24 листопада 2020 року в авторській радіопрограмі Андрія Куликова «Громадська хвиля» на УР-1 розмовляли про новий посібник Академії української преси «Історія Криму першої половини ХХ ст. Нариси. Навчальний посібник 10 клас» створений за підтримки Медійної програми Internews Network за ініціативи Міністерства освіти і науки України. Авторський колектив представляли історик та есеїст Станіслав Цалик та менеджерка медіаосвітніх програм АУП Оксана Волошенюк.
Чільне питання, яке виникає, коли звертаєшся до будь-якого інтелектуального продукту, задля чого він був створений?
Задля того, щоб, в тому числі і декодувати перший серед низки пропагандистських наративів, якими Росія виправдовує окупацію Криму, – це нібито належність півострова до етнічних «слов’янських земель». Цей посібник містить матеріали до занять з історії та громадянської освіти (10 кл.) і показує, яким чином провадилася цілеспрямована політика Російської імперії та СРСР, з тим, щоб створювати несприятливі умови для кримськотатарського населення і, навпаки, сприятливі для росіян.
Андрій Куликов поглибив цю тему:
Які міфи особливо вражають і є особливо небезпечними тим, що в них можна повірити?
Оксана Волошенюк: В Криму немає нічого українського.
Станіслав Цалик: До приходу росіян в Криму було середньовіччя, саме Росія побудувала дороги, створила інфраструктуру, привнесла цивілізацію і розвиток.
Андрій Куликов: Чому у назві посібника є слово «нариси»?
Оксана Волошенюк: Це так званий допоміжний посібник, який не є основним. Але я сподіваюся, ми отримаємо дозвіл МОН України надзвичайно скоро на використання його в школах. Він може бути допоміжним матеріалом під час вивчення курсів «Історія України», «Громадянська освіта» та «Україна і світ» в 10 класі. Якщо це не історія, це не основний текст, це не загальний посібник, тому ми його назвали нариси.
Станіслав Цалик: Ця книжка орієнтована на школу, і я сподіваюся, що вона набагато ширша ніж той наратив, який є в підручниках, тобто вона дає багато живої інформації інформації про події, які можливо маловідомі. Так не всі знають, що після визвольних змагань Крим все ж таки відійшов Росії, Ялтинська кіностудія продовжила підпорядковуватися Україні. Це є не дуже відомий факт, а він дуже цікавий і показовий. Все ж таки далеко відходити ми не могли, бо це були б вже інші теми поза шкільною програмою.
Ми детально розглядаємо момент боротьби за статус Криму у складі Росії і чи міг півострів відійти Україні. Ніхто людей не запитував, референдумів не проводив. Це просто було адміністративно-політичне рішення Москви і воно було реалізовано. Але цікаво і в книзі це є, що навіть за кілька років потому Остап Вишня приїхав в Крим на відпочинок і він помічав найменші деталі присутності там України і кілька разів писав у своїх книжках «От ще трошки, і була б Україна». Ця ідея – упущеної України – у колах тодішньої інтелігенції обговорювалася і це була болюча тема.
Автори вважають, що найбільш адекватний інструмент для декодування пропаганди – це навички з медіаграмотності, тому пропонують низку завдань з формування навичок верифікації джерел, зокрема візуальних, критичного мислення та аналізу медіатекстів.
Спробуйте і ви розв’язати одне з них:
У квітні 1921 р. було проведено перепис населення півострова. Всього було зареєстровано 729 тис. мешканців. Вони належали до 59 національностей і розподілялися таким чином
Т. Бикова СТВОРЕННЯ КРИМСЬКОЇ АСРР (1921 р.)
Як Ви вважаєте, чому саме так були згруповані національності?
Чи був результат перепису аргументом на входження Криму до складу Російської федерації?
Як ще могла використати більшовицька влада такий розподіл?
АУП висловлює величезну дяку Раїсі Євтушенко, Міністерство освіти і науки України, якій належала ідея створення посібника та Олександру Мокрогузу, Чернігівський обласний інститут післядипломної педагогічної освіти імені К.Д.Ушинського за чудові завдання з медіаграмотності.
Нагадуємо, що вже другий з серії посібників з кримської історії, які створила АУП за підтримки Медійної програми Internews Network.
З електронними версіями можна ознайомитися тут і тут.
А щодо друкованих, то слідкуйте за нашими новинами.
А авторську радіопрограму Андрія Куликова «Громадська хвиля» на УР-1 можна слухати тут.
У наступному посібнику, який готує АУП буде йтися про період: 1939-1991.
Георгий ПОЧЕПЦОВ, rezonans.kz
Конфликтность между реальным миром и пропагандой возникает в моменты активных протестов, когда население массово проявляет недовольство. Или пример искусственно смоделированных протестов типа перестройки, которая в течение нескольких лет, отнюдь не сразу, пыталась разрушить прошлую пропагандистскую модель мира. Когда старая пропаганда ушла, на ее место пришла новая. Мантры во славу марксизма-ленинизма заменились такими же мантрами во славу демократии. Причем очень часто их провозглашали те же самые лица.
Это расхождение официальной пропаганды и улицы мы видим сегодня в Беларуси. Новости оттуда выглядят как вести с фронта, причем большой объем в них составляют уже не рассказ о протестах, а информация о последствиях, например:
Долгий срок протестов уже начинает анализироваться под другим углом зрения, например, построены графики смены эмоциональной реакции: что вызывало негатив, что позитив. Такой анализ дал следующие результаты: “Самая распространенная эмоция — негативная, это злость. В среднем на каждое событие из нашего списка такая реакция возникала у 46,3% опрошенных. Узнав о том, какие травмы получили задержанные 9−11 августа, злость испытали 85,9% проголосовавших — это рекорд среди всех эмоций. Также более 80% ответивших злились после новости о том, что глава ГУБОПиК Карпенков разбил дверь кофейни, и о том, что погиб Александр Тарайковский. Стыд — вторая по популярности негативная эмоция. Больше всего стыдно белорусам было за выложенный разговор «Майка и Ника». 75,3% проголосовавших чувствовали именно эту эмоцию. Инаугурация Лукашенко — для сравнения — набрала только 56,6% по этому показателю, а вот разозлила она 64,1% опрошенных. Самая слабая эмоция из всех — апатия. В среднем по всем событиям списка ее чувствовали только 5,6% ответивших. Сильнее всего она проявила себя на новости о том, что Светлана Тихановская покинула Беларусь: апатию испытывали 15,6% опрошенных. А вот встреча Лукашенко с политзаключенными в СИЗО КГБ и последующее освобождение части из них вызвали самые слабые эмоции (как положительные, так и отрицательные) в сравнении с другими событиями из списка. Ряд событий вызвали много положительных реакций и совсем немного отрицательных (женщины с цветами, первый воскресный марш, разорванный паспорт Марии Колесниковой, ультиматум Светланы Тихановской). Некоторые события, наоборот, — много негатива и мало позитива (результаты выборов, новости, связанные с насилием, инаугурация Лукашенко, дверь кофейни, разбитая главой ГУБОПиК). Но были и события, которые вызывали позитивные и негативные эмоции одновременно. Например, марш студентов с массовыми задержаниями. Многие злились, но при этом испытывали гордость и восхищение” [6].
Обсуждается будущее, какие там возможны варианты, поскольку психологическая усталость от происходящего есть у той и другой стороны. Каждая из сторон боится разного. А. Лукашенко, например, говорит о гражданской войне: “Зачем в Минске создавать мемориалы под видом кладбищ. Кладбища и мемориалы – это психологическое воздействие на население. Люди это видят «Ах, ох, это кладбище и так далее». Но что самое опасное? Начался процесс радикализации. Это уже все отметили. И эти дворы становятся, уже стали, местом разборок. Кто-то цепляет профашистские ленточки, кто-то, ненавидя это, приходит их, срезает. Начинаются потасовки, драки и как результат то, что произошло на одной из площадок спортивных. Спортивная площадка, которая диктатором – это я лично давал команду построить здесь спортивную площадку для детей. Они ее превратили в кладбище. Основная цель, чтобы эти пункты противостояния, завтра, когда уже продолжится радикализация, и сюда еще подъедут из-за рубежа, да еще и наши есть, отдельные, возьмут в руки оружие, чтобы это превратить в место начала гражданской войны. Это главная цель. Если ничего не получается, как они пишут, мирно, значит, надо устроить гражданскую войну. Сто лет назад это было. Мы это проходили. И наша Беларусь превратится в пучину драк с оружием борьбы, и сюда приедут для того, чтобы окончательно замкнуть этот санитарный кордон. Кто этого хочет? Вы? Думаю, нет. Я точно этого не хочу” [7].
Протестующая сторона анализирует возможность военной диктатуры с его стороны: “военная диктатура — это просто очень дорого. Силовики могут быстро расходовать ресурсы, но не умеют эффективно их создавать. Помимо того, что велики траты на импортные светошумовые гранаты, водометы и высокие зарплаты ОМОНа, происходящее сегодня в Беларуси несет множество косвенных затрат для экономики. Разрушается бизнес-климат, наносится непоправимый урон человеческому капиталу. Это и релокации тысяч айтишников во все соседние страны, и массовые увольнения «политически неблагонадежных» специалистов из бюджетной системы. Хотя работать в белорусской школе или университете — это не вакансия мечты, а тяжелый труд за очень скромные деньги. Очередь квалифицированных специалистов не стоит перед отделами кадров, и при таком темпе репрессий государство скоро просто не сможет заполнять вакансии в той же системе образования. Тысячи суток, проведенных в изоляторах, — это время, когда задержанные и арестованные не вносят никакого вклада в ВВП. А когда выходят на свободу — читают в телеграм-каналах инструкции, как минимизировать экономическую поддержку государства. Военные диктатуры могут относительно стабильно существовать в ресурсных странах, когда есть постоянный приток денег от полезных ископаемых. Но у нас одним «Беларуськалием» экономику не вытащить, а российская нефть дает все меньше дохода. Так что военной диктатуры в Беларуси не будет — на это у Лукашенко нет пороху. Хотя силовики получают карт-бланш на репрессии, а выходцы из силового блока занимают высокие посты в госуправлении, политического влияния — тем более решающего — они в Беларуси не получат” [8].
Идет поиск причин произошедшего. В очередной раз доказывается нечестность прошедших выборов из-за отсутствия равных медийных возможностей у всех кандидатов: “подавляющее внимание во время выборов государственные медиа уделяли «бывшему действующему президенту Лукашенко», а его оппонентов представляли в негативном ключе. Для них также было характерно игнорировать «любые критические мнения избирателей, независимых экспертов, самих кандидатов». Выступления оппонентов Лукашенко, подчеркнул представитель БАЖ, транслировались по телевидению и радио в «нерейтинговое время». Особенностями нынешней избирательной кампании он назвал «репрезентацию оппонентов на тот момент действующего президента и их сторонников как криминальных элементов», а также «позиционирование негосударственных медиа как источников опасности и дестабилизации». По итогам мониторинга эксперты БАЖ пришли к выводу, что государственные медиа «работали на пользу только одного претендента — господина Лукашенко», а его оппоненты «оставались в тени». Эти медиа «не были площадкой для выражения и обсуждения альтернативных или критических взглядов относительно нынешнего положения вещей в стране, перспектив ее развития и будущего». Из оценок государственных СМИ многолетней деятельности Лукашенко следовало, что «ему нет альтернативы, и его непереизбрание будет наихудшим сценарием, из которого будут следовать хаос, война, разделение страны и потеря независимости»” [9].
Подчеркивается неадекватность власти, поскольку она активно борется с тем, что в принципе по закону не является запрещенным, например, символика цвета: “Рассуждая о тех, кто создает во дворах символику борьбы («цепляет профашистские ленточки»), Лукашенко заявил, что их «главная цель — если ничего не получается, как они пишут, мирно, значит, надо устроить гражданскую войну». Заметим, что в самой бчб-символике нет ничего противозаконного. Это признал даже генпрокурор Андрей Швед, встречаясь со студентами БГУИР: «Законом она не запрещена». Правда, тут же добавил: «Но сегодня соотносится с протестными действиями, а при определенных условиях сопряжена с противоправными действиями…». На практике власти преследуют носителей и защитников бчб-символики сугубо за политические взгляды, за желание добиться элементарного — чтобы власть в стране честно избиралась” [10]. А помнится, даже бабушку засудили за продажу красно-бело-красного зефира.
Россия активно защищает продвижение своей точки зрения. Соловьева убрали из “трендов” YouTube, что сразу же вызвало протесты Роскомнадзора: “Ролики телеведущего, которого называют кремлевским пропагандистом, набирают от нескольких десятков тысяч до сотен тысяч просмотров. Роскомнадзор советовал российским журналистам не использовать YouTube из-за “блокировок, маркировок, предупреждений, согласий и иных ограничений в отношении материалов российских СМИ и журналистов”. “Для сохранения возможности надежного и быстрого доступа к контенту” ведомство предлагало переходить на российские платформы. YouTubeограничивал доступ к различным материалам российских провластных СМИ и журналистов, среди них – стрим на канале “Соловьев Live” “Битва за Белоруссию”, а также аккаунт издания “Царьград”” [11].
Это сразу вызвало серию однотипных ответов со стороны властных институций [12 – 14]. Даже Д. Песков успел сказать свое слово. Беларусь в свою очередь потребовала от Польши выдать ей основателей Telegram-канала НЕХТА [15], а в самом Минске задержали администратора Telegram-канала «Белые халаты» [16].
Беларусь в свою очередь фиксирует неадекватность российского освещения своих событий. Основной нарратив естественно таков: “беларусской власти с трудом и только с помощью России удаётся контролировать ситуацию. Соответственно, без политических реформ в выгодном для РФ ключе беларусский кризис будет углубляться” [17]. И достаточно жесткое замечание об инструментарии того, как именно это делается: “российские СМИ привычно воздействуют на своего зрителя, используя различные методы и приемы манипуляции: контрасты, ложь, обращение к эмоциям, отсутствие ссылок на источники, выдернутые из контекста цитаты, риторические вопросы, бездоказательные выводы, повторы”.
Или другой пример “игры” на религиозных различиях: “У российских государственных телеканалов сложился нарратив стратификации беларусов по религиозной и национальной принадлежностям. У зрителя настойчиво формируется впечатление, что в Беларуси существуют религиозные и национальные если и не конфликты, то как минимум недопонимания. И страны Запада активно используют эту особенность для раскачивания ситуации в стране. Акцент делается на использовании католиков для дестабилизации ситуации прежде всего в западных областях Беларуси. При этом создается искусственное противопоставление позиции беларусского Костёла и позиций других религиозных организаций” [18].
Это, кстати, типичный пример усиления поляризации, который активно используется для российских атак извне, например, на Европу или США. Это использование старого правила “разделяй и властвуй: “операции влияния, направленные на население Европы, имеют целью разрыв и создание недоверия. Подход “разделяй и властвуй” нацелен на создание точек раскола на как можно больших уровнях. Россия, как большая держава, будет более легко действовать с фрагментированной Европой” [19].
Это в отношении Европы.Та же модель используется в отношении США. Дж. Морган, бывший советник госдепартамента по дигитальному реагированию на терроризм, говорит: “Широкая российская стратегия совершенно понятно направлена на дестабилизацию страны с помощью фокусирования и усиления существующих разделений, а не на поддержке какой-нибудь одной партии” ([20], см. также [21]).
Исследователи выводят этот опыт даже не из КГБ, а из Штази, когда Путин познакомился с ним будучи в ГДР. В статье с красивым названием “Как Путин проник в сознание Америки” говорится: “Восточно-германская тайная полиция создала метод, известный как Zersetzung или “разложение”, чтобы подавлять восстание без применения открытого насилия. Сутью был подрыв рассудка диссидента, чтобы он потерял желание сопротивления, или словами Штази – “спровоцировать и усилить внутренние конфликты и противоречия внутри враждебно-негативных сил, которые фрагментируют, парализуют, дезорганизуют и изолируют оппонента. Первым шагом в кампании становится определение слабых мест цели – здоровье, семья, финансы – затем бить по ним снова и снова.
Агенты Штази могли проникнуть в квартиру диссидента и переместить картинки или изменить время на будильнике. Они могли отправить секс-игрушку жене цели или послать открытки от неизвестной женщины с требованием помощи на ребенка. Они могли привлечь врачей для предоставления фальшивых медицинских диагнозов или добиться того, чтобы карьерный рост диссидента был приостановлен без объяснения причин. Эти техники были направленными, гибкими и самое главное – эффективными. Все было направлено на то, чтобы расклеить психику диссидента. Оппонент режима ощущал себя в ловушке кафкианских ночных кошмаров. Всюду, куда бы он ни обращался, злые силы преследовали его, хотя он не мог доказать, что это направлено на него. Кто может поверить, что правительство тайно крало его кухонные полотенца? У некоторых были нервные срывы, другие кончали жизнь самоубийством” [22].
И еще для полноты картины: “Россия пытается ослабить иностранного противника изнутри, парализуя его способность к сопротивлению. Она действует с набором союзников, например, олигархов и журналистов, используя разнообразный инструментарий, включая пропаганду и кибератаки. Москва начинает с определения слабых мест страны-цели, этнических, религиозных или политических разделений. Потом Россия создает ощущение недоверия ради разрушения социального контракта. Когда Штази мог ворваться в квартиру человека и включить там электробритву, просто чтобы напугать его, Москва использует хакеров и троллей, чтобы продвигать конспирологические теории и создавать недоверие к властям” (там же).
Получается, что сегодня такую модель воздействия вполне можно создавать и чисто информационно. На это может быть направлено создание неопределенности, доказательств безуспешности действий, нагнетания страхов.
Но гораздо проще власть это делает чисто физическими методами, как в случае известного советского типа давления, когда у человека постепенно убирают все пути к нормальному выживанию. В Беларуси это увольнение с работы и исключение из числа студентов. На человеке ставится клеймо, чтобы он нигде не смог найти защиту. К сожалению, уезжающие студенты, а их готовы принимать другие страны от Германии до Польши, назад скорее всего вряд ли вернутся. Сегодня весь мир ценит мозги, и если их выталкивать, то можно застрять на периферии развития.
Именно так поступали и с советскими диссидентами, так что это возрождение старого опыта. М. Петровский, например, вспоминал: “21 августа 1968 года я получил из Москвы телеграмму о том, что договор на книгу разорван в одностороннем порядке, а набор ссыпан. Помнится, в этот же самый день было получено еще одно сообщение, оба они слились для меня в щедринскую формулу: набор рассыпать, перелить на пули. Бывают такие странные совпадения, бывают. Шестидесятые годы закончились. Меня вышибли из моих занятий детской литературой — и вообще отовсюду. На протяжении двадцати лет (1966—1986) я не мог издать книгу. Мои заявки отвергались или оставались без ответа, рукописи возвращались или терялись безвозвратно. За эти годы я подал в издательства около 40 заявок, а ведь каждая заявка — это проработанный материал, построенная концепция, набросанные фрагменты, и я подумал, что мог бы обогатить литературу принципиально новым жанром — книгой заявок” [23].
Тот же инструментарий прошелся по многим, откуда и возникла даже формула “поколение дворников и сторожей”, части из которых просто не дали права на интеллектуальный труд, а часть не захотела работать сама в гуманитарной сфере из-за ее пересечения с идеологией.
Вот воспоминания В. Скуратовского: “Я с огромным трудом нашел работу в журнале «Всесвіт», я там хорошо поработал несколько лет. Закончилось, конечно, грандиозным скандалом. В 1977-78 году меня оттуда выгоняли за украинский национализм, за статью о Шевченко: «Шевченко в контексті світової культури» («Шевченко в контексте мировой культуры»), март 1978 года. Но по дороге я «поймал за руку» руководителя Союза писателей Украины на плагиате, не хочу называть фамилию, этот человек уже, увы, умер. Ну, и вслед за тем устроил еще несколько публичных скандалов на академических защитах. Поэтому я после этого года два проходил без работы, а после этого меня постепенно социализировали, но более чем на год, на два – не получалось” ([24], см. также [25]).
То есть новизны в том, что мы видим иногда и сегодня, нет абсолютно. Все это было, и закончилось полным проигрышем власти. Давить других в наше время становится резко сложнее, поскольку теперь есть разные экономические, финансовые, политические и медийные центры, которые могут оказать им поддержку.
Физическая война, причем сразу со всеми, развязанная А. Лукашенко, тоже не останавливает конфликт, а загоняет его вовнутрь. Момент же истины заключается в том, что физическими действиями, на что, собственно, и рассчитывает власть, нельзя уже поломать ментальные представления. Они просто уйдут глубже и обязательно проявятся на любом следующем повороте истории.
Хотя, собственно говоря, этот поворот уже наступил. В Украине, например, такая ситуацию привела к отступлению силовиков и бегству президента Януковича.
И. Давыдов жестко формулирует сложившееся положение вещей: “Лукашенко превратил Беларусь в громадную фабрику по производству ненависти. Но у станков-то на этой фабрике стоят простые трудяги в милицейской форме, в бронежилетах и масках. И не просто стоят – стараются, перевыполняют план. Ударники – во всех возможных смыслах этого слова. И толкают страну к кризису перепроизводства ненависти, который их же и сожрет. Лукашенко очнется в своем подмосковном дворце наверняка, начальники их, бравирующие нынче цинизмом, тоже куда-нибудь разбегутся и как-нибудь пристроятся. А они останутся среди моря ненависти, которую сами же и породили” [26].
Все это столкновения и войны, которые базируются на разных моделях мира. Каждая из сторон считает свою модель единственно правильной, отсюда сложности с достижениям компромисса. Потоки обвинений также являются приметой такого рода конфликта. Сложно жить в мире войны, но еще сложнее жить в мире обмана и лжи. И именно так воспринимается населением мир, создаваемый сегодня А. Лукашенко [27 – 29].
Известный беларусский поэт, попавший в заключение, услышал от милиционеров там правило, облегчившее его сидение за решеткой: «Не ищите логики там, где ее нет» [30]. Наверное, это правило можно распространить и на всю Беларусь. Однако модель мира без правил не является адекватной для человеческого разума.
Кстати, Россия сделала такой же алогичный законодательный шаг по признанию физических лиц иноагентами [31]. Политолог Алексей Мухин аргументирует это «партизанской медиавойной», в которой действуют блогеры: “Зря наша система информационного противодействия относится довольно легкомысленно к этой категории — в основном это выходцы из нашей страны, и им обещаны очень широкие полномочия в так называемый особый период, то есть в период беспорядков в РФ. Настаиваю, что проплаченные блогеры и иноагенты в России должны отчитываться перед нашей налоговой системой, что называется, по всей форме. Это самая чувствительная вещь в их работе — мы помним, какой визг поднялся, когда были введены юридические требования к иноагентам» [32]. Плюс к этому их материалы должны иметь соответствующую маркировку при размещении [33].
Все это понятные с точки зрения власти действия, которые выдают ее испуг. Она не может повести за собой, в первую очередь молодое поколение, поэтому тормозит всеми возможными силами любой вариант накопления протестного потенциала, борясь с информацией, а не с причинами ее появления.
А. Мухин четко связывает это с борьбой с оппозицией, например, рассказав о том, что оппозиционный депутат И. Яшин объявил подписку на свой youtube-канал: “Наш ловкач таким образом хочет камуфлировать своё финансирование. У меня, например, нет сомнений, что этим каналом (финансирования) воспользуются внешние источники для пополнения кошельков нашей т.н. оппозиции, давно изыскивающие триста и один сравнительно законный способ поддержки любителей баварского, мальчишей-плохишей. Иноагенты всячески стараются избежать ответственности за внешнее финансирование, но отказываться от него не собираются” [34].
Все это выглядит в определенной степени как какая-то предвоенная ситуация, поскольку, дав свободу гражданам, теперь ее начинают потихонечку забирать, поскольку государство оказалось неспособным конкурировать в аргументации за правоту своей точки зрения. Особенно это касается телевидения, о последних новациях пропагандистов которого С. Митрофанов высказался так: “Мир, который в головах российской политической элиты и который добросовестно с этих позиций описывает Телевизор, не просто прост, а суперпрост: кругом враги, враги должны быть наказаны, а наши границы (ну, нет, нельзя же так прямолинейно, не границы государств, а границы влияния) существенно расширены в целях национальной безопасности. Но, пожалуй, даже в Телевизоре я не встречал раньше столь откровенного стремления поджечь пророссийский переворот, как в случае армянской ситуации по итогам войны с Азербайджаном, и столь явно демонстрируемую заинтересованность в победе конкретно пророссийского кандидата на конкурентных выборах, как в Молдове” [35].
И в это хорошо вписывается борьба за свободу в YouTube, откуда чужеземные люди посмели убрать В. Соловьева. Но все видят эту борьбу по-другому: “Понятно, что защита свободы слова и информации – это для властей только предлог. В реальности соцсети повсеместно – и даже в родных для них США – выступают едва ли не главными организаторами и пропагандистами оппозиционной деятельности и протестов. В России оппозиция сидит в YouTube поголовно, Twitter и Facebook тоже являются для несогласных нужными инструментами для связи и коллективного информирования, хотя, конечно, эту роль все больше забирает себе Telegram. Поставить под контроль соцсети и мессенджеры – это, конечно, задача-максимум, но даже лишь затруднить оппозиционерам их использование – и то уже будет неплохо. Вопрос только в том, а насколько значим для международных медиаплатформ их российский сегмент” ([36], см. также [37 – 38]). В это же время Беларусь экспериментирует с методами еще советского КГБ [39 – 40]. И жестче всего власть разбирается с журналистами, видя в их работе важную угрозу своей деятельности [41 – 50].
А В. Соловьеву хорошо ответила И. Петровская: “В раздел «В тренде» попадают ролики, которые набирают больше просмотров по сравнению с другими, ранее опубликованными. Для справки: у канала «Соловьев. Live» 495 тысяч подписчиков. У авторского канала «вДудь» по состоянию на ноябрь 2020 года более 8,27 миллиона подписчиков и более 1,1 миллиарда просмотров. Есть на кого равняться и к чему стремиться начинающему блогеру Владимиру Рудольфовичу Соловьеву. Роскомнадзор ему в помощь” [51].
К тому же, его не очень лелеют и зрители, заявляющие прямо: “эта телепередача продолжает выполнять задачу современного российского телевидения, а именно — продвигать идею о том, что никто, кроме Путина, не может возглавлять Россию и защищать ее интересы. Еженедельное вдалбливание в голову идеи о том, что Путин — глава всего и бессменный лидер нации, напоминает мне идеологию СССР и некоторых западных стран в тридцатых годах прошлого столетия. Как вы помните, ни к чему хорошему ни граждан, ни самих лидеров это не привело” [52 – 53].
Беларусь не хочет возврата назад, не жаждет ее и Россия. Но и та, и другая власть видит в советских методах управления мозгами свое будущее, забывая, что они были хорошо работающими лишь при закрытых границах. Сейчас такие методы становятся провальными.
Модель мира стоит в центре этих онтологических войн: одна – квази-советская, другая – квази-демократическая. Власть держится за одну, население – за другую. И понятно, что это более сложный тип цензурирования в ситуации официальной отмены цензуры. Теперь это косвенная цензура и даже не текста, конкретного информационного потока, даже самого маленького. В прошлом Советский Союз просто не пускал к нам эту чужую модель. Но она все равно пришла, сначала минимально в зарубежных фильмах, а потом уже широким потоком в перестройку.
При этом дело уже не в пропаганде, развернута не информационная, а физическая война: “Идет огромная карательная операция в масштабах всей страны. Репрессиям подверглись 30 тысяч человек. Есть пропавшие без вести и убитые” [54]. Именно гибель людей делает это уже настоящей войной. И это уже другая реакция: “Ровно в полдень по всему Минску стали раздаваться сигналы машин, сотни людей на «Площади перемен» и в других локациях остановились, подняв правую руку, кто-то с зажатым кулаком, а кто-то с символичным знаком в форме латинской буквы V. Позже станет известно, что по всей Беларуси прошли акции памяти по убитому Роману Бондаренко: в Жодино, в Гродно, Бресте и других городах возникли стихийные мемориалы, а люди встали в «Цепи солидарности»” [55].
Все эти чувства усиливает пандемия, с которой власти не смогли адекватно справиться. Усталость политическая от несменяемости власти соединилась с усталостью от ковидавируса. Новое поколение, выросшее на новых коммуникациях, потребовало и новой власти. Во всех трех пространствах – физическом, информационном, виртуальном – забушевала энергия протеста, которая откинула всю официальную пропаганду, и люди посмотрели на себя и вокруг другими глазами.
Литература
24-25 листопада 2020 року відбувся вебінар «Як писати історії успіху: покрокова інструкція». Організатор — Академія української преси спільно з Національною спілкою журналістів України за підтримки Фонду Фрідріха Науманна за Свободу. Тренери заходу розповіли про все просто, доступно, наочно і так, що учасники самі все змогли повторити.
Протягом двох днів учасники розбиралися в основних елементах історії успіху та методах її створення, а також відразу намагалися написати свою історію успіху.
Президент Академії української преси Валерій Іванов зазначив: «Історії успіху – обов’язкова складова будь-якого проєкту. Те, про що ми не знаємо, образно кажучи, для нас не існує. Тому важливо вміти не тільки робити, але й комунікувати!».
Медіатренерка, менторка, тренерка та продюсерка Жанна Кузнецова доповнила: «Як же написати історію успіху? Це запитують у себе в у нас всі учасники вебсемінарів. Але перше питання, яке ми запитуємо звучить так: для чого і для кого писати? Важливо зрозуміти мету. Вона може бути різною - від мотивації читачів і до звітності щодо певного проєкту. Ми розповідаємо всі секрети і показуємо кейси, які найкраще демонструють різні боки написання історій. Сподіваємось, після спільної роботи учасники професійно напишуть свої історії успіху».
Медіатренер, журналіст, викладач КНУ імені Тараса Шевченка Андрій Юричко зауважив: «Історія успіху - складова розказати про свої досягнення. Тут трохи журналістики, трохи письменства, трохи піарництва. Але, насправді, нічого складного. Аналізуючи домашні завдання з написаними за вечір історіями успіху ми бачимо навіть такі, які заслуговують потрапити на телеекран чи у великі медіа. А це означає, що нічого складного тут не має».
Gefördert durсh die Bundesrepublik Deutschland
За підтримки Федеративної Республіки Німеччина
Академія української преси та Національна спілка журналістів України запрошують журналістів та блогерів взяти участь у відкритому лекторії "Пошук інформації, джерела, експерти, мультимедійні інструменти для журналістів" від тренерів «Регіональної мережі журналістів за сталий розвиток на Донбасі».
Захід пройде у п’ятницю, 27 листопада, у формі лекторію з шести коротких 20-хвилинних бліц-презентацій досвідчених медіа-тренерів, які є активістами НСЖУ.
Тренери є наставниками 60 журналістів та блогерів, що об’єднані в навчальний проект «Регіональна мережа журналістів за сталий розвиток на Донбасі», який реалізується АУП та НСЖУ за підтримки ООН.
Програма відкритого лекторію:
«Фейки і стереотипи про Донбас. Чому вони виникають та як їх подолати?» (Ліна КУЩ, Перша секретар Національної спілки журналістів України);
«Як зробити соціально важливі теми цікавими? Мультимедійні інструменти для журналіста» ( Ілля СУЗДАЛЄВ, керівник українського представництва польського телеканалу БЕЛСАТ);
"Трансформація промислових регіонів Донбасу. Пошук інформації, джерела, експерти" ( Лариса БІЛОЗЕРОВА, медіатренерка, редакторка порталу Green Efficiency)
«Фактчекінг для журналіста і редактора» ( Гліб ГОЛОВЧЕНКО, секретар НСЖУ, керівник телеканалу ТАК-TV (Миколаїв)
"Чому важко боротися з пропагандою?" (Сергій ГУЗЬ, керівник ІА «Пильний погляд», член Комісії з журналістської етики, представник КЖЕ в Консультативній комісії з протидії пропаганді (Мережа органів медійного саморегулювання)
«Адаптація інформації теле- та радіотекстів для діджитал-платформ. Кепшини. Критерії вимірювань ефективності діджитал-матеріалів» ( Наталія ДИМНІЧ, журналістка Суспільне:Карпати, викладачка журналістики (Івано-Франківськ)
Для участі у лекторії просимо зареєструватися за формою:
Участь є безкоштовною.
Початок заходу – о 10:00 у п’ятницю 27 листопада. Тривалість – до 12:30.
Проєкт реалізовується Академією української преси спільно з Національною спілкою журналістів України в межах Програми ООН із відновлення та розбудови миру за фінансової підтримки урядів Данії, Швейцарії та Швеції.
Програму ООН із відновлення та розбудови миру реалізують чотири агентства ООН: Програма розвитку ООН (ПРООН), Структура ООН з питань гендерної рівності та розширення прав і можливостей жінок (ООН Жінки), Фонд ООН у галузі народонаселення (UNFPA) і Продовольча та сільськогосподарська організація ООН (ФАО).Програму підтримують тринадцять міжнародних партнерів: Європейський Союз (ЄС), Європейський інвестиційний банк (ЄІБ), Посольство США в Україні, а також уряди Великої Британії, Данії, Канади, Нідерландів, Німеччини, Норвегії, Польщі, Швейцарії, Швеції та Японії.
Розмова журналістів та редакторів із
професором Валерієм ІВАНОВИМ, автором першого в Україні підручника 
«Журналістська етика», президентом
, членом
Андрієм ЮРИЧКО, кандидатом філологічних наук, викладачем
Олександром ГОРОХОВСЬКИМ, керівником фактчек-проекту
Стандарти журналістики в часи пандемії Як перевіряти інформацію і не розповсюджувати фейки Як обирати експертів та джерела інформації Як розповісти історію, зберегти лікарську таємницю, не розкрити персональні дані та не зашкодити пацієнту і його родині Аналіз успішних (і не дуже) прикладів. До участі запрошуються журналісти та редактори місцевих, регіональних та всеукраїнських медіа, медіаексперти та громадські активісти у сфері медіа. Активна участь і додаткові запитання вітаються від учасників.19-20 листопада відбувся вебінар «Як стати публічним. Створюємо бренд». Організатор — Академія української преси спільно з Національною спілкою журналістів України за підтримки Фонду Фрідріха Науманна за Свободу.
Сучасна молодь сьогодні мріє про популярність, але не всі знають як правильно створити свій власний бренд, з цим і розбиралися тренери і учасники протягом двох днів.
Тренери розповіли що таке особистий бренд, чого не варто робити при створенні особистого бренду, як краще взаємодіяти з підписниками, як оформити свій профіль у Facebook з позиції особистого бренду, які кроки необхідно зробити в роботі над особистим брендом. Теоретичні знання учасники відразу відпрацьовували на практиці: аналізували профілі відомих журналістів і створювали правильні пости й тощо.
Президент Академії української преси Валерій Іванов зазначив: «Створення медійного, і не тільки медійного, бренду важливе завдання у будь-який, тим більш нинішній інтерактивний час, коли треба боротися за увагу цільової аудиторії. Тому учасників, як завжди, багато».
Засновник Школи універсального журналіста та Всеукраїнського конкурсу «Я – журналіст!», викладач кафедри журналістики Національного університету «Острозька академія», Секретар Національної спілки журналістів України Віталій Голубєв розповів: «Мене надихнув широкий спектр застосування інструментів роботи над особистим брендом, який продемонстрували самі учасники. Це і робота прес-служби з формування іміджу керівника, і просування власної експертності для педагога, і ефективна самопрезентація студента для потенційних роботодавців... Радий, що про все це вдалося поговорити і не лише поговорити, а й розглянути практичні прийоми для усвідомленої, цілеспрямованої діяльності в інформаційному просторі».
Медіатренер, журналіст, викладач Національного університету «Острозька академія» Сергій Штурхецький відзначив: «Студентка і дитячий письменник, львів’яни і луганчани - усі вони ці два дні захопилися створенням особистого бренду, ділилися досвідом, дискутували. Приємно було спостерігати, як просто на очах змінювалися їх особисті профілі та організаційні сторінки у соцмережах. Вдячний організаторам за можливість долучитися до зростання майже трьох десятків нових інформаційних брендів».
Gefördert durсh die Bundesrepublik Deutschland
За підтримки Федеративної Республіки Німеччина
Польський журналіст Петро Андрусечко, співробітник Gazetа Wyborczа та сервісу Outriders розповідає як пандемія вплинула на розвиток медіа в Польші.
Звісно, пандемія викликала зміни на медіа-ринку, у роботі редакції і самих журналістів. З одного боку, зростають кризові явищі, але з іншого – зростають можливості.
«Привіт, мені цікаво дізнатися, як ви справляєтеся з роботою кореспондента на той час. Адже для цього потрібно якомога більше соціальних контактів, в той час як епідемія вимагає звести їх до мінімуму.
У мене проблема з цим, і я хотів би почути вашу думку. Якби це стосувалося лише нас, я впевнений, що ми всі були би вкрай активними. Але щоразу, коли я розмовляю з людьми, особливо з людьми похилого віку, я думаю, що можу заразити їх...
Оскільки «неосновний персонал» („non-essential employees”) повинен залишатися вдома, виникають питання про наш статус. Наскільки суспільний інтерес, а таким є безумовно інформування, що відбувається за кордоном виправдовує нашу присутність у заводах, громадських місцях? Подорожувати чи сидіти на місці? Як мінімізувати ризик для співрозмовників? Якщо хтось погоджується на розмову і бере відповідальність за себе [за стан здоров'я], це автоматично дає нам зелене світло? Чи не обов’язково, адже, наприклад, ми можемо говорити з неосвіченою людиною з провінції, яка не усвідомлює загрози, а ми повинні розуміти усі ризики.
Звісно, що треба більше працювати за допомогою Інтернету та телефону, дотримуватися дистанції у розмовах, але усіх питань це не вирішить.
Отже, тут є проблеми і практичні, і етичні».
Ось такий лист я та ще декілька журналістів, які працюють у Газеті Виборчій, отримали від одного із закордонних кореспондентів цього видання. Усі ми відповідали по різному, в основному наголошуючи на проблемі ризику відносно співрозмовників, героїв наших матеріалів. Втім, дехто зазначив, що його журналістська діяльність звелась до редакторської та домашньої роботи.
Це ілюструє, наскільки раптово Covid-19 змінив наш спосіб і стиль праці. Але ці вимушені зміни торкнулися не лише журналістів, а й цілих редакцій, власників і, в ширшому значенні, усього медіа-ринку Польщі та інших країн.
Зміна моделі роботи журналіста
У відповідь на згаданий вище лист я особисто відповів, що нинішня ситуація трохи нагадує роботу на війні. Журналіст сам повинен оцінити ризики. Не усі кореспонденти заходять в окопи, навіть коли їдуть у зону конфлікту. Так само було й тепер: дехто вирішив працювати вдома, щоб ізолюватись. Інструменти для дистанційної роботи давно нам відомі – телефонний зв’язок та Інтернет.
Але є речі, які неможливо описати вповні користуючись сучасними технологіями зв’язку. Йдеться про дуже прості, навіть тривіальні справи. Як функціонує місто в період карантину: транспорт, магазини, атмосфера на вулицях, а також, наприклад, ринок нелегальних послуг тощо. Вам просто потрібно виходити і перевіряти це, щоб зображення та опис, які ми пропонуємо одержувачу, були пластичними. Але журналісти, як і військові репортери, що працювали на передовій, були у лікарнях, супроводжували машини швидкої допомоги. Відтак, вони не лише інформували читачів загалом, але й готували великі репортажні матеріали.
Коли у перші місяці карантину я читав у соціальних мережах дописи своїх друзів про те, що вони проводять свій час, надолужуючи читання літератури, я їм заздрив. Більшість відомих мені журналістів отримали значно більше роботи, оскільки попит на інформацію збільшився.
Польське прес агентство (PAP) спільно з Інститутом розвитку інформаційного суспільства провели дослідження на тему «Робота журналіста під час коронавірусу і локдауну». Згідно з опитуванням, 57% опитаних журналістів визнали, що під час пандемії вони працюють набагато більше, ніж раніше (65 % з них працюють в інтернет-порталах). Ще 59% журналістів визнали, що ситуація вимагає від них швидшої реакції при створенні новинних.
Цікаво, що у першу чергу читач прагнув інформації, пов’язаної з пандемією, тому іноді було важко прорватися з іншими темами з-за кордону, окрім пандемічних (звісно, це не означало, що вони повністю відсутні). Але через деякий час з'явилася певна втома від теми коронавірусу, виникла потреба у висвітлення інших проблем з-за кордону.
Зміна на ринку медіа
Пандемія прискорить рішення деяких власників ЗМІ закрити друковані видання і перейти винятково в Інтернет. У Польщі в кінці березня один з головних тижневиків Wprost перестав виходити у паперовій версії.
За даними Спілки контролю за розповсюдженням преси (Związek Kontroli Dystrybucji Prasy) від серпня 2020 року обсяги щоденних продажів друкованих видань впали на 19,3% порівняно з минулим роком[1].
Продажі Gazeta Wyborcza у 2020 році впали на 32% порівняно з 2019 роком (з 95779 до 65137). Це частково пов'язано з кризою на ринку дистрибуції, карантин тільки поглибив цю кризу.
З іншого боку, збільшується кількість електронних підписок на газети і журнали. У квітні кількість електронних підписок на Газету Виборчу, зросла на 20 тис. Таким чином, Gazeta Wyborcza налічувала у червні 2020 р. 243 тис. електронних підписників.
Міжнародне товариство періодичної преси (fr. Fédération Internationale de la Presse Périodique) підготували рапорт „Global Digital Subscription Snapshot 2020” про зміни на ринку цифрової підписки під час пандемії[2]. За їх даними (перший квартал 2020 року). У список потріпили 71 видання. На першому місці американський “New York Times”, який має вже 5,6 млн. підписників. Наступні місця посіли “Wall Street Journal” (2,2 млн.) та американський щомісячник “Game Informer” (2,1 млн), а також “Washington Post” (2 млн). на п’ятому місця британський “Financial Times” (1,1 млн).
Gazeta Wyborcza опинилась на 21 місці у глобальному списку на та 10 місця в європейському рейтингу. Вона випередила між іншим “New Yorker” (167 тис. підписників), шведське видання “Dagens Nyheter” (222 тис.) та італійське „Corriere della Sera” (133 тис.).
У той же час трафік на двох порталах, пов'язаних з газетою (wyborcza.pl i gazeta.pl), збільшився втричі. У березні 2020 року сайт Wyborcza.pl відвідали 7,93 млн користувачів (зростання за рік становить 78,6%), які переглянули його 70,55 млн разів (зростання на 139,15%).
Збільшення читацької аудиторії безпосередньо не відбивається на показниках великих традиційних медіа, адже основою їх прибутку є реклама, яка впала на 40-50%. Таким чином, профспілки побоюються чергової хвилі звільнень.
В результаті пандемії, через те, що більшість журналістів Gazeta Wyborcza перейшли на дистанційну роботу під час карантину, редакція відмовилась від 10 місцевих офісів. Загалом GW має 20 місцевих філій у Польщі. Чимало інших редакцій польських ЗМІ також перейшли на більш віддалену роботи власних журналістів, і це триватиме ще певний час, оскільки, як бачимо, триває друга хвиля пандемії.
Здається, віддалена робота стане постійним елементом роботи редакції навіть після завершення пандемії.
Пропаганда почувається добре
Проблеми, з якими стикаються ЗМІ і журналісти під час пандемії, не змінились. Йдеться про чесне інформування читачів.
Пандемія лише посилила проблеми, пов'язані з фейковими новинами і маніпуляціями, з якими ми, журналісти, стикаємося щодня.
Можна сказати, що маніпуляції відбуваються на всіх рівнях, від поширення неправдивої інформації про коронавіруси у соціальних мережах, до спроб використовувати пандемію в дезінформаційних кампаніях і пропагандистських цілях (Росія, Китай), а також заяв лідерів країн і окремих політиків (наприклад, Дональда Трампа).
Це означає, що значно більша відповідальність повинні взяти на себе ЗМІ.
Але у випадку таких країн, як Польща і Україна, нові виклики накладаються на старі проблеми. Політика під час пандемії не відійшла на задній фон, навпаки. З огляду на структуру ЗМІ в Україні, де основні телеканали належать олігархам, у ситуації пандемії їх, як і раніше, активно використовують у політичних та ділових цілях. Наприклад, висвітлюється благодійна діяльність політиків, пов'язаних з цими ЗМІ.
У свою чергу, останніми роками у Польщі громадські ЗМІ (телебачення і радіо) перетворились, фактично, на державні. Це, на жаль, означає, що ці ЗМІ давно важко назвати нейтральними. Наприклад, маніпулювання, пов'язані з президентськими виборами, які нинішня влада мала намір реалізувати за будь-яку ціну, незважаючи на пандемію і порушуючи демократичні норми. В кінцевому рахунку вибори перенесли, але урядові ЗМІ відіграли негативну роль під час цього процесу.
Наступний приклад демонструє, як на державних телеканалах у березні 2020 року, коли вже розпочалася виборча кампанія, виділили 9 годин ефірного часу для нинішнього президента, а також від 49 до 4 хвилин для інших кандидатів.
Втім, маніпуляції можуть стосуватись таких тривіальних речей, як музичний хіт-парад (Lista Przebojów Programu Trzeciego) на Польському радіо (третя програма). Треба сказати, що з 1980-х років це була одна з найпопулярніших польських музичних програм. 15 травня у щотижневому хіт-параді перемогла пісня популярного польського рок-виконавця Казіка «Твій біль кращий, ніж мій». У суботу результати голосування зникли з сайту радіо.
У той же день керівництво третьої програми польського радіо заявило, що анулювало результати, оскільки під час голосування відбулися маніпуляції. Але незабаром один з журналістів, який працював на цій передачі, повідомив, що у п'ятницю після публікації результатів один з менеджерів радіо написав йому і попросив дещо зробити з піснею Казіка.
Чим обумовлена плутанина з піснею та хіт-парадом? Казік у своїй пісні критикує керівника партії «Право і справедливість» Ярослава Качинського, який, порушивши карантин, 10 квітня цього року вирушив на варшавське кладовище, щоб вшанувати пам'ять свого брата, колишнього президента, який загинув у смоленській авіакатастрофі у Смоленську в 2010 році. Це тоді, коли цвинтарі були закриті для усіх інших громадян.
Керівництво радіо кілька днів намагалося пояснити ситуацію технічними проблемами. Але все це призвело до однієї з найбільших криз на радіо від 1989 року. На знак протесту пішли кілька відомих і шанованих журналістів, які все ще працювали на цьому радіо, а низка передач не вийшли в ефір.
Цей приклад показує, як легко в Польщі можна знищити громадські ЗМІ. безумовно, вони від початку перебували під політичним впливом, але не настільки.
Пропагандистське телебачення та радіо потрібні чинному уряду, і він піклується про них. На початку березня президент Анджей Дуда підписав акт про компенсацію громадським ЗМІ. Згідно з цим рішенням, цього року TVP та Польське радіо отримають додаткові кошти у розмірі 1,95 млрд. злотих, тобто майже 513 млн. доларів США, щоб мінімізувати втрати під епідемії коронавірусу. Це сталося, незважаючи на протести опозиції, що ці кошти потрібні насамперед на медицину у зв'язку з пандемією коронавірусу.
Щоб зрозуміти, наскільки державне телебачення стало рупором пропаганди, достатньо провести один день з інформаційними програмами польського державного телебачення TVP. Все, що вам потрібно зробити, – це прочитати інформаційні рядки внизу екрану. Кілька років тому російський виконавець Вася Обломов записав відео до своєї композиції «Нести херню»[3], в якій багато роздумів про російські пропагандистські медіа. Виявляється, що польське державне телебачення дуже нагадує російське. Один з непрофесійних виконавців на початку листопада записав композицію, весь текст якої складається з цитат, взятих з тим самих стрічок інформаційних програм TVP[4].
В Індексі свободи преси, який щороку публікує організація Репортери без кордонів, у 2020 році в Польщі зафіксовано чергове зниження на три позиції, в результаті країна посідає у цьому рейтингу 62 місце.
Деякі критики польського медіаринку навіть вважають, що слід попрощатись з надією на створення польської BBC і єдиним рішенням після зміни влади має бути ліквідація державних ЗМІ і створення умов для тіснішої співпраці з західними медіа-корпораціями, оскільки саме вони захистять діяльність журналістів від політичного тиску.
Нові виклики – нові можливості
Те, що становить проблему для великих ЗМІ, може означати нові можливості нових для невеликих засобів масової інформації, які можуть зміцнити свої позиції. Наприклад, зростає число донорів, які готові платити за надійну незалежну журналістику. У нас в Outriders склалася хороша ситуація: на початку карантину ми мали гарантований бюджет на найближчий період. Однак низку заходів ми не можемо реалізувати через карантинні обмеження: репортажні проекти, заходи для журналістів.
З іншого боку, наша редакційна команда інтернаціональна, ми щодня працюємо у різних частинах світу. Наприклад, онлайн-спілкування і використання Zoom – це повсякденне життя для нас від самого початку проекту. Одночасно з пандемією ми вирішили запустити новий сервіс «Радар», де ви можете знаходити і відправляти інформацію про протестовані або реалізовані проекти, дії і рішення, спрямовані на боротьбу з наслідками коронавіруса. Це глобальний проект, яким керує один з редакторів, що проживає зараз у Шрі-Ланці, і в ньому також беруть участь журналісти з різних країн, у тому числі з Білорусі, Тайваню, Бразилії та Ботсвани. Сайт працює на умовах відкритої ліцензії, відтак опубліковані матеріали можуть бути використані редакціями по всьому світу. Розвиваємо і розширюємо діяльність сервісу Unblock, який є присвячений подіям в країнах га схід від Польщі.
Журналістські заходи, які Outriders запланував на 2020, початок 2021 року, довелося перенести в Інтернет.
Всупереч тенденціям великих традиційних ЗМІ, цього року ми вирішили орендувати офісне приміщення для редакції. За цим рішенням стояло два чинники. По-перше, ми побачили, що в ситуації тривалого карантину, коли взаємодія обмежується відеоконференціями, нам потрібно безпечне місце для реальних редакційних зустрічей, особливо коли мова йде про нових найманих працівників. По-друге, через викладення деяких проектів у мережу необхідно розширювати виробничі можливості, тобто створювати власну студію, де можна працювати над підкастами та відео контентом.
Карантин – сприятливий час для вдосконалення нашої продукції за формою та змістом. Водночас це не означає, що цього року ми повністю відмовились від журналістики. Наші співробітники здійснювали різні проекти у різних частинах світу. Ми були і є в Білорусі. Ми здійснили дві поїздки на Донбас. Реалізований є проект в Лівані та інші ініціативи.
Водночас, як завжди, ми зосереджуємось на інноваціях та співпраці. Разом з Google ми запустили спільний проект у червні на певний період. За допомогою Google Assistant досить було сказати фразу «cкажи мені щось хороше», щоб отримувати на екрані смартфона статті, що розповідають про позитивні історії з усього світу (з серії solution journalism).
[1] https://www.bankier.pl/wiadomosc/Sprzedaz-dziennikow-w-sierpniu-spadla-rdr-o-19-3-proc-do-466-tys-sztuk-ZKDP-7975574.html [доступ: 07.11.2020].
[2] https://www.fipp.com/resource/global-digital-subscription-snapshot-april-2020/# [доступ: 07.11.2020].
[3] https://www.youtube.com/watch?v=4_2qNABaZOE [доступ: 07.11.2020].
[4] https://www.youtube.com/watch?v=w-9sOuAJcCM&fbclid=IwAR2KeQmUw4jolcwLwMIqo9urovRPiV-xPk5vE8whDtbWKyqWgWLFjqMYQLg [доступ: 01.11.2020].
Експертний зріз ситуації «Медіа та пандемія» створений в межах проєкту «Вивчай та розрізняй: інфо-медійна грамотність», що виконується Радою міжнародних наукових досліджень та обмінів (IREX) за підтримки Посольств США та Великої Британії, у партнерстві з Міністерством освіти і науки України та Академією української преси.
18-19 листопада 2020 року відбувся четвертий модуль вебсемінару «Ігри експертів: мистецтво маніпуляцій», який мав назву «Експертна думка: як розпізнати аргументи та викривати дезінформацію».
Організатор — Академія української преси за підтримки Представництва Фонду Конрада Аденауера (філія у Харкові).
Завдяки тренерам учасники дізналися, як формуються суспільні наративи; як переконатися в експертності за допомогою відкритих джерел; як визначити прийоми та техніки маніпуляції та як розпізнати аргументи та викривати дезінформацію.
Президент Академії української преси Валерій Іванов зазначив: «Хто ж має виступати як експерт у медіа? Коли це дійсно незаангажовані знавці, а коли просто інструмент впливу. З цим вдалося розібратися учасникам тренінгу».
Медіатренер, керівник фактчек-проекту «БезБрехні» Олександр Гороховський розповів: «Сучасний інформаційний міф – це потужна суміш з фейків і цілих сфальсифікованих історій, маніпуляцій та суджень із штучно вибудуваною логікою. Як правило, для «маскування» у міфі використовуються і елементи достовірних даних. Подібний «коктейль» надзвичайно потужна і підступна зброя інформаційних війн».
Медіатренер, журналіст, викладач Національного університету «Острозька академія» Сергій Штурхецький відзначив: «Цього разу перед нами стояло завдання «не купитися» на фальшиву експертну думку. Це, насправді, найважче, бо експерт/експертка може бути справжнім/справжньою, а от експертна думка – це маже завжди маніпуляція. Контекст цитати, час, місце – все важливе. Нам було надзвичайно приємно, що нашим учасникам і учасницям представлені приклади вдалося проаналізувати, а знайдені в інформпросторі думки експертів – чітко класифікувати за наявними маркерами маніпуляції».
Захід організований Академією української преси за підтримки
Представництва Фонду Конрада Аденауера в Україні
Ми створили цей експертний зріз, щоб допомогти закріпити вироблений імунітет до раціонального споживання інформації та бути готовим до несподіваних глобальних викликів.
Своє бачення тенденцій медіапростору у період пандемії продемонструють п’ять галузевих експертів.
https://www.facebook.com/aupfoundation
20 листопада запланований ефір журналіста Gazetа Wyborczа та сервісу Outriders Петра Андрусечко на тему: "Як змінилась робота журналістів та масмедіа у період пандемії: польський приклад".
Відразу під час відеотрансляції можна ознайомитися із повним текстом дослідження на сайті АУП.
Попередні відеотрансляції по цій темі.
Експерт з цифрової грамотності Віталіq Мороз. Тема: "Більше впливу. Як розвивалися Інтернет та соцмережі в Україні в умовах пандемії".
Президент Української Асоціації Медіа Бізнесу Олексій Погорелов. Тема: "COVID прискорив трансформацію. Чотири висновки для місцевих медіа".
Голова Національної спілки журналістів України Сергій Томіленко про вплив епідемії COVID-19 на журналістику та локальні медіа в Україні.
Не дозволимо собі потрапити у пастку, спричинену коронавірусом. Давайте скорювати антиглобалізаційну інфекцію разом! У тому числі й на інформаційному рівні!
Експертний зріз ситуації «Медіа та Пандемія» створений в межах проєкту «Вивчай та розрізняй: інфо-медійна грамотність», що виконується Радою міжнародних наукових досліджень та обмінів (IREX) за підтримки Посольств США та Великої Британії, у партнерстві з Міністерством освіти і науки України та Академією української преси.
