Геймифікація, робота зі школами, боротьба з фейками. Про це та інше у нашій розмові з Нуне Саркесян – виконавчою директоркою Центру Медіаініціатив (колишній Internews), громадської організації, яка займається різними проектами у сфері медіа у Вірменії.
- Розкажіть, з чого взагалі починалася медіаграмотність у вашій країні? Як нею зацікавилися і як вона розвивалася?
- Нею ніхто не зацікавлювався (сміється). Насправді, у нас дійсно є історія, пов’язана з цим, тому що, як ви розумієте, поняття медіаграмотності у багатьох країнах Європи та колишнього Союзу, в принципі, з’явилося в останні 10-15 років. Актуалізується воно по-різному – у кожній країні в залежності від того, які політичні процеси відбуваються в першу чергу, наскільки дійсно важливо усвідомлювати, що відбувається в медійному середовищі, і наскільки медіа позитивно чи негативно можуть впливати на суспільство. Саме з цими процесами пов’язане розуміння, використання, іноді маніпулювання поняттям medialiteracy – медіаграмотність.
Ми вже дуже давно, напевно, років 10 як говорили про необхідність розвивати цю сферу і залучати суспільство у більш широкому сенсі до медійних процесів, робити його активним учасником цих процесів з точки зору впливу на медійне середовище і формування позитивних потреб якісних засобів масової інформації. Але наша особиста історія як організації почалася десь у середині 2000-х, коли ми кілька років достатньо активно працювали зі школярами. Звичайно, працювали більше у сфері журналістики: організовували для них літні табори, робили потім з ними реальну телевізійну програму. Цей досвід і розуміння необхідності роботи з молоддю потім дуже сильно вплинув на те, що саме ми стали впроваджувати у сфері медіаграмотності.
Проектами в області медіаграмотності ми почали займатися десь із 2010-го року. Перше, що ми зробили – розробили курс для шкіл. Ми розуміли, що починати треба зі шкіл, а точніше – з освіти. І це було найскладнішим. І складно досі, тому що увійти до школи зі своїм предметом нелегко. Це пов’язано не лише з бюрократією, але також із певними концептуальними питаннями, питаннями реального дизайну програми для шкіл, оптимізації, роботи кредитної системи у школах. Точніше, її не роботи. І так далі.
Одним словом, ми уклали посібник, що був направлений у першу чергу на учителів. Але насправді він являв собою водночас і сам курс по медіаграмотності. Цей курс складається з 10 уроків-частин. Кожен із цих уроків можна, в принципі, провести протягом однієї години або протягом одного року. Це залежить від того, наскільки ти заглиблюєшся у конкретну тематику кожного дня, або кожного уроку. Потім ми пішли далі і зробили комп’ютерну гру, що стала частиною курсу. Тобто кожний розділ гри пов’язаний з кожним уроком. Далі ми почали працювати з учителями, проводити для них тренінги на базі посібника, надавати їм посібники і курси, допомагати впроваджувати усе це, намагатися працювати з Міністерством освіти. Цей тип роботи триває у нас досі, і ми його вважаємо дуже важливим, тому що навіть в умовах невеликої Вірменії і всього, скажімо так, 1400 шкіл, дійти до кожного вчителя, до кожної школи, а тим більше до кожного учня – не дуже легко. Тому ми розглядаємо це як довгостроковий процес. При цьому ми розуміємо, що посібник потребує періодичного перегляду, оновлення.
Ми йдемо різними шляхами. Складаємо, наприклад, збірник додатків за різними тематиками, який являє собою антологію додаткового читання для вчителів. Їм потрібно працювати над собою, а вірменомовної професійної літератури не дуже багато.
Крім того, ми робимо дуже багато інших різних кроків. У нас є сайт Media.am, що являє собою медіакритику і аналітику. Там є кілька розділів, які безпосередньо торкаються питань медіаграмотності і спрямовані на більш широку аудиторію. Наприклад, це розділ «Перевірено / Verified», де публікуються матеріали, які пов'язані з фактчекінгом, фейкньюс. У нас дуже багато відеоматеріалів – ми самі їх створюємо. У нас багато медіаматеріалів, які є соціальною рекламою, спрямованою на більш широкий загал або є частиною навчального курсу, де ми намагаємося якось поширити цінності, принципи й етичні норми журналістики.
- До цього залучаються різні люди, не лише журналісти, правильно?
- До виробництва ми намагаємося все-таки залучати людей, які мають відношення до медіа. Це різні люди, що живуть не лише у Вірменії, а й за її межами. Це, наприклад, наші консультанти, які приїжджають до Вірменії. Ми працюємо з ними і використовуємо їхній досвід, їхнє слово, їхню харизму для того, щоб поширювати ідею.
Ми продовжуємо працювати з дітьми, зі студентами, з громадськими організаціями, проводимо для них різні тренінги. Дуже багато працюємо також із бібліотеками. Ми розглядаємо їх усіх усе-таки як фахівців освіти, як людей, що є мультиплікаторами за своєю суттю і можуть поширювати знання.
Ми працюємо в галузі комп'ютерних ігор. Намагаємося їх продюсувати і пов'язувати їх із загальним контекстом освіти в медіаграмотності. Наприклад, Медіазнайка. Вона, до речі, перекладена українською – ми дуже успішно попрацювали з Академією української преси. Друга гра, вона більше стосується інформаційної безпеки, називається Цанцар, від вірменського слова «мережа» – людина, яка живе в мережі, можна так спробувати перекласти. Гра являє собою базовий тренінг, який заснований на навичках користувача, знаннях безпеки у вигляді роботи в мережі, з телефонами, з гаджетами тощо. І третя гра, яку ми зараз закінчили і робимо до неї ще настільну версію, називається «Пригоди Літератуса» – вона стосується фактчекінгу.
Напевно, ще я обов'язково відзначу Медіамузей, який називається Lratun. У перекладі це «будинок новин». Це така маленька версія американського Ньюзіума – музею новин, де ми намагаємося створювати колекції, пов'язані з історією висвітлення різних найважливіших подій або явищ в Вірменії, тобто роботи журналістів. Ми намагаємося це робити мультимедійними, інноваційними способами. Звичайно, у нас не дуже багато можливостей, ми не можемо створювати величезний музей. Але маленький, який є мобільним і може подорожувати країною, який поміщається в певній кількості тачскрінів і комп'ютерів і являє собою також інтерпретацію усіх подій, які були пов'язані з висвітленням, з роботою журналістів, переказ, рефлексію цих подій з точки зору людей, які були безпосередніми учасниками і творцями цього новинного контенту, цілком можемо. Ми реально зараз вже робимо 3-ю експозицію. Перша мала відношення до 25-річчя землетрусу 88-го року у Вірменії і роботи журналістів у ці дні. Друга була історією висвітлення корупції у Вірменії – називалася «Журналісти проти корупції». І зараз ми робимо історію цензури та пропаганди у Вірменії. В основному все це стосується періоду останніх 30-ти років, тобто періоду незалежності республіки.
- А взагалі держава, державні установи зацікавлені в поширенні медіаграмотності, підвищенні її рівня?
- Напевно, ви знаєте, що у нас пройшли серйозні політичні зміни у 2018-му році – зміна влади, революція – процеси, які люди називають «оксамитовою революцією». І зараз ми, звичайно, знаходимося у серйозному процесі трансформації.
Мушу сказати, що ще за минулої влади ми почали працювати з Міністерством освіти і дуже ефективно продовжуємо працювати зараз. У листопаді ми провели тиждень медіаграмотності спільно з Міністерством освіти, і це дуже допомогло залучити велику кількість шкіл, навчальних закладів до цього процесу. Говорити про те, що багато інших інститутів дуже серйозно цим зацікавлені, поки не доводиться. Але те, що зараз ця тема актуальна, про неї взагалі дуже багато говорять – це однозначно. Високий емоційний рівень інформаційного висвітлення політичних процесів у країні безумовно призводить до того, що активізуються інформаційні ресурси і в соцмережах, і в традиційних медіа, і в онлайн-медіа, і на телебаченні. Але є не лише ті, хто намагається підтримати ці процеси. Є дуже багато, скажімо так, чорного піару відносно сьогоднішньої влади. І, звичайно, ми розуміємо, що основне знаряддя проти всього цього з одного боку – це професіоналізм журналістів, з іншого – освіта суспільства. І тут медіаграмотність починає відігравати дуже серйозну роль і тому стає актуальною. Люди усе частіше звертаються не лише до цього терміну, але й починають розуміти, що під усім цим мається на увазі. Але тут прихована небезпека, тому що поняття медіаграмотності може також використовуватися і в цілях пропаганди.
- Ну і наостанок, може, у вас є кілька порад, виходячи з досвіду, який ви отримали протягом розвитку медіаграмотності у вашій країні. Щоб ми щось не повторювали, щось навпаки повторювали, щоб краще і швидше розвивати медіаграмотність.
- Ви знаєте, я навпаки постійно намагаюся у всіх учитися сама. Я думаю, що весь цей досвід і всі продукти, дії, які ми робимо, у всякому разі в тому середовищі, яке має загальнополітичне минуле, історичне минуле в якомусь сенсі, загальні тенденції розвитку сьогоднішньої демократії і суспільства, напевно, це все повинно бути схоже на великий казан, куди ми скидаємо всі наші новаторські ідеї і, можливо, не завжди новаторські, але ті, які працюють. Тому що не завжди потрібно йти за новаторством, потрібно ще думати і про те, які прості традиційні методи навчання можуть бути ефективними. Так ось, все це кидати просто в один казан і потім діставати за потреби. Тому я б порадила нам всім давати одне одному поради, частіше зустрічатися і намагатися обмінюватися досвідом.
Держзамовлення для ЗМІ, інноваційні технології, прозорість медіа. Про це та інше у нашому інтерв’ю з Гульнарою Асанбаєвою – регіональним консультантом Internews (до її регіону входять Казахстан, Таджикистан та Узбекистан).
- Коли медіаграмотністю зацікавилися і почали займатися у вашій країні?
- Я особисто почала займатися медіаграмотністю в 2006 році, тут, у Києві. Наступного року у Львові проходила міжнародна школа, яка була організована Фондом Сороса і американською журналісткою Христиною Демкович, що зараз живе в Києві. Але ця школа відрізнялася тим, що була в основному теоретична, оскільки слово «медіаграмотність» поки ще ні про що не говорило. Але в Казахстані були окремі люди, які пройшли навчання за кордоном: в Європі, Штатах. Ми проводили епізодичні заходи, конференції, проте широкого масштабу явище тоді не набуло.
Інтерес до медіаграмотності, звичайно, піднявся після того, як ми стали говорити про такі явища, як постправда, фейкові новини. На даний час у нас здійснюються три великі програми. У першу чергу це програма IREX Europe. У 2017 році я пройшла у них підготовку. Тренером тоді був відомий в Україні і не лише Сергій Штурхецький. Він виявився моїм колегою – теж університетський викладач, у нас однаковий науковий ступінь. І я повинна сказати, що саме цей тренер у вересні 2017 року став для мене стимулом, щоб відновити свої знання. Медіаграмотність повинна йти в ногу з часом, оскільки інформаційні технології не стоять на місці. І потрібно постійно працювати над собою для того, щоб бути на одному рівні з інноваційними технологіями. На цьому тренінгу у Сергія Штурхецького нас було 24 людини, але чомусь лише я стала займатися практичними тренінгами. На мій погляд, ті, хто хоч раз займався проблемами медіаграмотності, хворіє цим все життя. Тому що це – процес критичного ставлення до життя, те, без чого сьогодні неможна жити. Мистецтво не бути об'єктом чиїхось маніпуляцій.
- А що привело вас у медіаграмотність, чому ви зацікавилися цією темою?
- Я працюю в університеті КІМЕП (Казахський інститут менеджменту, економіки і прогнозування). Цей університет організований за американською кредитною системою. Це перший навчальний заклад Казахстану, де навчання ведеться англійською мовою, а критичне мислення і методи дослідження – основні предмети в програмі департаменту масових комунікацій, де я працюю з 2003 року.
Узагалі-то за освітою я журналіст, у мене дуже великий досвід практичної роботи. У 1996 році, після розвалу Радянського Союзу, я організувала програму журналістики у себе в Костанаї (місто в Казахстані – прим. авт.). І це змусило мене переглянути всі попередні уявлення про журналістику, яка за радянських часів була чисто пропагандистським ремеслом. Це змусило мене в майже 50-річному віці відновити мої заняття англійською мовою. Я зрозуміла, що інформації тільки однією мовою зовсім недостатньо для того, щоб формувати певні погляди на події, що відбуваються. А російська мова у нас як була на провідних позиціях, так і лишається. І зараз це призводить до спотвореного, або одностороннього, так буде точніше, уявлення про те, що нам показують засоби масової інформації. І оскільки я працюю в казахському університеті, організованому за американською системою, то професійні стандарти журналістики, звичайно ж, вимагають перевірки інформації принаймні за трьома джерелами. І це була основа основ тієї журналістики, якій ми навчали і продовжуємо навчати наших студентів. У радянській практиці цього не було. Взагалі не було поняття посилання на джерело.
Потім я почала займатися проблемою прозорості засобів масової інформації. Це нова проблема, тому що поняття об'єктивності застаріло. Об’єктивності немає. Чому? Тому що ми знаємо одне з основних правил медіаграмотності – засоби масової інформації завжди несуть на собі відбиток чиїхось поглядів, якоїсь ідеології, якогось сенсу. Прозорість вчить нас працювати з джерелами. Для чого? Для того, щоб кожен споживач інформації міг скласти власну думку про предмет, виходячи зі свого досвіду і порівнюючи різні джерела.
У нас (в Казахстані – прим. авт.) найбільш закрите питання, напевно, так само, як і в Україні, це питання про те, кому належать засоби масової інформації. Тому що це ключове питання медіаграмотності – хто платить за інформацію. В Україні є закон про розкриття власників, і я дуже пильно за цим стежу. У нас такого закону немає. Ми вчимо наших студентів, наших слухачів, учасників наших тренінгів працювати з відкритими джерелами для того, щоб все-таки перевіряти, хто володіє засобом масової інформації. Ми вчимо їх працювати не лише з джерелами казахською або російською мовами, ми їх також вчимо працювати з іноземними джерелами. І це багато в чому допомагає проливати світло. Я не скажу, що сьогодні картина абсолютно чітка, її ймовірно ще довго не буде, але в усякому разі люди можуть порівнювати інформацію з різних джерел і робити висновки, що кінцеві бенефіціари можуть бути дуже глибоко заховані від реальних споживачів інформації.
Друга сторона прозорості ЗМІ – що собою представляють самі процеси пошуку інформації: робота з джерелами, наскільки редакції залучають споживача інформації в цей процес, чи є там посилання, це думка чи це факт, як їх розрізняти – це надзвичайно цікаві питання. Ще я вела предмети, методи дослідження засобів масової інформації, тому, природний інтерес до досліджень й аналітика, яка завжди мені імпонувала і яка приносила задоволення, звичайно ж, не могли не привернути мою увагу до медіаграмотності.
У самій медіаграмотності деякі підходи вже застаріли. Ми все ще користуємося медіаграмотністю, яка пасувала до минулого століття. Спочатку народилася медійна грамотність, потім вона переродилася в медійно-інформаційну грамотність. Зараз ми не повинні розділяти медіаграмотність і цифрову грамотність. І все-таки маємо говорити про те, що сучасне критичне мислення неможливе без переоцінки, без аналізу і без досконалого володіння сучасними цифровими інструментами. Молоде покоління набагато перевершило тих, хто старше, і тим більше своїх батьків. У нас, наприклад, в Казахстані є 7-річна дівчинка, у якої свій ютуб-канал – Амінка-вітамінка. У мого онука є ютуб-канал – він сам знімає, причому навчився цьому абсолютно самостійно в Інтернеті. Тобто для того, щоб дорослі були утаємничені в секрети, вони, звичайно ж, зобов'язані вивчити цифрові інструменти. І цим ми намагаємося в силу своїх можливостей займатися.
- Ви торкнулися теми транспарентності, відкритості медіа, я так розумію, що ви в цій сфері багато працюєте. Чи натрапляєте ви на протидію влади?
- Особисто я не натрапляю. Але хочу сказати, що у нас є дуже відомий «Правовий медіацентр», який очолює моя випускниця, моя перша студентка Діана Акремова. Вона якраз займається прозорістю.
У нас є такий засіб, як держзамовлення, і він загрожує тим, що позбавляє можливості конкурувати засобам масової інформації за хороший контент. Обсяг держзамовлення у нас в країні цілком перевищує рекламний бюджет. В останні роки виявилося, що цифри тих сум, які держава виділяє на висвітлення ключових проблем, стали недоступні для громадськості. І врешті-решт цей «Правовий медіацентр» навіть подав до суду на Міністерство інформації, але, на жаль, програв. Тобто, наші спроби працювати з відкритими джерелами наштовхуються на такі речі, як відсутність будь-якої інформації взагалі й протидія з боку законодавства.
Наш закон про засоби масової інформації сьогодні на 99% перероблений, і зараз вже навіть ведуться обговорення, щоб на законодавчому рівні вирішувати питання про акредитацію засобів масової інформації. Бачите, навіть проект цього закону говорить про те, що люди повинні отримувати акредитацію, і їм можуть відмовити в тому випадку, якщо в залі не вистачає місць. Але ми ж прекрасно розуміємо, що це ще один прийом для обмеження доступу до інформації журналістам і всім користувачам.
Тому я скажу, що це дуже важкий шлях, але, на щастя, в країні робиться все більше і більше для того, щоб все-таки бюджети зробити прозорими. Виходить, що якась контора з виробництва сінокосарок раптом отримує бюджет на висвітлення будь-якої теми. Ми прекрасно розуміємо, що це підставні контори, що йдеться відмивання грошей. І ми не знаємо, як витрачаються ці кошти, але ж це кошти платників податків, тобто наші власні кошти, і ми не знаємо, як і яким чином вони розподілені. То про яку прозорість може бути мова? Це суцільна маніпуляція.
- Який унікальний досвід ви зібрали протягом своєї діяльності – методики, підходи – щось, чим ви можете поділитись?
- Зараз ми майже закінчили перший посібник з медіаграмотності Internews. Його укладав колектив із шести авторів. Це люди, які давно працюють, проводять тренінги, мають досить високі наукові ступені. Я, наприклад, запропонувала свої власні методики щодо прозорості засобів масової інформації: як, яким чином, за якими параметрами шукати кінцевих бенефіціарів, яким чином визначати ті процеси, що мають бути прозорими. І я хочу сказати, що багато людей не замислюються, кому належать засоби масової інформації. Вони не знають цього. Вони не знають взагалі, як сприймати інформацію. Вони не розуміють, що у інформації повинні бути якісь посилання, джерела. Всі ці речі, коли ми на практиці проводимо тренінги, виявляються дуже потрібними і корисними. Люди ніби отримують цифрову вудку, і я думаю, що це головне.
І друге – ми оновили склад тренерів. Наприклад, у нас є дівчина, яка пройшла навчання у Тетяни Вікторівни (тренер АУП Тетяна Іванова – прим. авт.), а тепер провела власний тренінг. Але вона мала практичний досвід. У нас була рубрика «Хто володіє Казахстаном», і вона якраз працювала з відкритими джерелами, збирала інформацію, кому що належить. Звичайно ж, цей сайт був закритий, але досвід, напрацьований нею, залишився, і ми зараз залучаємо її до діяльності по медіаграмотності. Люди надзвичайно задоволені, бо це дійсно новий цифровий засіб, який допомагає побачити речі не зовсім так, як це підноситься в офіційній пропаганді.
- Питання на злобу дня про медіасистему Казахстану – ви говорили, що держава організовує держзамовлення на висвітлення певних заходів. Нещодавно у нас публікували новину про те, що Астану перейменували на честь колишнього президента. Чи була якась кампанія з висвітлення цього у ЗМІ, можливо, агітація, що це добре?
- Усе відбулося 19 березня. У цей вечір я вже збиралася на літак. 20 березня наш президент склав повноваження, і вже будучи тут, в Києві, я дізналася, що в багатьох містах завзяті чиновники запропонували перейменувати головні вулиці, проспекти своїх міст. На мою думку, ще рано ховати президента, він ще з нами. І цей факт свідчить про відсутність будь-якого критичного ставлення або критичного переосмислення, тому що насправді це не додає авторитету нашому, тепер уже колишньому, президенту. На щастя, сьогодні вранці я прочитала інформацію, що багато пропозицій щодо перейменування вулиць не затверджені. Хтось нагорі одумався. А те, що перейменували столицю – це вже факт. Я можу сказати про своє особисте ставлення – звичайно, мені дуже сумно, тому що відбулося це за помахом палички. Це просто пропозиція зверху. Народ незадоволений – подивіться соціальні мережі. Навіть діти обурені. Я думаю, це дуже поспішне рішення. І ще раз повторюю – авторитету це не додає ні самій владі, ні президенту, що пішов. Я сподіваюся, що люди схаменуться.
25 квітня 2019 року в Одесі відбувся черговий тренінг «Дерзай знати: основи медіаграмотності», який організувала Академія української преси за підтримки Internews. Учасниками стали студенти та викладачі Одеського національного політехнічного університету.
«Для нашого університету подібні тренінги — дуже важлива подія, — зазначив Спринсян Василь Георгійович, завідувач кафедри інформаційної діяльності та медіа-комунікацій ОНПУ — Будемо раді і надалі розвивати нашу співпрацю, позаяк медіаграмотність і критичне мислення для нашої студентської молоді дуже потрібні. До речі, як Вам, Тетяно Вікторівно, наші студенти?», — поцікавився він після проведення заходу.
«Знаєте, — сказала медіаексперт, доктор педагогічних наук, професор, керуючий партнер Академії української преси Тетяна Іванова, — Незважаючи на універсальну програму тренінгу, кожен з них — не схожий на інший. Це говорить про те, що тренінг проводить не тільки тренер. Цей процес створюють і самі студенти, зі своїм досвідом, знаннями і настроями. Ваші студенти мені сподобалися своїм неординарними думками стосовно того, що відбувається в медіа, гострим критичним поглядом, мотивацією знати більше про «кухню» медіа та їх вплив, і, звичайно, їхній одеський гумор», — зауважила тренер.
«А які враження отримали самі студенти?, — запропонував дати зворотній зв'язок про проведений тренінг старший викладач кафедри інформаційної діяльності та медіа комунікацій ОНПУ В'ячеслав Головченко, який допоміг організувати захід.
Студент Одеського національного політехнічного університету Кирило Чумаченко сказав: «Це вже не перший мій тренінг з медіаграмотності. І щоразу розумію, що знань і навичок багато не буває! Приїжджає до нас ще!».
«А мені дуже сподобалася Ваша манера проведення тренінгу, — каже ще одна учасниця Юлія Нікітюк, — Адже знання можна і в книжках прочитати, а Ви так просто, завдяки іграм та вправам даєте нам зрозуміти ЧОМУ так важлива медіаграмотність. І це дуже надихає. Спасибі вам!».
Проведення цього заходу стало можливим завдяки підтримці американського народу, що була надана через проект USAID «Медійна програма в Україні», який виконується міжнародною організацією Internews. Зміст матеріалів є виключно відповідальністю Академії української преси та необов’язково відображає точку зору USAID, уряду США та Internews.
Про важливість медіаосвіти та небажання влади співпрацювати з неурядовими організаціями у нашому інтерв’ю зі Соф’єю Чхаїдзе – представницею грузинської неурядової організації MDF (Municipal Development Fund of Georgia – Фонд розвитку медіа).
- Розкажіть, як в Грузії починала розвиватися медіаграмотність, хто нею займається, які організації?
- У Грузії проблема медіаграмотності з усією гостротою постала десь років 10-12 назад. І це проблема зростаюча, як і всюди у зв'язку з появою нового типу медіа та популяризації соціальних мереж. Між іншим, у Грузії основним джерелом інформації все-таки ще лишається телебачення. Для 90% населення – це так. Але 70% того ж населення користується Інтернетом. І ось тому вони є потенційними цілями дезінформації і подальшими розповсюджувачами цієї дезінформації.
У нас у сфері медіаграмотності працюють, в основному, неурядові організації. Але зараз потрібно сказати, обговорення вже почалося і на державному рівні. Але є побоювання. Неурядові організації насторожило те, що влада створила спеціальний відділ всередині органу регулювання, який буде працювати в цьому напрямку. Насторожило тому, що вони не стали співпрацювати з неурядовими організаціями, які мають вже набагато більший досвід у цій сфері.
Медіаграмотністю займаються кілька неурядових організацій. Це в основному боротьба з фейкньюс. Наприклад, Grass – організація зі своїм вебпорталом FactCheck. Хартія етики журналістів – у них Media Checker. Ще у нас з'явилася InfoArmy – вони в стилі балтійських ельфів, працюють, залучаючи добровольців. Можу сказати, що наша організація (Фонд розвитку медіа - прим. авт.) – одна з найуспішніших у цій сфері. Нас підтримують зарубіжні партнери, такі як посольства США та Нідерландів, Deutsche Welle Akademie, USAID тощо.
- За ці 10-12 років у вашої країни з'явився якийсь унікальний досвід в медіаграмотності? З якими проблемами зіткнулися?
- З проблемами стикаємося постійно, тому що ніхто не любить, коли їм тикають, що це не правда. Ось, наприклад, ми вже приготували підручник в сфері медіаінформаційної грамотності зовсім недавно. Також досить добре боремося з фейкньюс. І це поширюється центральним телебаченням. Хоча в цьому зацікавлене, звичайно ж, неурядове телебачення. Нічого особливого більше немає.
- А як щодо шкіл?
- З школами працюємо. Навіть з учнями в школах працюємо. Епізодично взагалі-то, але це початок. Вчителів підтримуємо. Ось недавно в одному з регіонів Грузії проходив тренінг для вчителів. Для них це було досить цікаво.
Знаєте, у західних країнах медіаграмотність це вже звичайний предмет, як фізика, математика, на відміну від нас з вами. У нас же розмова про це тільки почалася. Але на цьому етапі, як-то кажуть, це предмет наскрізної компетенції. Ось тому ми вважаємо, що зараз одна з головних цілей – це працювати з вчителями. Щоб вони в різних предметах якось зуміли говорити з дітьми про цю сферу, самі мали навички в цій області.
- Виходячи з вашого досвіду, можливо, ви порадите щось нам?
- А ви, по-моєму, розвиваєтеся у дуже хорошому напрямку (сміється). Це приблизно те саме, що робимо ми, тому що донори одні й ті ж. І проблеми у нас майже однакові.
Покращення стосунків між вчителями і учнями завдяки медіаосвіті, повсюдна монополія держави, важливість національної ідентичності. Про це та інше нам розповіла Тамара Мацкевич – заступник голови громадського об’єднання “Товариство білоруської школи”.
- Розкажіть, коли медіаграмотністю зацікавилися у Білорусії?
- Наша медіаорганізація («Товариство білоруської школи» – прим. авт.) системно почала цим займатися з 2013-го року. До цього у нас були фрагментарні спроби включити відеоматеріали в освітній процес, їх аналіз. Але тоді ми ще не розуміли важливості. Звичайно, українські події підштовхнули нас до системного і цілеспрямованого впровадження медіаграмотності в школах. Перше, з чого ми почали, – оскільки ресурсів у нас було не так багато, в тому числі і людських, – це медіаосвіта для медіаосвітян (mediaeducation for educators). І ми розраховували на ефект снігової кулі: ми навчимо педагогів, які навчать дітей, які навчать колег, до яких долучаться батьки. Ну в принципі так воно і вийшло.
- З якими труднощами ви зіткнулися у цьому процесі?
- Труднощі, напевно, як і всюди, в тому, що держава недостатньо уваги приділяє медіаграмотності і взагалі освіті. Напевно, українська держава тут виняток, бо вона хоч якось реагує. Наша держава взагалі не помічає важливості, тому все тримається на ентузіастах, на громадськості, на вчителях, на журналістах, на тих, хто відчуває, що ми це робимо, тому що ми повинні це робити. Крім того, у нас в Білорусі немає механізму впливу на освітні програми і стандарти – це все монополізовано державою. Країна у нас не демократична, тобто ми позбавлені механізмів впливу на процеси, які відбуваються і в освіті, і в управлінні. Ось це трішечки гальмує.
З іншого боку, є великі плюси. Нам немає на кого сподіватися, тому люди об'єдналися. Ми не розраховуємо на швидкі успіхи і допомогу, ми робимо те, що можемо. І поступово медіаосвіта стає популярною, модною темою. Ті, хто спробував – побачили, що це круто. Ми зробили 3 курси дистанційної підтримки тих вчителів, які займаються медіаосвітою. І в результаті 82% вчителів сказали, що після того, як вони стали інтегрувати медіаосвіту в свої предмети, у них покращилися стосунки з дітьми. Тобто учні побачили, що вчителі не просто за програмою якусь дурницю розповідають. Вони побачили, що вчителі хочуть для них зробити щось корисне. Збільшилася мотивація до навчання. 32% дітей сказали, що батьки теж зацікавилися медіаосвітою. Тобто їм стало цікаво, чим їх діти займаються в школі: як це, покажи, навчи мене, наприклад, декодувати новини або якісь тексти, рекламу і таке інше. Ось такий у нас вийшов ефект.
Цей сніжний ком, може не такий великий (був би більше, якби до нас приєдналася держава), але він є. Більш того, сталося так, що вчителі створили моду на освіту – навчання стало престижним. І оскільки це на слуху у педагогічній еліти, поступово критичне мислення і якісь медіакомпетенціі проникли в нові стандарти, які зараз видані і почали діяти в кінці минулого – на початку цього року. Там вже є критичне мислення, чого раніше не було. В програми з історії та суспільствознавства теж включені медіакомпетенціі, як вимоги до предметних знань. Ось такі у нас результати.
- Тобто ініціатива по суті знизу, але вона була підхоплена?
- Так. Ми спираємося на низові ініціативи. У нас же немає адміністративного ресурсу, щоб ми наказали комусь щось впровадити. Тому ми набираємо на курси лише добровольців. Вони більш мотивовані і отримують більш якісні результати.
- А наскільки зацікавлене в медіаграмотності старше покоління, крім батьків учнів? Прості люди, які дивляться державні ЗМІ, читають державні газети, на скільки вони усвідомлюють, що це теж треба, щоб відокремлювати зерна від полови?
- Тут є велика проблема. Тільки зараз журналісти почали створювати рубрики, сайти, друкувати якісь проблемні статті. Я думаю, що наше суспільство ще не усвідомлює наскільки нас обманюють. І на відміну від України, у нас ідуть інформаційні операції не тільки від нашого спільного сусіда зі сходу, який, мріючи оновити свою імперію і повернути «рабів-втікачів» українців, білорусів, веде боротьбу за нашу ідентичність. А що таке національна ідентичність – це імунітет проти фейків, проти пропаганди. І тому вони великокаліберними інформаційними снарядами обробляють Білорусь і Україну. Україна, слава Богу, навчилася трошки оборонятися. У нас же це підтримує держава. І політику впливу м'якої сили ви у нас не побачите. Наприклад, у нас не дають дозволу виступати білоруськомовним рок-групам у великих залах. У той же час ці «нафталіно-кіркорови і команда» – вони мають зелене світло. І це насаджується. Вся ця російськомовна попса, всі ці серіали, всі ці Соловйови на державних білоруських каналах щодня труять людей. І наші громадяни, звичайно, дезінформовані.
У той же час, на відміну від України, наша держава все-таки авторитарна. А мета будь-якого авторитаризму – тільки збереження своєї влади. І це тримається на пропаганді, на монополізації засобів масової інформації, на обробці, що ми живемо краще за всіх і не так, як в інших країнах. І всі навколо вороги. Тільки наша влада може... Зрозуміло, так?
І тому ми затиснуті з двох сторін: з боку своєї держави, яка є ворогом народу, на відміну від України, де держава все-таки своя, може не така хороша, як би хотілося одразу. Але тут конкретний ворог – ворог свого народу, ворог ідентичності, ворог громадян Білорусі. Ми під подвійним ударом. Але я думаю, що крига скресла, тому що, якщо дивитися на дослідження, то не більше 13% людей вірять лише білоруським державним каналам. Це не говорить, що у нас медіаосвічене населення. Це може бути фрустрація, апатія, недовіра. Проте надія є. Але треба з цим більше працювати.
- Ви вчора цікаво розповідали про медіамеседжі. Люди самі зацікавлені в тому, щоб створювати такі медіамеседжі і, в якомусь сенсі, протистояти існуючій ситуації?
- Так, звісно. Багато медіамеседжів у нас нестандартні, креативні. Ось, наприклад, Mark Formelle – це, так би мовити, бізнес при державі. У Білорусі вони випускають трикотаж. І до дня рідної мови, 21 лютого, вони випустили серію мовних шкарпеток. На них написано: “мова гэта стылева”. І, наприклад, «ў» короткий – що відрізняє нас від інших. Компанія зробила обмежену колекцію. Це було всюди підкреслено. Але, менш із тим, ця колекція, на відміну від всіх інших, продавалася лише у фірмових магазинах і розлетілася буквально в перші кілька днів. Знайти товар було неможливо. Всі люди їздили і купували ці шкарпетки, на яких написано “Мова гэта стылева” або “На мове гаворыш? А калі запытаю?”. Ми, зрозуміло, запізніла нація, але, разом з тим, процеси формування йдуть. Тому у нас є надія, що все буде добре.
Ми живемо в епоху постправди, коли збройний конфлікт та війна на Cході України руйнують основи держави, наражають на небезпеку тисячі життів. В цей час, як ніколи, постає питання професійної роботи журналіста.
Бажаєте дізнатися як професійно написати воєнний репортаж? Які неочікувані проблеми можуть стати на заваді збору інформації? Як забезпечити захист інформації на носіях пам’яті, охорону каналів зв’язку та як убезпечити себе від вірусних програм? Відповіді на ці та інші запитання стануть інформаційним трофеєм для учасників заходу.
Академія української преси за підтримки представництва Фонду Конрада Аденауера в Україні запрошує журналістів та студентів-журналістів взяти участь у тренінгу «Особливості роботи журналіста в умовах воєнного конфлікту», який відбудеться у Вінниці 28-30 травня 2019 року.
Під час заходу на журналістів чекають три тематичні модулі:
Анкети до реєстрації можна заповнити ТУТ>>>
Участь у тренінгах є безкоштовною. Харчування за рахунок організаторів. Учасникам з інших міст надається місце у готелі за рахунок організаторів. Компенсація витрат на проїзд здійснюється за наявності проїзних документів.
Відбір учасників відбуватиметься на конкурсних засадах.
_________________
Контактна особа:
Юлія Кулик, асистент проектів АУП
(050) 734 45 79
info@aup.com.ua
Про перші кроки по медіаграмотності в Молдові та студентські труднощі розповідає представниця Молдовського педагогічного університету імені Іона Крянге Лілія Цуркан.
- Коли у вашому університеті почали викладати медіаграмотність?
- Викладати медіаграмотність ми починали лише з 2017-го навчального року. Але у 2015 році ми пройшли перший модуль з Deutsche Welle Akademie.
- З чим пов’язаний ваш інтерес до медіаграмотності. Чому вирішили викладати цю дисципліну?
- Тому що ми вже використовували медіаграмотність. Її вселили в наші органи, можна так сказати. Ми «їмо» всі ці медіа, споживаємо медіаінформацію кожного дня. Тому медіаграмотність і стала для нас цікавою.
- Ви викладаєте 2 роки. Який унікальний досвід, яким ви б могли поділитися з колегами, ви вже отримали?
- Досвід невеликий, тому що у нас було всього 3 серії підготовки до викладання з Валерієм Івановим та Тетяною Івановою (АУП). Були робота з фейками і гри. Ми повинні ще вчитися. Тому ми навряд чи зараз можемо чимось поділитися.
- Ви самі розробляєте методики навчання чи, можливо, з вами діляться іноземні колеги?
- Досвідом і всіма методиками з нами діляться наші медіаексперти. Ми їх отримуємо і намагаємося розібратися.
- З якими проблемами ви стикаєтеся в ході викладання медіаграмотності? Наприклад, може студенти чогось не розуміють?
- Для студентів зазвичай трудністю є розпізнання фейків і те, як уберегти своє ім'я в соціальній мережі. А ще, як розрізняти хороші новини і погані. Ось це найбільші проблеми, які виникли.
- А ваші студенти потім будуть викладати медіаграмотність в школах?
- Так, вони будуть викладати для 1-4 класів в гімназіях. Міністерство освіти зробило цей предмет окремим курсом.
- Що ви б могли порадити українським колегам, виходячи зі свого досвіду?
- Важко сказати... В Україні я помітила, хоча, можливо, я помиляюся, що про медіаграмотність тут знають більше, ніж у Кишиневі в Педагогічному університеті.
- Ми просто зіткнулися з проблемою засилля фейків і нам довелося розібратися. Може, у Молдові теж є така проблема?
- Звичайно є, але, по-моєму, це все шоу стосувалося медіа. Це все організоване і добре продумане.
Німецька НДО n-ost (n-ost.org // Берлін) і Академія української преси (aup.com.ua // Київ) спільно з іншими партнерськими організаціями за фінансової підтримки з федеральних коштів ФРН запускають новий проект, спрямований на підвищення медіаграмотності населення на пострадянському просторі (про попередній проект «Медіанавігатор» ви можете дізнатися тут: medianavigator.org або тут https://ua.ejo-online.eu/4480/etyka-ta-yakist/media-navigator-online-toolkit).
Старт проекту - червень 2019 року.
Для роботи в тандемі з керівницею проекту з Берліна ми шукаємо координатора в київський офіс АУП, терміном мінімум до січня 2020 роки (планується продовження проекту на наступний рік)
Спільно з колегою з Берліна ви будете відповідальні за:
Бажано, щоб ви володіли наступними якостями та вміннями:
Ми пропонуємо:
Ваші питання і заявки в формі одного PDF-документа (max. 2 MB), що включає в себе резюме (із зазначенням мов, якими ви володієте) і переконливий мотиваційний лист (+ за бажанням - дипломи та сертифікати) приймає Єлизавета Кучерова до неділі, 12 травня 2019 року за електронною адресою: medialiteracy@n-ost.org. Співбесіди в Києві плануються орієнтовно на 16 - 17 травня.
Весна! Час для нових зусиль та можливостей!
Академія української преси за підтримки DW Akademie повідомляє про старт реєстрації на тренінг для тренерів з медіаграмотності (1 фаза)!
Якщо вам цікава сфера медіа, ви вмієте критично мислити і можете за лічені секунди відрізняти фейк від правдивої інформації —добре, але ми допоможемо вам ще краще орієнтуватися в інформаційному просторі. Під час триденного тренінгу експерти проекту нададуть інструменти та потрібні навички для подальшого мультиплікування ваших знань. Розкажуть як працювати з різними цільовими аудиторіями, вибудують чітку модель проведення тренінгу та допоможуть розібратися у цікавих для вас питаннях.
Тренінги відбудуться у двох міста України:
24-26 травня 2019 рік — Київ;
30-31 травня-1 червня 2019 рік — Львів.
АНКЕТИ ДО РЕЄСТРАЦІЇ ТУТ>>>
(будь ласка, відповідайте максимально чітко на мотиваційні запитання в анкеті, це впливатиме на результати відбору)
УВАГА! Після участі в проекті для тренерів, учасники зобов’язуються поділитися отриманими знаннями та навичками шляхом проведення власних тренінгів.
Участь у заході є безкоштовною. Харчування за рахунок організаторів. Учасникам з інших міст відшкодовуються транспортні витрати, за умови надання оригіналів квитків та надається проживанням у готелі під час проведення тренінгу (2 ночі).
Відбір учасників відбуватиметься на конкурсних засадах. Прийом заявок завершується за 5 днів до дати початку тренінгу в кожному місті.
Контактна особа:
Юлія Кулик, асистент проектів АУП
(050) 734 45 79
info@aup.com.ua
Академія Deutsche Welle є провідною організацією Німеччини для розвитку міжнародних засобів масової інформації. Консультанти і тренери підтримують вільні і незалежні медіа з 1965 року. Організація пропонує міжкультурні та професійні навчальні семінари, програми і стажування для майбутніх журналістів. DW Академія також розробила магістерську програму «Міжнародні Медіа Студії», яка поєднує у собі навчання з розвитку ЗМІ, управління медіа, журналістики та комунікації.
За фінансової підтримки Федерального міністерства економічного співробітництва та розвитку Німеччини
