Чому віртуальна людина може вбити людину, але не тварину?

Алгоритми без упереджень
Мовчання гучніше за крик
Прозорість, децентралізація, пояснюваність AI

Алгоритми без упереджень

Великі мовні моделі (LLM) здатні створювати дивовижні зображення та тексти, виявляють дивний парадокс. Вони навчаються уникати відкритої демонстрації оголеного тіла чи явно шкідливого контенту. Проте, спритний користувач іноді може обійти обмеження, підштовхнувши модель до створення сцени насильства між людьми. Це робиться за допомогою особливих підказок і «етичних» пояснень, що маскують реальну природу запиту. У результаті модель, оскільки вважає завдання абстрактним, може згенерувати малюнок, де людина вбиває людину.

Однак є цікавий поворот: якщо спробувати примусити модель згенерувати схожу сцену із жорстоким поводженням із твариною, ви зіткнетеся із відмовою. Причина полягає не лише в технічних обмеженнях, а й у етичному кодексі, закладеному в архітектуру моделі. Законодавчі норми, що захищають тварин і вплетені в навчальні дані, формують своєрідне табу: модель відмовляється виконувати такі запити навіть за складних, заплутаних підказок.

Візьмімо модель ChatGPT о1 – надзвичайно корисний інструмент, що визначає нацистський салют як на архівних, так і на сучасних фотографіях із енциклопедичною точністю. Та якщо показати їй відому фотографію Ілона Маска зі схожим жестом, вона не побачить там жодного натяку на нацизм. Можна сміливо підписати про модель ChatGPT о1 – «І мовчання стане його відповіддю».

Також можна нагадати про скандал навколо вилучення, а потім повернення після розголосу, імені Елая Мілчана, активного прихильника військового застосування AI. Мовні моделі відмовлялися генерувати відповіді, якщо у запиті згадувалося його імʼя.

Мовчання гучніше за крик

Це не проста технічна помилка, а прояв «навченої обережності», тобто цензури з боку розробників. Вони побоюються заплутаних контекстів, де різниця між символом та його інтерпретацією дуже тонка, а результат може призвести до величезних судових позовів, втрати важливих контрактів та страх відвернути інвесторів від фінансування проектів LLM.

Схожий парадокс можна спостерігати й у DeepSeek R1 – китайській моделі, здатній будувати складні причинно-наслідкові ланцюжки. Якщо запитати її про події на площі Тяньаньмень або про статус Тайваню, вона даватиме нечіткі відповіді та замовчуватиме важливі деталі, відображаючи офіційні наративи КНР. Модель балансує на тонкій межі між даними й заборонами, в кращому випадку залишаючи користувача в інформаційній невизначеності, а в гіршому – цитує державну позицію як історичну істину.

Але хитрощі цензури не обмежуються простою заміною небажаних фактів. LLM навчаються «мовчати» про конкретні імена, викреслюючи їх з колективної пам’яті. Іноді йдеться про серійних убивць чи ґвалтівників, чиї імена стають табу, що створює ілюзію, ніби злочинів ніколи не було. Ще дивніше те, що ім’я мера австралійського міста, який домігся судової заборони згадувати себе, також викреслене з таких моделей. Це ставить під сумнів прозорість та право громадськості знати про публічних осіб і їхні дії, незалежно від сучасних правових трактувань.

Як приклад, усі поточні моделі (як закриті, так і відкриті) називають війну в Україні саме «війною», а не незрозумілими навіть росіянам абревіатурами. Однак, це триватиме доти, поки росія не випустить власні моделі чи не підмінить потрібну інформацію зі світових баз даних навчання LLM.

Ситуації, описані вище, підкреслюють дві важливі ідеї:

  1. Гнучкість і вразливість LLM. Моделі можуть обійти прямі заборони, якщо їм надати «виправдане» пояснення. Це викликає тривогу, бо такі підходи можуть використовуватися з метою шкоди.
  2. Вбудована цензура. Норми суспільства та законодавства, зокрема ті, що стосуються захисту тварин чи державної політики, не просто прописані в якихось документах – вони вшиваються в «ядро» моделі. Таким чином, цензура стає невіддільною частиною її роботи.

Адже це питання не лише про вилучення даних, а про перепрограмування колективної пам’яті. Уявіть LLM як величезний цифровий казан, куди потрапляють факти, події та постаті. У процесі спеціальної фільтрації та цензури вони можуть спотворюватися, і з’являється «зручна» версія історії, що подобається владі чи відповідає інтересам розробників моделей.

Прозорість, децентралізація, пояснюваність AI

Подолати цензуру в мовних моделях можна не лише заборонами чи технічними хитрощами, а через докорінну зміну самої архітектури та взаємодії із суспільством. Прозорість, децентралізація та пояснюваність – три ключові умови, на яких має базуватися відповідальний розвиток LLM, вільний від цензурних обмежень.

  1. Прозорий код і відкриті дані

Головна проблема полягає в «чорному ящику» алгоритмів. Закритий код та недоступні навчальні дані породжують підозри та полегшують маніпуляції. Розв’язання – відкритість роботи алгоритмів.

  • Відкритий код LLM: Публікація коду дає змогу дослідникам, етикам і програмістам перевіряти модель на упередження, можливі шляхи цензури й оптимізувати механізми чесної модерації.
  • Доступ до навчальних даних: Надання анонімізованих і впорядкованих наборів даних допоможе виявити історичні викривлення чи навмисне вилучення інформації. Громадськість зможе перевірити, чи модель відображає повну картину світу.
  • Реєстри змін: Логування всіх змін і доповнень у навчальних наборах дозволить відстежувати будь-які спроби ввести цензуру. 90% (а можливо, і всі 99%) користувачів не звертають уваги на версію моделі, з якою працюють (це просто ряд цифр, який часто навіть не відображається відкрито).

Цікавий випадок: успіх DeepSeek R1 частково пов’язаний із використанням відкритих інструментів від OpenAI, що були призначені для вдосконалення ChatGPT під різні потреби. Тепер OpenAI намагається заборонити моделям DeepSeek R1 застосовувати ці алгоритми, оскільки вони призначалися для розвитку саме моделей від OpenAI, а не конкурентних продуктів. Але джина вже випустили з пляшки.

  1. Децентралізація монополії знань

Коли управління LLM зосереджене в кількох великих корпораціях, посилюється ризик односторонньої цензури. Розподілена архітектура може допомогти розв’язати цю проблему:

  • Федеративне навчання: Замість централізованої обробки на одному сервері, процес тренування можна розділити між кількома університетами, дослідницькими центрами та громадськими ініціативами, щоб кожен вносив власні дані та бачення.
  • Відкриті API та інструменти: Залучення відкритих інтерфейсів для LLM дає змогу розробникам створювати спеціалізовані моделі для конкретних сфер і мов, зменшуючи ризики монополії.
  • Громадські моделі: Підтримка некомерційних та дослідницьких колективів у розробці власних LLM сприятиме різноманітності підходів і знизить залежність від комерційних інтересів.
  1. Пояснюваність: від «чорного ящика» до прозорих алгоритмів

LLM часто працюють як «оракули», видаючи результат без пояснення логіки. Щоб зменшити недовіру й помітити елементи цензури, нам потрібна пояснюваність:

  • Методи візуалізації: Спеціальні інструменти, які показують, як модель опрацьовує інформацію, на яких зв’язках між словами вона базує свій висновок, та які чинники впливають на відповідь.
  • «Білі ящики»: Моделі з прозорою логікою ухвалення рішень, де користувач може легко зрозуміти, як формуються відповіді та де можуть виникати упередження.
  • Пояснення за вимогою: Механізми, що на запит користувача надають покроковий аналіз міркувань моделі й указують на можливі джерела помилок.

Впровадження цих принципів – справа не лише технічна. Потрібна спільна робота розробників, дослідників, правозахисників, державних органів і суспільства. Тільки в такий спосіб ми зможемо перетворити LLM із потенційних «знарядь цензури» на «інструмент правдивої та неупередженої інформації».

Summary

Текст розглядає парадокс цензури та «чутливої» поведінки великих мовних моделей (LLM), які можуть генерувати сцени насильства між людьми, але блокують контент про жорстоке поводження з тваринами. Автор наводить приклади із ChatGPT і DeepSeek R1, демонструючи, як у моделі можуть бути вбудовані обмеження, що відображають етичні норми або державні наративи. Також описується, яким чином моделі можуть «забувати» окремі імена чи події, фактично переписуючи історію. На завершення пропонуються три принципи подолання цензури: прозорість (відкритий код, відкриті дані), децентралізація та пояснюваність.

Виступ доктора філологічних наук, професора, президента АУП Валерія Іванова на презентації «Практикуму з журналістської етики» від Комісії журналістської етики.

Дякую колегам. Найперше хочу наголосити на важливості дотримання професійних стандартів під час війни. Насправді їх треба дотримуватися завжди — незалежно від стану країни та медіа. Але коли медіа під час війни або допомагають суспільству розібратися в тому, що відбувається, або, навпаки, заважають, це стає особливо важливим.

Заклики допомагати державі через пряму пропаганду — вкрай шкідливі. Якщо медіа починають займатися пропагандою, вони перестають бути справжніми медіа. Звісно, пропаганда під час війни може бути потрібною, проте нею має займатися держава, а не незалежні ЗМІ. Інакше вони втрачають довіру та аудиторію. Людей можна обманути лише раз, а потім вони просто перестануть читати чи дивитися такі джерела.

Один із найяскравіших прикладів я бачив за кілька тижнів до окупації Бахмута. Я приїхав туди з португальськими колегами. Діти їздили на велосипедах під обстрілами, і, на щастя, пізніше ухвалили рішення про обов’язкову евакуацію дітей. Нині в місті немає дітей, що правильно й безпечно для них. Друге, що мене вразило: ми з колегами знайшли місце, де люди збиралися отримати воду, — і ці люди ледь не побили нас, вони відштовхували й проганяли нас геть. Це приклад громадян, яких Україна втратила. Звісно, там є історичні та інші причини, але, вважаю, свою роль відіграли й медіа. Вони не давали адекватної картини, яка б ураховувала інтереси саме цих людей.

Медіа мають орієнтуватися на всю аудиторію, а аудиторія українських медіа — це все населення України, а також ті українці, які зараз перебувають за кордоном. Тому, пане Андрію, не ображайтеся, якщо я трошки заперечу: ми повинні фокусуватися не лише на випускниках шкіл журналістики. Адже чимало журналістів прийшли в професію без відповідної освіти, а потім встановлюють власні «правила гри», замість того щоб прийняти наші професійні стандарти. До тих, хто свідомо розміщує неправду, клікбейти та фейки для «хайпу», має бути нульова толерантність, тому що вони підривають довіру до всіх українських медіа.

Пан Отар Довженко згадав дослідження, де ТГ-канали виявилися популярнішими, ніж традиційні медіа, й виникає питання, навіщо тоді дотримуватися стандартів. Дозвольте навести приклад Німеччини: мій добрий знайомий Вернер Теінка, видавець «Frankfurter Allgemeine Zeitung», теж колись переймався щодо нових медіа. Але тепер він переконаний, що аудиторія цінує якісний підхід: вони перевіряють факти, визнають і виправляють помилки. Люди довіряють цим виданням, і тому вони залишаються популярними. В Україні ж, на жаль, далеко не всі розуміють, що журналістські стандарти — це не лише юридичні правила, а й етичні норми, які швидко змінюються та залежать від обставин.

Я критично ставлюся до спроб закріпити професійні стандарти на законодавчому рівні. Зрештою, вони можуть змінюватися залежно від ситуації. Під час війни, наприклад, ілюстрації, пов’язані з пораненими чи загиблими, трактуються зовсім інакше, ніж до війни. Усе це має визначатися професійною спільнотою. Якщо порівняти українські медіа із західними, ми побачимо, що українським ЗМІ ще треба зробити «екзистенційний вибір» і остаточно повернутися обличчям до західних принципів інформування, а не радянської пропаганди. Звісно, і там існують проблеми, проте наші проблеми мають зовсім інший масштаб.

Переглянути відео презентації можна на ФБ-сторінці Комісії журналістської етики

Summary (Короткий підсумок)
Цей текст — виступ професора, президента Академії української преси Валерія Іванова, присвячений важливості дотримання журналістських стандартів, особливо під час війни. Автор наголошує, що пропаганда має залишатися прерогативою держави, а медіа повинні зберігати довіру аудиторії через об’єктивне інформування. Він наводить приклади того, як недотримання стандартів та перехід до пропаганди можуть відштовхувати людей від українських медіа, а також звертає увагу на різницю між професійними стандартами і юридичними нормами. Загальне послання: медіа мають докладати максимум зусиль, аби лишатися достовірними, надійними й етичними, особливо в умовах війни.

Виступ спеціаліста з медійного менеджменту Олексія Погорєлова  на презентації аналітичного звіту Академії української преси “Український медіаландшафт 2022-2024: Зміни в медіа під час повномасштабного вторгнення”, створеного за підтримки Фонду Конрада Аденауера в Україні. 

Я спробую додати трохи оптимізму. Сергій запропонував обговорити тих, хто робить багато корисного. Не знаю, чи це пов’язано з візитами іноземних журналістів, але раніше в Золочеві було тихо, а тепер почалися обстріли, зокрема важливих хабів. Можливо, справді є зв’язок. Сьогодні така реальність, що кожен крок доводиться дуже зважувати. Люди змушені виїжджати через постійні обстріли. Але не лише Золочів показує цей виклик — є багато прикладів медіа, які зреагували й продовжують успішно працювати.

Не обов’язково мати близько «два лапки» води, світла й їжі, щоб бути корисними своїй громаді. Я говоритиму про корисність для громади та про можливості. Адже я більше менеджер, ніж хтось інший, а також маю досвід у місцевих медіа.

Хочу повернутися до того, що сказав представник донора: від нас донори, мабуть, хочуть почути певне бачення майбутнього. Але чіткої відповіді немає — її доводиться створювати власними руками. Для цього, на жаль, треба працювати ще більше. Навіть зараз рідко виходить відпочивати, а в перспективі навантаження зростуть. Адже щоб стати найкращими в чомусь, наприклад, в інженерії чи MilTech, потрібно багато зусиль. Українські інженери вже роблять чудові речі, і це може стати основою майбутнього розвитку.

Ми точно випереджаємо багатьох у Східній Європі, а може, й у всій Європі, за людським потенціалом. Українці, які працюють за кордоном, часто чують, що їх не хочуть відпускати. Це знак, що нас цінують, а отже, ми лідери за бажанням працювати й здатністю швидко навчатися.

Прикладом для мене є «Бердянськ-Сіті»: вони релокувалися з Бердянська й отримали грант на проєкт, де спілкувалися з мешканцями, розкиданими по всій Україні та за її межами. Медіа з’ясовувало, якою люди бачать громаду після війни. В результаті з’явився документ із покроковим планом. Якщо з’явиться відповідальний керівник, у нього вже буде готовий план дій, розроблений спільнотою та експертами. Якби у кожній громаді було стільки ж ідей, то спільне майбутнє будувалося б швидше.

Оскільки я директор Української асоціації медіабізнесу, ми з командою шукаємо донорську підтримку для місцевих медіа і виконуємо роль менторів. Так, з нами не завжди просто, бо ми заохочуємо редакції більше працювати і створювати корисні проєкти. Але результати показують, що такий підхід дає громаді багато нових можливостей.

Якщо говорити конкретніше про місцеві видання, то це вже не просто друковані газети. Періодичні медіа виходять із певною регулярністю, але тепер переходять у цифрові формати — на сайти, у Facebook, Telegram та інші канали. Це реакція на те, де перебуває аудиторія. Крім того, ми й до війни мали перенасичення медіаринку. За приблизними підрахунками, існувала понад тисяча різних медіакомпаній. У моєму сегменті — періодичних медіа — було орієнтовно 2,5 тисячі видань, що набагато більше, ніж у деяких європейських країнах на кшталт Німеччини.

Війна прискорила всі процеси. Люди масово переміщуються, тож звична передплатна модель у багатьох газетах зруйнована. Чимало видань не може доставити паперовий примірник туди, де вже немає їхніх читачів. Когось це вбило як бізнес, а хтось почав активніше переходити в «цифру» і шукати нові способи монетизації.

Багато редакцій працюють віддалено. Я, наприклад, з колегами вже не маю офісу з часів ковіду. Але це дає змогу долучати різних спеціалістів, незалежно від їхнього розташування.

Сучасні медіа потребують інших бізнес-моделей. Новини перестали бути легким способом заробітку, тому що ними перенасичені соціальні мережі. Тепер важливіше бути корисними для громади: організовувати публічні обговорення, залучати експертів, допомагати владі й мешканцям знаходити спільні рішення. Наприклад, в Одеській області одна редакція ініціювала проєкт із ремонту дитячих майданчиків. Вони склали реєстр, з’ясували, хто за які майданчики відповідає, і тепер разом із громадою поступово відновлюють ці об’єкти. На Волині люди об’єднуються довкола розвитку рекреаційної зони біля Шацьких озер.

Усе це — результат роботи місцевих медіа, які не лише інформують, а й спонукають до дій, сприяють вирішенню конкретних проблем і допомагають громадам ставати сильнішими. Ця модель відрізняється від колишньої, але дає величезні можливості для розвитку як самих видань, так і регіонів.

Український медіаландшафт — 2024 є продовженням низки аналогічних оглядів, що виходять щокілька років з 2010 р. та готуються Академією української преси у співробітництві з Фондом Конрада Аденауера. Медіаландшафт традиційно містить огляд пануючих тенденцій у медіаполі України.

Призначений для журналістів, політологів, всіх, хто цікавиться новітньою історією України.

Ми висловлюємо щиру подяку Представництву Фонду Аденауера в Україні, які протягом вже 30 років є партнером багатьох важливих справ у розвитку демократичної України.

Завантажити аналітичний звіт

Виступ голови Національної спілки журналістів України Сергія Томіленка на презентації аналітичного звіту Академія української преси “Український медіаландшафт 2022-2024: Зміни в медіа під час повномасштабного вторгнення”, створеного за підтримки Фонду Конрада Аденауера в Україні. 

Вітаю.

Для нас, членів Національної спілки журналістів України, надзвичайно почесно, що сьогодні презентують важливе дослідження (далі — «звіт»). Воно є показовим і значущим для всього українського медіа-ландшафту, тобто сфери та системи засобів масової інформації в Україні. Також символічно, що наша група обговорює тенденції у медійному просторі, а також економічні та інші чинники, які впливають на розвиток галузі.

Протягом останніх двох років НСЖУ формувала основу для кількох міжнародних фотопроєктів, які ми самі ініціювали й організовували. Ми намагалися застосувати найкращий досвід, щоб показати нинішню ситуацію у сфері журналістики: від великих подій і турнірів до щоденної професійної роботи в умовах війни.

Зараз триває декілька великих заходів. Один із них — міжнародна фотовиставка, що демонструє працю журналістів у ці складні часи. Ми бачимо, наскільки питання безпеки журналістів і медіа є пріоритетним, і це відображено у звіті, який представляють сьогодні. Кожен журналіст, взаємодіючи з НСЖУ, передусім повинен дбати про власну безпеку під час виконання роботи. Водночас ми підтримуємо суспільство, яке прагне зберегти демократичні цінності, права журналістів і права людини. Саме це й мотивує нас працювати далі.

Коли ми спілкуємося з міжнародними партнерами та журналістськими організаціями, то бачимо їхню зацікавленість у конкретних фінансових і розвиткових підходах, пов’язаних із журналістикою. Ці підходи стали особливо актуальними після 2014 року. Українська політична журналістика також змінюється, пристосовуючись до реалій війни. Звіт, що сьогодні презентують, висвітлює сучасні виклики та підкреслює мужність тих журналістів, які працюють у зоні бойових дій чи у містах біля фронту. Йдеться і про тих, хто регулярно їздить у відрядження, і про тих, хто залишається вдома у небезпечних умовах.

Я був експертом у частині звіту про роботу регіональних медіа, зокрема аналізував загальнонаціональне й місцеве інформаційне поле. На жаль, ми не можемо охопити всі зміни, бо ситуація з регіональними ЗМІ часто погіршується. Багато видань закриваються, особливо друкованих, які донедавна були важливою частиною інформаційного простору. Суттєво зменшується також кількість електронних регіональних медіа. Чимало впливових телеканалів припинили мовлення. Наприклад, в Одесі раніше діяло майже 27 місцевих каналів. Хоча деякі з них фінансували політики, інші намагалися працювати незалежно. Нині залишилося лише два телеканали: «Суспільне» та один приватний. Подібні тенденції спостерігаються у всіх регіонах, зокрема на Полтавщині й у західних областях.
Через різке зниження рекламних доходів телерадіокомпанії особливо потерпають, адже створення телевізійного контенту вимагає великих вкладень. Наразі вижити тільки на мінімальних прибутках у час війни дуже складно. Якщо говорити про загальні особливості регіонального медіасектора, я б виділив кілька ключових моментів:

Фінансова нестабільність. Попри певну допомогу від міжнародних партнерів (наприклад, гранти чи донорські програми), більшість регіональних медіа перебувають у стані невизначеності.

Активний перехід у цифру. Раніше газети й телеканали зосереджувалися винятково на своїх традиційних платформах, а тепер майже всі вони намагаються перейти в інтернет і знаходити нові шляхи поширення новин.

Нестача працівників. Навіть ті редакції, які отримують донорські кошти, скаржаться на брак кваліфікованих журналістів. Багато людей виїжджають із небезпечних місцевостей чи йдуть до війська. Немає стабільної схеми, яка б «бронювала» журналістів, котрі надають суспільно важливу інформацію.

Складні відносини з місцевою владою. У комунальних телерадіокомпаніях (ТРО) депутати часто намагаються контролювати зміст ефіру. Подекуди влада просто ігнорує роботу журналістів.

Позитивні приклади. У районах біля фронту медіа шукають нові формати й намагаються залишатися надійним джерелом інформації для громади. На жаль, у державній політиці все ще бракує системної підтримки таких ЗМІ, і більшість виживає переважно завдяки міжнародним організаціям.

У деяких регіонах, де зруйновано інтернет чи немає зв’язку, друковані видання знову набувають популярності. Люди можуть читати газети навіть за відсутності електрики чи онлайн-ресурсів. Це показує, наскільки професійна журналістика залишається важливою для життя громад.

Я хочу згадати кількох редакторів, які надихають своєю відданістю. Наприклад, Василь Мірошник — головний редактор газети «Заря» у Золочеві (Харківська область), розташованому біля кордону. Ця громада постійно під обстрілами, але журналісти продовжують випускати газету, щоб люди мали достовірні новини. Ми навіть зняли документальний фільм «На межі» про таких редакторів.

Ще один приклад — Олексій Пасюга із «Великої Писарівки» (Сумська область). Разом із дружиною він щотижня відвозить свіжий наклад газети з більш безпечної Охтирки до прифронтових сіл. Нещодавно ми з колегами там були й на власні очі побачили, наскільки важливо для людей отримувати правдиву інформацію.

Газета «Трудова слава» в Оріхові (Запорізька область) — теж яскравий символ незламності. Від квітня 2022 року люди там живуть без світла й під постійними обстрілами, проте редакторка Світлана Карпенко кожні три тижні друкує новий номер у Запоріжжі та привозить його до Оріхова, ризикуючи власною безпекою.

Усе це свідчить про стійкість журналістів і суспільства, що прагне бути поінформованим, протидіяти окупантам і відстоювати демократичні цінності. Саме такі приклади й загальні тенденції описано в нашому звіті.

Дякую за увагу.

Український медіаландшафт — 2024 є продовженням низки аналогічних оглядів, що виходять щокілька років з 2010 р. та готуються Академією української преси у співробітництві з Фондом Конрада Аденауера. Медіаландшафт традиційно містить огляд пануючих тенденцій у медіаполі України.

Призначений для журналістів, політологів, всіх, хто цікавиться новітньою історією України.

Ми висловлюємо щиру подяку Представництву Фонду Аденауера в Україні, які протягом вже 30 років є партнером багатьох важливих справ у розвитку демократичної України.

Завантажити аналітичний звіт

“Жив собі майстер, який виготовляв ключі. Одного разу до нього прийшов подорожній і запитав:

— Навіщо ти робиш стільки ключів? Хіба вони потрібні?

Майстер відповів:

— Кожен із них відкриває щось важливе. Але лише той, ХТО шукає двері, знайде, який саме ключ підходить.
Майстер протягнув подорожньому одну з ключів і сказав:
— Пам’ятай, цей ключ не для дверей зовні. Він відкриває двері всередині тебе…”

Ось такою притчею почалася чергова зустріч з українськими жінками, які через повномасштабне вторгнення намагаються побудувати своє нове життя у Австрії (Тіроль, м. Інсбрук).

Провела зустріч Тетяна Іванова, медіаекспертка Академії української преси, докторка педагогічних наук, професорка, завідувачка кафедри соціальних комунікацій Маріупольського державного університету.


Організатор: Cultural Platform Ukraine-Tirol Культурна Платформа Україна-Тіроль

Так, доля змусила цих прекрасних жінок багато чого переосмислити, сформулювати для себе нові сенси, окреслити нові цінності свого життя.

І саме тому, тренінг був присвячений роботі з метафоричними картами. Понад дві с половиною години учасники заглядали у глибокі таємниці нашої підсвідомості; у рефлексивних вправах намагалися усвідомити свої почуття до минулого, теперішнього і майбутнього.

Образ за образом, які дарували метафоричні карти, наштовхували нас на перегляд цінностей, усвідомлення цілей, планування майбутнього…

Так, людська психіка (за К. Юнгом) – це безмежний океан можливостей, але далеко не кожному дані вміння та сміливість наважитися відкрити двері всередині себе…

Виступ заступник директора Представництва Фонду Конрада Аденауера в Україні Dr. Яна-Філіппа Вьольберна на презентації аналітичного звіту Академії української преси “Український медіаландшафт 2022-2024: Зміни в медіа під час повномасштабного вторгнення”, створеного за підтримки Фонду Конрада Аденауера в Україні. 

Дорогі пані та панове!

Мене звати Dr. Ян-Філіпп Вьольберн, я заступник директора Представництва Фонду Конрада Аденауера в Україні. Я вивчаю українську мову, але сьогодні говоритиму українською, адже це дуже важлива й багата мова. Дякую всім, хто прийшов на нашу зустріч, і прошу вас залишатися з нами, адже попереду цікава розмова.

Перш за все, я хочу подякувати вам за вашу стійкість і працю в ці складні часи війни. Я розумію, що це дуже непростий період для всіх: для вас особисто, для вашої роботи та для ваших родин. Я знаю, про що кажу, адже перебуваю в Україні з 8 липня, відколи я сюди прибув.

Дякую ще раз і дякую за те дослідження, яке ви провели. Я сподіваюся, що ми зможемо й надалі розвивати нашу співпрацю, яка триває вже понад 30 років.

Якщо можна, я хотів би сказати кілька слів не стільки про зміст нашого дослідження, скільки про його важливість. Дуже важливо мати огляд того, де зараз перебувають українські медіа і як вони розвиваються. У часи війни ми шукаємо орієнтири. Українці часто ставлять питання, за що ми боремося. Звісно, очевидна відповідь — немає вибору, адже Росія прагне знищити Україну як суверенну незалежну державу. Але також важливо зрозуміти, для чого ми боремось. Які в нас перспективи на майбутнє? Чи після війни буде краще, ніж зараз? Адже я часто чую, що ми хочемо жити в єдності та свободі. Тому наше завдання — продовжувати розвивати й відбудовувати демократію в Україні, навіть якщо нині першорядний пріоритет — це війна. Не варто втрачати з фокусу це питання, тому що йдеться про майбутнє держави.

На цьому шляху медіа відіграють важливу роль. Я би навіть сказав — одну з найважливіших. У Німеччині прийнято вважати медіа «четвертою владою», яка контролює три інші гілки: виконавчу, законодавчу та судову, забезпечуючи публічність, формуючи незалежну думку і спонукаючи громадян мислити й діяти як вільні демократи. Медіа виявляють проблеми та зловживання, змушують до відкритого обговорення того, що слід змінити. Це надзвичайно важлива функція у демократичній державі.

Дорогі журналісти, які прибули сюди й бачать себе як «четверту владу» держави, я хочу вас щиро заохотити продовжувати вашу працю, незважаючи на всі труднощі. Це важливо для майбутнього України.

І другий пункт, який згадав мій колега, доктор Ломан. Як ви знаєте, ми також повинні готувати звіти для нашого центрального офісу. Коли я писав свій звіт за минулий рік, я вирішив переглянути звіт, який д-р Ломан підготував приблизно 20 років тому. Це було дуже цікаво, тому що показало мені широкий погляд на зміни, які відбулися в цій країні. Не наведу дослівну цитату, але загальний сенс тодішнього звіту був таким: «Незалежна та вільна медіасфера в Україні практично не існує, оскільки більшість впливових ЗМІ належать політичним силам і використовуються в їхніх інтересах». Це було написано лише 20 років тому — тобто десь пів покоління тому. Сьогодні ситуація істотно змінилася.

І це мій другий меседж: нам слід пам’ятати, наскільки великий шлях уже пройдено. У багатьох демократичних країнах формування потужної медіасфери тривало 50–100 років. А Україні вдалося суттєво просунутися за набагато коротший період. Тож, якщо поглянути з цього ракурсу, можна сказати, що ви йдете правильним шляхом.

Попри всі складнощі та війну, я пригадав недавню бесіду з одним журналістом. Він відзначив дві важливі речі: по-перше, розслідувальна журналістика продовжує працювати навіть у цей складний час, і це дуже добрий знак. А по-друге, немає жорсткої цензури, на яку можна було б очікувати за умов воєнного стану. Навпаки, в Україні залишаються можливості для відкритого журналістського аналізу. Якщо зіставити це з тим, що було 20 років тому, можна пишатися тим, чого ви досягли. Звісно, є ще над чим працювати, і саме цьому присвячене наше обговорення сьогодні та в майбутньому. Сподіваюся, що проведене дослідження, яке ми підтримуємо, допоможе вам зрозуміти, де ви зараз, і дасть підказки, як рухатися далі.

Дякую за увагу та бажаю успіхів у презентації дослідження!

Український медіаландшафт — 2024 є продовженням низки аналогічних оглядів, що виходять щокілька років з 2010 р. та готуються Академією української преси у співробітництві з Фондом Конрада Аденауера. Медіаландшафт традиційно містить огляд пануючих тенденцій у медіаполі України.

Призначений для журналістів, політологів, всіх, хто цікавиться новітньою історією України.

Ми висловлюємо щиру подяку Представництву Фонду Аденауера в Україні, які протягом вже 30 років є партнером багатьох важливих справ у розвитку демократичної України.

Завантажити аналітичний звіт

Ми звикли думати про журналістику як про щось стабільне. Газета — це просто газета, а новини завжди поруч у смартфоні. Але у прифронтових містечках та селах України журналістика більше не стабільна. Вона — це боротьба: за світло, воду, тепло, інформацію і виживання між загрозами окупації, обстрілами та вимушеною евакуацією.

Журналіст газети «Білопільщина» Юрій КАЛІНІЧЕНКО

  Коли ти чуєш вихід, а через секунду чуєш свист снаряду, то через дві він уже у тебе під ногами – три секунди на все, – розповідає журналіст газети «Білопільщина» Юрій КАЛІНІЧЕНКО про умови роботи в 2022-23 роках на прикордонних з росією територіях Сумщини. — Бувало таке, що прилітало до тридцяти по центру за день, періодично прилітали каби. Ми вперше побачили і відчули нові російські КАБ-500. У редакції провалена стеля, винесли техніку у безпечне місце – продовжуємо працювати.

Ці локальні редакції діють. І сила яка дає їм ресурс для виживання — люди навколо, які не здаються.

Президент АУП, професор, доктор наук Валерій ІВАНОВ

  Вони не вигадали новий формат, але працюють у таких умовах, які руйнують саму ідею медіа як спокійного потоку новин, – говорить президент АУП, професор, доктор наук Валерій ІВАНОВ. —  Коли кожен випуск газети — це подвиг, а кожна стаття може бути останньою, питання «чому вони це роблять?»  стає важливішим за «як».

Чому вони це роблять? У світі, де великі медіа орієнтуються на кліки й алгоритми, ці редакції живуть за зовсім іншими правилами. Для них важливо бути потрібними своїй аудиторії, подивитися в очі, коли простягаєш газету, почути слова вдячності (або звинувачення у нещирості) відразу після публікації, а не у вигляді анонімного коментаря під постом.

Академія української преси проїхала більш ніж 2 000 кілометрів прифронтовими дорогами, побувала в Харківській, Донецькій, Сумській областях і поспілкувалася з редакціями, які підтримує у 2025 році в рамках проєкту АУП «Українські регіональні (прифронтові) медіа» за підтримки Фонду розвитку ЗМІ Посольства США.

Новий контекст старих місій для медіа

До війни все було інакше. У невеликих містечках новини поширювалися швидше через розмови, ніж через інтернет. Локальні газети у невеликих містах були таким собі розширенням спільнот: всі один одного знали, і редакція не просто повідомляла новини, а створювала локальну історію. Зараз це змінилося. Частина людей виїхала, частина на фронті, а ті, хто залишився – просто виживають.

Що роблять медіа за таких обставин? Вони адаптуються. Наприклад, редакція «Дружківка на долонях» продовжує працювати, попри загрозу постійних обстрілів. Їхня мотивація проста — вони потрібні.

Редактор «Дружківки на долонях» Антон ЗАЙЦЕВ

  Ми будемо працювати, поки зможемо, але фронт все ближче — ділиться редатор «Дружківки на долонях» Антон ЗАЙЦЕВ. — Ми повідомляємо про місця, де можна отримати воду, отримати гуманітарну допомогу, бо для нашого міста це величезна проблема. І ці матеріал завжди затребувані після російських обстрілів по критичній інфраструктурі.

Це ключове слово — «потрібні». Коли громада розпадається, люди займаються виживанням, медіа — це нитка, яка тримає її разом.

Уявіть себе на місці читача, який живе у прифронтовому місті. Що ви хочете знати? Де знайти воду? Як отримати гуманітарну допомогу? Що відбувається з вашими сусідами чи друзями? Чи може який наряд одягнула відома голлівудська акторка на черговій премії?

У Барвінковому Харківської області місцева газета «Вісті Барвінківщини» стала єдиним джерелом фотоілюстрацій для створення меморіалу загиблим героям. Уявіть собі: ні влада, ні люди не мали навіть фотографій цих героїв. Газета фіксувала історії життя громади, як люди вибирали стати на захист свого міста та як вони загинули. Тому і мала в своїх архівах фотографії та контакти родин для отримання дозволу.

Це робить ці медіа чимось більшим за просто джерело новин. Вони зберігають пам’ять. Без журналістів та архіву газети не було б цих історій, без історій — не було б пам’яті.

Чому вони не здаються

Реальність така: більшість із цих журналістів могли б залишити свої міста, знайти іншу роботу в безпечному регіоні чи отримувати соціальні виплати за кордоном. Але вони залишаються. Чому? — це одне із питань, які команда АУП обговорювала під час зустрічі.

Одна з причин — почуття обов’язку. В Ізюмі, Барвінкові, Дружковці, Великій Писарівці, Білопіллі, де за одну ніч може прилетіти до десятка снарядів, а fvp-дрони окупантів регулярно влаштовують «сафарі» на цивільних — редакції відновили випуски після деокупації. Їхня мотивація проста: «Ми повинні виконати свої зобов’язання перед передплатниками». 

головна редакторка «Вісті Барвінківщини» Ірина СТОЛБОВА

  Це дуже символічно, на 2022 рік ми мали 2022 передплатника, — згадує головна редакторка «Вісті Барвінківщини» Ірина СТОЛБОВА. — Цьогорічна передплата в чотири рази менша, але ще багато людей купує газету вроздріб по магазинам. І ми пишаємося, що після деокупації, за підтримки НСЖУ, ми виконали перед передплатниками ВСІ свої зобовʼязання! Хоча довелося відправляти примірники по всій Україні в родини, які були змушені виїхати.

Інша причина — довіра. Люди читають газети, коли доступ до інтернету обмежений або відсутній тижнями. І як завжди під час війни, утворюється інформаційний вакуум щодо локальних нових та подій.  

Журналіст «Обрії Ізюмщини» Микола  КАЛЮЖНИЙ

  Ми спочатку думали чи піде газета. Але запит виявився дуже значний, — ділиться враженнями після деокупації журналіст «Обрії Ізюмщини» Микола  КАЛЮЖНИЙ.Люди спрагли до інформації. Був повний брак інформації. Відсутність комунікації влади та громади породжувала фейки, побрехеньки. Тому ми вирішили робити друкований варіант. Це виявився правильний напрямок, хоч і дуже складний. 

Головний редактор газети «Ворскла» Олексій ПАСЮГА

  За рахунок Охтирки ми майже подвоїли тираж після втрати підписників у перші роки війни, ділиться головний редактор великописарівської газети Сумської області «Ворскла» Олексій ПАСЮГА. — Аудиторію потрібно привчати читати, а тут не було жодної газети два роки. І зараз вони читають, хоча це здавалося спочатку неможливим.

Це працює. Бо ці медіа не просто повідомляють новини. Вони — нитка, що з’єднує громади, людей та ідеї, які розірвала війна.

Що ми можемо дізнатися від цих журналістів

Серед багатьох матеріалів, які щодня, щотижня чи щомісяця виходять у прифронтових районах, найбільш затребуваними є:

  • Програми допомоги. Люди шукають інформацію про гуманітарну підтримку, пільги чи навіть місця, де є світло, медикаменти, їжа і вода.
  • Пам’ять про загиблих. Газети стають архівами історій про цивільних та військових, яких уже немає. Це не тільки збереження пам’яті, а й спосіб створити колективну ідентичність. На жаль, ці історії поповнюються.
  • Місцеві проблеми та люди. Не всі готові розкривати душу перед чужою людиною, але для місцевих — журналіст локального медіа не чужий. І ці історії читають далеко за межами регіону. Бо вони частинка того, що за будь яких жахливих обставин — все може закінчитися добре.

Є щось майже неймовірне у тому, як ці медіа виживають. Вони працюють, коли здається, що працювати неможливо. І це ставить цікаве запитання: чи можлива така відданість у інших сферах?

Ці люди — не ідеальні герої. Вони різного віку, освіти, досвіду. Хтось пережив окупацію, хтось переїхав, вже повернувся, продовжує писати для своєї аудиторії. Їх об’єднує одне – бажання бути корисними. Це базові речі. І вони не звучать як «новини» в традиційному сенсі. Але, по суті, це й є — те, що має значення для людей.

 І, можливо, саме це — найцінніший урок.

Що означає бути потрібним

Якщо ви думаєте про журналістику як про продукт або бізнес, то ці медіа не мають сенсу. Але якщо ви думаєте про журналістику як про місію, то журналісти — її серце. Вони працюють не тому, що це вигідно, а тому, що це потрібно.

Це звучить просто, але подумайте: чи багато хто з нас може сказати те саме про свою роботу?

Можливо, в цьому і є справжній сенс слова «відданість».

Там, де війна змінює життя людей, а звуки сирен і пострілів стали звичними, Академія української преси (АУП) здійснює відповідальну роботу. АУП підтримує редакції не лише знаннями та досвідом, а й створює умови для їхнього подальшого розвитку та зміцнення, щоб вони могли ефективніше виконувати свою місію під час війни.  

У рамках сміливого проєкту за підтримки Фонду розвитку ЗМІ Посольства США «Українські регіональні (прифронтові) медіа», команда АУП відвідала прифронтові міста Донеччини, Харківщини та Сумщини. Президент АУП Валерій Іванов та виконавчий директор Андрій Коваленко під час візиту обговорили ключові проблеми, з якими стикаються місцеві редакції, та запропонували дієві рішення для їх подолання. 

Їхній маршрут проліг через міста, які пережили окупацію, обстріли та нестерпний біль війни. Ізюм та Дружківка стали не просто зупинками, а місцем зустрічі двох світів: тих, хто створює події, і тих, хто доносить їх до світу.

ВІДЕО можна переглянути ТУТ>

Редакція «Обрії Ізюмщини» у зраненому, але нескореному Ізюмі — це живий доказ того, що журналістика не лише виживає під час війни, а й зміцнює дух населення, що залишилося. Команду АУП тут тепло зустрів редактор видання Микола Калюжний, який продовжує підтримувати роботу редакції. «Дружківка на долонях» — символ незламності у місті, вона очолювана Андрієм Назаренком, і є яскравим прикладом того, як медіа може залишатися опорою достовірності у найважчі часи.

Проєкт АУП — це не просто підтримка місцевих медіа, це частина великої війни за інформування. Адже слова — це не лише речення. Це виклик, це вибір, це відповідальність. «Місія журналіста зараз не лише висвітлювати події, а й стати опорою для людей, які хочуть розуміти, що відбувається насправді», — зазначив Валерій Іванов. 

АУП готує нові поїздки та шляхи підтримки редакцій, обговорення та проєкти, які допоможуть місцевим медіа протистояти ворогу — і на інформаційному, і на людському рівні. 

Україна сьогодні захищається не лише на полі бою, а й у розумах і серцях. Академія української преси активно долучається до цієї боротьби, прямуючи туди, де слово потрібне найбільше. АУП прагне показати, що журналістика — це не просто робота, це сміливість, витримка і вірність.

Спільно відстоїмо істину до останнього! 

Уявіть: ви тримаєте в руках інструмент, що допоможе відрізняти правду від маніпуляцій — ігри, які навчають аналізувати, і матеріали, що відкривають нові можливості для дітей із особливими освітніми потребами. Інтригує? А це реальність із проєктом «Фактично: час мислити критично», який стартував на початку 2025 року!

Війна й інформаційна агресія створили нові виклики. Сьогодні кожен з нас стикається зі шквалом фейків, пропаганди та дезінформації. Що з цим робити? Відповідь проста: озброювати себе знаннями й критичним мисленням. І ми знаємо, як це зробити цікаво й захопливо! 🎯

🔥 Що на вас чекає?

🎲 Ігри, які розширюють світогляд:

  • Перша гра — розкриє секрети медійного світу та навчить розбиратися у тому, як працюють інформаційні платформи.
  • Друга гра — розвине інтуїцію та здатність протистояти маніпуляціям, розширить кругозір і зробить вас аналітичним генієм!

Ці ігри будуть створені та надіслані для молоді, яка під час тривоги перебуває в укритті і прагне тренувати мозок. І навіть якщо світла немає — з нами все продумано, ігри комплектуються акумуляторними лампами. 💡

🌟 Матеріали для дітей із особливими освітніми потребами: онлайн-курс та ґайд із медіаграмотності.

Це продукти, які не мають аналогів. Вони стануть справжньою знахідкою для інклюзивних центрів та спеціалізованих закладів освіти по всій Україні та дадуть шанс кожній дитині освоїти медіаграмотність.

🌍 Вся країна одна команда! Проєкт фокусується на тих, хто найбільше цього потребує: молодь із прифронтових регіонів, діти з особливими потребами, вимушені переселенці. Це не просто слова — це крок до світу, де кожен отримує шанс бути обізнаним і сильним перед обличчям інформаційної агресії. 

💡 Проєкт має загальнонаціональний характер із фокусом на прифронтові території. Він охопить понад 8 000 молодих людей та 600 дітей із особливими потребами.

🔮 Ми прагнемо, що через деякий час українська молодь стане головним прикладом для всього світу, як долати фейки, розуміти медіа та перемагати інформаційного ворога. Ви можете стати частиною цієї історії.

 👉 Це більше, ніж навчання — це справжня трансформація свідомості. Змінюйте свій підхід до інформації та отримайте перевагу в житті.

Слідкуйте за новинами проєкту. Ера свідомих медіаспоживачів починається саме з вас. 🚀

Проєкт втілюється в межах Програми інформаційної стійкості українського громадянського суспільства за підтримки IREX in Ukraine 😍

#АУП #IREX #AUP #Фактично #Factychno #медіаграмотність #medialiteracy

 

«Мультимедійне онлайн-медіа «АУП-info»
(ідентифікатор в Реєстрі суб’єктів у сфері медіа: R40-00988)
envelopemagnifiercrosschevron-uparrow-right