UA - Сторінка 160

Колеги, запрошуємо взяти участь у семінарі, присвяченому виборчій тематиці!

Чекатимемо на вас у Львові — 31.05-01.06.19 та у Тернополі — 02-03.06.19.

Академія української преси за підтримки Фонду Фрідріха Науманна за Свободу розкаже, як працювати журналісту, щоб його матеріали були цікавими для цільової аудиторії та конкурентоспроможними на ринку медіа. Україна обрала свого головнокомандувача, але ще маємо вибори на місцевому рівні та парламентські, тому журналістському арсеналу необхідні додаткові знання, уміннями, секрети та тонкощі задля професійної роботи!

Учасників забезпечуємо харчуванням, проживанням у готелі (одна ніч). Витрати на проїзд не покриваємо.

Відбір учасників відбуватиметься на конкурсних засадах. Обрані до участі отримують запрошення. Участь є безкоштовною. Реєстрація завершується за 4 дні до початку заходу.

_________

Контактна особа:
Юлія Кулик, асистент проектів АУП
(050) 734 45 79
info@aup.com.ua

Про політизацію молдовських медіа, інформаційну війну та різницю менталітетів читайте у нашому інтерв’ю з Анеттою Гонцою – викладачкою факультету журналістики Молдовського державного університету та представницею неурядової організації “Центр незалежної журналістики Молдови”, медіаекспертом, що займається критичним аналізом медіапростору Молдови.

- Коли і у зв’язку з чим у Молдові зацікавилися медіаграмотністю?

- У нас медіаграмотність ніколи не була пріоритетом політики Молдови. Це почалося десь у 2015-2016 роках, як відповідь на такі феномени, як маніпулювання, дезінформація, пропаганда і фейки. Це феномени, які розвиваються дуже агресивно в останні роки. І особливо агресивно вони розвиваються в передвиборчих кампаніях. Ось тоді ми зрозуміли важливість медіаграмотності. І під «ми» я маю на увазі не державу, а неурядові організації Молдови, які сказали: «Потрібно щось робити, тому що неможливо вже контролювати ці феномени».

Перші тренінги почалися на початку 2014 року, коли Центр незалежної журналістики провів перші зустрічі медіаекспертів і журналістів з цільовими аудиторіями, тобто з учнями в ліцеях, школах, університетах. Почалися дебати, дискусії з людьми, щоб пояснити їм, що таке взагалі мас-медіа, чому це важливо, чому важливо розрізняти справжні новини від фейкових, помилкових, чому важливо взагалі мислити критично і бути скептично налаштованими до інформації.

- А на цих зустрічах з представниками громадськості були представлені різні вікові категорії?

- Спочатку не було вікових категорій. Лише учні та студенти. Поступово Центр незалежної журналістики разом із IREX EUROPE, Internews, Deutsche Welle Akademie – це три великих партнери, з якими ми працюємо в Молдові, – почали робити тренінги з різними цільовими аудиторіями. IREX EUROPE, наприклад, зараз, запустила великий проект у районах Молдови, який стосується бібліотекарів. Вони проводять з ними тренінги, потім уже самі бібліотекарі проводитимуть уроки або курси медіаграмотності з відвідувачами бібліотек і іншими людьми. Але це відбувається поступово.

- І як на ваш погляд, аудиторія сприйнятлива до таких речей? Їй цікава медіаграмотність?

- Уже цікава. Особливо цікава для людей старшого віку. Я сама треную бібліотекарів. Вони ніколи не замислювалися, чому потрібно розрізняти відмінності між тією чи іншою інформацією, чому безпека в Інтернеті важливатощо, а тепер дуже цікавляться. Молодь, як ви знаєте, також не все розуміє. У нас є підручники для 3-4 класу, потім для 7-8. Діти дивляться на це, як на ще один курс, ще одну дисципліну. Це як предмет у школі, хоча предмет не обов'язковий. Учень обирає, але педагогічний підхід не менш важливий. І підручники зроблені таким чином, щоб дітям було цікаво.

- Як ви вважаєте, у вас уже є унікальний досвід в медіаграмотності? Що б ви могли порадити іншим?

- Ви знаєте, сказати, що ми маємо унікальний досвід, я не можу. Я не знаю, що робиться в інших країнах. Тому, можливо, те, що я вважаю унікальним для нас – це загальне для всіх. Усе-таки пострадянський простір у чомусь схожий.

Як бачите, у нас є проблема, наприклад, з мовою населення. Державною мовою є румунська, крім неї є ще російська, а також проблемні території, такі як Придністров'я і Гагаузія. Тобто унікальність нашої країни в тому, щоб знайти загальний підхід до всіх цих регіонів. Для вас це також дуже важливо. Ми повинні зрозуміти всіх, щоб знайти відповідний підхід. Завжди трапляються своєрідні люди. У нас молдовани думають одним чином, російськомовні іншим. Тому, коли ми видали підручник румунською, його потрібно було перекласти російською, а в такому разі обов’язково доводиться щось додавати або навпаки прибирати, тому що не все підходить.

- У рамках одного заходу у вас перетинаються російськомовна і румуномовна аудиторії?

- Дуже рідко. Не знаю чому, але ми мислимо по-різному, бачимо речі по-різному. Навіть російськомовна і румуномовна преса зовсім по-різному трактує ті ж самі речі та феномени. Наприклад, у нас є дуже хороша газета по журналістиці розслідувань – вона завжди виходила румунською. Зараз її почали робити і російською, але російською від самого початку. Тобто це не переклад з румунської на російську. Автори відразу пишуть російською. Це різні сприйняття, різні картини світу. Не можу сказати, що російськомовні і румуномовні недолюблюють один одного. Але ми чомусь живемо в паралельних світах, чому – не знаю.

- З якими ще проблемами ви стикалися у своїй діяльності?

- Саме у медіаграмотності?

- Так. Те, що ви перерахували – це певною мірою виклики. Можливо, є ще щось, що треба подолати, з чим треба боротися?

- Напевно, боротися завжди потрібно з нашим менталітетом. Тому що у нас взагалі велика проблема зі своїм інформаційним простором – у Молдови ніколи не було контролю над ним. Ніколи. З 1991 року, коли ми народилися, на нас звалилося все: Росія, західні ЗМІ – усе, що хочеш, але лише не наше локальне, не наш національний медійний контент, для того, щоб ми знали, хто ми такі. Якщо ви запитаєте звичайного громадянина, що він дивиться, він згадає «Пусть говорят» або щось іще. Це його телевізійний світ. Більше він нічого не знає. Він не зможе назвати вам хоча б одну національну передачу. Можливо, я перебільшую, але в основному люди дивляться російські канали або західні, румуномовні. Російські ЗМІ так само сильно маніпулюють молдованами.

Це наш менталітет і навіть загальний, якщо хочете, світогляд – знання про світ, знання про те, що існує в світі. Тому, щоб пояснити людині, що це фейк або не фейк, людина повинна зрозуміти, чому це фейк або не фейк. Зрозуміти не просто тому, що ти йому кажеш, бо це було на якомусь сайті. Людина повинна зрозуміти, а для того, щоб зрозуміти, вона має знати деякі речі. І ти як тренер не можеш починати все спочатку, тобто пояснювати, давати загальні знання з культури, політики та іншого. З учнями у цьому сенсі завжди простіше, тому що вони завжди вчаться, вони знають, вони читають. Не думаю, що є проблеми, які не мають розв’язання.

- Чи є у вас суспільне телебачення?

- Є суспільне національне телебачення і суспільне регіональне, наприклад, у Гагаузії, яка є маленькою адміністративно-територіальною одиницею.

- У громадського телебачення високі показники переглядів?

- На жаль, ні. У 2010-2014 роках рейтинг був трошки вище, тому що було дуже багато міжнародних партнерів, які привезли сюди проекти і займалися реформуванням, включаючи Deutsche Welle. Люди дивилися, тому що новини були більш-менш коректними. Зараз, наприклад, громадське телебачення ніби під контролем правлячої партії. Тобто знову під впливом політиків, але все одно вони у топ-10. Звичайно, не на 1 місці, а десь на 4-5.

- В Україні схожа ситуація – телеканали належать політикам або людям, які їх підтримують.

- Я думала, це у нас лише таке. Зараз три великі медіагрупи належать політикам. Одна група у власності голови партії демократів. Інша під впливом президента країни, хоча, звичайно, не він є власником. І третя у мера міста Оргіїв. Тобто, навіть якщо у документах написано інше ім'я, усі знають, що це належить Володимиру Плахотнюку, Ігору Додону чи Івану Шору.

У першої групи 4 телеканали, а з національним мовленням усього 5. Тобто 4 телеканали є власністю Плахотнюка – лише однієї людини. Розумієте? І ось ці 4 канали завжди є в топ-10. Перший – це канал, який ретранслюється в Молдові з Росії, але він у нас називається Прайм. Там є локальний контент і те, що передає Росія. Потім ідуть президент Додон та мер Шор. По-моєму, вони володіють 3 і 2 каналами відповідно. Тобто сумарно 9 телеканалів. За рейтингами десь 7-8 із них у топ-10. Тобто люди дивляться ці телеканали. Зрозуміло чому – через російський контент, по-перше, і, по-друге, через різні рейтингові розважальні програми.

І ще суспільне телебачення, яке теж під впливом демократичної партії Плахотнюка. Тобто, виходить, що 5 телеканалів, які мають національне мовлення, під його впливом. І якщо подивитися – усе очевидно. Це не завуальовано. Все відкрито, і всі знають про це. Але за законом усе правильно. У нас є закон про відкриту власність (транспарентність), відповідно до якого один власник не може мати більше, ніж 2 телеканали або 2 радіо. А у нього (Плахотнюка – прим. авт.) їх 4: за документами 2 на його ім'я і 2 на ім'я його радника. Згідно із законом він чистий. Але ми всі знаємо хто, чим володіє.

- Наскільки відчувається конкуренція між каналами різних політиків? Чи займаються вони медіавійною, у якомусь сенсі?

- Звісно. І особливо у передвиборних кампаніях. 24 лютого у нас були парламентські вибори, і там це було очевидно. У нас так і кажуть, що в країні уже ведеться не журналістика, а війна між журналістами, тому що журналісти воюють між собою і захищають політиків. Це жахливо, коли журналіст більше не журналіст...

Нещодавно я робила моніторинг дебатів. Якщо кандидат демократичної партії прийшов на дебати на телеканал, що належить голові цієї партії, то питань до нього майже немає. Цей кандидат може собі дозволити сказати журналісту, що останній не має раций і займається незрозуміло чим. Ці кандидати роблять правила, вирішують що і як, вони модератори або ведучі дебатів. І політики можуть сказати: «Я не хочу приходити на ваш телеканал, на дебати вашого телеканалу, тому що вони не об’єктивні. Я піду лише на свої».

Правда, у нас ще є телеканал опозиції. Але лише один, і той регіональний. Там воюють уже проти усіх вищезгаданих – проти президента і проти демократичної партії, найвпливовішої партії Молдови. Але це лише один телеканал, і він мовить лише на 40-50% території Молдови.

Тобто уся наша журналістика, принаймні телевізійна і онлайнова, це війна між двома, або, грубо кажучи, трьома барикадами: демократичною партією, президентом і опозицією. Це три головних актори.

- Ви згадували про дуже сильний вплив російських медіа. Наскільки відчувається ця інформаційна війна? Чи ведеться вона проти Молдови взагалі?

- Проти Молдови – це зараз не відчувається так сильно. Але все одно про те, що відбувається, у людей формується думка завдяки цим ЗМІ, а не нашим, локальним. У селах, наприклад, люди дуже багато дивляться російські канали. Коли питаєш, звідки ти це знаєш, чому ти в це віриш, вони говорять – тому що по телевізору показують. А якщо показують по телевізору, значить це правда. Але так, щоб по телебаченню прямолінійно вели війну проти Молдови – такого немає. Зараз не ми є метою. Швидше за все метою є Україна. А ми так…

Колишній президент мало не щомісяця туди їздив (до Росії – прим. авт.) і брав участь у розважальних передачах на НТВ. Навіть не те що розважальних, а комічних. Люди з іронією згадують ці візити.

Але все одно величезна присутність російських ЗМІ в Молдові – це вже війна. Це маніпуляція свідомістю і нашим менталітетом. І це, напевно, найглибша війна, яка може бути. Тобі не потрібні танки, якщо у тебе є інформація. Це триває з 1991 року, з першого дня народження цієї країни.

- Скажіть, а в контексті Придністров'я?

- Ми, на жаль, із ними майже не спілкуємося. А у них теж практично немає доступу до молдовських ЗМІ. Я не можу сказати точно, але навіть якщо доступ є, я впевнена, що вони не дивляться нас, не знають, що відбувається в Молдові. Я не робила ніяких досліджень, але така думка формується із того, що говорять. 2-3 роки тому я була в Тирасполі, і люди, коли чули слово «Молдова» або «Кишинів» реагували так, ніби це найбільший ворог усіх народів, а Росія – це Росія, Путін – це Путін, і все… Тому я думаю, що вони в більшості дивляться російські телеканали та кілька локальних.

- Після заходів, які ви проводите для бібліотекарів, студентів, до вас приходять люди, які кажуть що виявили фейки?

- У нашій країні є проект Асоціації незалежної преси, який називається «Stop Fals», тобто «Стоп Фейк». У них навіть є сайт, де вони спростовують всю фальшиву інформацію, фейки, які пишуть молдовські засоби масової інформації. Звичайно, можуть бути і міжнародні, але нас усе-таки цікавить наш локальний простір.

Зараз «Stop Fals» провели конкурс для усіх жителів Молдови. Вони шукали звичайних людей, хоча б по одній людині з району (у нас усього 32 райони), хто хотів стати співробітником у проекті stopfals.md. Вони мали стати наглядачами, медіаекспертами у міру їхніх знань і сприйняття. Вони малиспостерігати за всім, що пише преса. І якщо в локальних газетах, на веб-сайтах, по телебаченню їм траплялося щось, що здавалося неправдою чи правдою не до кінця, то вони писали про це журналістам у Кишинів, і починалося розслідування. Проект зібрав 35 співробітників. Вони так і називаються – кореспонденти Асоціації незалежної преси «Stop Fals». Працюють вони уже рік.

У лютому була велика конференція, на якій кореспонденти розповідали, що робили протягом року. Було цікаво послухати, як вони розуміли, де фейк, де несправжня інформація, і що вони робили, як співпрацювали з журналістами, як пояснювали людям із сіл і населених пунктів, чому це фейк. І вони цим так пишаються! Дуже хороший проект вийшов.

- Організації з медіаграмотності співпрацюють з державними органами?

- Єдине співробітництво зараз – на рівні Міністерства освіти щодо видання і схвалення програм з медіаосвіти. Спочатку була ухвалена програма, а потім видані підручники. Але це, звичайно, не ідея Міністерства, а Центру незалежної журналістики. Але Міністерство дало добро. Там є люди досить досвідчені і інтелігентні, які зрозуміли, що це досить важливо для Молдови.

- І останнє питання. Що б ви могли порадити Україні, виходячи зі свого досвіду?

- Не думаю, що я можу щось порадити. У вас велика країна, зовсім інакша, хоча схожі елементи усе одно є. Але раджу не зупинятися. Це дуже важливо. Особливо зараз, коли є відкритий конфлікт з великим сусідом.

Знаєте, у чому, на мою думку, наша помилка? Медіаграмотність усе-таки – це не лише війна проти фейків і маніпулювання. Це ми так сприйняли, бо нам боляче. Але взагалі медійна освіта – це набагато більше. Потрібно почати, напевно, з перших класів і впроваджувати їїу різні курси. Наприклад, зробити медіаосвіту не окремим курсом, а частиною таких дисциплін, як російська або українська мова та література. Пояснити, впровадити елементи медіаосвіти, потім інформатики, в усі дисципліни. Мені здається, ось це потрібно зробити. А ми поки що боремося. У нас ця ідея виникла як боротьба проти фейків і пропаганди. Але медіаосвіта – більш широке поняття, і це потрібно розвивати. Ми поки що вчимося. І ми, і ви. І тому, мені здається, нам є куди рости, і ми будемо рости.

Вынужден сделать это заявление по личному поводу. Я в определенном замешательстве, т.к. с моей семьей происходят события, в которые верится с большим трудом.

Короткая преамбула: группа журналистов с участием моего сына провела расследование персон, которые подавались на конкурс в ГБР. В ходе этого расследования выяснилось, что одна из них – некий Шевцов – очень и очень богатый человек. Это было опубликовано в интернете. В результате вместо объяснений источников доходов сотрудника полиции было возбуждено уголовного дела против моего сына. Ему инкриминировалось не просто вмешательство в личную жизнь Шевцова, а участие в каком-то заговоре против него. По-видимому, следствие поняло бесперспективность попыток привязать сына к уголовщине, и сотрудники полиции начали давление на меня с женой как родителей Дениса! В это трудно поверить, но без нашего присутствия по ходатайству следствия Печерский суд вынес решение об аресте наших счетов ФОП. Это идиотизм и издевательство. На эти счета
поступали деньги только от иностранных структур: представительств немецких политических фондов, американских организаций (IREX и Internews), посольств США, Британии (последние перечисления шли через АУП, однако с четким указанием номера гранта, по которому проводилась проплата), других подобных структур. НИ ОДНОГО перечисления НИ ОТ ОДНОГО физического лица или украинской фирмы на наши счета ни поступало! Для того, чтобы это выяснить, достаточно было сделать запросы в банк. Но цель явно другая. Своими преступными действиями следователи пытаются заставить сына пойти на сделку с ними и самооговор.

Сейчас у меня дома проводится обыск. В это опять-таки невозможно поверить, но в постановлении на обыск я обвинён в том, что нахожусь в составе организованной преступной группировки, которая незаконно собирает сведения о людях с целью получения выкупа! Доказательством по постановлению выступает моя переписка с сыном в WhatsApp и Threema. Наглая ложь! Уже и потому, что ни разу в жизни не пользовался мессенджером Threema. Вообще ни разу! WhatsApp у меня хотя бы установлен. Но ни с Денисом, ни с кем бы то ни было я никакой преступной переписки не вёл! Я обращаюсь к тем, кто меня знает. Хоть кто-нибудь из вас способен поверить в то, что я буду собирать информацию о людях и требовать за неё выкуп? Наглая, мерзкая и чудовищная ложь! Это абсолютный правовой беспредел, показывающий, что наши правоохранительные органы не просто увязли в коррупции, но и всячески пытаются запугать журналистов и обезопасить себя от подобных расследований. И при этом не брезгуют чисто сталинскими методами. Давление на ребенка через преследование родителей – это просто запредельное скотство! Я уверен, что мой сын, Денис Иванов, докажет свою правоту! А вот что преступники из МВД понесут наказание, тут у меня уверенности нет. Слишком долго мы являемся коррумпированной страной, слишком привыкли к тому, что чиновники (в том числе, «правоохранители») безнаказанно нарушают закон и наши права!

Валерий Иванов, доктор филологических наук, профессор, президент Академии украинской прессы
--
ivanov@aup.com.ua
+380676387119

23–27 квітня 2019 року Академія української преси прийняла представників
закордонних медіа в рамках проекту «Прес-тури Україною», що реалізується за підтримки
Фонду розвитку ЗМІ Посольства США в Україні. Топ-журналісти з Болгарії, Грузії,
Польщі та Естонії, котрі працюють на різних медійних платформах, завітали до Києва, а
згодом і до підконтрольних Україні міст Донецької та Луганської областей. Уся серія
прес-турів має на меті продемонструвати журналістам з інших країн світу реальну
ситуацію того, що відбувається в нашій державі та на її Сході, ретранслювати суспільні
настрої та перспективне бачення вітчизняних експертів з різних галузей.

На сьомому етапі серії прес-турів узяли участь:
1. Dimitri Avaliani, Грузія, JAMnews;
2. Liliya Kalinova Tsacheva, Болгарія, ClubZ.bg;
3. Nona Kvlividze, Грузія, Project “Support to EU4Business campaign” (MCI Benelux S.A.);
4. Vaso Kapanadze, Грузія, Foreign business in Georgia;
5. Liana Jorjoliani, Грузія, NewCaucasus;
6. Jakub Mielnik, Польща, Wprost;
7. Martin Kutti, Эстонія, Postimees.
8. Georgi Savchev, Болгарія, OFFnews.bg

23 квітня 2019 року учасники туру відвідали редакцію газети «Дзеркало тижня» та
поспілкувалися із її засновником Володимиром Мостовим та першим заступником
головного редактора Сергієм Рахманіним. Спікери розповіли про історію створення та
діяльність видання, принципи й цінності, що сповідуються її працівниками та про шляхи
протидії тиску з боку влади, а також про результати президентських виборів в Україні й
пов’язані з цим суспільні запити.

Далі група завітала до Національної спілки журналістів України (НСЖУ). Голова
спілки Сергій Томіленко окреслив питання свободи слова в Україні, можливості
боротьби проти безкарності високопосадовців, незаконного затримання й переслідування
українських журналістів з боку Російської Федерації, питання реформи роздержавлення
ЗМІ тощо. Учасники отримали англомовні роздаткові матеріали за результатами
моніторингу НСЖУ «Індекс фізичної безпеки журналістів України».

Того ж дня іноземні журналісти мали зустріч з радником Міністра з питань
тимчасово окупованих територій, послом України в Хорватії та Боснії і Герцеговині 2010-
2017 рр. Олександром Левченком. У Міністерстві радник розповів учасникам прес-туру
про реальну ситуацію на окупованих територіях та озвучив комплекс дій щодо вирішення
конфліктних питань, можливі перспективи уведення миротворчої місії ООН на Донбас.
Також усі присутні на зустрічі мали змогу обговорити особливості розвитку міжнародних
відносин інших країн з Україною.

Після цього учасники побували в студії «Громадського радіо». Там спілкувалися з
Андрієм Куликовим, головою Наглядової Ради та ведучим Громадського радіо. Під час
зустрічі журналісти чимало дізналися з історії розвитку медіа та медіа-бізнесу в Україні, а
також про низку успішних проектів, реалізованих Громадським радіо та перспективи
розвитку радіомовлення в цілому. Закордонні журналісти мали змогу вивчити унікальний
медійний досвід пана Куликова, у тому числі як одного з модераторів дебатів між
кандидатами в Президенти України в другому турі виборів. Як відомо, це політичне
змагання відбулося в НСК «Олімпійський» у присутності багатьох тисяч прибічників обох
кандидатів. Гості обмінялися враженнями про українські виборчі перегони, при цьому
дехто розповів, що в їхніх країнах чимало глядачів вважали – кожний з двох модераторів
репрезентує позицію одного з кандидатів у Президенти. Спікер спростував це припущення
як таке, що не відповідало дійсності, пояснивши присутність двох модераторів організаційною необхідністю у випадку, якщо кандидати виступали б на різних сценах-майданчиках.

На завершення учасники мали змогу відвідати територію «Межигір’я», колишньої
резиденції президента-втікача Віктора Януковича. Іноземні журналісти висловили
здивування з приводу наявності тут багатьох типових для абсолютної влади атрибутів,
притаманних хіба що володарям-монархам.

24 квітня 2019 року журналісти вирушили на схід України. Спершу відвідали
школу No 22 Слов’янської міської ради у Семенівці (Донецька область). Школа була
повністю зруйнована під час військових дій та відновлена після звільнення міста від
сепаратистів. Про відродження школи розповів її директор Сергій Борисенко.

Після цього учасники відвідали м. Сєвєродонецьк (Луганська область). У приміщенні
міської ради їх зустрів Ігор Бутков, депутат від фракції «Опозиційного блоку». Говорили
про досягнення та основні виклики, що стоять на порядку денному сучасного розвитку
міста. Пріоритетом цього пан Ігор назвав налагодження конструктивного діалогу з
центральною владою та покращення соціально-економічного стану міста.

Крім того, іноземні журналісти зустрілися з представниками кризового
сєверодонецького медіацентру «Сіверський Донець». Олена Ніжельська, голова
організації, та Сергій П’ятниця, модератор публічних заходів, окреслили історію
створення медіацентру після визволення від бойовиків як об’єднання активних громадян,
небайдужих до розвитку міста. Господарі центру зауважили, що він оперативно інформує
громадян про надзвичайні події, що відбуваються в регіоні, тісно співпрацює з
національною поліцією та іншими екстреними службами. Пані Олена також погодилася на
інтерв’ю для закордонних журналістів як депутат міської ради від фракції «Самопоміч». У
ході розмови вона наголосила, що серед основних завдань розвитку міста має бути пошук
інвестиційних можливостей та рішень проблем інфраструктури. В цей час у медіацентрі
відбувалося засідання круглого столу в рамках прес-туру для журналістів з різних регіонів
країни, тому закордонні гості мали можливість зустрітися й поспілкуватися зі своїми
українськими колегами.

25 квітня 2019 року група журналістів відвідала м. Маріуполь. Завітали до
кардіологічного центру, де головний лікар Сергій Орлеанський розповів про те, як
відбувається прийом пацієнтів і продемонстрував новітнє обладнання для лікування
хвороб серця.

Того ж дня спілкувалися з Михайлом Когутом, першим заступником міського
голови м. Маріуполь. Пан Михайло окреслив стратегію розвитку міста, можливості для
внутрішньо-переміщених осіб та дії влади з метою покращення надання комунальних
послуг.

Далі гості взяли участь в екскурсії містом під керівництвом Олени Дейниченко,
члена Національної спілки краєзнавців України. Мали можливість дізнатися про історію
міста, його культурну спадщину, промисловий потенціал, насолодитися краєвидами
Азовського моря. Учасників також зацікавили питання екології в регіоні, близького
розташування міста до лінії військових дій, впливу блокади українських портів
російською стороною через затримку суден у Керченській протоці.

26 квітня 2019 року завітали до опорної школи No 66 у м. Маріуполь. Наталія
Ровицька, директор школи, разом з учительським колективом та учнями показали гостям
модернізовані навчальні класи та місця для відпочинку. Журналісти бачили, як діти
навчаються за допомогою цифрових мікроскопів, комп’ютерів, планшетів, 3D принтера й
«наборів юного Ейнштейна». У ході розмови іноземні журналісти дізналися більше про
реформу освіти в Україні, що відома як Концепція «Нової української школи».

27 квітня 2019 року для журналістів також була організована екскурсія м. Києвом.
Відвідали Софіївську та Михайлівську площі, Андріївський узвіз, Майдан Незалежності,
побачили чимало цікавих історичних місць та пам’яток української столиці.
Отже, щиро сподіваємося, що закордонні учасники сьомого з серії прес-турів
отримали доступ до джерел достовірної інформації про події й ознайомилися з деякими
тенденціями розвитку сучасної України. З цією метою були організовані зустрічі з
авторитетними представниками державної влади, медіа, громадського сектору, освіти
тощо. Очікуємо більше нових журналістських матеріалів про Україну.

Академія української преси за підтримки Фонду розвитку ЗМІ Посольства США в Україні
долучається до максимально оперативного та правдивого інформування міжнародних колег
стосовно подій в Україні. Світ має знати реалії, а не вбирати у себе фейки.

Академія української преси оголошує набір участі в одноденному тренінгу «Медіаосвітній підхід під час вивчення англійської мови» для вчителів середніх шкіл та приватних мовних центрів з відповідною кваліфікацією, що відбудеться 25 травня 2019 року в Києві.

Захід спрямований на створення мережі медіакомпетентних вчителів англійської мови як іноземної, котрі розуміють важливість підготовки матеріалів у різних медіаформатах, можуть прогнозувати потенційний вплив на студентів, використовують медіаосвітні технології під час вивчення тем та прагнуть обмінюватися відповідним досвідом між колегами.

Тренінг охоплює теоретичну базу, практичні завдання, вправи на аналіз медіаматеріалів, інтерактивні ігри, кейси з використання медіаосвітніх технологій у різних видах мовленнєвої діяльності, а також деякі медіаінструменти для навчання та викладання англійської.

Тренер:

Артем Пономаревський, менеджер з організаційного розвитку АУП, перекладач, здобув кваліфікацію магістра з мови і літератури, філолога-дослідника, викладача англійської і німецької мов та зарубіжної літератури. Після процедури відбору учасників Ви отримаєте запрошення та програму заходу до 19 травня 2019 року. Ви також можете отримати запрошення до участі в наступному з серії (3) тренінгів, про дату проведення якого буде повідомлено пізніше.

Заповнити заявку >>>

Прийом заявок триває до 17 травня 2019 року. Навчання проводитиметься англійською мовою (без перекладу). Відбір учасників відбуватиметься на конкурсних засадах. Учасники тренінгу отримають сертифікати від організаторів. Проїзд, проживання та харчування учасників – коштом організаторів заходу.

Проведення цього заходу стало можливим завдяки підтримці американського народу, що була надана через проект USAID «Медійна програма в Україні», який виконується міжнародною організацією Internews. Зміст матеріалів є виключно відповідальністю Академії української преси та необов’язково відображає точку зору USAID, уряду США та Internews.

Геймифікація, робота зі школами, боротьба з фейками. Про це та інше у нашій розмові з Нуне Саркесян – виконавчою директоркою Центру Медіаініціатив (колишній Internews), громадської організації, яка займається різними проектами у сфері медіа у Вірменії.

- Розкажіть, з чого взагалі починалася медіаграмотність у вашій країні? Як нею зацікавилися і як вона розвивалася?

- Нею ніхто не зацікавлювався (сміється). Насправді, у нас дійсно є історія, пов’язана з цим, тому що, як ви розумієте, поняття медіаграмотності у багатьох країнах Європи та колишнього Союзу, в принципі, з’явилося в останні 10-15 років. Актуалізується воно по-різному – у кожній країні в залежності від того, які політичні процеси відбуваються в першу чергу, наскільки дійсно важливо усвідомлювати, що відбувається в медійному середовищі, і наскільки медіа позитивно чи негативно можуть впливати на суспільство. Саме з цими процесами пов’язане розуміння, використання, іноді маніпулювання поняттям medialiteracy – медіаграмотність.

Ми вже дуже давно, напевно, років 10 як говорили про необхідність розвивати цю сферу і залучати суспільство у більш широкому сенсі до медійних процесів, робити його активним учасником цих процесів з точки зору впливу на медійне середовище і формування позитивних потреб якісних засобів масової інформації. Але наша особиста історія як організації почалася десь у середині 2000-х, коли ми кілька років достатньо активно працювали зі школярами. Звичайно, працювали більше у сфері журналістики: організовували для них літні табори, робили потім з ними реальну телевізійну програму. Цей досвід і розуміння необхідності роботи з молоддю потім дуже сильно вплинув на те, що саме ми стали впроваджувати у сфері медіаграмотності.

Проектами в області медіаграмотності ми почали займатися десь із 2010-го року. Перше, що ми зробили – розробили курс для шкіл. Ми розуміли, що починати треба зі шкіл, а точніше – з освіти. І це було найскладнішим. І складно досі, тому що увійти до школи зі своїм предметом нелегко. Це пов’язано не лише з бюрократією, але також із певними концептуальними питаннями, питаннями реального дизайну програми для шкіл, оптимізації, роботи кредитної системи у школах. Точніше, її не роботи. І так далі.

Одним словом, ми уклали посібник, що був направлений у першу чергу на учителів. Але насправді він являв собою водночас і сам курс по медіаграмотності. Цей курс складається з 10 уроків-частин. Кожен із цих уроків можна, в принципі, провести протягом однієї години або протягом одного року. Це залежить від того, наскільки ти заглиблюєшся у конкретну тематику кожного дня, або кожного уроку. Потім ми пішли далі і зробили комп’ютерну гру, що стала частиною курсу. Тобто кожний розділ гри пов’язаний з кожним уроком. Далі ми почали працювати з учителями, проводити для них тренінги на базі посібника, надавати їм посібники і курси, допомагати впроваджувати усе це, намагатися працювати з Міністерством освіти. Цей тип роботи триває у нас досі, і ми його вважаємо дуже важливим, тому що навіть в умовах невеликої Вірменії і всього, скажімо так, 1400 шкіл, дійти до кожного вчителя, до кожної школи, а тим більше до кожного учня – не дуже легко. Тому ми розглядаємо це як довгостроковий процес. При цьому ми розуміємо, що посібник потребує періодичного перегляду, оновлення.

Ми йдемо різними шляхами. Складаємо, наприклад, збірник додатків за різними тематиками, який являє собою антологію додаткового читання для вчителів. Їм потрібно працювати над собою, а вірменомовної професійної літератури не дуже багато.

Крім того, ми робимо дуже багато інших різних кроків. У нас є сайт Media.am, що являє собою медіакритику і аналітику. Там є кілька розділів, які безпосередньо торкаються питань медіаграмотності і спрямовані на більш широку аудиторію. Наприклад, це розділ «Перевірено / Verified», де публікуються матеріали, які пов'язані з фактчекінгом, фейкньюс. У нас дуже багато відеоматеріалів – ми самі їх створюємо. У нас багато медіаматеріалів, які є соціальною рекламою, спрямованою на більш широкий загал або є частиною навчального курсу, де ми намагаємося якось поширити цінності, принципи й етичні норми журналістики.

- До цього залучаються різні люди, не лише журналісти, правильно?

- До виробництва ми намагаємося все-таки залучати людей, які мають відношення до медіа. Це різні люди, що живуть не лише у Вірменії, а й за її межами. Це, наприклад, наші консультанти, які приїжджають до Вірменії. Ми працюємо з ними і використовуємо їхній досвід, їхнє слово, їхню харизму для того, щоб поширювати ідею.

Ми продовжуємо працювати з дітьми, зі студентами, з громадськими організаціями, проводимо для них різні тренінги. Дуже багато працюємо також із бібліотеками. Ми розглядаємо їх усіх усе-таки як фахівців освіти, як людей, що є мультиплікаторами за своєю суттю і можуть поширювати знання.

Ми працюємо в галузі комп'ютерних ігор. Намагаємося їх продюсувати і пов'язувати їх із загальним контекстом освіти в медіаграмотності. Наприклад, Медіазнайка. Вона, до речі, перекладена українською – ми дуже успішно попрацювали з Академією української преси. Друга гра, вона більше стосується інформаційної безпеки, називається Цанцар, від вірменського слова «мережа» – людина, яка живе в мережі, можна так спробувати перекласти. Гра являє собою базовий тренінг, який заснований на навичках користувача, знаннях безпеки у вигляді роботи в мережі, з телефонами, з гаджетами тощо. І третя гра, яку ми зараз закінчили і робимо до неї ще настільну версію, називається «Пригоди Літератуса» – вона стосується фактчекінгу.

Напевно, ще я обов'язково відзначу Медіамузей, який називається Lratun. У перекладі це «будинок новин». Це така маленька версія американського Ньюзіума – музею новин, де ми намагаємося створювати колекції, пов'язані з історією висвітлення різних найважливіших подій або явищ в Вірменії, тобто роботи журналістів. Ми намагаємося це робити мультимедійними, інноваційними способами. Звичайно, у нас не дуже багато можливостей, ми не можемо створювати величезний музей. Але маленький, який є мобільним і може подорожувати країною, який поміщається в певній кількості тачскрінів і комп'ютерів і являє собою також інтерпретацію усіх подій, які були пов'язані з висвітленням, з роботою журналістів, переказ, рефлексію цих подій з точки зору людей, які були безпосередніми учасниками і творцями цього новинного контенту, цілком можемо. Ми реально зараз вже робимо 3-ю експозицію. Перша мала відношення до 25-річчя землетрусу 88-го року у Вірменії і роботи журналістів у ці дні. Друга була історією висвітлення корупції у Вірменії – називалася «Журналісти проти корупції». І зараз ми робимо історію цензури та пропаганди у Вірменії. В основному все це стосується періоду останніх 30-ти років, тобто періоду незалежності республіки.

- А взагалі держава, державні установи зацікавлені в поширенні медіаграмотності, підвищенні її рівня?

- Напевно, ви знаєте, що у нас пройшли серйозні політичні зміни у 2018-му році – зміна влади, революція – процеси, які люди називають «оксамитовою революцією». І зараз ми, звичайно, знаходимося у серйозному процесі трансформації.

Мушу сказати, що ще за минулої влади ми почали працювати з Міністерством освіти і дуже ефективно продовжуємо працювати зараз. У листопаді ми провели тиждень медіаграмотності спільно з Міністерством освіти, і це дуже допомогло залучити велику кількість шкіл, навчальних закладів до цього процесу. Говорити про те, що багато інших інститутів дуже серйозно цим зацікавлені, поки не доводиться. Але те, що зараз ця тема актуальна, про неї взагалі дуже багато говорять – це однозначно. Високий емоційний рівень інформаційного висвітлення політичних процесів у країні безумовно призводить до того, що активізуються інформаційні ресурси і в соцмережах, і в традиційних медіа, і в онлайн-медіа, і на телебаченні. Але є не лише ті, хто намагається підтримати ці процеси. Є дуже багато, скажімо так, чорного піару відносно сьогоднішньої влади. І, звичайно, ми розуміємо, що основне знаряддя проти всього цього з одного боку – це професіоналізм журналістів, з іншого – освіта суспільства. І тут медіаграмотність починає відігравати дуже серйозну роль і тому стає актуальною. Люди усе частіше звертаються не лише до цього терміну, але й починають розуміти, що під усім цим мається на увазі. Але тут прихована небезпека, тому що поняття медіаграмотності може також використовуватися і в цілях пропаганди.

- Ну і наостанок, може, у вас є кілька порад, виходячи з досвіду, який ви отримали протягом розвитку медіаграмотності у вашій країні. Щоб ми щось не повторювали, щось навпаки повторювали, щоб краще і швидше розвивати медіаграмотність.

- Ви знаєте, я навпаки постійно намагаюся у всіх учитися сама. Я думаю, що весь цей досвід і всі продукти, дії, які ми робимо, у всякому разі в тому середовищі, яке має загальнополітичне минуле, історичне минуле в якомусь сенсі, загальні тенденції розвитку сьогоднішньої демократії і суспільства, напевно, це все повинно бути схоже на великий казан, куди ми скидаємо всі наші новаторські ідеї і, можливо, не завжди новаторські, але ті, які працюють. Тому що не завжди потрібно йти за новаторством, потрібно ще думати і про те, які прості традиційні методи навчання можуть бути ефективними. Так ось, все це кидати просто в один казан і потім діставати за потреби. Тому я б порадила нам всім давати одне одному поради, частіше зустрічатися і намагатися обмінюватися досвідом.

Держзамовлення для ЗМІ, інноваційні технології, прозорість медіа. Про це та інше у нашому інтерв’ю з Гульнарою Асанбаєвою – регіональним консультантом Internews (до її регіону входять Казахстан, Таджикистан та Узбекистан).

- Коли медіаграмотністю зацікавилися і почали займатися у вашій країні?

- Я особисто почала займатися медіаграмотністю в 2006 році, тут, у Києві. Наступного року у Львові проходила міжнародна школа, яка була організована Фондом Сороса і американською журналісткою Христиною Демкович, що зараз живе в Києві. Але ця школа відрізнялася тим, що була в основному теоретична, оскільки слово «медіаграмотність» поки ще ні про що не говорило. Але в Казахстані були окремі люди, які пройшли навчання за кордоном: в Європі, Штатах. Ми проводили епізодичні заходи, конференції, проте широкого масштабу явище тоді не набуло.

Інтерес до медіаграмотності, звичайно, піднявся після того, як ми стали говорити про такі явища, як постправда, фейкові новини. На даний час у нас здійснюються три великі програми. У першу чергу це програма IREX Europe. У 2017 році я пройшла у них підготовку. Тренером тоді був відомий в Україні і не лише Сергій Штурхецький. Він виявився моїм колегою – теж університетський викладач, у нас однаковий науковий ступінь. І я повинна сказати, що саме цей тренер у вересні 2017 року став для мене стимулом, щоб відновити свої знання. Медіаграмотність повинна йти в ногу з часом, оскільки інформаційні технології не стоять на місці. І потрібно постійно працювати над собою для того, щоб бути на одному рівні з інноваційними технологіями. На цьому тренінгу у Сергія Штурхецького нас було 24 людини, але чомусь лише я стала займатися практичними тренінгами. На мій погляд, ті, хто хоч раз займався проблемами медіаграмотності, хворіє цим все життя. Тому що це – процес критичного ставлення до життя, те, без чого сьогодні неможна жити. Мистецтво не бути об'єктом чиїхось маніпуляцій.

- А що привело вас у медіаграмотність, чому ви зацікавилися цією темою?

- Я працюю в університеті КІМЕП (Казахський інститут менеджменту, економіки і прогнозування). Цей університет організований за американською кредитною системою. Це перший навчальний заклад Казахстану, де навчання ведеться англійською мовою, а критичне мислення і методи дослідження – основні предмети в програмі департаменту масових комунікацій, де я працюю з 2003 року.

Узагалі-то за освітою я журналіст, у мене дуже великий досвід практичної роботи. У 1996 році, після розвалу Радянського Союзу, я організувала програму журналістики у себе в Костанаї (місто в Казахстані – прим. авт.). І це змусило мене переглянути всі попередні уявлення про журналістику, яка за радянських часів була чисто пропагандистським ремеслом. Це змусило мене в майже 50-річному віці відновити мої заняття англійською мовою. Я зрозуміла, що інформації тільки однією мовою зовсім недостатньо для того, щоб формувати певні погляди на події, що відбуваються. А російська мова у нас як була на провідних позиціях, так і лишається. І зараз це призводить до спотвореного, або одностороннього, так буде точніше, уявлення про те, що нам показують засоби масової інформації. І оскільки я працюю в казахському університеті, організованому за американською системою, то професійні стандарти журналістики, звичайно ж, вимагають перевірки інформації принаймні за трьома джерелами. І це була основа основ тієї журналістики, якій ми навчали і продовжуємо навчати наших студентів. У радянській практиці цього не було. Взагалі не було поняття посилання на джерело.

Потім я почала займатися проблемою прозорості засобів масової інформації. Це нова проблема, тому що поняття об'єктивності застаріло. Об’єктивності немає. Чому? Тому що ми знаємо одне з основних правил медіаграмотності – засоби масової інформації завжди несуть на собі відбиток чиїхось поглядів, якоїсь ідеології, якогось сенсу. Прозорість вчить нас працювати з джерелами. Для чого? Для того, щоб кожен споживач інформації міг скласти власну думку про предмет, виходячи зі свого досвіду і порівнюючи різні джерела.

У нас (в Казахстані – прим. авт.) найбільш закрите питання, напевно, так само, як і в Україні, це питання про те, кому належать засоби масової інформації. Тому що це ключове питання медіаграмотності – хто платить за інформацію. В Україні є закон про розкриття власників, і я дуже пильно за цим стежу. У нас такого закону немає. Ми вчимо наших студентів, наших слухачів, учасників наших тренінгів працювати з відкритими джерелами для того, щоб все-таки перевіряти, хто володіє засобом масової інформації. Ми вчимо їх працювати не лише з джерелами казахською або російською мовами, ми їх також вчимо працювати з іноземними джерелами. І це багато в чому допомагає проливати світло. Я не скажу, що сьогодні картина абсолютно чітка, її ймовірно ще довго не буде, але в усякому разі люди можуть порівнювати інформацію з різних джерел і робити висновки, що кінцеві бенефіціари можуть бути дуже глибоко заховані від реальних споживачів інформації.

Друга сторона прозорості ЗМІ – що собою представляють самі процеси пошуку інформації: робота з джерелами, наскільки редакції залучають споживача інформації в цей процес, чи є там посилання, це думка чи це факт, як їх розрізняти – це надзвичайно цікаві питання. Ще я вела предмети, методи дослідження засобів масової інформації, тому, природний інтерес до досліджень й аналітика, яка завжди мені імпонувала і яка приносила задоволення, звичайно ж, не могли не привернути мою увагу до медіаграмотності.

У самій медіаграмотності деякі підходи вже застаріли. Ми все ще користуємося медіаграмотністю, яка пасувала до минулого століття. Спочатку народилася медійна грамотність, потім вона переродилася в медійно-інформаційну грамотність. Зараз ми не повинні розділяти медіаграмотність і цифрову грамотність. І все-таки маємо говорити про те, що сучасне критичне мислення неможливе без переоцінки, без аналізу і без досконалого володіння сучасними цифровими інструментами. Молоде покоління набагато перевершило тих, хто старше, і тим більше своїх батьків. У нас, наприклад, в Казахстані є 7-річна дівчинка, у якої свій ютуб-канал – Амінка-вітамінка. У мого онука є ютуб-канал – він сам знімає, причому навчився цьому абсолютно самостійно в Інтернеті. Тобто для того, щоб дорослі були утаємничені в секрети, вони, звичайно ж, зобов'язані вивчити цифрові інструменти. І цим ми намагаємося в силу своїх можливостей займатися.

- Ви торкнулися теми транспарентності, відкритості медіа, я так розумію, що ви в цій сфері багато працюєте. Чи натрапляєте ви на протидію влади?

- Особисто я не натрапляю. Але хочу сказати, що у нас є дуже відомий «Правовий медіацентр», який очолює моя випускниця, моя перша студентка Діана Акремова. Вона якраз займається прозорістю.

У нас є такий засіб, як держзамовлення, і він загрожує тим, що позбавляє можливості конкурувати засобам масової інформації за хороший контент. Обсяг держзамовлення у нас в країні цілком перевищує рекламний бюджет. В останні роки виявилося, що цифри тих сум, які держава виділяє на висвітлення ключових проблем, стали недоступні для громадськості. І врешті-решт цей «Правовий медіацентр» навіть подав до суду на Міністерство інформації, але, на жаль, програв. Тобто, наші спроби працювати з відкритими джерелами наштовхуються на такі речі, як відсутність будь-якої інформації взагалі й протидія з боку законодавства.

Наш закон про засоби масової інформації сьогодні на 99% перероблений, і зараз вже навіть ведуться обговорення, щоб на законодавчому рівні вирішувати питання про акредитацію засобів масової інформації. Бачите, навіть проект цього закону говорить про те, що люди повинні отримувати акредитацію, і їм можуть відмовити в тому випадку, якщо в залі не вистачає місць. Але ми ж прекрасно розуміємо, що це ще один прийом для обмеження доступу до інформації журналістам і всім користувачам.

Тому я скажу, що це дуже важкий шлях, але, на щастя, в країні робиться все більше і більше для того, щоб все-таки бюджети зробити прозорими. Виходить, що якась контора з виробництва сінокосарок раптом отримує бюджет на висвітлення будь-якої теми. Ми прекрасно розуміємо, що це підставні контори, що йдеться відмивання грошей. І ми не знаємо, як витрачаються ці кошти, але ж це кошти платників податків, тобто наші власні кошти, і ми не знаємо, як і яким чином вони розподілені. То про яку прозорість може бути мова? Це суцільна маніпуляція.

- Який унікальний досвід ви зібрали протягом своєї діяльності – методики, підходи – щось, чим ви можете поділитись?

- Зараз ми майже закінчили перший посібник з медіаграмотності Internews. Його укладав колектив із шести авторів. Це люди, які давно працюють, проводять тренінги, мають досить високі наукові ступені. Я, наприклад, запропонувала свої власні методики щодо прозорості засобів масової інформації: як, яким чином, за якими параметрами шукати кінцевих бенефіціарів, яким чином визначати ті процеси, що мають бути прозорими. І я хочу сказати, що багато людей не замислюються, кому належать засоби масової інформації. Вони не знають цього. Вони не знають взагалі, як сприймати інформацію. Вони не розуміють, що у інформації повинні бути якісь посилання, джерела. Всі ці речі, коли ми на практиці проводимо тренінги, виявляються дуже потрібними і корисними. Люди ніби отримують цифрову вудку, і я думаю, що це головне.

І друге – ми оновили склад тренерів. Наприклад, у нас є дівчина, яка пройшла навчання у Тетяни Вікторівни (тренер АУП Тетяна Іванова – прим. авт.), а тепер провела власний тренінг. Але вона мала практичний досвід. У нас була рубрика «Хто володіє Казахстаном», і вона якраз працювала з відкритими джерелами, збирала інформацію, кому що належить. Звичайно ж, цей сайт був закритий, але досвід, напрацьований нею, залишився, і ми зараз залучаємо її до діяльності по медіаграмотності. Люди надзвичайно задоволені, бо це дійсно новий цифровий засіб, який допомагає побачити речі не зовсім так, як це підноситься в офіційній пропаганді.

- Питання на злобу дня про медіасистему Казахстану – ви говорили, що держава організовує держзамовлення на висвітлення певних заходів. Нещодавно у нас публікували новину про те, що Астану перейменували на честь колишнього президента. Чи була якась кампанія з висвітлення цього у ЗМІ, можливо, агітація, що це добре?

- Усе відбулося 19 березня. У цей вечір я вже збиралася на літак. 20 березня наш президент склав повноваження, і вже будучи тут, в Києві, я дізналася, що в багатьох містах завзяті чиновники запропонували перейменувати головні вулиці, проспекти своїх міст. На мою думку, ще рано ховати президента, він ще з нами. І цей факт свідчить про відсутність будь-якого критичного ставлення або критичного переосмислення, тому що насправді це не додає авторитету нашому, тепер уже колишньому, президенту. На щастя, сьогодні вранці я прочитала інформацію, що багато пропозицій щодо перейменування вулиць не затверджені. Хтось нагорі одумався. А те, що перейменували столицю – це вже факт. Я можу сказати про своє особисте ставлення – звичайно, мені дуже сумно, тому що відбулося це за помахом палички. Це просто пропозиція зверху. Народ незадоволений – подивіться соціальні мережі. Навіть діти обурені. Я думаю, це дуже поспішне рішення. І ще раз повторюю – авторитету це не додає ні самій владі, ні президенту, що пішов. Я сподіваюся, що люди схаменуться.

25 квітня 2019 року в Одесі відбувся черговий тренінг «Дерзай знати: основи медіаграмотності», який організувала Академія української преси за підтримки Internews. Учасниками стали студенти та викладачі Одеського національного політехнічного університету.

«Для нашого університету подібні тренінги — дуже важлива подія, — зазначив Спринсян Василь Георгійович, завідувач кафедри інформаційної діяльності та медіа-комунікацій ОНПУ — Будемо раді і надалі розвивати нашу співпрацю, позаяк медіаграмотність і критичне мислення для нашої студентської молоді дуже потрібні. До речі, як Вам, Тетяно Вікторівно, наші студенти?», — поцікавився він після проведення заходу.

«Знаєте, — сказала медіаексперт, доктор педагогічних наук, професор, керуючий партнер Академії української преси Тетяна Іванова, — Незважаючи на універсальну програму тренінгу, кожен з них — не схожий на інший. Це говорить про те, що тренінг проводить не тільки тренер. Цей процес створюють і самі студенти, зі своїм досвідом, знаннями і настроями. Ваші студенти мені сподобалися своїм неординарними думками стосовно того, що відбувається в медіа, гострим критичним поглядом, мотивацією знати більше про «кухню» медіа та їх вплив, і, звичайно, їхній одеський гумор», — зауважила тренер.

«А які враження отримали самі студенти?, — запропонував дати зворотній зв'язок про проведений тренінг старший викладач кафедри інформаційної діяльності та медіа комунікацій ОНПУ В'ячеслав Головченко, який допоміг організувати захід.

Студент Одеського національного політехнічного університету Кирило Чумаченко сказав: «Це вже не перший мій тренінг з медіаграмотності. І щоразу розумію, що знань і навичок багато не буває! Приїжджає до нас ще!».

«А мені дуже сподобалася Ваша манера проведення тренінгу, — каже ще одна учасниця Юлія Нікітюк, — Адже знання можна і в книжках прочитати, а Ви так просто, завдяки іграм та вправам даєте нам зрозуміти ЧОМУ так важлива медіаграмотність. І це дуже надихає. Спасибі вам!».

Про важливість медіаосвіти та небажання влади співпрацювати з неурядовими організаціями у нашому інтерв’ю зі Соф’єю Чхаїдзе – представницею грузинської неурядової організації MDF (Municipal Development Fund of Georgia – Фонд розвитку медіа).

- Розкажіть, як в Грузії починала розвиватися медіаграмотність, хто нею займається, які організації?

- У Грузії проблема медіаграмотності з усією гостротою постала десь років 10-12 назад. І це проблема зростаюча, як і всюди у зв'язку з появою нового типу медіа та популяризації соціальних мереж. Між іншим, у Грузії основним джерелом інформації все-таки ще лишається телебачення. Для 90% населення – це так. Але 70% того ж населення користується Інтернетом. І ось тому вони є потенційними цілями дезінформації і подальшими розповсюджувачами цієї дезінформації.

У нас у сфері медіаграмотності працюють, в основному, неурядові організації. Але зараз потрібно сказати, обговорення вже почалося і на державному рівні. Але є побоювання. Неурядові організації насторожило те, що влада створила спеціальний відділ всередині органу регулювання, який буде працювати в цьому напрямку. Насторожило тому, що вони не стали співпрацювати з неурядовими організаціями, які мають вже набагато більший досвід у цій сфері.

Медіаграмотністю займаються кілька неурядових організацій. Це в основному боротьба з фейкньюс. Наприклад, Grass – організація зі своїм вебпорталом FactCheck. Хартія етики журналістів – у них Media Checker. Ще у нас з'явилася InfoArmy – вони в стилі балтійських ельфів, працюють, залучаючи добровольців. Можу сказати, що наша організація (Фонд розвитку медіа - прим. авт.) – одна з найуспішніших у цій сфері. Нас підтримують зарубіжні партнери, такі як посольства США та Нідерландів, Deutsche Welle Akademie, USAID тощо.

- За ці 10-12 років у вашої країни з'явився якийсь унікальний досвід в медіаграмотності? З якими проблемами зіткнулися?

- З проблемами стикаємося постійно, тому що ніхто не любить, коли їм тикають, що це не правда. Ось, наприклад, ми вже приготували підручник в сфері медіаінформаційної грамотності зовсім недавно. Також досить добре боремося з фейкньюс. І це поширюється центральним телебаченням. Хоча в цьому зацікавлене, звичайно ж, неурядове телебачення. Нічого особливого більше немає.

- А як щодо шкіл?

- З школами працюємо. Навіть з учнями в школах працюємо. Епізодично взагалі-то, але це початок. Вчителів підтримуємо. Ось недавно в одному з регіонів Грузії проходив тренінг для вчителів. Для них це було досить цікаво.

Знаєте, у західних країнах медіаграмотність це вже звичайний предмет, як фізика, математика, на відміну від нас з вами. У нас же розмова про це тільки почалася. Але на цьому етапі, як-то кажуть, це предмет наскрізної компетенції. Ось тому ми вважаємо, що зараз одна з головних цілей – це працювати з вчителями. Щоб вони в різних предметах якось зуміли говорити з дітьми про цю сферу, самі мали навички в цій області.

- Виходячи з вашого досвіду, можливо, ви порадите щось нам?

- А ви, по-моєму, розвиваєтеся у дуже хорошому напрямку (сміється). Це приблизно те саме, що робимо ми, тому що донори одні й ті ж. І проблеми у нас майже однакові.