, як ми дізнавалися з книг, як читати між рядками». Коли готували питання, то ми намагалися, сформулювати їх так, щоб допомогти кіноосвітянам дізнатися більше щодо того, які творчі засоби використані, щоб привернути увагу глядачів, але розмова склалася і про інше.
Ключові цитати вечора:
Віктор Андрієнко: «Онлайн платформи кінопоказу сьогодні можуть значно розширити кіноаудиторію, ось тут нині знаходяться режисер, продюсер, композитор, кожен з яких знає свою справу та найголовніше для нас всіх – це виходити з чимось, показувати щось. У нас є геніально хитра штука – кожен рік новий глядач, тому українське дитяче кіно буде жити, як і анімація»
Євген Сивокінь: «Є така байка. На виставці до Пікассо підходить дама і каже: «От Ваші картини. Я в них нічого не розуміюся». «А китайську розумієте?» - запитав художник. «Ні, адже я її не вивчала», - відповіла дама». Так і мистецтву дивитися анімацію слід навчатися».
Сергій Чегодаєв: «Звук – це половина кінострічки. Звук може передати те, що не ввійшло в кадр. Скільки існує звукового кіно, технології змінюються, а чільне місце звуку – ні».
Нагадуємо, що ми будемо раді отримати мініесе / рецензії на фільми «Риска» ( реж. Є. Сивокінь, 2020) – демонструвався під час «Вечорів..» і «Пригоди Перця» (реж І. Лазарчук, 1961) https://www.youtube.com/watch?v=OFAj8c-2tnU&ab_channel=Ukranima.
Надсилайте есе менеджеру медіаосвітніх програм АУП Оксані Волошенюк на електронну скриньку oksana@aup.com.ua і отримуйте призи (3 переможці).
Згодом ми поділимося нашими тестовими завданнями зі знання української анімації, ті, хто наддадуть вірні відповіді на 70% та більше питань, отримають сертифікати (0,5 кредиту). Але, щоб досягти такого результату вам доведеться провести чималенько анімагодин…
І звісно у допомогу читайте наші видання, підготовлені за сприяння Медійної програми в Україні:
1. Волошенюк О.В., Чорний О. В.
Методика формування умінь з медіаграмотності на заняттях з інтегрованого курсу «Мистецтво» в НУШ. Навчально-методичний посібник. / О. В. Волошенюк, О.В. Чорний — Київ: Академія української преси, Центр Вільної Преси, 2020. — 54 с.
https://www.aup.com.ua/metodika-formuvannya-umin-z-mediagra/
2. Абетка візуальної грамотності / Баликін І., Волошенюк О., Чорний О., Федченко О. / За редакцією Волошенюк О., Іванова В., Євтушенко Р. — Київ : АУП, ЦВП, 2019.
https://www.aup.com.ua/abetka-vizualnoi-gramotnosti/
И даже выборы демонстрируют триумф отклоняющихся представлений, когда конспирология становится одним из факторов принятия решений: “любители QAnonна платформах соглашаются, что Байден пытается незаконно украсть выборы – идея, не основанная на доказательствах, но продвигаемая в Твиттере видными фигурами правого крыла, включая президента и его сына. Как только Трамп остановился на этом нарративе, поддерживающие QAnon оказались возбужденными и сфокусированными” [4].
Возрастание неопределенности требует нетрадиционных методов восстановления определенности окружающего нас мира. Тут начинают цениться любые подсказки. Это поле, к примеру, конспирологии, которая расцветает именно в ситуации падения определенности. Неопределенный мир пугает всех, поскольку все действия становятся непредсказуемыми. С другой стороны, пугает и сверхопределенность, которой характеризовался Советский Союз, когда его последнему периоду недаром приклеили слово-символ “застой”. Тогда все завтрашние дни напоминали вчерашние, как в каком-нибудь фильме, когда все повторяется до бесконечности. С другой стороны, период застоя население по социологии вспоминает как один из лучших.
Пандемия в очередной раз продемонстрировала всем важность моделей определенности для выживания, человеку трудно жить в мире с элементами хаоса. Мир неуправляемый всегда хуже мира управляемого. В ряде случаев власти создают видимость управляемости, хотя на самом деле ее нет. Пандемия вскрыла то, что никто себе представить не мог: власти нет, ее сил и возможностей ни на что не хватает. Строить дороги – это одно, а спасать людей – совершенно другое. В последнем случае ошибки сразу выползают наружу.
Отсюда возник и расцвет конспирологических теорий, где главным врагом почему-то был объявлен Билл Гейтс. Конспирология видит мир принципиально иначе, чем, например, школа или традиционные медиа. Конспирология вводит в этот правильный мир “неправильную” структурность в виде заговора сильных мировых игроков. И даже если мы не хотим в это верить, большой процент людей готов впустить в свой мир и такую причину. Наличие определенности является потребностью любого ума, и конспирология “играет” на этом, создавая псевдо- или квази-определенность, создаваемую с помощью неадекватного инструментария.
Иногда чтобы избавиться от определенности, происходит разрушение модели мира с помощью специальных онтологических интервенций. Наиболее выгодно это делать в точках гиперполяризации, когда уже происходит такое разрушение, и общество разделено на “непримиримые” группы. Это пандемия, выборы и референдумы [5 – 6]. Google и Microsoft отмечают кибер-атаки на людей, работающие в кампаниях Байдена и Трампа, идущие из Пекина [7]. При этом если российские атаки 2016 г. должны были увеличиться шансы Трампа на президентство, то теперь они направлены на политические фигуры, которые выступают против китайских интересов. Это многолетняя кампания, ведущаяся через множество каналов, включающие бизнес, университеты, исследовательские центры, общественные и культурные группы, организации китайской диаспоры, китайскоязычные медиа, WeChat, китайские соцмедиа.
Вывод по анализу дезинформации в Центральной Европе во время выборов таков: “Мониторинг каналов Фейсбука, которые часто публикуют дезинформацию и прокремлевский контент, показал, что они активно продвигали популистские партии с сильным акцентом на анти-миграции и евро-скептицизме, чтобы усилить социальную и политическую поляризацию на европейском уровне” [8].
Человек живет в трех пространствах сразу – физическом, информационном и виртуальном. По этой причине возникает воздействие одного пространства на другое. Например, религия или идеология из виртуального пространства могут задавать наше поведение в пространстве физическом. Информационное пространство всегда более активно используется, так как нам нужно опираться на него, чтобы передать другому события из физического или виртуального мира. Наличие таких трех пространств принципиально меняет наш статус в природе, поскольку два дополнительных пространства (информационное и виртуальное) во много раз усиливают возможности человека. Соответственно, есть точки, где это может ослаблять функционирование человека и его разума.
Религия и идеология правили миром многие столетия, и люди убивали друг друга за эти виртуальные ценности. Физический мир всегда покоряется виртуальному, поскольку виртуальность находится в наших мозгах, и для нас она имеет даже большую реальность, чем настоящий мир. Все социальное устройство мира виртуально. Таковы все социальные иерархии, заставляющие человека делать те или иные действия или говорить те или иные слова.
Сегодня в мире происходит рост двух супервиртуальностей – США и Китая, которые находятся в конфликте из-за разности своих виртуальностей. Западная или восточная ментальность присущи той или иной стране, но тип организации общества может совпадать или не совпадать с ней.
Россия обладает западной ментальностью граждан, но восточной социальностью системы. Ее общество выстроено под одного лидера, под мощную социальную иерархию, что характерно именно для восточных цивилизаций. Это делает ее менее конкурентной в отличие от США и Китая. США имеют западную ментальность и западное общество, Китай – и то, и другое носит восточный характер. И эта устойчивость позволяет им развиваться. Россия – “раздваивается”: мозги граждан западные, а мозги общества в целом делают под восточную иерархию, где власть носит принципиально сакральный характер. И это, соответственно, “занижает” статус каждого гражданина.
Такое равновесие носит неустойчивый характер, что позволяет власти “играть” то восточную, то западную “партию” по желанию. Экономическая составляющая жизни заменяется здесь патриотической риторикой. Это не является чем-то новым, поскольку так жил и СССР, где идеология главенствовала над всем, как и религия в дореволюционное время. Все время присутствовал определенный нематериальный “стержень”, с помощью которого корректировалась “материальность”.
Вот вроде далекий, но характерный пример такой корректировки. Оказывается, Сталин отслеживал свой грузинский акцент: “В 1949 году готовился очередной фильм «Сталинградская битва», и сам Сталин решил, что грузинский актер не подходит на роль русского вождя и победителя. Тогда он сказал министру кинематографии Большакову: «У Геловани сильный грузинский акцент. Разве у меня такой акцент? Подумайте о подходящем актере на роль товарища Сталина. Лучше всего из русских». На эту роль был взять актер Алексей Дикий. Многие считают, что после победы над Гитлером Сталин окончательно стал чувствовать себя русским вождем и больше не желал отождествления с “провинциальной” в его понимании Грузией” [9].
Кстати, он даже стихи писал по-русски. В рассекреченном фонде Сталина сохранилось его шутливое поздравление Калинину, датированное 21 января 1933-го – “Посвящается товарищу Калинину”:
"Бокия, Миля, Копта, Канта
Сто раз легче прочитать
И дойти до их субстанта,
Чем тебя, мой друг, понять" [10].
Это тоже пример снятия с себя неопределенности путем превращения в вождя без сомнений в его “русскости”. Массовое сознание в принципе не любит неоднозначность, ему нужные прямые и яркие подсказки. Отсюда и роль пропаганды, которая выступает в роли “арифметики” сложного мира, раскладывая все по полочкам. Советский Союз в принципе никогда не был бы построен без пропаганды, которая пронизывала не только СМИ, но и литературу и искусство.
Коронавирус пришел вместе с конспирологией. Он был “чужим” в этом мире, конспирология давала ему понятные типы объяснений. Она встраивала его в схему “кто виноват”, которая во многом центральна для модели мира человека, где все имеет конкретные причины и следствия.
А. Асмолов говорит о нашествии конспирологий: “Наше общество долго находилось во власти конспирологических концепций. Они устойчиво поддерживались нашим телевидением, как «телененавидением», которое всюду ищет образ врага. Хотите понять, откуда у нас это взялось? Смотрите передачи многих наших ведущих на телевидении, и вы получите ответ. Пандемия – это явление, связанное со сложными мутациями, с нарушением равновесия между человеком и природой. И если природу обзывать заговорщиком, – то они правы” [11].
И если он считает, что “той реальности, которая была раньше, уже не будет”, то понятной становится обращение к конспирологии, поскольку происходит поиск новой модели реальности теми методами, которые есть в распоряжении не ученых, а массового сознания. Причем массовое сознание здесь всегда “передатчик”,а не “создатель”. Создается как бы мозгами, а передается ушами…
Мистика и конспирология расцвели перед революций 1917 года. Затем неожиданным, но по сути правильным образом культуру царского времени взяли на вооружение рабочих и крестьян. При этом подлинные создатели и носители этой дворянской культуры были уничтожены, поражены правах, эмигрировали и под. Однако этот тип вершинной по качеству культуры сохранился. Он живет и в западном мире, где Чайковский или Толстой остаются известными. Хотя из года в год число людей, прочитавших “Войну и мир” катастрофически падает.
Носители культуры соцреализма не создали ничего похожего. Более того, даже лучшие интеллектуальные результаты страны были результатом использования мозгов тех, кто воспитывался в рамках прошлой культуры и науки. Это были носители, условно говоря, советско-несоветского разума, который затем перешел в чисто советский. Потом перестройку вновь делали носители советско-несоветского разума, то есть те, кого до этого именовали “отравленными западной пропагандой”.
О Горбачеве, как ни странно, нет воспоминаний однокурсников, как будто он учился в пустых аудиториях МГУ. Только всплывает З. Млынарж, его сосед общежитию, а потом активный участник Пражской весны, после ее разгрома эмигрировавший в Австрию. А далее Горбачев сам попытался продвинуть Млынаржа, что можно увидеть в следующей информации: “только в конце 1989 года, после падения Берлинской стены, личное общение Горбачева и Млынаржа возобновляется. Происходит это в очень странных обстоятельствах: чехословацкого ученого привозят из Вены сначала в Прагу, хотя до этого момента ему был запрещен въезд в Чехословакию (и, вероятно, попасть на родину ему удалось благодаря Горбачеву), а затем его отвозят в Москву. Там состоялась первая за много лет личная встреча, запись которой до сих пор сохранена, и нам удалось ее получить. Из обнаруженной записи следует, что Горбачев спрашивал Яна Урбанека, может ли Зденек Млынарж занять какую-то более весомую политическую должность в новых условиях, сложившихся в Чехословакии. Упоминается в том числе пост члена политбюро, являющегося наивысшим партийным органом власти, а также президента Чехословакии. Из записи следует, что была долгая дискуссия о том, какой пост возможно было бы Млынаржу занять, но в итоге все эти расчеты оказались не соответствующими реальности. Тем не менее это представляет интерес, потому что у нас появляется возможность понять ход мыслей политиков, которые тогда принимали ключевые решения. События в то время развивались очень динамично и взгляды менялись так же быстро” ([12], см. также [13]). Кто-то пишет, что у Горбачева было в студенческое время “агентурное” прошлое. И туда тогда понятным образом вписывается иностранец – сосед по общежитию. Правда, в архиве Митрохина раскрывается, что и Евгений Примаков был агентом КГБ под псевдонимом Максим [14]. Так что такова была практика того мира, которую не хочет принимать мир сегодняшний.
В результате этих фактов и перестройка четче становится под крыло КГБ. Достоверно также известно, что Горбачева в свое время предлагали сделать начальником областного управления госбезопасности. Но Семичастный отказался это сделать [15]. Да и Горбачевы были хороши только на экране, как рассказывает чекист из охраны: “маску радушия Горбачевы надевали только перед телекамерами, а в жизни оказались очень замкнутой, нелюдимой парой. Поведение Михаила Сергеевича было непредсказуемым – он то злился, то молчал, то вдруг впадал в веселье. Невозможно представить, чтобы к нему мог кого-либо привести начальник личной охраны по своей инициативе…” [16].
Вся наша история соткана не столько реальными фактами, как разнообразными попытками их закрыть, чтобы они не мешали подниматься наверх по карьерной лестнице. Негатив “глушится” на всех уровнях: от низших до высших. Вот интересный пример: “летом 1983 г. был задержан человек, собиравший сведения о родителях Андропова. Это была бы бомба, если бы Черненко на Пленуме ЦК заявил, что изменить «политическую и идеологическую надстройку» призывает замаскировавшийся буржуй, ненавидящий Советскую власть! Однако чекистам удалось задержать человека, занимавшегося сбором компромата, и скандальное разоблачение не состоялось. Искали компромат и на Горбачева. Ранее уже говорилось о родственниках Горбачева и его жены, привлекавшихся к уголовной ответственности по политическим статьям. Однако группа Черненко-Федорчука-Романова стала копать и в другом направлении. Что это было за направление, становится понятно из следующего отрывка из интервью:
«С Горбачевым я проработал недолго. (…) Сразу после избрания новый генсек начал увольнять людей пачками. В январе 86-го пришла и моя очередь. Меня он, между прочим, обвинил в том, что я когда-то собирал на него компромат, хотя это была неправда.
— А в чем именно заключался компромат?
— Точно не помню. Какие-то взятки, подношения — в общем, большие суммы. Но я об этих материалах ничего не знал. Все это всплыло без меня. Просто кому-то было выгодно донести на меня Горбачеву. А тот убрал из МВД не только меня, но и целый ряд ответственных сотрудников Главного управления БХСС, которых также подозревал в причастности к этой операции».
Ну что ж, «хотя это была неправда», но целую бригаду, когда-то занимавшуюся сбором компромата, из МВД все же изгнали, и вряд ли Горбачев обвинил в этом Федорчука без каких-либо оснований. Сбор компромата — это одно из направлений работы некоторых ведомств (особенно того ведомства, из которого Федорчук перешел в МВД), и ничего такого необычного в этом нет. Но если Федорчук о сборе компромата на Горбачева действительно ничего не знал («все это всплыло без меня»), и этим самовольно занимались какие-то люди из БХСС, тогда вырисовывается совершенно другая, и гораздо более интересная картина.
По подозрению в этом сборе компромата, происходившем «когда-то» (точное время этого «когда-то» определить невозможно, но приблизительный период — 1983—85), как упомянул Федорчук, был уволен «ряд ответственных сотрудников Главного управления БХСС». БХСС — это борьба с хищениями социалистической собственности. В 1983—86 гг. начальником Управления по борьбе с хищениями социалистической собственности (УБХСС) Главного Управления внутренних дел (ГУВД) Мосгорисполкома был А.Н. Стерлигов, который, оставаясь в кадрах КГБ (в ДР), был командирован в милицию. В 1986 г. он был из милиции уволен и переведен референтом в ХОЗУ Совмина СССР. За участие в сборе компромата на Горбачева, или просто так совпало?" [17].
Перестройка и ГКЧП тоже были периодом резкого скачка неопределенности. При этом перестройка не только растянулась на несколько лет, но и была оформлена “специалистами” как переход к счастью, правда, знание этого счастья было сформировано картинками из западных фильмов, где все с красавицами ездят на мерседесах. И эта картинка не перешла в реальность, поскольку была такой же картинкого и для западного мира.
Эту роль кинокартинки подтверждают слова музыканта Д. Стюарта о сериалах CBS 1978-1991 гг., показывающих стиль жизни в Техасе, сказанные ему Горбачевым.Стюарт передает разговор с Горбачевым так: “Он сказал, что они были более результативны, чем полчаса чего-то другого. Они думали, что люди так живут в Соединенных Штатах. Понятно, что они так не жили” [18]. С другой стороны понятно, что если пропаганда показывала фильм о жизни Павки Корчагина, то она предполагала повтор этого поведения в реальной жизни. Точно такая реакция должна была ожидаться на американский телесериал, и это могло быть одной из причин его выпуска на советский экран. Так что перестройку ковало и американское кино.
Зато ГКЧП длился недолго. Как сегодня становится понятным, это был заговор Горбачева против Ельцина. Причем Ельцин в первый же день хотел бежать прятаться в посольство США. Но ему не дали этого сделать, а отправили в результате на баррикады. По причине этого заговора Ельцин и был столь жесток с Горбачевым и со всеми его сотрудниками.
https://rezonans.kz/voyna-za-umy-chast-2/
Литературовед М. Золотоносов говорит о печатной стороне перестройки такое: “Доминировало мнение, что диссиденты добились своего, победили и КПСС и КГБ и развалили советский идеологический монолит. Говорили о победе академика Сахарова над режимом, вспоминали про текст Андрея Амальрика «Просуществует ли Советский Союз до 1984 года». Однако примечательно, что до страниц «Огонька» этот текст в ходе управляемого процесса гласности добрался только в 1990 году – поближе к действительному демонтажу СССР, когда эта тема начала становиться актуальной для криэйтеров. Скорее всего, КГБ играл на всей этой литературе, как на клавишах органа. Сначала простенькая мелодия «Детей Арбата», потом более сильное сочинение – «Жизнь и судьба» В. Гроссмана («Октябрь», 1988), затем по нарастающей: «1984» Дж. Оруэлла («Новый мир», 1989), «Все течет» того же Гроссмана («Октябрь», 1989). Первые скромненькие публикации Солженицына дружно появились в начале 1989 года: «Нева» (No 1), «Век ХХ и мир» (No 2), рижский «Родник» (No 3). Дружное появление опять же доказывает управляемость. Не менее интересно и другое: в стране вдруг нашлось неограниченное количество бумаги для журналов с миллионными тиражами, вдруг были отменены все ограничения на подписку, существовавшие много лет, то есть предприняты меры к массовому распространению этой литературы” ([19], см. также о народных фронтах как тоже созданных КГБ [20]). То есть организующим ядром перестройки был КГБ.
В. Крючков как глава этого ведомства оценивает пассивность/активность населения того времени в таких цифрах: “если взять население Советского Союза за 100%, то примерно процентов 75-80% – это довольно-таки пассивная была часть населения. Они полагались на власть, на традиции, на целесообразность, не помышляли ни о чем таком экспансионистском, не хотели обострять обстановки. Где-то процентов, наверное, 8 населения действовали активно. И я думаю, что своей активностью, целеустремленностью, неразборчивостью в средствах, в методах ведения своей подрывной работы, они намного перекрывали пассивное поведение значительной части нашего населения” [21].
Советский Союз долго “переключали” во время этой информационной войны со своей собственной картины будущего на другую. Сегодня исчезла и эта модель будущего, поскольку она стала одномерной – в ней присутствует только финансовый успех, достигаемый любыми путями. Наверное, этого мало для современного человека. Советское разнообразие будущего все же было явно большим, и оно опиралось на разные смыслы, а не только на деньги. То есть материальное заменило нематериальное.
Тот же Асмолов интересно замечает: “Любое антропологическое действие, ориентированное на человека и общество, как и любое осмысленное социальное действие, предполагает те или иные образы желаемого будущего, но только в очень четкой фокусировке: что они дают для реализации определенных смыслов и ценностей, как снижают антропологические риски. Сначала ценности и смыслы и только потом технологии и инструменты для их реализации. Именно сначала фокусировка «а ради чего, зачем», потом ответ на технологический, инструментальный вопрос «как». Это абсолютно необходимо, потому что мы находимся в состоянии даже не когнитивного, по Леону Фестингеру, а ценностного диссонанса. Коротко его можно выразить так: как работать с будущим в системе, которая находится в конфликте с любыми инновациями” [22].
Наши новые мозги, возникшие в эпоху интернета, синхронизированы не с реальностью, а с виртуальностью, поскольку мы целыми днями не отходим от экранов. Всех нас невозможно оторвать от видеоигр и телесериалов. Инстаграм рождает потребность в пластических хирургах. Происходит как бы то, что можно обозначить как “отставание мозгов от действительности”. Действительность стала неопределенной, а у мозгов мало инструментария для такой работы
Исследователи видят даже принципиальную неспособность школьного образования дать нужные навыки, поскольку школа должна даже готовить детей к еще несуществующим специальностям. А. Асмолов, например, говорит: “современной школе нужна другая типология задач — с неизвестными данными, с избыточными данными, а не задачи, в которых поезд, выходя из пункта А, непременно приходит в пункт Б. «Есть серьезный риск ригидности, закрепощенности мышления от того, что мы решаем только задачи формального типа с готовым набором условий. В свое время в физтех сдавали экзамен по математике, и никто из абитуриентов не смог решить одну задачу. Почему? В ней не хватило условий. Казалось бы, абитуриент, который на это укажет и напишет, что задача не имеет решения, был бы победителем в этой ситуации. Но не нашлось ни одного. Беда школы том, что она часто готовит к узкоколейному мышлению: только так, по-другому быть не может. Однако в жизни приходится решать задачи в условиях неопределенности. Вводных данных порой не хватает, и единственно верных ответов нет” [23].
Мир неопределенности – это мир тревожный. Люди не привыкли и не способны жить своими мозгами. Они везде ищут подсказок: от телесериалов до соцмедиа. Мир потерял четкие очертания, которые всегда у него были, что, возможно, вытекало из его более стабильного характера в прошлом. Попав в динамику изменений, причем часто внешнюю, пришедшую с соцсетями, человеческий мозг потерял свои способности к адаптации. Скорость изменений оказывается сильнее его способности овладеть ими. Пещерный человек тысячелетиями видел мир одинаковым, и его мозг, который есть у нас, не срабатывает во времена динамики.
А. Витухновская спрашивает: “Возникает вопрос, что делать в сложившейся обстановке. Какие сценарии работают в ситуации хаоса? Только нелинейные. Все те, кто привык действовать по привычным (линейным, цикличным и линейно-цикличным) схемам, с большей вероятностью потеряют ресурсы и падут в состоянии дезориентации. Поэтому в данный момент одиночкам куда комфортней, чем остальным. Более того, часто и действуют они эффективней. Точки принятия решений, из которых соткано наше общее вероятное настоящее и будущее, проходят, в том числе и сквозь тех, кто обнаружил себя в полубезвыходной ситуации и повернул назад, вместо того, чтобы сделать шаг вперед, возможно, тот самый недостающий шаг к обретению реальной экономической, политической и экзистенциальной дееспособности” [24].
Витухновская видит ошибочность выстраивания будущего с помощью коррекции истории, чем сейчас заняты российские власти: “Сильной стороной путинской России является огромная машина пропаганды, которая и не снилась диктатурам прошлого. Но она же и является ее слабой стороной. Я постараюсь объяснить почему. Вся эта конструкция базируется на придании неадекватно высокой значимости историческим событиям, актуальным и уместным в определенном периоде развития общества. А именно, речь идет об индустриальном и постиндустриальном мире, на смену которому уже пришел мир постинформационала.
Россия хочет привнести в современный, динамично развивающийся глобальный контекст застарелые достижения, на поверку оказывающиеся всеобщими. Буквально, несмотря на единую (вполне адекватную) тенденцию к пересмотрам результатов Второй Мировой войны, где победа явилась суммой усилий всех стран-союзников, а не отдельных героических потуг какой-либо одной стороны. Самая идея о том, что можно однобоко пересмотреть исторические позиции и назначить себя победителем, не кажется столь невероятной. Вполне возможно, что определенные экономические мотивы позволят западному миру формально одобрять и (или) хотя бы не критиковать эту геополитическую особенность. Все прекрасно понимают, что никакой идеологии в изначально-сакральном понимании этого термина уже не существует. Да и само понятие «геополитика» фактически нивелировано и является некорректным и нелегитимным, более того — экономически несостоятельным” [25].
Будущее без истории не построить, но нельзя строить историю, словно это военизированное подразделение, где все цари и генсеки командуют полками по твоему усмотрению. Это просто модель уничтожения неопределенности в настоящем за счет искажения истории. Но если так активно менять историю по желанию политиков, мы все равно рано или поздно попадаем в неопределенность в настоящем и будущем.
Н. Леонов очень точно охарактеризовал конечную точку в гибели СССР: “Это были совсем не умные по своим поступкам, но очень амбициозные, властолюбивые люди. Поэтому в памяти народной гибель СССР оказалась связана с личным конфликтом между Горбачевым и Ельциным. Первый стал символом дряхлого советского строя, не сумевшим обновить и укрепить его, а второй вольно или невольно объединил вокруг себя все неолиберальные, прозападные силы, добившие страну. Горбачев до сих пор полагает, что все делал правильно. Он не в состоянии здраво оценить итог своей деятельности, что говорит о его глубокой интеллектуальной ущербности. Ельцин чуть не со слезами на глазах каялся перед народом, объявляя о своей отставке, признавал, что оказался не способен выполнить обещанное. Обстоятельства, мол, оказались сильнее. Ни тот, ни другой не смогли объяснить народу, чего они хотели, к чему стремились, начиная свою роковую «драчку». В результате страна оказалась обречена на величайшую геополитическую катастрофу ХХ века” [26].
Сложно жить в мире без будущего, но еще сложнее жить в мире без прошлого. Концепции прошлого менялись почти бесконечно, начало чему положила перестройка. Были ли подвиги 28 панфиловцев или Зои Космодемьянской реально неизвестно. Но они записаны в учебники истории.
Россия принимает законы, запрещающие критиковать советское прошлое [27 – 28]. Вот как оценивает их историк Н. Петров: “Начинать, видимо, надо с того, что закон этот, в отличие от всех европейских мемориальных законов, кроме турецкого, построен на том, что он защищает от критики власть. Все мемориальные законы, принятые в Европе, во Франции, в Германии, запрещают отрицать преступления власти. Наш закон запрещает предъявлять претензии власти” [29].
О. Губарев рассуждает: “Или сотрудники СК будут полагаться, как уже не раз было во времена СССР, на мнение привлекаемых экспертов-историков? Например, когда КГБ заводил дело на диссидента Андрея Амальрика в 1970-е годы, в вину ему собирались в числе прочего поставить его историческую работу «Норманны и Киевская Русь», написанную в 1960-е годы, и переписку по поводу этих исследований с датским историком-славистом А. Стендер-Петерсеном. Для оценки книги, не будучи специалистами и ничего не понимая в области истории Древней Руси, Комитет привлек историка Б. А. Сутырина в качестве эксперта, и он, что тоже вполне понятно, дал свое заключение по поводу этой работы в желательном для власти ключе, судя по всему, устроившее КГБ” [30].
Следственный комитет создает свое подразделение из тех, кого можно обозначить как “историки в погонах”. Они лучше историков знают, где правда, а где нет. Польша в ответ хочет создать свое подразделение по борьбе уже российскими интерпретациями истории [31]. Множество возражений возникает и внутри России [32 – 33].
Но с историками в погонах спорить будет некому – себе дороже. В целом эта борьба скорее предстает не как борьба за правду, а как борьба против нее. Вот мнение политологов [34]:
– А. Окара: “Внешняя политика России соответствует запросам ее электората. Причины внешнеполитических поражений Москвы лежат на уровне глубинных представлений российской власти о ее целях в мировой политике. В головах этих людей существует определенный образ мира, под который они пытаются подогнать реальность. Этот образ исходит из представления, что весь мир помимо России лежит во зле. Правители России мыслят категориями ХХ века и живут в той же реальности, их исторический идеал — сталинский Советский Союз послевоенной эпохи. Именно поэтому они хотят навязать свою примитивную волю бывшим республикам СССР, причем достаточно старыми технологиями — силой, страхом и подкупом”;
– А. Макаркин: “Еще одна проблема внешней политики современной России состоит в том, что вся ее «мягкая сила» — советская, то есть она вся в прошлом. Мы поем одни и те же песни, вспоминаем те же советские кинофильмы и рассказываем анекдоты советской поры. Это довольно долго работало, но в новых государствах выросло новое поколение, которое уже не воспринимает себя как часть Советского Союза, многие из молодых людей там даже русского языка не знают. Однако даже там, где все еще говорят по-русски, как например, в Белоруссии, воспринимают в качестве образца Запад. Новая «мягкая сила» для них — это Илон Маск, современные технологии и максимум свободы. Например, те же белорусы видят, что поляки выходят на протестные акции против закона о запрете абортов, но полиция их не разгоняет, а президент Польши говорит о том, что готов внести коррективы в закон, возмутивший общество. И на этом фоне Лукашенко, который по адресу своих протестующих говорит «пленных не брать» и ведет себя, как какой-нибудь диктатор латиноамериканской страны второй половины ХХ века. Так что проблема современной российской власти в том, что у нее нет идеи, связанной с будущим, она вся в прошлом”.
Почему прошлое, которое должно быть самым безобидным, вдруг становится минным полем для современности? Это фиксация безопасного для власти прошлого. И она делает это с помощью учебников, кино, а теперь и закона. Получается, что не современность вытекает из прошлого, а наоборот, прошлое вытекает из настоящего. То есть сила настоящего может программировать не только желаемое будущее, но и желаемое прошлое. Мы можем увидеть в нем только то, что разрешено законом, но не историей.
Смена мозгов, как и смены режимов, протекают с опорой не только на пространство информационное и виртуальное, но и пространство физическое, когда уличные протесты выступают в роли такого “переключателя” модели мира. Власть в ответ также включает карательные меры именно физического пространства, осуществляя свое право на насилие не только разума, но и тела.
Философ О. Шпарага, отсидевшая свой срок в Беларуси, так характеризует направленность действий властей: “Ханна Арендт, философ и исследовательница Холокоста, писала, что нацистские лагеря — это бессмысленные фабрики по уничтожению людей. В нашей же ситуации у насилия цель есть — перевоспитать, запугать, показать, кто главный, у кого сила. Общее, пожалуй, это дегуманизация и лишение субъектности жертв. Отсюда представления о том, что протестующие — марионетки в руках кукловодов, крысы, отморозки, что они не самостоятельные и ими управляют другие. Ведь представить, что человек вышел и выразил отношение к происходящему по своей воле — равносильно признанию, что он не нуждается в опеке со стороны власти” [35]. Кстати, в камере, как это было и в советских лагерях, она тоже читала лекции.
Тревожность населения как следствие неопределенности должна сниматься специально продуманными действиями. Борьба с ней не может покоиться на случайности. СССР серьезно использовал для этого литературу и искусство, в первую очередь кино, создавая таким образом генераторы правильной картины мира, которые внушали спокойствие, а не тревогу. Сегодня постсоветское пространство тоже порождает продукт со своей картиной мира, но с точки зрения развлекательности/художественности он не пользуется популярностью, проигрывая западной модели, которую несут другие фильмы и телесериалы. А речи первых лиц постсоветского пространства всегда критически воспринимаются аудиторией. Мир тревог должен смениться если не на оптимистический, то хотя бы на мир ожиданий, чего пока не происходит.
Литература
Академія української преси спільно з Національною спілкою журналістів України (НСЖУ) за підтримки Фонду Фрідріха Науманна За Свободу запрошують на вебінар «Як стати публічним. Створюємо бренд». Вебінар відбудеться 19-20 листопада 2020 року.
До участі запрошуються журналісти, викладачі журналістики, студенти-журналісти всі зацікавлені у темі.
Захід триватиме 19 та 20 листопада з 10:00 до 14:00.
За два дні ми розкажемо:
Звісно ж тренери покажуть багато практичних кейсів, учасники матимуть змогу попрактикуватися, виконуючи завдання та попрацювати в групах.
Щоб зареєструватися, будь ласка, заповніть АНКЕТУ.
Участь у заході є безкоштовною.
Для ефективного навчання та роботи:
Відбір здійснюватиметься на конкурсних засадах, відібрані учасники отримають запрошення на електронну скриньку за 2 дні до заходу.
Кількість місць для вебінару обмежена.
Учасникам, яких буде відібрано до участі, прийде повідомлення на вказану під час реєстрації електронну скриньку.
Контактна особа:
Юлія Рицик, 068-247-24-84, info@aup.com.ua
Gefördert durсh die Bundesrepublik Deutschland
За підтримки Федеративної Республіки Німеччина
Ми створили цей експертний зріз, щоб допомогти закріпити вироблений імунітет до раціонального споживання інформації та бути готовим до несподіваних глобальних викликів.
Своє бачення тенденцій медіапростору у період пандемії продемонструють п’ять галузевих експертів.
https://www.facebook.com/aupfoundation
13 листопада о 12:00 запланований ефір з медіаекспертом, експертом з цифрової грамотності Віталієм Морозом.
Відразу під час відеотрансляції можна ознайомитися із повним текстом дослідження на сайті АУП.
Попередні відеотрансляції з цієї теми:
Тема: "COVID прискорив трансформацію. Чотири висновки для місцевих медіа".
Тема: Вплив епідемії COVID-19 на журналістику та локальні медіа в Україні.
Не дозволимо собі потрапити у пастку, спричинену коронавірусом. Давайте скорювати антиглобалізаційну інфекцію разом! У тому числі й на інформаційному рівні!
Експертний зріз ситуації «Медіа та Пандемія» створений в межах проєкту «Вивчай та розрізняй: інфо-медійна грамотність», що виконується Радою міжнародних наукових досліджень та обмінів (IREX) за підтримки Посольств США та Великої Британії, у партнерстві з Міністерством освіти і науки України та Академією української преси.
Академія української преси спільно з Національна спілка журналістів України (НСЖУ) за підтримки Friedrich Naumann Foundation Ukraine and Belarus запрошують на вебсемінар «Як писати історії успіху: покрокова інструкція». Вебінар відбудеться 24-25 листопада 2020 року.
До участі запрошуються журналісти, викладачі журналістики, студенти-журналісти та блогери.
Зверніть увагу на початок вебсемінару!
На прохання тих, хто працює чи вчиться - ми пробуємо вебмсемінари о другій половині дня - ПОЧАТОК о 15:00!
За два дні ми розкажемо:
- Ключові елементи Історії успіху. Що є обов’язковим, як знайти та розповісти.
- Метод «Подолання перешкод». Структура, етапи, опис та ключові дії в історії успіху.
- Метод «Розслідування». Побудова історії успіху у стилі детективу: від кінця до початку.
- Метод «Експеримент». Моделювання історії успіху через створення умови, плану та пояснення результатів.
Ну і розгляд кейсів, практичні завдання та робота в групах.
Щоб зареєструватися, будь ласка, заповніть АНКЕТУ:
Участь є безкоштовною.
Необхідно завантажити та встановити безкоштовний додаток Zoom (https://zoom.us/). Бажано завчасно розібратися з особливостями користування та в налаштуваннях, вибрати правильний ракурс для камери.
Мати ноутбук/мобільний із зарядним пристроєм (тривалість вебінару майже 4 години), обов’язкова наявність веб-камери (вбудованої камери ноутбуку, камери смартфону) та мікрофону. Зверніть увагу на стабільність інтернет з’єднання.
Відбір відбуватиметься на конкурсних засадах, відібрані учасники отримають запрошення.
Кількість місць для вебінару обмежена.
Учасникам, яких буде відібрано до участі, прийде повідомлення на електронну пошту або за вказаним під час реєстрації номером телефону.
Юлія Кулик, 050-734-45-79, y.kulyk@aup.com.ua
Gefördert durсh die Bundesrepublik Deutschland
За підтримки Федеративної Республіки Німеччина