Пропаганда працює на посилення державних цілей проти цілей особистих, приховано наближаючи їх до масової свідомості. Цілі політичні, тобто соціальні, вводяться пропагандою в масову культуру.
Пропаганда об’єднує набір індивідуальних свідомостей, створюючи в них єдине масове. Ми можемо плакати й сміятися всі разом, сидячи в різних квартирах, але біля телевізора. Раніше людину утримував біля екрана умовний страх. Був навіть такий анекдот. Телеглядач перемикає канали, але на останньому з’являється людина, яка погрожує йому пальцем зі словами: «Я тобі поперемикаю»... Це певне перебільшення, але за ним стояла і правда. Людині завжди важко бути іншою. З давніх часів відомо, що краще не виділятися, бути як усі... І цим бажанням активно користуються творці пропаганди.
Нашу поведінку формують два центри: біологічний і соціальний. Обидва вони забезпечують наше виживання: один — як біологічного організму, другий — як соціального. Держава зацікавлена у виживанні соціального організму, людина — біологічного, насамперед. Однак соціальні вимоги можуть іти всупереч біологічним.
Якщо біологічні реакції закладаються природою, то соціальні — життям у суспільстві, а його великою мірою формує саме пропаганда. У біологічній нормі людина не може прагнути смерті, але в соціальній вона може йти на це, оскільки так її виховує пропаганда, яка так може й не іменуватися, будучи певною соціальною спільнотою.
Ми такі, якими нас зробила не тільки природа, а й суспільство. Щоб людина пішла у своїй поведінці всупереч біологічним вимогам, — і потрібна пропаганда. Саме вона висуває на перше місце виживання соціуму, а на друге — виживання людини. Система держпропаганди повинна, наприклад, заглушити страх смерті для людини, яка йде в атаку. У цій ситуації вона не є головною точкою, вона головна для її сім’ї, але не для держави, хоча заради неї людина віддає своє життя.
За своєю сутністю пропаганда спрямована на заміну, а точніше — підміну індивідуальної свідомості масовою. Індивідуальне може бути яким завгодно різним, якщо воно всередині тебе, але масове завжди єдине. Пропаганда старанно штампує однакове масове мислення і загальні реакції на всі значущі події. І не тільки пропаганда, а всі соціальні інститути та медіа створюють один світ з однаковими реакціями на нього. Однакового в нас завжди набагато більше, ніж різного. Це безсумнівно полегшує життя, особливо в стабільній ситуації.
Це відбувається і без пропаганди, наприклад, у хвилину небезпеки всі поводяться однотипно, оскільки вмикається біологічна програма. Усі або завмирають, або біжать, наприклад. Або у хвилину масової радості всі теж поводяться однаково. Ба більше, у радянський період демонстрації трудящих на державні свята спеціально моделювали якраз таке перемикання індивідуальної свідомості на масову. Легше радіти, коли всі навколо раді. Легше сміятися, коли всі навколо посміхаються. Та й усе мистецтво від кіно до роману також на певний час відключає людину від реального світу, втягуючи її у світ масових реакцій. Ми не настільки індивідуальні, як нам видається. А в разі екстремальних реакцій узагалі найбільш передбачувані. Згадаймо обличчя на святкових демонстраціях — усі як один переповнені щастям. Це найлегша реакція, оскільки все інше потребує додаткових зусиль. Це як солдати в строю…
Пропаганда викликає в кожного масову реакцію: від радості на обличчі до реакції на сигнал «в атаку». Це єдина автоматична реакція, якою і пишається ідеологія та ідеологи. І це не просто книжкові міркування. Сьогодні ідеологія вивчається і нейронаукою, і нейропсихологами.
Ось деякі зауваження нейропсихологині Леор Змигрод, нейронауковиці та політичної психологині з Кембридзького університету, яка видала книжку «Ідеологічний мозок», що має цікавий підзаголовок — «Радикальна наука гнучкого мислення». Вона так відповідає на запитання, що таке ідеологія, у своєму інтерв’ю в New York Times: «Це наратив про те, як працює світ і як він має працювати. Потенційно це може бути соціальний світ або природний світ. Але це не просто розповідь. Це реально суворі приписи того, як ми повинні думати, як ми повинні діяти, як ми повинні взаємодіяти з іншими людьми. Ідеологія засуджує будь-які відхилення від запропонованих правил. Ідеологія задовольняє потребу в тому, як розуміти світ, як пояснювати його. І вона задовольняє нашу потребу у зв'язку, у суспільстві, у відчутті приналежності до чогось».
По суті це можна зрозуміти так, що ідеологія — це модель світу, як і пропаганда. Але пропаганда скоріше інструментарій із впровадження ідеології в мізки, який містить і покарання, якщо ми чинимо опір цьому впровадженню. Ми особливо добре це знаємо, тому що СРСР посилено культивував свою ідеологію і карав тих, хто не хотів їй підкоритися. До кінця СРСР це підпорядкування стало суто формальним. Просто треба було цитувати цитати класиків марксизму-ленінізму, як вони офіційно іменувалися. І ще рішення останнього з’їзду КПРС. Але на той час усе це перестало бути «живим», усе робилося не від душі, а тільки тому, що так треба було. І існував елемент страху за порушення…
Щоправда, напевно, у критичні періоди історії світ так живе і розвивається. Періоди, які в нас називалися перебудовою, старі правила і стара ідеологія починають не просто піддаватися сумніву, а починають ламатися. Не треба навіть їх критикувати, просто на сцену виходять нові люди й нові правила, які приваблюють людей дедалі сильніше, оскільки від старих правил вони давно втомилися. Тим паче ці правила утримувалися не тільки за допомогою добрих слів... Але в будь-якому разі індивідуальні реакції різноманітні, а масові мають бути єдині... Коли масові реакції перестають бути подібними, руйнується світ, оскільки руйнується прийнятий у ньому порядок... Такі періоди теж важливі й потрібні, коли суспільство і країна входять у стан застою, караючи жорстко тих, хто не хоче їм підкорятися...
Масові реакції мають бути єдині, різноманітність характерна для індивідуальних реакцій, які все одно насамперед орієнтовані на масові. Зміна масових реакцій знаменує зміну всього суспільного укладу. З цієї причини пропаганда їх любить і плекає. І не тільки вона. Це роблять фільми, пісні, навіть новини... Ми більш однакові, ніж нам здається.
Реально ми бачимо такі трансформації тільки тоді, коли це робить сама влада, оскільки справжні революції є рідкістю. Революція 1917 року більше не повторювалася, все, що було потім — це такі собі мініреволюції, які робить по суті сама влада. А тоді стару владу було скинуто з корабля сучасності... Причому звернемо увагу на те, що це було зроблено збройним шляхом, а не «розмовним»... Якщо СРСР пройшов свою перебудову колись, то зараз США вступили в такий свій період, у якому не так легко розібратися.
Пропаганда свідомо вмикає масове мислення, яке має пригнічувати всі індивідуальні реакції. Індивідуально ми, звісно, різні, але державі цікава наша спільна частина — вона створює її сама теленовинами, фільмами, книжками, освітою, піснями... У цьому «напливі» навіть важко зберігати щось індивідуальне. Завжди легше підкоритися, ніж сперечатися. Тим паче що індивідуальна суперечка з масовою пропагандою можлива тільки на кухні, коли тебе ніхто не чує. До речі, Радянський Союз дуже любив масові свята, оскільки тоді всі переймалися правильними думками на індустріальній основі. Просто неможливо на параді чи демонстрації виступити зі своїми власними думками, ти можеш тільки підкоритися загальному потоку, бо ти відчуваєш себе піщинкою в океані... Ти можеш тільки бачити, що й усі, й говорити те, що й усі... У результаті, хоча й суто теоретично, ти будеш і думати, як і всі...
Сьогодні відбувається певна зміна цивілізаційної парадигми. І зараз дуже важливо вчасно побачити цю зміну. На наші голови валяться тисячі й тисячі джерел інформації. Якщо радянська система готувала «ідеологічні страви» за одним рецептом для всіх, то сьогодні виникло безліч ідеологічних «кухарів», які свою страву приготують для вас особисто. Так нам здаватиметься, але це теж буде індустріально підготовленою «їжею». Перші вибори такого штибу, коли виборці отримували індивідуально форматовану під них політичну рекламу, були вибори Обами. А інформація про виборців збиралася з їхніх сторінок у фейсбуці. Вибори Трампа теж уже двічі проходили так.
Людина живе в суспільстві інших. Саме це задає рамки її поведінки. Ілона Маска звинувачують у тому, що він слабо бере до уваги інтереси інших. Він захищається так: «Ми перебуваємо в цивілізаційній самовбивчій емпатії. Я вірю в емпатію. Думаю, що слід турбуватися про інших, але ви повинні мати емпатію до всієї цивілізації, а не здійснювати цивілізаційного самогубства».
Маск, до речі, запозичив цю ідею-ідеологію в канадського професора Гада Саада, який вбачає руйнацію західної цивілізації в тому, що вона приймає іммігрантів із бідних, темношкірих і мусульманських країн. Маск теж вважає емпатію фундаментальною слабкістю західної цивілізації.
А повернувшись до нашої теми, можна перевести цю ситуацію в те, що є підміна однієї масової реакції на іншу. Індивідуально ми можемо бути близькими, а масові реакції можуть бути різними. До речі, професор Саад відомий тим, що застосовує еволюційну психологію до маркетингу (див. його сайт).
Маск заявляє в широко цитованому інтерв’ю про створену ним структуру DOGE, яка розшифровується як Department of Government Efficiency: «Вона є загрозою бюрократії. Це найперша загроза. Зазвичай бюрократія їсть революції на сніданок. Ця революція реально може перемогти».
У відповідь Маска пов’язують із гітлерівською євгенікою: «Маск використовує “збройну емпатію” для позначення “фальшивого гуманізму” — гуманістичного посилу дбати про індивідів, а не захищати цивілізацію від несуттєвих людей. Цивілізаційна емпатія є вищою моральною цінністю, ніж індивідуальна емпатія, яка має бути їй підпорядкована».
А професора Саада у статті характеризують як «популярного MAGA (Make America Great Again) професора маркетингу, який використовує еволюційну психологію для зловісних цілей». Ідеї Саада поширилися після його книги 2021 року «Паразитичний розум. Як заразні ідеї вбивають здоровий глузд». Є його ж стаття, що завершується словами: «Припиніть запрошувати доктора Саада на головні прогресивні медіа, оскільки він єврейський нацист, що бореться за свободу слова, індивідуальну гідність і науку». Як бачимо, загострення пристрастей цілком справжнє...
Причини позиції, зайнятої Саадом, теж справжні — він пережив громадянську війну в Лівані, яка «дала йому короткий курс із крайнощів політики ідентичності, трайбалізму і нелібералізму. І він каже, що іммігранти, такі, як він сам, що жили без чеснот Заходу — таких як свобода слова і думки, розум і лібералізм — унікально розуміють, що зараз поставлено на карту в західному культурному і політичному житті». Тож і тут усе набагато складніше, ніж це здається на перший погляд.
Коли відбувається заміна чи перемикання індивідуальної свідомості на масову? Це дуже чіткі ситуації:
Пропаганда робить це штучно, намагаючись замінити індивідуальне мислення масовим. І саме вона і є «постачальником» цього масового мислення. У нас забирають нашу індивідуальність. Дуже потужно це робилося за радянських часів, коли «об’єднавче» перемагало «індивідуальне» в 99% випадків. Це було багато в чому пов'язано з тим, що всі варіанти медіа мали одне джерело, що їх контролювало.
Коли ми намагаємося чітко ділити раціональне й емоційне, цього не стається у випадку пропаганди. Свої «раціональні» цілі пропаганда просуває за допомогою «емоційного» інструментарію. Це роблять і політтехнологи, просуваючи в президенти потрібного кандидата. Це роблять і соціологи, які знаходять емоційні важелі, що впливають на наше мислення. Це роблять і журналісти, насамперед телевізійні, що породжують потрібну атмосферу довіри до слів і людей. Усе це гра професіоналів проти любителів, якими є ми. До речі, можна згадати як приклад і перебудову, коли на екран вийшли «балакучі голови», що викликають довіру.
У цьому плані кіно є «народною релігією», від якої глядачеві важко ухилитися. Відбувається дедалі сильніша індивідуалізація промислового «обману», від якого неможливо втекти. У держави завжди буде сильніший «голос» і різноманітніший, ним говоритиме з нами не тільки Вовк, а й Червона шапочка...
У критичні періоди пропаганда виступає в ролі «перемикача»: їй потрібно перемкнути суспільні реакції, зберігаючи базу. Це робила «перебудова», це робила так звана «відлига», після якої, до речі, з часом усе знову повернулося на круги своя. Система не хотіла трансформуватися, бо звикла командувати.
Пропаганда працювала добре на всіх, крім дітей еліти, які й так жили добре. Після смерті батьків за кордоном опинилися і син Хрущова та донька Сталіна. Про останню автор Максименков у статті «Девочка номер один» Какой была любимая дочь Сталина и почему она бежала из СССР» на російскому ресурсі «Лента» пише так: «Радянська влада була жорстока до своїх колишніх слуг. Щось подібне відчули діти Хрущова, Молотова, Маленкова. Особливо Серго Берія. Світлана випередила свій час: зрозуміла, що на владу розраховувати не можна. Тому зважилася на такий крок».
Пропаганда працює на посилення державних цілей проти цілей особистих, приховано наближаючи їх до масової свідомості. Цілі політичні, тобто соціальні, вводяться пропагандою в масову культуру. Такі цілі мають виглядати своїми, а не нав’язаними.
Вони потрапляють, наприклад, у пісню: «Хмелел солдат, слеза котилась, слеза несбывшихся надежд. И на груди его светилась медаль за город Будапешт». Найголовніше — це не треба конспектувати. Це співають...
Герой теж має бути максимально своїм. Сталін умовляв Довженка зняти фільм про українського героя, поки одного разу проводжав його з Кремля в готель нічною Москвою. Вони йшли пустельною вулицею, а попереду і з боків йшла охорона. Так з’явився фільм про Щорса...
Скрізь у подібних випадках «соціальне» має перемогти «біологічне». Кіно надовго занурює глядача в соціальне з біологічного і без жодного опору. Глядач настільки занурений у сюжет, що навіть нездатний побачити будь-які нестикування, оскільки він керований ззовні. Кіно — це ніби народна релігія. Це майстерність індивідуального «обману», оскільки крізь сюжет глядача ведуть від індивідуальних цілей до соціальних.
Соціальне захоплює сильніше, ніж індивідуальне. Гітлер потрапив на війну (Першу світову), оскільки його захопила масова стихія. Він був австрійцем, але пішов у німецьку армію в цьому масовому пориві. Гітлер відчув енергію моменту і хотів бути його учасником.
І такий вплив справляють не тільки слова, а й музика. На того ж Гітлера вплинув композитор Вагнер: «Коли Гітлер спустився до берлінського бункера 1945 року, він узяв із собою цікавий предмет — стопку оригінальних партитур Вагнера. Ріхард Вагнер був давнім кумиром Гітлера, і партитури були його дорогоцінним надбанням. Протягом усієї своєї диктатури Адольф вважав Вагнера символом німецького націоналізму. Його опери були широко розповсюджені в нацистській Німеччині та мали нерозривний зв'язок із проєктом фашизму», — ідеться у блозі на російському сайті «Культурологія».
При цьому Вагнер був у центрі уваги й без такого шанувальника: «Фестиваль опер Ріхарда Вагнера в Байройті існує з 1876 року: тоді відбулася прем’єра повного циклу “Перстень Нібелунга”, а на відкритті побував як музичний оглядач із Росії Петро Ілліч Чайковський. З приходом нацистів фестиваль став одним з ідеологічних центрів нового режиму, оскільки міфологію сюжетів Вагнера підняли на щит Гітлер і Геббельс як приклад істинно арійського мистецтва. Крім того, Гітлер був давнім шанувальником музики й опер Вагнера, однак він перестав відвідувати фестиваль із початком Другої світової війни».
Була й певна таємна структура, пов’язана з Вагнером та його спадщиною. Автор Воробйовський у російській «Комсомольській правді» писав: «Дивно: серед найважливіших паперів цієї окультної структури дбайливо зберігалися... ноти творів Вагнера. Назви таємних лож “Германенорден” також примітні: “Лоенгрін”, “Валькірія”, “Нібелунги”, “Грааль”... Знайшов я опис церемонії посвяти в члени таємного ордена. Ритуал починався в сутінках. Брати робили жест, що символізує свастику, звучав Хор пілігримів із “Тангейзера”. Потім Майстер вводив у зал неофітів із зав’язаними очима, одягнених у мантії мандрівників. Розповідав їм про Орден, запалював священне полум’я в Чаші Грааля, здійснював магічні дії списом Вотана. Лицарі схрещували над новачками свої мечі. Звучали запитання і відповіді, супроводжувані музикою Вагнера з “Лоенгріна”, потім послушники давали присягу вірності...».
Навіть привітання «Хайль Гітлер!» звідти: «Художник, що не відбувся, Адольф із лісового австрійського містечка був фанатом композитора. Ще в юності, збуджений черговою виставою, почувався вагнерівським героєм (про що зізнавався єдиному другові Августу Кубічеку). Зігфрідом, що потрясає переможним списом. Парсифалем, який опанував Чашу Грааля. Мужнім Рієнці, що гине в прекрасній спробі повернути колишній дух і велич Риму. “Хайль Рієнці! Привіт тобі, народний трибуне!” — підкидаючи праву руку в римському вітанні, зверталися на сцені артисти до оперного героя».
І ще: «Сам Вагнер говорив, що не слід відокремлювати його музику від його філософії (а філософом він вважав себе не менш великим, ніж композитором). Порівняння з Шопеном та іншими великими антисемітами абсолютно недоречне: ніхто з них не займався “остаточним розв’язанням єврейського питання” — цей термін був винайдений аж ніяк не Гітлером, і не учасниками конференції у Ванзее, а Вагнером, так називався останній розділ його книжки, що справила величезний вплив на Гітлера, за його власним зізнанням. Так що “Майн кампф” ще й як тут до чого» — пише автор Лев Шкловський у статті «Майн Кампф на нотах Вагнера».
Перед нами ідеологія, захована в музиці... І вона впливає на масову свідомість поза всякими словами... Тобто поза будь-якою раціональністю...
Хороша ідеологія не може замінити хорошого життя, вона лише може підняти на бунт заради нього. А якщо і те, й інше не працює, пропаганді тоді робити вже нічого... Як співалося у фільмі «Буратіно»:
— Надоело! Поучают, поучают!
— Поучаем, поучаем…
— Поучайте лучше ваших паучат!
У певні періоди історії це стосується і сприйняття пропаганди масовою свідомістю. Але й тоді пропаганда не зникає, просто вона змінює своє обличчя, все одно здійснюючи управління масовою свідомістю. У СРСР, як, до речі, й у будь-якому іншому суспільстві, освіта і культура, кіно і телебачення, газети й журнали створювали одну картину світу, тобто одні мізки.
Протягом 2022–2024 років Академія української преси реалізовувала проєкт «Чужому навчаємось та свого не цураємось», покликаний дослідити європейські підходи до розвитку медіаграмотності та журналістських стандартів, щоб зіставити їх з українським досвідом та знайти дієві ідеї для впровадження.
У рамках проєкту було проведено 17 онлайн-мостів із провідними європейськими експертами у сфері медіа. Серед них:
Пітер Померанцев (Велика Британія) — відомий політолог;
Тім Себастіан — легендарний ведучий Conflict Zone (DW);
Вернер Д’Інка — редактор Frankfurter Allgemeine Zeitung (FAZ, Німеччина);
Тесса Джолс — президентка Центру медіаграмотності (США);
Лаурі Пальса — радник Міністерства освіти Фінляндії з питань МІГ;
та багато інших знаних фахівців.
Рефлексія отриманого досвіду стала основною темою панельної дискусії «Дезінформація у сучасному світі: європейський досвід», організованої Кіровоградською обласною бібліотекою для юнацтва ім. Є. Маланюка. Участь у ній взяла Тетяна Іванова — медіаекспертка Академії української преси, докторка педагогічних наук, професорка, завідувачка кафедри соціальних комунікацій Маріупольського державного університету. Вона представила досвід АУП у боротьбі з дезінформацією та поділилася ключовими результатами міжнародного проєкту, зокрема — онлайн-мостами з Європою.
📌 Терміни впровадження: У більшості європейських країн медіаграмотність почала розвиватися значно раніше, ніж в Україні.
📌 Підходи: В Україні основна увага зосереджена на критичному мисленні та протидії дезінформації. У Європі акцент робиться на відповідальності за поширення контенту, розвиток культури діалогу та формування навичок цифрової етики.
📌 Смисли та цінності: Для України медіаграмотність — це інструмент боротьби з фейками та пропагандою, елемент інформаційної оборони та постколоніального переосмислення. У Європі — це питання цифрової гігієни, екології дискусій, культури комунікації й формування медіаспільнот.
📌 Цільові аудиторії: В Україні, особливо в умовах війни, медіаграмотність орієнтована на всі вікові групи. Європейські програми більше спрямовані на молодь і підлітків.
📌 Методи навчання: В Україні активно впроваджуються інтерактивні методики, цифрові платформи та сучасні освітні підходи. У європейських країнах частіше використовуються класичні лекції та уроки. Україна має чим поділитися зі світом у цьому напрямі.
📌 Формат впровадження: Спільним є включення медіаграмотності до навчальних програм — через інтеграцію в шкільні та позашкільні предмети.
📌 Погляд у майбутнє: У Європі медіаосвіта вже інтегрована в сталі освітні системи та цінності. В Україні ж цей процес має відновлювальний характер. Медіаграмотність для нас — це не лише навичка, а стратегічний ресурс для відновлення країни після війни, для формування свідомого, стійкого і відповідального інформаційного суспільства.
Академія української преси щиро дякує директорці Кіровоградської обласної бібліотеки для юнацтва ім. Є. Маланюка Тетяні Букач за запрошення, а всім учасникам — за змістовний, відвертий і цінний обмін думками.
17 квітня в Київському національному університеті імені Тараса Шевченка відбулася VII Міжнародна науково-практична конференція «Актуальні проблеми медіапростору».
Захід зібрав провідних вітчизняних і зарубіжних науковців, які обговорили виклики сучасного медійного середовища, зокрема в умовах війни.
Валерій Іванов у своїй доповіді на тему «Війна та медіа: боротьба за правду в нових умовах» акцентував увагу на ролі журналістики у період воєнного конфлікту, підкресливши відповідальність медіа за поширення достовірної інформації, протидію дезінформації та підтримку демократичних цінностей.
Валерій Іванов наголосив, що в умовах гібридної війни, яку веде РФ проти України, інформаційна безпека стає складовою національної безпеки. Він також окреслив шляхи, як українські медіа можуть зберігати довіру аудиторії, не втрачаючи етичних стандартів журналістики.
Його виступ викликав жваву дискусію серед учасників конференції, які відзначили актуальність озвучених тез для розуміння ролі медіа у воєнний час.
Світ освіти стрімко змінюється, і штучний інтелект вже не просто тренд — це інструмент, без якого складно уявити сучасного викладача.
Академія української преси за підтримки Фонду Фрідріха Науманна за Свободу запрошує на вебсемінар «EDU-AI: Методика використання ШІ для викладачів комунікативного циклу».
Якщо ви працюєте в комунікативному циклі — у сфері медіа, журналістики, PR або реклами — цей вебсемінар допоможе вам на 100% інтегрувати можливості ШІ у вашу педагогічну практику.
Це практичний курс для освітян, які хочуть ефективно інтегрувати штучний інтелект у викладання. Учасники навчаться створювати навчальні курси за допомогою ШІ, розвиватимуть медіаграмотність, опрацюють етичні аспекти використання ШІ в журналістиці, рекламі та PR. Захід також порушує ключове питання — чи зможе штучний інтелект замінити викладача або журналіста, і як зберегти людську експертність у цифрову епоху.
Коли?
30 квітня – 1 травня (14:00-18:00);
7–8 травня (14:00-18:00);
14–15 травня (14:00-18:00).
Де? Онлайн, Zoom.
Реєстрація за посиланням: https://forms.gle/yr4XDPiymJLgdLNG8
Що ви отримаєте?
Тренери:
Валерій Іванов — президент Академії української преси, доктор філологічних наук.
Тетяна Іванова — медіаекспертка Академії української преси, докторка педагогічних наук, професорка, завідувачка кафедри соціальних комунікацій Маріупольського державного університету.
Любов Цукор — головна редакторка освітнього проєкту «На Урок».
Умови участі.
Участь є безкоштовною. Відбір відбуватиметься на конкурсних засадах, відібрані учасники отримають запрошення. Кількість місць для вебсемінару обмежена. Запис вебсемінару не ведеться та не надсилається учасникам. Можлива лише безпосередня участь.
Учасникам, яких буде відібрано до участі, прийде повідомлення на електронну пошту.
Усі учасники, які успішно пройдуть навчання, отримають сертифікат, який буде надісланий на електронну пошту, вказану при реєстрації.
Контактна особа.
Якщо у вас з’явилися запитання, звертайтеся до асистентки проєктів АУП: 067-372-27-33, info@aup.com.ua – Юлія Рицик.
Gefördert durсh die Bundesrepublik Deutschland
За підтримки Федеративної Республіки Німеччина
Сучасний світ увійшов у новий період, де розмежування правди й неправди стає дедалі більш невизначеним.
Пропаганда є найпостійнішим потоком інформації, що супроводжує людство практично весь час. Спочатку була релігійна пропаганда, саме вона задавала правила поведінки, розповідаючи, що таке добре і що таке погано, але для дорослих. Навіть саме слово «пропаганда» звідти — з практики єзуїтів. Тоді воно означало ефективні практики навернення небоговірних до вірян і пов’язане з ім’ям Ігнатія Лойоли. Ця інтенсивна технологія зацікавила навіть Сергія Ейзенштейна як ефективний варіант впливу на масову свідомість, звідки кіно може брати свої прийоми.
Пропаганда незмінно завжди з людством і конкретною людиною. Це певне нормування поведінки, оскільки такого роду правила існують у будь-якому суспільстві. Напевно, можна виділити такі періоди розвитку пропаганди:
Якщо Микита Михалков ходить сьогодні до Путіна набріхувати, наприклад, про відому «голу вечірку», то його батько Сергій Михалков (перефразовані рядки з вірша якого про мам ми винесли в заголовок) писав не тільки дитячі вірші, він був автором слів до гімну СРСР. І це найвищий рівень офіціозу — і пропаганди. Коли «заздрісники» йому дружньо цим дорікнули, він відповів кривднику, що той слухатиме ці його вірші, щоразу встаючи.
Був конкурс, до другого туру пройшли твори десяти осіб: Заболоцького, Ісаковського, Кушелєва, Михалкова (два тексти), Острового, Панченка, Рилевського, Рильського, Саянова, Чиковані. Усі цілком відомі особи. Пропаганда в цьому плані може розглядатися як витвір мистецтва, але з чітким політичним підтекстом.
Сталін запросив творців гімну до себе. Це були композитор, диригент і автор слів Сергій Михалков. Ще при них Сталін щось підправив у тексті, сказавши потім: «Вибирайте, що хочете як нагороду — дачу, квартиру, машину». Один сказав — квартиру, інший — дачу, а Михалков попросив... олівець, яким Сталін правив текст. Вождь посміхнувся у вуса, а Михалков отримав і дачу, і машину, і квартиру... У радянському фільмі «Старша сестра» була фраза, яку можна застосувати до цього контексту: «Добре слово і кішці приємно»...
У пропаганди добре виходять образи минулого і майбутнього, але гірше — сьогодення, оскільки вони сильно перетинаються з реальністю і їх можна бачити на власні очі. Тоді особливо помітною стає їхня розбіжність. Держава «гасить» такі розбіжності, запроваджуючи репресії за не ту інтерпретацію дійсності.
СРСР добре створював пропагандистські образи для того, чого не було перед очима громадян. Наприклад, добре виходив «жахливий» Захід. Це було постійною темою — американські безробітні або американські безхатні, що сплять під газетами... Вони в кожної радянської людини були перед очима, коли вона спала під своєю теплою ковдрою...
Розвал СРСР прийшов із позитивною картинкою Заходу... Сталінська пропаганда утримувалася репресивними методами, її ніхто не міг критикувати. Спецслужби саджали всіх незадоволених. І міць пропаганди проникала всюди: від школи до університету, від вулиці до музею, від роману до фільму... Практично не було непропагандистського твору літератури й мистецтва. Щоправда, у будь-якому творі завжди є модель світу, і на цю модель накладається героїка. А пропаганда особливо любить героїв...
Ефективність пропаганди підтримувалася роботою спецслужб. Коли після 1917 до 37-го минуло рівно двадцять років, різко посилилися репресії. Можна розглядати цей час як вичерпаність пропагандистської картинки. Її треба було підкріплювати гоніннями на прихильників іншої думки. До речі, як демонструють документи з фонду Олександра Яковлєва, з Москви в період масових репресій спускалася вниз кількість людей, яких слід було заарештувати. Тобто плановою була не тільки економіка, а й репресії. Усе це працювало на підтримку пропагандистської картини світу, яка завжди має виглядати кращою за реальність.
Надалі теж були піки, але не тільки посилення, а й послаблення. Наприклад, так звана хрущовська «відлига». Такі періоди характеризувалися одночасним «розквітом» літератури й мистецтва. У цей час «прокльовувалися» цікаві люди й твори, які дозволяють пом’якшувати жорсткість режиму і дають поштовх майбутнім змінам.
Навіть лише література і мистецтво при загальному догматичному настрої на «цитатництво» дозволяють пробуджувати нові покоління, оскільки входять нові талановиті молоді люди. Правда, як правило, в історії СРСР за такими періодами слідує «підморожування», оскільки влада добре розуміє небезпеку свобод.
Період так званої «відлиги» на російському сайті «Культура» характеризують так: «Помітно ослабла цензура в літературі та кіно, легше задихало неофіційне мистецтво, яке перестали заганяти в рамки сталінського соцреалізму. СРСР став більш відкритою країною, і навіть США в офіційних джерелах тепер позиціювалися не як вороги, а як “опоненти”».
У такі періоди практично завжди підіймається нова література і кіно, багато нових імен, це певна спроба ковтнути повітря свободи. Але потім, як правило, влада хмурить брови, і все повертається на круги своя...
Після трансформації пропаганди в хрущовську «відлигу» наступним розворотом була «перебудова» Михайла Горбачова. І знову у пропаганди раптом з’явився людський голос, який усі почули. І найголовніше — прийшли позитивні наслідки: «У пам’яті більшості залишився тільки загальний образ якихось дій керівництва країни в особі Горбачова, який цю перебудову оголосив, видав якісь нові правила і закони про послаблення в економіці та про потепління в міжнародних відносинах, прибрав із влади зовсім ідеологічно замшілих ретроградів і справді вимовив слово “вибори”. А потім і влаштував їх, і, як результат, з’явилися нові люди, нові обличчя: Попов, Собчак, Старовойтова... Той час пригадується як стрімкий калейдоскоп подій, абсолютно несподіваних і для свого часу багато в чому дивовижних, коли те, що здавалося непорушним, починало раптом змінюватися, розсуваючи обрії: як особисті в окремих людей, так і в цілому в цілої країни», — ідеться у статті Олени Панфілової на російському сайті «Горбі».
Цензура і пропаганда керовані, в СРСР ними займалися окремі органи влади. І якщо цензури офіційно не було, то був Головліт, який виконував ці функції, і ніщо не могло вийти на публіку без дозвільної візи звідти.
Нормальні люди хочуть жити у вільній країні. Але керувати такими людьми, звісно, складніше. І потім влада з неминучістю починає забирати ті свободи, які заважають їй керувати. Але в соціальній пам’яті все це залишається.
З погляду влади, нове завжди небезпечне: «Дійсно, все, що сталося в країні в другій половині вісімдесятих, відкрило для багатьох абсолютно нову картину майбутнього. Практично все, що з’явилося тоді й поступово стало природною частиною життя, так чи так майбутнє наших співрозмовників сформувало. Навіть “нове мислення”, яке чомусь здається багатьом із них смішним, залишилося в них у пам’яті та в їхньому життєвому арсеналі. Як з’ясувалося, можна сьогодні бути впевненим у чомусь, що в тебе втовкмачили, а завтра щось у житті змінюється, з’являються нові вступні та нові контексти, і можна думати по-іншому, бачити зовсім інші важливі смисли. Для багатьох відкрилися нові соціальні ліфти, відкрилася зовсім інша дорога до самореалізації. Нехай і припало це на тяжкі дев’яності, але тим не менш стало здійсненим на практиці альтернативним майбутнім», — ідеться у тій же статті.
І ще ностальгічні спогади: «Знак оклику з упевненого в собі минулого частіше змінювався на знак запитання, кристалізуючи на екрані людину-сумнів. І данський принц у виконанні Інокентія Смоктуновського сприймався якнайліпшим сучасним героєм. У назвах фільмів також відбулися зміни. Нерідко можна зустріти особисті займенники: “Я крокую Москвою”, “Вони билися за батьківщину”, “Дім, у якому я живу” тощо. Навіть робочий колектив більше не маса безликих людей, гайок і гвинтиків, а зібрання індивідуальностей, особистостей, об’єднаних духом товариства. На перший план вийшли проблеми повсякденного життя, прості почуття, відсунуті в запалі ідеологічної боротьби на другий план, явили бездонний драматургічний матеріал», — пише користувач Матвій Фофанов на російській платформі «Дзен».
Тоді СРСР був урятований тим, що всі недоліки були списані на епоху Сталіна. Однак політична система може легко розгортатися у зворотному напрямку. Було заявлено інше майбутнє, але потім двері в нього зачинилися і почався повтор...
Світ повинен мати майбутнє, інакше в ньому не хочеться жити. «Перебудова», наприклад, відчинила двері в таке нове майбутнє. У СРСР майбутнє було, але воно слабко відрізнялося від сьогодення за вікном, тому не було таким цікавим. Не дарма для періоду СРСР характерний бурхливий розвиток фантастики, причому справді науково-фантастичної, а не казкової, яка теж прийшла, але пізніше.
Можливо, за радянських часів спеціально запустили фантастику для стимуляції науково-технічного прогресу, подібно до того як, приміром, створювалися факультети кібернетики. Стругацьких читали всі, хто мав мізки... І було багато перекладів закордонної фантастики.
Академмістечка вирізнялися ще любов’ю до фестивалів авторської пісні, що також є стимулятором творчості. Усе це поступово зійшло нанівець, але сформувало мізки науково-технічної інтелігенції того часу. Ракети і ядерна зброя вимагали нових мізків, і партія, ймовірно, згнітивши серце, їх дозволила.
Фантастика й авторська пісня в будь-якому разі працювали на розкріпачення мізків, а вони якраз і були затребувані. При цьому певними «гальмівними стрижнями» слугували в університетах предмети під шапкою марксизму-ленінізму. Тут не можна було не те, що критикувати, а просто відступати на крок від процесу цитування, який був головним у такому типі вивчення.
Водночас сучасний світ увійшов у новий період, де розмежування правди й неправди стає дедалі більш невизначеним. Можливо, це результат поширення виборів, де розмежування правди й неправди стає дедалі гнучкішим, а панує ідея «хто голосніше розповість, той і правий». Прийшли гучні політики, починаючи з Трампа, які не пов’язані старими умовностями. Раніше говорили, що у світі завжди є місце подвигу, сьогодні можна сказати, що у світі не завжди є місце правді.
Низка останніх виборів і політичних заяв на Заході виводять на перші місця аж ніяк не демократів, тобто відбувається певне охолодження політичного клімату. Хороші слова починають відрізнятися від поганої реальності. А людина — істота консервативна, вона продовжує існувати у світі слів, а не реальності, яка змінюється на очах.
СРСР весь час оголошував розворот у нове майбутнє, але потім знову повертався на стару колію. Виходить, що якщо схильність до структурних одиниць тоталітарного штибу лежить в умовних «інституційних генах», то схильність до правої ідеології лежить у когнітивній площині. А утримання все нових і нових поколінь у старій парадигмі має наслідком істотну роль спецслужб у цьому завданні.
Улюблену свою війну цитат СРСР програв, оскільки цитував класиків марксизму-ленінізму замість сучасних учених, а це несло не розвиток, а гальмування, як писав автор у статті «“Інститутційні гени” пропаганди».. Потрібні були нові цитати, а їх не було з суто ідеологічних міркувань. Принаймні цитування такого надобов’язкового типу якоюсь мірою мало гальмувати розвиток, а не сприяти йому.
Головним гаслом часу, напевно, було не «Москва сльозам не вірить», а «Москва не вірить новим цитатам», що занурювало країну в минуле. Тисячі студентів горбатіли над конспектами того, що не мало жодної цінності. І це була своєрідна політична релігія, яку не можна було критикувати...
Перероблені слова пісні з радянського кіно «Веселі хлопці» добре описує якраз роль пропаганди. Вона є одним з інструментів зі зміни світу й утримання в ньому правильного порядку.
Пропаганда — це неминучість для масового суспільства. Будь-яке суспільство завжди потребує більш-менш єдиного погляду на світ, оскільки тоді виникає менш витратне за ресурсами управління. Одна релігія або одна ідеологія, що охоплює всіх, може слугувати прикладом такого «здешевлення» управління. Якщо моделі світу в головах серйозно відрізнятимуться, такий світ довго не протримається, в результаті в ньому все одно силою примусу або притягання переможе одна модель світу. Медіа й освіта, література та мистецтво генерують таку загальну модель світу. Причому існують механізми, які винагороджують нас за прийняття єдиної моделі світу. У школі й університеті ми отримуємо високі оцінки, коли бадьоро рапортуємо істини пропаганди, вірячи чи не вірячи в них. Єдність у головах веде до єдності в поведінці...
Джерело: https://detector.media/infospace/article/239850/2025-04-10-my-rodylys-stvoryty-z-kazky-diysnist/
Назва цієї статті — це трохи перероблені слова з перекладу російськомовного «Маршу авіаторів», про який, до речі, невідомо: чи то німці запозичили музику в нас, чи то ми в них... Сама ця фраза «Мы рождены, чтоб сказку сделать былью» добре описує якраз роль пропаганди... По суті пропаганда є одним з інструментів зі зміни світу й утримання в ньому правильного порядку.
Державна пропаганда вирізняється тим, що вона завжди права, тому краще з нею не сперечатися. Хоча зміна політичних режимів призводить до того, що дисиденти й ув’язнені минулих періодів виявляються провидцями... Усе було не так красиво, як держава нам тоді розповідала. Держава в принципі є головним оповідачем, оскільки вона контролює, прямо чи опосередковано, більшу частину медійних ресурсів.
За радянських часів була ще й така пісня у фільмі «Веселі хлопці»: «Нам песня строить и жить помогает»... Хоча насправді це треба читати так: «Нам пропаганда строить и жить помогает»... Пропаганда формує й унормовує нашу поведінку, створюючи її взірці, які потім транслюються всіма наявними медіа.
Пропаганда стала неминучістю в масовому суспільстві, оскільки державі важко контролювати поведінку, що відхиляється, занадто великих мас людей. Особливістю цього контролю є те, що, з одного боку, почути іншого неможливо, оскільки голосів занадто багато. З іншого боку, тільки в держави є під контролем безліч медійних джерел. Коли вони починають грати єдину мелодію, ухилитися від неї вже неможливо.
Держава живе і в серйозних, і в розважальних медійних потоках. Згадаймо загибель СРСР, яка увійшла в активну фазу, коли держава перестала глушити закордонні радіоголоси. Для боротьби з ними вирішили створити молодіжне телебачення, щоб відвернути молодь від слухання чужих радіоголосів. Офіційно вирішили — однак саме це телебачення і стало головним важелем руйнування СРСР. Спочатку в мізках, а потім і в житті... І створював молодіжне ТБ, і руйнував СРСР, наприклад, Олександр Яковлєв, тобто керівництво цими протилежними процесами було в одних руках. І в результаті західне і радянське стали швидше збігатися, ніж відрізнятися.
У держави в руках усі види медіа в прямому і непрямому управлінні. Кожне нове медіа, коли приходить у світ, «паразитує» на вільному часі людини. Воно заповнює його собою. Можна навести один із давніх прикладів. Коли в людей уперше з’явився вільний час після роботи, він починає заповнюватися новими медіа. Книгодрукування виникає, породжуючи романи, коли буржуа отримали зайвий час, якого не мали сільські трудівники, що мусили працювати від зорі до зорі. Ці романи можна вважати першою індустріальною формою експлуатації мізків під виглядом нової розваги. Люди насолоджувалися читанням, одночасно отримуючи потрібну і правильну з погляду суспільства модель світу. Це навчання було не нудним, а приємним. Жоден підручник не може позбутися нудності, а роман — зміг. Така сама ситуація сталася і з приходом газет.
Не можна також говорити, що пропаганда — це світ обману. Це модель світу, яка хороша тим, що її приймають багато людей. Можливо, не одразу, але за допомогою школи, кіно, телебачення і газет усі ми знаємо, що таке добре і що таке погано. І якщо раніше ці моральні істини задавала релігія, яка, по суті, сторіччями тримала на собі просування потрібної та правильної моделі світу, коли кожен знав, що таке добре і що таке погано, то сьогодні це робить пропаганда, яка має безліч «відростків». Медична пропаганда розповість, що перед їжею треба мити руки, а вранці займатися зарядкою, заодно не забуваючи робити щеплення від ковіду... Політична — похвалить владну партію та її лідера, роблячи це або опосередковано, або прямо.
Прихід візуальних каналів — кіно й телебачення — забирає масову свідомість від читання, воно більше не потрібне. Сьогодні з приходом соцмедіа, комп’ютерних ігор почалася взагалі втрата когнітивних здібностей населення. Мізки перестали працювати так, як це було раніше.
Минулі методи примусу до однієї думки використовували фізичний інструментарій, сьогодні це більше інформаційний (телебачення, газети, мережі) та віртуальний інструментарії. Останній — це література, мистецтво, кіно... Це приємна і радісна пропаганда, ми купимо самі собі квиток, щоб подивитися фільм, який в основі своїй завжди буде правильним, і ніколи не закликатиме до зміни влади. Тобто пропаганда навіть стає самоокупною.
«Жити стало краще, жити стало веселіше», — якось сказав Сталін. І всі діячі мистецтв затанцювали й заспівали... Пропаганда сильна тим, що їй важко заперечити, та й твій голос завжди буде слабшим, якщо його взагалі хтось почує. Людина може бути сильнішою за світ, який їй нав’язують у дуже рідкісних випадках. Сьогодні частина таких дисидентських голосів ховається в соцмережах. Хтось слухає Арестовича, хтось когось іншого... І це не стільки накопичує незгоду, як спускає пару...
Ювал Харарі випустив торік книжку про інформаційний простір, де говорить про те, що інформація, по суті, не відображає жодної реальності. Вона створює нову соціальну реальність, поєднуючи, а не відображаючи елементи соціального життя.
Харарі пише: «На противагу наївному уявленню про інформацію вона не має базового зв’язку з правдою, а її роль в історії не полягає в представленні наявної реальності. Радше інформація створює нову реальність шляхом зв’язування разом різнорідних речей — пар або імперій. Її визначальною характеристикою є зв’язок, а не уявлення, і інформацією є те, що з’єднує різні точки в мережу. Інформація необов’язково повідомляє нам про об’єкти, радше, вона ставить їх у ситуацію формування. Гороскопи ставлять коханців у астрологічні пари, пропагандистське мовлення ставить виборців у політичні колони, а спів маршів об’єднує солдатів у військові шеренги» (Harari Y.N. Nexus. Коротка історія інформаційних мереж від кам’яного віку до ШІ. — New York, 2024 — С. 12).
До речі, у будь-який час ми скоріше хочемо змін, що іноді проривається у вигляді повстань і революцій, а не аплодуємо тому, що відбувається. Пропаганда може заспокоювати, а може закликати до змін. За часів перебудови пісню Цоя «Перемен!» використовували на багатьох мітингах і акціях. Мітинги, а не доповіді, які виголошували нагорі, були прикметою часу в багатьох точках розвитку України. Сьогодні ми маємо майже нескінченну кількість структур, центрів, інститутів, державних і громадських, але ніхто з них не скаже нам, що на нас чекає завтра з достатньою часткою впевненості. Пропаганда ж ніколи не мовчить. Вона сильніша за будь-якого журналіста чи письменника в певній часовій точці. Але час минає і майже кожна пропаганда втрачає свою актуальність. Треба тільки почекати.
🧠 Чи завжди ми усвідомлюємо, як саме формується наша думка? Хто впливає на те, що ми вважаємо достовірним? А як часто ми «ведемось» — навіть не помічаючи цього? 11–12 березня 2025 року у Львові шукали відповіді на ці запитання на дводенному тренінгу «STOPманіпулятор», організованому Академією української преси за підтримки Фонду Фрідріха Науманна за Свободу в Україні.
📍 Учасниками стали студенти-журналісти — ті, хто працює з інформацією або просто не хоче стати її жертвою.
🔍 Про що говорили?
💬 Валерій Іванов, президент Академії української преси: «Найефективніша маніпуляція — це та, яка маскується під правду. І ми не помічаємо, як починаємо думати за когось. Навчитись бачити це — означає повернути собі контроль».
🎲 Протягом двох днів було чимало практики:
• «Медіаграмотна мафія» — гра, де критичне мислення в дії;
• вправи на розбір новин і заголовків;
• аналіз мовних гачків, які «чіпляють» увагу;
• вправи «запакуй новину» та «аналіз данних» — де кожне слово має значення.
📌 Учасники пробували себе в ролі «режисерів» — вчилися не лише виявляти фейк, а й розуміти, навіщо його запустили, як він працює і чому спрацював саме на вас.
💬 Юлія Кулик, координаторка проєктів АУП: «Інформаційна атака не завжди очевидна. Вона може бути лагідною. Через слова, інтонацію, емоцію. І саме такі сигнали ми маємо навчитися зчитувати».
💬 Максим Запорожченко, медіаосвітній менеджер АУП: «STOPманіпулятор — це не про те, як «правильно думати». Це про здатність зупинитись і поставити собі головне запитання: “Це точно мої думки чи мені їх підклали?”»
🛡 У Львові було по-справжньому насичено: зміст, розмови, гумор і розуміння. Учасники пішли з тренінгу не з інструкцією, як жити в інформаційному світі, а з інструментами — щоб жити усвідомлено.
🎯 STOPманіпулятор — це не просто про медіа. Це про силу бути незалежним. Навіть тоді, коли світ навколо кричить: «Вір! Дій! Поширюй!»
Gefördert durсh die Bundesrepublik Deutschland
За підтримки Федеративної Республіки Німеччина
🧠 Інформація формує нашу думку, рішення й уявлення про світ. Але що, якщо частина цієї інформації — маніпуляція? 9–10 квітня 2025 року в Івано-Франківську відбувся дводенний тренінг «STOPманіпулятор» — для тих, хто хоче не просто читати новини, а розуміти, як вони створюються, ким і з якою метою.
📚 Студенти-журналісти — хто не звик споживати контент без запитань, зібралися, щоб розібратись: як розпізнати фейк, побачити маніпуляцію і виставити межі в інформаційному полі. Захід організувала Академія української преси за підтримки Фонду Фрідріха Науманна за Свободу в Україні.
🌟 Головна мета? Зрозуміти, як працюють маніпуляції, і навчитися не потрапляти в інформаційні пастки. Але це не лекції й конспекти — це гра, аналіз, живе обговорення, розбір справжніх кейсів.
💬 Валерій Іванов, президент Академії української преси: «Інформація — це не просто текст. Це вплив. І дуже важливо навчитися бачити, хто, як і навіщо намагається на вас вплинути».
🧩 Два дні — повне перезавантаження інформаційного мислення. У програмі:
💬 Юлія Кулик, координаторка проєктів АУП: «Ми часто шукаємо підтвердження своїх думок, а не істину. І це найулюбленіший інструмент маніпулятора. Варто лише це усвідомити — і ваша свідомість зміниться».
💬 Максим Запорожченко, менеджер медіаосвітніх програм АУП: «Ми не даємо інструкцій, як жити. Ми запускаємо внутрішній фільтр, який працює навіть тоді, коли ви втомлені або зайняті. І от саме тоді він найцінніший».
🕵️♀️ І хоч звучить серйозно, насправді місцями було весело. Під час гри «Медіаграмотна Мафія» — не можна було сховатися за фразами на кшталт «мені так здається». Думати доводилось швидко, але точно.
🎯 На завершення учасники зізнавались: за ці два дні вони не лише навчилися розпізнавати фейки, а й стали впевненішими у собі. Бо медіаграмотність — це не про новини. Це про свободу вибору.
📍 STOPманіпулятор в Івано-Франківську — це зустріч із собою в інформаційному дзеркалі. І вона точно того варта.
Gefördert durсh die Bundesrepublik Deutschland
За підтримки Федеративної Республіки Німеччина
У світі, де кожна друга «новина» — це пастка, а кожен третій «експерт» — інструмент впливу, ми більше не маємо права споживати інформацію без фільтра. Саме тому 7–8 квітня 2025 року в Тернополі відбувся дводенний тренінг «STOPманіпулятор», організований Академією української преси за підтримки Фонду Фрідріха Науманна за Свободу в Україні.
Протягом двох днів учасники — студенти-журналісти — занурювались у все, що ми щодня бачимо, читаємо й... не завжди аналізуємо.
У фокусі обговорення — вплив інформації на людину, типи контенту, механізми дезінформації, психологія маніпуляцій та цифрова гігієна.
Валерій Іванов, президент Академії української преси, наголосив:
«Найнебезпечніше — це не фейки. Це фрагменти правди, які подаються з вигодою для маніпулятора. Вони не звучать підозріло. Вони звучать правдоподібно».
Тренінг не був схожий на лекції — лише інтерактив: учасники розбирали приклади, грали у «Медіаграмотну Мафію», збирали новини з «лего», шукали «режисерів» дезінформації та виконували вправи на медіапильність.
Юлія Кулик, координаторка проєктів АУП, підкреслила:
«Ми не вчимо боятися новин — ми вчимо вмикати мислення. Маніпулятор не має сили, якщо вмієш його викривати».
Окрему увагу приділили темам confirmation bias, echo-chamber, hate speech і MIS-, DIS-, MALinformation — трьом обличчям сучасної брехні.
Максим Запорожченко, менеджер медіаосвітніх програм АУП, зазначив:
«Під час тренінгів ми не закликаємо учасників перевіряти абсолютно кожну новину чи повідомлення, ми формуємо навички, які допомагають на підсвідомому рівні «відчувати» маніпулятивні впливи та вчимо резильєнтності в сучасному непростому світі».
У другий день говорили про техніки впливу, «гачки», інфодетокс і формування медіараціону. І найважливіше — вчилися бути тими, ким не можна маніпулювати.
STOPманіпулятор у Тернополі — це щеплення від інформаційної наївності. І перший крок до того, щоб думати самостійно — навіть у галасі заголовків.
