29 травня відбулася урочиста церемонія нагородження лауреатів XVI конкурсу професійної журналістики «Честь Професії 2025».
У залі зібралися ті, хто щодня тримає інформаційний фронт: знані майстри слова та молоді журналісти, які лише починають свій шлях.
Церемонію відкрили члени Наглядової ради конкурсу Тетяна Лєбєдєва та Валерій Іванов, президент Академії Української Преси, доктор філологічних наук, професор, дослідник журналістських стандартів і масової комунікації.
«"Честь Професії" — це не лише про нагороди, — підкреслив Валерій Іванов. — Це про визнання. Про гідність. Про професію, яка сьогодні потрібна як ніколи.»
Зауважимо, що на конкурс цього року було подано 1115 журналістських матеріалів, з них 870 — у основних номінаціях: інтерв’ю, репортаж, розслідування, аналітика, публіцистика.
Ще 245 робіт — у спеціальних номінаціях: про права жінок, пам’ять загиблих журналістів, журналістську етику під час війни, самовідданість у складних умовах.
І наостанок Валерій Іванов зауважив, що «Коли ми говоримо про честь професії — це не про конкурси. Це — про вибір. Який кожен з нас робив і робить щоденно», — сказав президент АУП Валерій Іванов.
#ЧестьПрофесії2025 #АкадеміяУкраїнськоїПреси #журналістика
Що більший контроль запроваджують держави заради порятунку політичної системи, то біднішими стають політика, наука, література, мистецтво.
Масова свідомість, як і індивідуальна, є споживачем і переробником думок, вироблених іншими. Вони «перетоплюються» там і стають правильною громадською думкою, яка тяжіє над усіма нами. Це вигідно для держави, оскільки однаковість мізків веде до однаковості поведінки, що полегшує управління. Масова свідомість завжди зберігає в собі зразки правильної та неправильної поведінки: від школи до університету, від сім’ї до роботи.
Різноманітність думок реально завжди пригнічується через активність одних і пасивність інших. Сила держапарату в тому, що він керує як фізичним, так і інформаційним контекстом будь-якого громадянина. А підкоритися такому тиску завжди легше, ніж чинити опір. Тобто держава завжди буде сильнішою...
Закриті системи, а Радянський Союз був варіантом такої системи, з часом трансформуються до тиражування вузького коридору дозволених думок. Так вибудовується картина світу, сприятлива для держави. У п’єсі Євгена Шварца начальник поліції виходив підслуховувати, що говорить народ... у чоботях зі шпорами, пояснюючи це тим, що інакше можна такого наслухатися, що потім усю ніч не спиш.
Чужа думка небезпечна. З цієї причини закрита система з неминучістю починає боротися з джерелами інших думок. Сталінська система відправляла незгодних у ГУЛАГ. До перебудови в СРСР працювали «глушилки», які не давали слухати закордонні радіостанції. Усе це з неминучістю веде до тиражування однієї думки як правильної в комунікаціях у всіх просторах: фізичному (наприклад, пам’ятник), інформаційному (наприклад, газета і ТБ), віртуальному (наприклад, кіно і література).
Складно було в періоди переходу від однієї політичної системи до іншої. СРСР за часів Леніна в 1922 році висилав потягами й кораблями потенційно незгодних інтелігентів. Сталін у 1937 році організував потужний державний терор проти незгодних, включно з відправленням у табори. Розрив у 15 років показує, що за такий термін, мабуть, виростає нове покоління, яке не дуже готове підкорятися ідеологічним догмам. Воно починає замислюватися, що завжди небезпечно для держави. Держава любить і плекає тільки правильні думки й людей, які їх говорять. Опиратися цьому можуть тільки ті, хто здатен мислити сам, тобто інтелігенція, на яку щоразу спрямований новий виток репресій.
Так, після 1937 року вже у 1948—1953 роках знову вибухнули репресії, які отримали назву боротьби з космополітизмом. Тобто з часом розгорається ще більша боротьба з інакомисленням, оскільки виростає нове молоде покоління, яке ще називають «небитим»... Додатковим «дратівливим» фактором для влади стало повернення солдатів після війни 1941—1945 років, які побачили інше життя за кордоном.
Боротьба з космополітизмом, а реально з іноземним впливом, супроводжує СРСР весь час. До речі, у НДР створили не одну компартію, а СЄПН (Соціалістичну Єдину Партію Німеччини) і ще кілька інших. Тобто з’явилося кілька політично дозволених каналів вираження своєї позиції, хоча й умовних... У фашистській Німеччині побутувало гасло: один народ, одна партія, один фюрер.
Російська Вікіпедія, наприклад, пише: «“Боротьба з космополітизмом” — масова політична кампанія, що проводилася в СРСР у 1948—1953 роках і була спрямована проти скептичних і прозахідних тенденцій серед радянської інтелігенції, які розглядалися як “антипатріотичні”. Багато дослідників, які описують цю кампанію, вважають її антисемітською за характером. Кампанія супроводжувалася звинуваченнями радянських євреїв у “безродному космополітизмі” та ворожості до патріотичних почуттів радянських громадян, а також їхніми звільненнями з багатьох посад та арештами. Супроводжувалася також боротьбою за російські та радянські пріоритети в галузі науки й винаходів, критикою низки наукових напрямів, адміністративними заходами проти осіб, запідозрених у космополітизмі та “низькопоклонстві перед Заходом”. У кампанії проти “космополітів” державна ідеологічна лінія та уявлення мас зімкнулися, утворивши єдиний емоційно-ідеологічний комплекс, який став основою для відродженого радянського антисемітизму».
Ця циклічність інтенсивності ідеологічної боротьби — 1922, 1937, 1949 — показує штучний характер «того, що захищається», що має руйнуватися, якщо його не утримувати, до того ж силовими методами. І тут річ навіть не в тому, що «чуже» критикується, а в тому, що «своє» не витримує критики. Відбувається «вирівнювання» думок і розумінь, інформаційний і віртуальний простори стають єдиними, але «правильними», що спрощує роботу держави.
Сьогодні в Росії вже і сталінські репресії припали до двору. Ось що сказав губернатор Вологодської області Філімонов: «Репресивна політика, яку проводив Йосип Сталін, слугувала на той момент засобом консолідації та утримання влади. Говорити про репресії [Сталіна] потрібно виважено, це був необхідний інструмент зміцнення влади на той момент». Тобто інформаційний та віртуальний простори стають одновимірними, коли в ньому превалює думка влади.
Влада отримує спокій, а втрат зазнає країна, наприклад, емігранти зробили внесок у чужу науку, а не свою. Ось таке зведення у статті Бориса Бурди на сайті «Хакслі медіа»: «Висланий Пітірім Сорокін створив у США нову науку — соціологію. Георгій Гамов після карколомної втечі став одним із творців американської атомної бомби. Ігор Сікорський підніс американській армії найкращі у світі вертольоти. Емігранти Михайло Струков, Олександр Картвелі й Олександр Прокоф’єв-Сіверський багато дали військовій авіації США, телебачення створив у тому ж таки США емігрант Володимир Зворикін, а трохи згодом емігрант Олександр Понятов вигадав відеозапис, емігрант Степан Тимошенко закладав у Стенфорді основи сучасних теормеху й опоромату, емігрант Володимир Іпатьєв створив високооктановий бензин для американських літаків, емігранти Сергій Рахманінов та Ігор Стравінський далеко просунули вперед американську музику… Не всі з них були в списках тих, кого висилали, але наскільки ця висилка прискорила їхній від’їзд або скасувала повернення — прикиньте самі».
Світ змінюється повільно, але потім ще довше тривають наслідки цих змін... Держава має у своїх руках головний інструментарій — не слова, а жорсткі покарання. З цієї причини вона і є головним «спікером», до якого мають прислухатися всі.
Так створювався «монолог», влада говорити могла, а всі інші мали право мовчати: «У серпні 1922 року ГПУ складає три списки: московський, петроградський і український — загалом на 195 осіб. Пізніше 35 осіб зі списку викреслили — узгодження, клопотання, звичайний блат... Чи пішло це тим, хто залишився, на користь — сказати важко. Скажімо, філософ Густав Шпет використав свої зв’язки та зміг залишитися — для того, щоб його розстріляли в Томську 37-го... У підсумку в списках залишилося 45 лікарів, 41 педагог (зокрема, професори), 30 економістів, агрономів і кооператорів, 22 літератори, 16 юристів. 12 інженерів, 9 політиків, 2 діячі церкви та 34 студенти. До кінця серпня їх почали заарештовувати. Далі було — як кому пощастить — у декого брали підписку і відпускали до від’їзду, декого жбурляли в переповнені камери, з яких час від часу викликали частину ув’язнених із речами. Зрештою всіх випустили й веліли збиратися. Це було просто — практично всі гроші й інше майно велено було залишити. Дозволяли взяти по двадцять доларів, але оскільки й за один долар можна було потрапити під розстріл за спекуляцію валютою, цим розсудливо не скористався ніхто. Одне літнє й одне зимове пальто, один костюм і один капелюх, два комплекти білизни, дві нічні та дві денні сорочки, по дві пари кальсонів, панчіх і взуття. Якраз на одну валізу. Це все — щоб збори не сильно ускладнювали. Живіть з отакими скарбами в еміграції як знаєте!», — писав Борис Бурда.
Правда і те, що Ленін не саджав, а висилав, Сталін став саджати... Тобто настав новий етап посилення взаємин громадян і держави. Держава бере собі на озброєння «армійську» структуру, коли всі підкоряються командам згори. І цей досвід припав владі до душі.
Висилка була колосальним наслідком зміни політичного ладу країни. І, напевно, це найкращий варіант із можливих, оскільки потім усіх їх відправили б у табори... Так створювався одновимірний потік комунікації, коли всі говорять не те, що потрібно, а те, що можна... Точно так чинить і держава, зокрема, і сьогоднішня Росія. Вона вибудовує свою картину світу для своїх громадян і для всього світу, яка розходиться з реальністю. Є навіть окремий список пропагандистів, озаглавлений як рупори Кремля.
Людина завжди живе в системі. Але, як виявилося, одна система, зберігаючи свої характеристики, може диктувати, що є правда і що є брехня іншим, тобто виходить на метаінструментарій. Той, хто може створити систему під себе, перемагає того, хто не може працювати системно. Усі оцінки й усі реакції починають синхронізуватися.
Цікаво, що сьогоднішній Захід побачив таку проблему породження однаковості в алгоритмічній культурі сучасного суспільства, оскільки алгоритми штовхають нас до того, що ми бачимо й чуємо одне й те саме, відбувається певна гомогенізація культури.
Кайл Чайка, автор цих досліджень, каже: «Є обчислення, які вимірюють ваші дії, розглядають інформацію всіх користувачів на цих платформах, а потім намагаються передбачити, чим кожен користувач найімовірніше зацікавиться. З цієї причини замість того, щоб мати акуратну, впорядковану стрічку, у вас є стрічка, яка постійно намагається вгадати, на що ви збираєтеся клікнути, що ви збираєтеся прочитати, що ви збираєтеся подивитися або послухати».
Виходить, що з усього різноманіття ви бачитимете тільки те, що вам покажуть, хоча й відштовхуючись від ваших минулих інтересів. І це буде вже не незалежний потік, а керований ззовні, а не прямо вами. Цей простір зовні вільний, але він пов’язаний інтересами споживача, якого не пускають на вільні хліби...
Одночасно згадаємо, що будь-які культурні й навіть наукові злети пов’язані з дозволеним багатовимірним простором. Коли він підпадає під контроль політиків, виникає панівна лінія, підпорядкована ідеологічним міркуванням. Творчість любить свободу, а не обмеження. Політики, навпаки, люблять обмеження, оскільки вони полегшують їм роботу.
Жорстка модель СРСР насилу давала будь-які злети, маючи багато вузьких місць, які гальмували творчий початок. З цієї причини, ймовірно, радянська атомна бомба була більше результатом розвідки, ніж науковим. У першому її варіанті взагалі забороняли відступати хоч на йоту від американських креслень. Та ще й німецьких учених теж привезли після війни з сім’ями, поселили в санаторії на березі Чорного моря, створивши всі умови для роботи над ядерною зброєю. І навіть такий факт. Спецслужби заарештували Ландау за антисталінську листівку, але на прохання Курчатова до Берії відпустили... Нагадаємо, що Берія курував атомний проєкт.
Подібна одновимірність замість багатовимірності в науці, політиці, релігії тощо є ознакою «застою». Сьогодні для Росії через засилля цензури, як виявилося, характерний інтерес до самвидаву: «Росіяни стали активніше читати твори на самвидав-майданчиках. За рік кількість користувачів таких сервісів зросла на 37%, а час, проведений на цих ресурсах, збільшився на 24%, розповіли аналітики Yota, вивчивши знеособлені дані абонентів у січні-березні 2025 року», — ідеться на сайті «Регнум».
Це зрозуміла реакція на цензурування всіх потоків із боку держави. Але були сфери, яких тоді це не торкнулося — фізики-атомники: «Від майже неминучого розгрому фізиків “урятувала” атомна бомба. У 1949 році в Радянському Союзі пройшли її перші випробування. СРСР став другою країною, що володіє цією смертоносною зброєю. Захисники сучасної науки були пов’язані з розробкою атомної бомби, а тому отримали своєрідну індульгенцію. Костянтин Томілін писав: “Кампанія з викриття «безрідних космополітів» і «антипатріотичних груп фізиків» неминуче розгорнулася б як лавиноподібний процес глибше й ширше в середовище фізичного співтовариства, як це сталося з критиками. Наслідки в цьому разі були б для фізики і фізиків сумні. Безсумнівно, що влада мала значно більшу мотивацію оволодіння атомною зброєю, ніж проведення якихось ідеологічних кампаній”».
У Томіліна є навіть ширші висновки: «Непоправної шкоди вітчизняній науці завдала боротьба з ворогами народу наприкінці 1930-х рр. Розпочата більшовиками ще в 1917-му як кампанія проти інших російських партій і продовжена Сталіним у середині 1930-х як внутрішньопартійна кампанія, вона попутно призвела до знищення, як ворогів народу, низки великих вітчизняних фізиків, таких як М.П.Бронштейн, Л.В.Шубніков, член-кореспондент АН СРСР Я.М.Н.Шпільрейн, В.Р.Бурсіан, Вс.К.Фредерікс, член-кореспондент АН СРСР В.С.Ігнатовський (його розстріляють у блокадному Ленінграді), С.П.Шубін, О.О.Вітт і багато інших. Дивом вдалося витягнути з в’язниць членів-кореспондентів АН СРСР В.А.Фока, Ю.А.Круткова, П.І.Лукирського, І.В.Обреімова, професорів Л.Д.Ландау, Ю.Б.Румера. Кілька років заслання відбував Д.Д.Іваненко. У багатьох учених були репресовані найближчі родичі, наприклад, у професора МДУ М.А.Капцова — два брати, один з яких був розстріляний у справі Промпартії. Також було репресовано низку великих іноземних учених-емігрантів. Так, було розстріляно німецького фізико-хіміка Г.Гельмана, а до рук гестапо видано німецького фізика Ф.Г.Хоутерманса, який працював у Харкові. У результаті репресій Ленінград, Харків, Пулково перетворилися з наукових центрів європейського масштабу на другорядні навіть для СРСР наукові центри».
СРСР був країною пропаганди, оскільки все будувалося на ній. І це зрозуміло, оскільки, з одного боку, була монополія держави в медіа, з іншого, пропаганда будує позитивну картинку себе і негативну — опонентів. Це така щодня оновлювана масова освіта. Причому всі вчаться дуже швидко, оскільки замість двійки можуть відправити в табір...
Ще раз потрібно згадати висланих. По суті відправляли «цвіт» — тих, ким зараз пишаються: «У Європу відправляли й композиторів. У списку неугодних опинилися С.Рахманінов, І.Стравінський, С.Прокоф’єв. Під гарячу руку потрапили співаки: Ф.Шаляпін, Н.Плевицька; а також артисти балету, піаністи та скрипалі. Серед художників, які не змогли залишитися в СРСР і збагатили світове мистецтво, були В.Кандинський, К.Коровін, М.Реріх, З.Серебрякова та інші. Список літераторів поповнили О.Купрін, І.Бунін, О.Толстой, Є.Замятін, К.Бальмонт, В.Набоков, В.Ходасевич і М.Цвєтаєва».
У результаті було досягнуто певної «стерилізації» ментального простору. Але, до речі, це врятувало їхні життя... У 1937 році відправляли вже в табори...
І знову повернемося до ідеї важливості різноманітності проти одноманітності. Таке середовище породжує нові ідеї та нові мізки. І що далі йде розвиток, то більше вони потрібні. У СРСР відбувалося кілька подібних переходів від жорсткіших до м’якших часів. Це і хрущовська відлига, і горбачовська перебудова. Саме вони прямо і побічно породили нову літературу і нове мистецтво. Закриті суспільства цього зробити не можуть. Вони закриваються від новизни політичної, але водночас це вражає і всі інші людські сфери.
Зрештою сила людини перемагає силу держави. Але для цього потрібен час. І понад те — зміна поколінь. Ось ще одна думка: «Якщо ви запитаєте мене, який головний урок я витягнув із горбачовського часу, відповім так. Якою б міцною не виглядала держава, якою б нам не здавалося, що від неї не убуде, якщо в ній трохи поколупатися, насправді вона тендітна, і її виживання залежить від кожного з нас».
Закриті системи не можуть перемогти відкриті. Що більший контроль над мізками запроваджують держави заради порятунку від потрясінь політичної системи, то біднішими стають не тільки політика, а й наука, і література, і мистецтво. Коли влада хоче чути тільки похвалу і боїться критики, тим слабшою стає країна...
23 травня 2025 року Академія української преси провела тренінг “Штучний інтелект та дезінформація” в межах XIV Всеукраїнської онлайн-школи бібліотечного журналіста, яка цього року проходила під темою «Штучний інтелект у бібліотечних медіа: тренд чи необхідність?».
Спікером виступив Максим Запорожченко, менеджер медіаосвітніх програм АУП, завідувач центру цифрової освіти та медіакультури Миколаївського ОІППО.
- які цифрові інструменти допомагають перевіряти контент на достовірність.
Окрему увагу спікер приділив виданням АУП для бібліотекарів, які допомагають впроваджувати медіаосвіту в бібліотеках — від розробок занять до посібників із критичного мислення та інфомедійної грамотності.
До заходу долучилися понад 600 бібліотекарів з усієї України — активна і мотивована спільнота професіоналів, готових до нових викликів цифрової доби!
Цей аудіозапис створений LLM від elevenlabs в тестовому режимі для покращення та зрунчості сприйняття інформації.
Ми будемо вдячні за ваш відгук до такого підходу.
14–15 травня 2025 року Академія української преси за підтримки Фонду Фрідріха Науманна за Свободу провела третій вебсемінар «EDU-AI: Методика використання ШІ для викладачів комунікативного циклу».
Захід зібрав близько 80 учасників з усієї України — викладачів журналістики, медіа, PR і реклами, які прагнуть ефективно впроваджувати інструменти штучного інтелекту в освітній процес.
Цей вебсемінар спрямований на:
Загалом серія вебсемінарів EDU-AI, що стартувала у квітні цього року, вже охопила 190 освітян.
Валерій Іванов, президент Академії української преси, доктор філологічних наук, відзначив:
«Штучний інтелект швидко увійшов в наше життя та став його невід’ємною частиною. Звичайно, для викладачів зараз на часі вироблення методик використання цього інструмента в процесі навчання. Тому не дивна така величезна популярність, якою користується наш вебінар».
Тетяна Іванова, медіаекспертка Академії української преси, докторка педагогічних наук, професорка, завідувачка кафедри соціальних комунікацій Маріупольського державного університету, додала:
«Знову викладачі та медіапедагоги країни вдосконалюють свої навички та вибудовують принципи взаємодії зі штучним інтелектом. Цей вебінар особливо запамʼятався зацікавленістю групи до рефлексивних вправ. І це зрозуміло. По-перше, склад цієї групи був особливим. Серед учасників — завідувачі кафедрами соціальних комунікацій, досвідчені медіатренери, автори власних наукових та практичних розробок з медіаграмотності. По-друге, саме на етапі пошуків смислів, цінностей та усвідомлення місії у взаємовідносинах зі штучним інтелектом стане тим орієнтиром, в якому буде розвиватися журналістика та медіа комунікації майбутнього».
Любов Цукор, головна редакторка освітнього проєкту «На Урок», підсумувала:
«У День Вишиванки ми зібралися, щоб не просто ділитися знаннями про використання штучного інтелекту, а творити справжнє натхнення. Працювали гіперактивно та креативно — і це дало результати! Що мене вразило? Запал, жага до знань, готовність експериментувати і створювати нове. Це був простір, де народжуються ідеї, формуються нові підходи і закладаються основи для майбутніх змін. Ми не просто обговорювали методики — ми створювали, експериментували і відкривали нові горизонти можливостей. Кожен учасник став не просто слухачем, а активним творцем власного досвіду. Ми шукали відповіді, ділилися інсайтами, відкривали нові способи працювати зі студентами. Бо знання — це не лише інформація, а енергія, що змінює світ».
Слідкуйте за новинами Академії української преси — попереду ще багато важливих ініціатив!
Gefördert durсh die Bundesrepublik Deutschland
За підтримки Федеративної Республіки Німеччина
Друзі, за підтримки Академії української преси видавництво "Час Майстрів" презентувало нове дитяче видання — комікс “Вторгнення трусів-убивць! Як розпізнавати фейкові новини, дезінформацію та теорії змов” від канадської письменниці та ілюстраторки Еліс Ґравель.
Тепер, як і обіцяли, ми з партнерами раді оголосити КОНКУРС малюнків з медіаграмотності для дітей 8-12 років!
Умови максимально прості:
1️⃣ Ознайомтеся з першим розділом коміксу — лінк знайдете у формі нижче.
2️⃣ Намалюйте продовження або власну історію з героями коміксу — на тему медіаграмотності.
3️⃣ Зробіть якісне фото або скан малюнка + фото дитини з цим малюнком (за згодою батьків).
4️⃣ Дорослий (учитель або один із батьків) заповнює форму до 23:59 15 червня 2025 року та прикріплює файли.
🎲 У прямому ефірі через рандомайзер ми розіграємо 15 друкованих примірників коміксу!
📅 Дату й час розіграшу повідомимо після завершення збору робіт.
💌 УСІ учасники, незалежно від результатів розіграшу, отримають:
✔️ Електронні подяки від організаторів;
✔️ 🎟️ Знижку -20% на будь-яку літературу на сайті “Час Майстрів”!
🌟 Не проґавте можливість подарувати дитині крутий досвід і захопливу книжку про критичне мислення!
📥 Форма для участі - за посиланням.
Цей аудіозапис створений LLM від elevenlabs в тестовому режимі для покращення та зрунчості сприйняття інформації.
Ми будемо вдячні за ваш відгук до такого підходу.
7–8 травня 2025 року Академія української преси за підтримки Фонду Фрідріха Науманна за Свободу провела другий вебсемінар «EDU-AI: Методика використання ШІ для викладачів комунікативного циклу».
Захід був орієнтований на викладачів журналістики, PR та суміжних дисциплін і мав на меті озброїти учасників практичними знаннями про використання штучного інтелекту в освітньому процесі.
У програмі вебсемінару:
Президент Академії української преси, доктор філологічних наук Валерій Іванов зазначив:
«Тематика використання штучного інтелекту є сьогодні однією з топових в багатьох галузях людської діяльності, в тому числі комунікативної. І тут найважливіше не стільки теоретичне підґрунтя, скільки практичні методи та зразки впровадження. Саме на це був спрямований вебінар “EDU-AI: Методика використання ШІ для викладачів комунікативного циклу”. Ми намагалися зробити його максимально прикладним, щоб кожен учасник після заходу міг одразу впроваджувати отримані знання у свою професійну діяльність».
Медіаекспертка Академії української преси, докторка педагогічних наук, професорка, завідувачка кафедри соціальних комунікацій Маріупольського державного університету Тетяна Іванова поділилася:
«Гра, яка змінила все: як симуляція “Один день у редакції” стала родзинкою вебсемінару. Вебсемінар почався як звичайна зустріч викладачів журналістики, а закінчився — зануренням у захопливу гру, яка змусила кожного відчути себе в центрі сучасної редакції. Ми провели симуляцію “Один день у редакції”, де разом із учасниками опинилися в ролі журналістів, редакторів, фактчекерів і креаторів. Усього за 40 хвилин ми створили аналітичний матеріал про ШІ — з усіма викликами, темпами та відповідальністю справжнього медіа. Це був не лише цікавий досвід, а й потужна форма навчання».
Головна редакторка освітнього проєкту «На Урок» Любов Цукор прокоментувала:
«Тренінг "EDU-AI: Методика використання ШІ для викладачів комунікативного циклу" став справжньою лабораторією ідей та інновацій! Ми не просто вивчали інструменти ШІ, а досліджували, як вони можуть підсилити нашу професійну діяльність та взаємодію зі студентами та учнями. Було багато практики, обговорень та відкриттів. Разом ми дійшли висновку, що ШІ — це лише інструмент, а людина завжди залишається диригентом цього технологічного оркестру. Головне — використовувати ці можливості усвідомлено, з етичним підходом і розумінням цінностей».
Попереду — фінальний вебсемінар із серії «EDU-AI». Не пропустіть можливість долучитися!
Реєстрація за посиланням
Gefördert durсh die Bundesrepublik Deutschland
За підтримки Федеративної Республіки Німеччина
У середовищі, що інтенсивно змінюється, медіа перестають бути просто інструментом, що описує ситуацію, вони стають інструментарієм, що формує реальність. Сьогодні саме такий період історії, коли медіа отримали нові функції.
Світ починає вибудовуватися в нову парадигму, коли старі правила світоустрою втрачають свою цінність. На наших очах змінюються минулі константи, наприклад, у багатих країн тепер більше прав, що констатується як нове правило. Багато в чому так було й раніше, але це не виносилося на перше місце, оскільки у світі існувала певна справедливість і рівність, хоча б декларативна.
Сьогодні на бідні країни тепер наступає ще більша бідність, на багаті — багатство, що робить їх менш чутливими до складнощів інших країн. Світ Трампа — це світ, де слабкі країни мають слухатися сильних, а бідні — багатих. Багатство тоді стає категорією права, оскільки хто багатший, той і правий. Якщо світ Трампа «америкоцентричний», то світ Путіна — «росієцентричний», і в тому, і в іншому випадку роль інших різко занижена.
Світ справедливості став світом пропаганди. Пропаганда трансформує новини, оскільки новини відбираються і викладаються під кутом зору пропаганди. Так було і в холодну війну, але тоді всі розуміли, що це несправедливий період і що він має тимчасовий характер. Сьогодні просувається ідея, що слабка країна має підкоритися сильній, і в цьому полягає нова справедливість. До речі, була така дуже стара істина в минулому: правий той, у кого більше прав...
Україна потрапила під «каток» справедливості сильних. З одного боку, це Росія, з іншого — США. І обидві вони хочуть підпорядкування собі, що по суті пропонується як спосіб припинення війни. Тобто пропонується явна «ерозія» незалежності, коли когось треба слухатися на шкоду собі.
Росія ще сильніше ідеологізує себе, випускаючи на перший план ідеологію Дугіна або Суркова, які, не маючи апаратної ваги, можуть дозволяти собі будь-які загарбницькі ідеї, не боячись наслідків із боку реальності. При цьому вони сильні не тим, що вони зробили в теперішньому світі, вони сильні у світі уявному, де вони намагаються захопити не стільки масову свідомість, як свідомість своєї першої особи. І це їм вдається, оскільки вони пропонують «правильні» мрії...
І під політику такого «загарбницького» типу ще й підводиться релігійна складова. Це стосується як Путіна, так і Трампа. Їхня логіка проста — сильний має перемагати, а слабкий — підкорятися. У світі фізичному так і відбувається, але у світі моральному — все навпаки. Останні десятиліття світ ураховував право слабкого, але тепер ця тенденція пригальмовується.
Росія також повернула поняття «ворогів народу», іменованих сьогодні «іноагентами». Це було зроблено, щоб «погасити» і критику влади, і невдоволення населення. Про це тепер можна говорити тільки на кухнях, як було за радянських часів, коли кожна кізка знала своє стійло. Мовчазний світ кухонь завжди легший для управління, ніж світ балакучий. У принципі голосно говорить тільки вулиця, тоді влада вперше починає прислухатися.
Російський блогер-емігрант Андрій Мальгін у «Moscow Times» наступним чином аналізує російську практику іноагентів: «На початок повномасштабного вторгнення російських військ в Україну в списку “ЗМІ- іноагентів” було 115 позицій. Це були як фізичні, так і юридичні особи. З початком війни процес пішов бадьоріше. І якщо спочатку у своїх рішеннях Мін’юст якось намагався порозумітися (так, ми з подивом дізналися, що на внутрішні процеси в Росії намагаються вплинути Нігерія, Марокко, Казахстан, Узбекистан і Афганістан — причому не через НКО або посольства, а через дивні сторублеві перекази на карту фізичних осіб), то незабаром ці пояснення замінило стандартне формулювання: “опинився під іноземним впливом”. Який це був вплив, від якого “підривного центру” виходив, з якої країни — тепер це навіть не обговорюється. Мін’юст і суддів такі тонкощі не цікавлять».
І докладніше про практику застосування: «Тепер громадянин зобов’язаний сам донести на себе і попроситися до реєстру іноземних агентів, а якщо не попросився — знову ж таки криміналка. За останні місяці московські суди кілька разів засуджували людей до позбавлення волі за те, що ці люди повинні були ініціативно звернутися до Мін’юсту і попроситися до реєстру іноагентів, але не звернулися і не попросилися. Яке величезне відкрилося поле для діяльності! Але і цього божевільному путінському режиму виявилося замало. Ухвалено закони, спрямовані проти тих, хто “взаємодіє з іноагентами”. Подекуди провели обшуки в родичів, тих іноагентів, хто не емігрував, звільнили, а у видавництвах, що видавали книжки письменників-іноагентів, відбулися обшуки, у книжкових крамницях конфіскували тиражі, організатори концертів і творці телепередач, якщо не встежили, аби жоден іноагент не просочився до репертуару, отримували догану».
Підкреслимо ще раз: усе це по суті не про осіб, а про ті інформаційні потоки, пов’язані з активністю цих осіб, яких і боїться влада. Вона не хоче великої роботи з боротьби з новими ворогами народу, які нічим не відрізняються від старих — той, хто думає, не потрібен і небезпечний сьогодні, як і за сталінських часів... Думати тепер не тільки шкідливо, а й небезпечно...
Усе це відбувається з тієї причини, що сьогоднішній світ отримав набагато більше інформаційно-комунікативних можливостей, ніж це було колись. Держава побачила в цьому небезпеку й у відповідь посилила правила суспільних комунікацій, унаслідок чого прибираються всі переваги, що виникли, які прийшли з інтернетом і соцмережами.
Людина сталінської епохи не мала права ні читати, ні писати, ні говорити на «анти»-теми. Щоправда, анекдоти побутували й передавалися, тобто існували ланцюжки людей, яким можна було довіритися. Ось один такий вдалий анекдот зі статті на цю тему Володимира Тольца, автора російської служби «Радіо Свобода»: «На Всеросійській виставці. Старенька перед верблюдом: “Ну й більшовики! З конем-то що зробили? Сором який!”.
Можна назвати радянський період «епохою анекдотів», оскільки тоді за активність у їхньому переказі можна було отримати тюрму, а дослідники сьогодні можуть черпати свій «золотий запас» з архівів спецслужб. Реальне джерело в будь-якому разі в тому часі, а не в сьогоднішньому... Анекдоти були усною творчістю, вони не могли з’явитися в медіа.
За радянських часів політичний анекдот був єдиним непідцензурним інформаційним потоком. Кажу саме про потік, оскільки анекдот як малий жанр існував у безлічі прикладів. Його не можна було вимовляти публічно, але між довіреними людьми він функціонував. Його гумор став «мотором», який міг його просувати.
Олександра Архипова — головна дослідниця тієї «епохи анекдотів», авторка цілої книги. При цьому в неї є й аналіз анекдотів про Путіна. З точки зору теорії вона говорить так: «Ми слухаємо анекдот і, в ідеалі, можемо його повторити, якщо у нас немає проблем зі слухом, якщо ми належимо до цієї культури. Анекдот якраз і призначений для усного переказу. Відповідно, у такого тексту є певна тенденція до скорочення об’єму, тому що коротший анекдот при збереженні сенсу, то він краще і швидше поширюється. Якщо в анекдоту виникає певна фігура, що об’єднує цикл, то розповідати його набагато простіше: не треба вводити слухача в курс справи, пояснювати, що приходить, наприклад, єврей до Сталіна тому-то й тому-то й говорить те-то й те-то. Тобто половина тексту скорочується, і в анекдоті залишається всього дві репліки, які легко запам’ятати й переказати, наприклад:
— Карл Радек сказав Сталіну: “С вами, товарищ Сталин, очень трудно спорить: я вам цитату — вы мне ссылку, я вам вступление — вы мне заключение”».
Анекдот відображає реальність, якою б жорсткою вона не була. Виходить, що масова свідомість — цілком живий феномен, який активно реагує на несправедливість. При цьому відбувається навіть не просте відображення, а принципове узагальнення ситуації. Для цілей комунікації воно якраз і набуває гумористичної форми, щоб стимулювати передачу наступній особі. Сталінська епоха породила майже нескінченну кількість анекдотів, навіть репресії не могли зупинити їхню появу.
Людина, яка розповідає анекдот, по суті виявляється сильнішою за владу, вона над нею по суті сміється. А коли сміється, значить, відчуває і свою силу. Є анекдоти й про Путіна, наприклад: «Відчиняє Путін холодильник, а там трясеться холодець. Він йому каже: “Не бійся, я за сиром”». Але одночасно цей анекдот і позитивний щодо Путіна: його треба боятися, а не сперечатися з ним... Це в принципі модель, яка ідеальна для влади. Раз бояться, будуть слухняні...
Влада не любить непідконтрольні їй інформаційні потоки. Це не означає, що вона так уже їх боїться. Просто влада не любить нічого непідконтрольного, оскільки звідти можуть прийти несподівані речі: від анекдоту до повстання. І те, й інше жодна влада не може полюбити.
Архипова у статті на сайті «Постнаука» пише про історію такої непідконтрольності: «Настають 30-ті роки, коли міський фольклор опиняється тотально під забороною. Уже готові публікації знищуються, а влада намагається все контролювати. Існує чудове листування начальника Головліту з місцевим бюрократом на тему того, як їм контролювати репертуар жебраків-співаків Нижньогородської області. Традиційно жебраки ходили по селах і, просячи милостиню, виконували, наприклад, духовні вірші. Головліт був страшенно стурбований цією проблемою — як їм контролювати репертуар. Не знаю, як вони цю проблему розв’язали, але в масштабах країни це вирішували так: у села вирушали спеціально навчені фольклористи, вони працювали з розповідачами казок, із виконавцями текстів, спрямовуючи їх у правильне русло».
І ще: «Потім стали виникати казки про Леніна, і наймасовіший проєкт — це, звісно, так звані новини, тобто билини про Сталіна, Леніна та інших діячів більшовицької партії. Будувалося це таким чином: навчений фольклорист їхав у село, готував оповідача, показував вирізки, вивчав матчастину, біографію, а потім оповідач це виконував за великого скупчення народу. Це публікувалося, видавалися томи цих новин. Пік видання припадає на 37-й, 39-й і 40-й роки».
Безсумнівно, що це дивна ініціатива, але вона цілком зрозуміла. Влада завжди хоче замінювати некероване на кероване, щоб спати спокійно. Але світ, на жаль чи на щастя, живе як керованими, так і некерованими потоками.
Влада завжди намагається боротися за свою першість, на те вона і влада. Але населення не стало ще повністю слухняним, яким було в минулому, воно бореться єдиним доступним для нього способом, використовуючи непідцензурні інформаційні потоки. При цьому анекдоти хороші тим, що людина не просто бореться, а отримує задоволення від вдалого жарту. Анекдот хороший для боротьби своєю анонімністю. І його творець, і той, хто розповідає, приховані, хоча б у момент передачі...
Влада все одно, не покладаючи рук, веде боротьбу: «З 1921 року створюється служба спостереження за громадянами, і кожен уповноважений по району мав надавати так звані зведення про настрої. До 1924 року ця система оперативно покрила майже всю країну, і до кінця 20-х років із кожного регіону країни постачалися — іноді в разі потреби двічі на день — зведення про настрої. Ці зведення про настрої докладно відображали, що люди говорили, які коломийки співали, які анекдоти розповідали тощо. При цьому, мабуть, збирали інформацію за певними анкетами. Можливо, у створенні цих анкет брали участь фольклористи. Це були, звісно, ніби секретні агенти, які буквально підслуховували на заводі, що говорять робітники з приводу смерті Леніна. Тому ми знаємо таку кількість анекдотів, коломийок, пісень, що збереглися в архівах ФСБ» (там же).
Можна спрогнозувати, що періоди розквіту політичних анекдотів парадоксальним чином збігатимуться з боротьбою з інакомисленням. Що жорсткіше влада веде боротьбу, то серйозніше відторгнення цієї політики населенням.
Велика кількість людей, які розповідають анекдоти, принесла свої проблеми в боротьбі з ними: «Анекдотниками стали наповнюватися табори — так багато, що в 1937 році було видано спеціальну інструкцію, яка наказувала розділяти тих, хто справді розповідав крамолу проти Сталіна, і тих, хто просто пожартував і заспівав пісню. Людей продовжували заарештовувати за анекдоти аж до хрущовського часу, і в хрущовський час такі випадки ще існували. Дослідження того, про що я розповіла, насправді не таке просте, як здається. Архіви ФСБ закриті. Вони були відкриті в 90-ті роки — хто встиг, той молодець. Зараз доводиться користуватися тим, що опубліковано. Звісно, якщо ви знаєте якісь внутрішні ходи, то вас туди пустять, але от із вулиці не пускають. Особисто мені архів ФСБ відмовив, сказавши, що в них немає таких матеріалів, що це чиста брехня» (там же).
Про ступінь науковості такого дослідницького підходу: «Береться, припустімо, 15 текстів анекдотів, і абсолютно неважливо, коли їх розповідали: у 1920-ті роки чи в 1960-ті. Не зазначено, хто їх розповідав. Тим часом відомо, що деякі анекдоти розповідали по всій країні — від Москви до Владивостока (це відомо, тому що зведення про настрої, які складали НКВС, їх фіксують), інші анекдоти — дуже рідкісні. Якщо анекдот, наприклад, за 1937 рік, фіксують у ста записах у районних зведеннях про настрої НКВС, отже, він був поширеним і в певному сенсі відображав громадську думку. Якщо анекдот трапляється в одиничному випадку й опублікований, наприклад, в емігрантській газеті, то можна припустити, що в цього тексту є автор. Це треба враховувати» (там же).
Перед нами в принципі активне реагування масової свідомості. Просто анекдот, хоч і в переказі, дає такий об’єктивний матеріал, до речі, він жив і в умовах репресій. Тобто масову свідомість не можна повністю заглушити пропагандою, хоча влада завжди намагається це зробити. Масова свідомість просто переходить на інший рівень комунікацій: з одного боку, прихованих, з іншого, гумористичних, що слугує цілям широкого поширення.
Сьогодні, до речі, Архипова аналізує, як російська влада говорить про атаки, тобто про ще один прояв того, про що не можна говорити «вголос», а говорити треба: «У нормальному світі можна було б очікувати, що вони надаватимуть громадянам повну інформацію про атаки та максимально піклуватимуться про їхню безпеку. Натомість ми бачимо, як місцеві служби просто рвуться брати участь у конкурсі на найзагадковіші та найнезрозуміліші послання, адресовані публіці. З одного боку, треба якось застерегти, з іншого боку, не лякати й не говорити про те, про що говорити не треба», — писала вона в статті «“Щось сталося. Будьте уважні до деяких проявів самі-знаєте-чого”: як говорити про війну, коли війни немає».
У принципі перед нами нескінченний процес, коли тиск з боку влади автоматично призводить до посилення опору з боку масової свідомості. До речі, ЦРУ для Рейгана збирало радянські анекдоти, які йому подобалися (тут і тут). Вони, можливо, краще відображали реальність, ніж зведення ЦРУ. Наприклад, таке:
— У чому різниця між Горбачовим і Дубчеком? Жодної. Але Горбачов ще не знає цього.
Навіть Вікіпедія має окрему статтю на цю тему. І це говорить про те, що сам факт цей має незвичайний характер.
Ми несправедливо вважаємо, що інформаційний вплив лежить у площині правдивої комунікації. Однак вплив і правда можуть мати різні поєднання. У Юваля Харарі є таке цікаве спостереження: «Найпростіший спосіб об’єднати маси людей лежить не в правді. Найпростіший шлях об’єднання людей — за допомогою фантазій, міфологій та оман». А в його фейсбуці можна знайти такі слова: «У світі більше портретів Ісуса Христа, ніж будь-якої іншої людини в історії. Скільки з них правдивих чи автентичних? Рівно 0%. Ніхто й гадки не має, як він виглядав насправді. Чи не завадило це Ісусу стати однією з найвідоміших осіб і успішно об’єднати мільярди людей? Ні. Це свідчить про людську уяву та величезну силу фантастики як об’єднавчої сили».
Анекдоти набули поширення, оскільки ставали альтернативною історією. При цьому анекдотична форма потрібна була з двох причин. По-перше, в іншому вигляді вони б не могли поширюватися усними каналами: від людини до людини. Гумор був їхньою другою складовою, крім акценту на альтернативній інформації. По-друге, система «з вуст в уста» працювала тільки серед довірених людей, на вулиці таких речей не говорили. Це ніби їхня захисна форма. Вони збереглися лише у зведеннях спецслужб, і цим спецслужби врятували для дослідників живий матеріал.
Щоб контролювати сьогодення, треба тримати під контролем минуле. Це не дасть «ворогам» окопатися там. У цьому є зрозуміла методика. Історики здатні виправити будь-яке минуле, щоб отримати потрібне сьогодення. А виправляється воно досить легко: можна говорити й розповідати про одне, замовчуючи інше.
Росія перебуває в очікуванні боротьби з анекдотами, що цілком зрозуміло з огляду на боротьбу з іноагентами як джерелом не тієї інформації. Російська блогерка Валентина Кривозуб на сайті «Горизонтальна Росія» написала так: «Якщо врахувати, що історія нашої країни циклічна, то наступним етапом будуть арешти за політичні анекдоти. Починаючи з 1930 років минулого століття була навіть окрема група ув’язнених. Їх називали “анекдотники”. Як правило, вони отримували від 5 до 25 років таборів за статтею 58-10 “Антирадянська агітація і пропаганда”. Мабуть, найвідоміший засуджений Карл Радек, дипломат і політичний діяч єврейського походження. На відкритому процесі у справі “Паралельного антирадянського троцькістського центру” 1937 року йому інкримінували, окрім змовницької діяльності, написання і поширення антирадянських анекдотів. Йому приписують авторство сотень злободенних анекдотів. Борис Баженов, секретар Сталіна, наводив як приклад ось такий: “Яка різниця між Сталіним і Мойсеєм? Не знаєте? Велика: Мойсей вивів євреїв із Єгипту, а Сталін — із Політбюро”. Радеку дали 10 років таборів, а через два роки його нібито вбив співкамерник».
Анекдоти створюють реальність, яка суперечить пропаганді. Пропаганда перемагає своїм масовим тиражуванням, а анекдот точними формулюваннями. Анекдот — це “перекручене” відлуння пропаганди. Він бореться з нею, демонструючи її неспроможність. Перед нами поєдинок двох правд: анекдоту і пропаганди. У пропаганди сильною стороною є масовість тиражування, в анекдоту — точність «антипропагандистського» формулювання.
Анекдот відображає реальність у перебільшеній формі, коли та чи та характеристика гіперболізується, що, власне кажучи, властиво будь-якому художньому твору. Та ж Архипова у статті «Анекдоты о Путине и выборах 10 лет спустя. Есть ли фольклор “снежной” революции?» говорить про важливу характеристику анекдоту: «Американські соціологи та радянологи писали про жінок у радянському анекдоті. І зібравши всі уявлення і стереотипи, можна побачити, скажімо, що жінка дурна, вона весь час ходить на партзбори, вона товста. Це ті стереотипи, які виражені в анекдотах, але вони не відображають реального стану справ. В анекдоті виживає тільки стереотипне. Усе індивідуальне відкидається. Це дуже важливо розуміти».
Тобто не тільки гумор важливий, а й смисловий повтор, оскільки він одразу викликає потрібну реакцію в мізках. Активізується те, що знають усі. Але тепер воно виглядає по-іншому.
Автор Михайличенко звернув увагу на функціонування політичних анекдотів у цілком дозволеному сьогодні середовищі: «На моє величезне здивування, не так давно я відкрив для себе нове джерело записів анекдотів — це радянські цілком підцензурні джерела. Радянські сатирики доволі часто брали популярні політичні анекдоти, дещо їх видозмінювали, нарощували якийсь текст і видавали це за свої якісь фейлетони, публікували їх у тому самому “Сміхачі” та “Крокодилі”» (там же). Ще одне джерело для дослідника — КДБ: «Щоденники Єфремова, українського академіка, ув’язненого наприкінці 20-х років, їх було опубліковано після кількох десятків років зберігання в архівах КДБ. У них близько 70 анекдотів 20-х років» (там же).
Виходить, що конкретні анекдоти дожили до наших днів завдяки архівам тих, хто з ними боровся. І Путін теж сьогодні стає героєм анекдотів. І це знову зрозуміла реакція масової свідомості, яка бореться проти нав'язуваних їй рамок. А на них держава витрачає величезні суми.
Масова свідомість влаштована складніше, ніж нам здається. Пропагандистський тиск на неї означає тільки те, що «не ті» думки зникають з офіційного дискурсу, але вони зберігають своє функціонування на іншому рівні. І чекають свого часу, щоб проявитися знову. Анекдот жив, живий і житиме...
