Пропаганда, особливо державна, змушує масову свідомість бачити все, що відбувається, під кутом зору, який вона підтримує і поширює. Але життя все одно завжди сильніше за правила, тому і трапляються «відлиги».
Пропаганда нічого не вигадує, вона лише посилює й так уже наявні в суспільстві потрібні настрої до максимально можливої міри. І завдяки такому посиленню інші настрої перестають мотивувати, вони блокуються масовою свідомістю, хоча можуть зберігатися у свідомості індивідуальній.
Одночасно контрсумніви автоматично відходять на периферію масової свідомості. Індивідуалам важко конкурувати з масовим виробництвом думок. Масова свідомість радянського часу отримувала пропаганду не тільки в газетному вигляді, а й у вигляді мистецтва.
Джерело: https://detector.media/infospace/article/238243/2025-02-14-zhyttya-i-propaganda/
Ось дві відомі пісні на вірші Лебедєва-Кумача:
Если завтра война:
Если завтра война, если враг нападет
Если темная сила нагрянет, —
Как один человек, весь советский народ
За любимую Родину встанет
Священная война:
Вставай, страна огромная,
Вставай на смертный бой
С фашистской силой темною,
С проклятою ордой!
Пусть ярость благородная
Вскипает, как волна, —
Идет война народная,
Священная война!
Це були відомі й навіть знамениті слова, що рятують свідомість, за всього їхнього офіціозу. Пісня завжди буде сильнішою за будь-яку усну думку. Боротьба з піснею не має сенсу, вона може йти тільки на рівні іншої ж пісні, настільки ж емоційної, тиражованої і підтримуваної масовою свідомістю такою ж любов’ю.
Пропаганда змушує масову свідомість бачити все, що відбувається, під кутом зору, який вона підтримує і поширює. Це такий своєрідний прожектор, який висвічує в навколишній дійсності те, що їй потрібно. Нас увесь час оточують чужі інформаційні потоки, тож природно, що найсильніший із них — а це і буде держпропаганда — буде основним. Пропаганда найсильніша тоді, коли їй, а точніше державі вдається не допустити того самого рівня поширення конкурентних інтерпретацій дійсності.
Радянський Союз був найсильнішим у боротьбі з чужою пропагандою здебільшого в плані її суто фізичного недопуску в суспільний простір. Сталінський час за не ті слова боровся тюремними термінами, навіть за анекдоти, які тоді називали «антирадянськими». Вони серйозно вичищали інформаційний простір, борючись із будь-якою критикою, навіть натяком на неї. Сталінський час був часом «ворогів народу», коли краще було мовчати, ніж говорити. Умовна «чистота» інформаційного простору, процеси над «ворогами народу» працювали на гальмування будь-якої критики.
Після війни виникла проблема закордонних радіоголосів. Поруч з усіма великими містами стояли «глушилки», які заважали їх слухати. Але це все одно було порушенням монополізму пропаганди. А вона сильна тільки тоді, коли з нею ніхто не конкурує, коли вона є істиною в останній інстанції...
Радянська система іноді ставала м’якшою. Це були періоди «відлиги» або «перебудови». Ще система давала збій, заплющуючи очі на відхилення, коли їй самій була потрібна більша свобода для досягнення потрібних результатів. Це стосувалося як окремих конкретних людей, так і деяких наукових цілей. Прикладом першого випадку є доля Ландау, якому нічого не було за власноруч зроблену антисталінську листівку, оскільки він потрібен був для атомного проєкту. Це була більш загальна практика, коли ув’язнені працювали в так званих шарашках, куди потрапляли з таборів науковці. Щоправда, інколи людей навіть саджали, коли тій чи тій «шарашці» не вистачало конкретних фахівців.
Іншим прикладом є більш розкута атмосфера в академмістечках, де заради досягнення потрібних результатів дозволялося певне порушення нормування суспільного життя. Наприклад, там бували фестивалі самодіяльної пісні, чого не можна було уявити у звичайних містах. Точно так поширювалася так звана наукова фантастика. Тобто хтось розумний розпорядився дати потрібну поживу для розуму молоді. Атомний проєкт робився повністю на вкраденій інформації, тоді забороняли відхилятися на міліметр від американських креслень. І тільки після перших успішних випробувань стало легше. Путін навіть у наші дні каже, що зробити «цап царап» чужого дешевше, ніж самому винаходити щось.
З чим були пов’язані «відлига» та перебудова? Система «задихалася», відповідно, зупинявся і будь-який розвиток. «Відлига» була десятиліттям після смерті Сталіна. У 1961 році навіть тіло Сталіна винесли з Мавзолею і перепоховали біля Кремлівської стіни. Можна собі тільки уявити «шоковість» такої події. У період «відлиги» масові протестні виступи все одно придушували, і якщо вони виникали, то причини нікуди не поділися.
До речі, психологічні шоки зіграли свою роль у формуванні Юрія Андропова, майбутнього генсека, який працював у радянському посольстві в Угорщині за часів повстання 1958 року, та Олександра Яковлєва, майбутнього секретаря ЦК КПРС і члена Політбюро при Горбачові, який ще як інструктор ЦК перебував у 1962 році під час розстрілу протестів у Новочеркаську. Щоправда, побачене вплинуло на них по-різному: Андропов став головою КДБ, а Яковлєв почав перебудову.
«Відлига» — це час зняття минулих заборон. Період відлиги найсильніше позначився на культурі. Люди стали отримувати типи культурних продуктів, які несли не стільки звичну пропаганду, як якийсь вітер життя. І це одразу знаходило відгук у масовій свідомості, оскільки «витравити» людське в людині дуже важко. Воно все одно проб’ється, щоправда, якщо йому не заважатимуть надто сильно. І в цій часовій точці держава раптом перестає виконувати функцію «держиморди». Із сьогодення це бачиться так: «Послаблення контролю держави й демократизація способів управління культурою значно пожвавили творчі процеси. Сформувався стиль “відлиги”, що являє собою оригінальний варіант радянського модернізму 1960-х. Багато в чому він стимулювався науковими досягненнями в галузі космосу й атомної енергетики. Космос і атом — як найбільша і найменша величини — визначали діапазон “вселенського” мислення шістдесятників, спрямованих у майбутнє. Всепроникне відчуття великого і нового, що створювалося буквально на очах, не могло не позначитися на мистецтві. Усі учасники творчого процесу працювали над пошуком нової мови, здатної виразити час. Найраніше на зміну ситуації відреагувала література. Велике значення мала реабілітація деяких репресованих за Сталіна діячів культури. Радянський читач і глядач заново відкрив для себе багато імен, табуйованих у 1930–1940-х роках», — ідеться в анотації до виставки під назвою «Відлига» у російській Третьяковській галереї.
Одночасно це була епоха красивих слів, влада легко могла все це закрити й перекрити чужі слова своїми. Потім вона знову поміняла мелодію своєї пропаганди, коли побачила, що цей рівень свободи розхитує її. Держави люблять підпорядкування, заради цього вони плекають армію, поліцію і спецслужби, які, по суті, спрямовані на те, щоби створювати слухачів, а не мовців.
СРСР активно розвивав літературу і мистецтво, хоча багато в чому вони були пропагандистськими, але оскільки інших не було і не могло бути, то вони завжди здавалися вершиною і мистецтва, і правди. Пропагандистські фільми не здавалися такими суто пропагандистськими через просту відсутність непропагандистських. У кожного було своє ідеологічне завдання, що відповідало духу часу.
У будь-якому разі масове мистецтво є інструментом для розмови з масовою свідомістю. Школа і кіно розмовляють одразу з усіма, без винятків, ніхто і ніщо не може з ними зрівнятися.
Звідси витоки приписуваної Леніну фрази: «Найважливішим із мистецтв для нас є кіно».
Дописувач російського «Живого журналу» Вадим Нестеров шукав їх: «Так і сталося з фразою Леніна “Найважливішим із мистецтв для нас є кіно”. Уже не знайти кінців, хто набрехав першим, але спочатку у фрази з’явилося псевдозакінчення: “Найважливішими з мистецтв для нас є кіно і цирк”, потім — псевдопочаток: “Допоки народ неписьменний, найважливішим із мистецтв для нас є кіно”. Іноді ці два доповнення зливалися в екстазі: “Поки народ безграмотний, найважливішим із мистецтв для нас є кіно і цирк”».
І висновок такий: «Її автографа не існує, і свій підпис під цими словами вождь світового пролетаріату ніколи не ставив. Слова ці нам відомі винятково в переказі відомого більшовика і першого наркома освіти Анатолія Луначарського — нібито Ленін сказав це йому в особистій бесіді в лютому 1922 року».
Кіно — доступне кожному, оскільки іншим масове мистецтво просто бути не може. І його не треба конспектувати, як класиків марксизму-ленінізму. Це розважальний жанр, на який нікого не треба заганяти заради оцінок. Ба більше, це рідкісний варіант пропаганди, який готовий оплатити зі своєї кишені сам глядач. Тобто це пропаганда, яка ще приносить дохід державі.
Кіно породжує портрети героїв і зрадників, які залишаються як моделі в пам'яті масової свідомості. Кіно може змінювати уявлення масової свідомості про той чи інший період історії, створюючи нові інтерпретації. Масова свідомість потім забуде джерело своїх знань, приймаючи їх за істинну правду.
Кіно може керувати увагою масової свідомості. Режисер Валерій Тодоровський говорив про свій фільм «Відлига», що розкриває минулий період історії: «Головний мотив із “Відлигою” полягав у бажанні пожити трохи життям батьків і їхніх ровесників. Емоції стоградусні, стосунки щирі... Так, це ностальгія. За яскравими пристрастями й почуттями, яких сьогодні, на жаль, немає».
Держави захищають свою «паству» від «небезпек», власне кажучи, як і релігія, говорячи, що вони і є найправедніші на землі. Медіа, література, мистецтво починають грати одну мелодію, яку всі швидко запам’ятовують і готові підспівувати на всіх зібраннях.
Це особливо явно виражено, коли відбувається масштабна подія. Вожді, наприклад, народжуються непоміченими, але йдуть із життя за загальної уваги. Іноді їхня сила йде після смерті, іноді — зростає.
Ось цитата Данила Андрєєва про смерть Сталіна: «Похорон вождя, точніше, перенесення його тіла в Мавзолей, перетворився на ідіотичне стовпотворіння. Морок його імені та його справ був такий великий, що сотні тисяч людей сприйняли його смерть як нещастя. Навіть у тюремних камерах деякі плакали про те, що ж тепер буде. Натовпи, які ніколи не удостоювалися честі бачити вождя за його життя, тепер жадали побачити його хоча б у труні. Москва являла собою картину Бедлама, збільшеного до розмірів світового міста. Натовпи залили весь центр, намагаючись пробитися до Будинку Союзів, де було виставлено для огляду труп тирана і звідки мала виступити траурна хода. Прилеглі вулиці перетворилися на Ходинку. Люди гинули, їх розчавлювали об стіни будинків і стовпи ліхтарів, їх розтоптували під ногами, зривали з дахів багатоповерхових будинків, якими вони намагалися оминути людське місиво, що клекотіло внизу. Здавалося, ніби він, що харчувався все життя випарами страждань і крові, навіть з-за труни тягнув до себе в інфракосмос гори жертв».
Усі подібні події завжди є центральними для пропаганди. Жодні інші інтерпретації, крім офіційно схвалених, неможливі. Тоді почуття якщо не кожного, то більшості повністю повторюють офіційні. Надто неординарна сама подія.
Ми завжди живемо більше у світі чужих емоцій, які захоплюють нас, стаючи сильнішими за наші власні. Це те, що можна позначити як «цитатні» емоції, оскільки ми повторюємо їх за всіма. Вони найчастіше замінюють наші власні.
Сергій Чупринін, автор книжок про відлигу, казав в одному зі своїх інтерв’ю російській «Новій газеті»: «Чіткіше, як я сподіваюся, передано внутрішню шизофренічність або, кажучи по-нинішньому, “гібридність” епохи. В’язнів із таборів випускали, натомість вірян знову почали переслідувати. Пікассо в Ермітажі та Пушкінському музеї показали, а штани-дудочки стилягам на танцмайданчиках розпорювали. Населенню дали послаблення, але колгоспники ще довго залишалися без паспортів. І за всієї антикультової риторики демонстрацію в Новочеркаську розстріляли, і війська спершу в Угорщину, потім у Чехословаччину все-таки ввели... Проте: було відчуття оновлення, свіжості, якогось показного блиску, ніби поштівки. І воно дуже зараз підтримується масовою культурою: “Стиляги”, серіал “Відлига”, “Таємнича пристрасть”».
І ще: «Відлигу можна розуміти як унікальну спробу не змінюючи політичного ладу перетворити всю культурну, побутову, поведінкову реальність. І зроблено було, дійсно, фантастично багато. У другій половині 1950-х і в 1960-ті змінилися меблі, змінився одяг, танці, пісні, змінився стиль спілкування чоловіків і жінок... Весь спосіб життя радянської людини. І хто цьому опирався? Не тільки влада, а й населення. Яке, природно, консервативне за своїми установками. Уже звикли, що треба ходити в немаркому... Уявіть, як дратували якісь мавпячі краватки, коки стиляг. Та їх розірвали б, якби міліція дала. Цих ось — новомодних, новодельних».
Сьогодні нам легко хвалити або лаяти, оскільки ми поза контекстом, а тоді, перебуваючи всередині подій, люди підкоряються тому, що можна позначити як мислення натовпу. Бути як усі тоді було важливіше для виживання. Натовп завжди правий, і що характерно — за будь-якої влади...
Сергій Чупринін говорив про дивну і незрозумілу поведінку влади, коли раптом усе починає змінюватися і вчорашні заборони зникають:
Напевно, це багато в чому пов’язано з тим, що заборони є суто владними рішеннями, населення отримує їх готовими поза всяким контекстом. Ось іще набір прихованих сигналів трансформації системи, як їх подає згаданий вище Сергій Чупринін:
Сьогодні ми читаємо все це як просто слова, але тоді за ними стояли вчинки, за не тими вчинками — покарання. І влада завжди витончено працює саме над покараннями, оскільки це її головний інструментарій. Нагород на всіх не вистачить, зате покарань у влади — завжди з надлишком... З цієї причини прихованими кумирами будь-якої влади є жорсткі правителі.
Списки жорстких правителів у головах у будь-якої влади сидять як ідеал можливого: «Іван Грозний і Сталін — ідоли тих, хто впевнений, що державна велич без несвободи, без тиранства і страт неможлива. Вони уявляють себе не жертвами, а співпрацівниками тих, хто наводить залізний порядок, будує чергову цитадель. Данило Андрєєв писав: “Відомо, що Сталін був вельми стурбований реабілітацією деяких страховиськ минулого, наприклад Івана Грозного, Малюти Скуратова. І однак про того ж Грозного він зневажливо зауважив під кінець: "Страчує жменьку бояр, а потім два тижні молиться і кається. Хлюпик!". Так, назвати Грозного хлюпиком мав право, мабуть, тільки він”. Інша річ Святий Володимир, він — сказано в “Розі світу” — зумів ще за життя створити противагу “своїй особисто-державній кармі” великим діянням — хрещенням Русі... Демонічні портрети тиранів Данила Андрєєва захоплюють дантівською міццю, врубелівським колоритом, сюрреалістично витонченою виразністю. На відміну від Грозного Сталін, зображений у “Розі світу”, не стає героєм поеми», — пише російський митець Борис Романов у статті «Крилатий міф» у додатку до «Нової газети».
Влада складна своєю небезпекою для населення, у якого часто просто не буває вибору... З радянських міністрів культури той же Чупринін хвалить тільки Фурцеву: «На відміну від її попередника дуболома Миколи Михайлова і наступника лукавого Павла Демічева в ній дійсно було, за словами Володимира Войновича, “щось людське”. Хоча, звісно, правила кремлівської гри вона знала чудово і багато чудових проєктів за службовим обов’язком погубила, але багатьом і посприяла. У цьому, власне, і є призначення чиновника при культурі — допомагати творцям».
Висновок з усіх цих історій весь час один. Життя завжди сильніше за правила. Влада на боці правил, а люди — життя. В одні історичні періоди перемагають одні, в інші — другі.
13 лютого 2025 року Національна спілка журналістів України провела онлайн-конференцію “Українські медіа під час війни: виклики, досвід, майбутнє”, присвячену обговоренню впливу війни на медіасередовище.
Серед основних тем заходу були:
У рамках секції “Історії, які змінюють світ: як журналісти формують глобальну думку про російсько-українську війну” виступив виконавчий директор Академії української преси Андрій Коваленко. Він наголосив на важливості журналістики як інструменту боротьби за правду та її впливі на світову політику.
“Правда – це теж зброя, і сьогодні ми мусимо її захищати також. Якщо ми не покажемо злочини росіян і не розкажемо про них світові, значить, їх ніби не було. Російська пропаганда моментально заповнює новинний простір, перекручує реальність і створює фейкові версії подій. Саме журналісти формують повістку дня, а їхні репортажі можуть впливати на рішення світових лідерів. Ми не носимо зброю, але боремося на своєму фронті, ризикуючи життям заради правди. За час війни в Україні загинули десятки журналістів, як українських, так і іноземних. Вони розповідають історії, які змушують міжнародну спільноту діяти. Якби не було кадрів з Бучі, Ірпеня, Ізюма чи документального фільму '20 днів у Маріуполі', можливо, світ ще довго сумнівався б у тому, що реально відбувається. Правда не може чекати, бо якщо ми її не покажемо, ворог зробить це за нас і перекрутить все на свій лад.” – зазначив Коваленко.
Конференція підкреслила роль українських журналістів у розкритті правди про війну та важливість їхньої роботи для формування міжнародного інформаційного порядку денного.
До уваги всіх охочих!
Академія української преси оголошує тендер «Надання комплексу послуг з виготовлення, пакування, розсилки настільних ігор та інших друкованих і технічних матеріалів».
Ми шукаємо постачальника (-ків) для виконання поліграфічних послуг з друку, закупівлі технічних матеріалів, фасування та відправлення продукції.
Просимо, будь ласка, звернути увагу, що пропозиція складається з двох лотів: лот 1. «Друк матеріалів»; лот 2. «Закупівля технічних матеріалів». Потенційні постачальники можуть подати заявку для надання послуг як у межах одного лоту, так і двох.
Зацікавленим сторонам необхідно підготувати свої цінові пропозиції, заповнивши Додаток 2 відповідно до вимог, зазначених у запиті на пропозиції (ЗП). Детальний опис та умови можна знайти за посиланням: https://www.aup.com.ua/uploads/Request_for_Proposal_AUP_UCSIRP2025.docx
Запропоновані послуги будуть розглядатися та оцінюватися відповідно до повноти пропозиції та її відповідності вимогам ЗП. Вибір буде здійснено на користь пропозиції, яка відповідає вимогам та критеріям оцінки та є найбільш економічно вигідною. На її підставі буде укладено договір. Термін дії договору, який заплановано укласти з переможцем конкурсу – до червня 2025 року.
У випадку зацікавленості, просимо надсилати ваші комерційні пропозиції до 3 березня 2025 року на електронну адресу: y.kulyk@aup.com.ua з темою листа «Друк продукції — Пропозиція».
Роздуми про АІ часто крутяться навколо питання: “Чи стане він розумнішим за нас?” Але, мабуть, важливіше інше: “Наскільки розумним нам його потрібно робити?”.
Колись Ейнштейн сказав: “Ми не можемо вирішити наші проблеми на тому ж рівні мислення, на якому ми їх створили” [1]. Якщо це правда, то створення надрозумного штучного інтелекту (Artificial General Intelligence – AGI) може бути єдиним способом вирішити найскладніші проблеми людства.
Але щоб зрозуміти, яким має бути ефективний кінцевий результат, варто розібратися у природі людського мислення, його обмеженнях і тому, як вони можуть вплинути на програмування алгоритмів AI. Якщо штучний інтелект навчатиметься на людських моделях мислення, чи не успадкує він нашу негнучкість? Ми можемо створити АGІ, який вирішуватиме проблеми інакше, ніж ми, або такого, що імітуватиме наш спосіб мислення – і в цьому прихований вибір. А може варто створити щось принципово інше.
Навігація
Ми любимо думати, що раціональні. Нам здається, що коли сперечаємося чи розв’язуємо складні наукові проблеми, ми застосовуємо чисту логіку. Але це лише ілюзія.
Наш мозок не був створений для об’єктивного аналізу. Він був створений для виживання. Замість того, щоб ретельно розраховувати кожне рішення, ми використовуємо евристики — розумові скорочення, які допомагають нам швидко діяти, навіть якщо вони не завжди точні. Дослідження Тверскі та Канемана «Judgment under Uncertainty: Heuristics and Biases» [4] показують, що більшість наших суджень базуються на приблизних стратегіях, які економлять зусилля, але водночас систематично ведуть до помилок. Простими словами – ми не стільки детально аналізуємо реальність, скільки пристосовуємо її до вже знайомих нам шаблонів. Це економить ресурси мозку, але призводить до систематичних помилок.
Наприклад, у класичному експерименті з ефектом прив’язки [4] учасників запитали: “Чи більше чи менше 10% країн ООН знаходяться в Африці?” Потім їх просили дати власну оцінку. Ті, кому показали 10%, давали значно нижчі відповіді, ніж ті, кому спершу назвали 65%.
Ці ж розумові ярлики (евристики) впливають і на роботу мовних моделей. Упираючись у потужності процесорів, оперативної пам’яті чіпів та обмеженості задіяних токенів, вони не обчислюють ідеальну відповідь, не аналізують інформацію з нуля, а знаходять найбільш імовірний патерн на основі вже завантажених даних.
Ще одна серйозна проблема: навіть коли нам здається, що ми ретельно аналізуємо ситуацію, це часто лише постфактумне обґрунтування вже прийнятого рішення.
Більшість людей не мислять із першопринципів, а просто використовують знайомі зразки з минулого досвіду, культури або соціального середовища [2]. Це означає, що наші рішення не ґрунтуються на раціональному аналізі, а радше на імпульсивному виборі, який ми згодом намагаємося пояснити логікою.
Докази цього можна знайти в дослідженнях про розщеплення мозку [5]. Майкл Газзаніга у 1980-х роках досліджував пацієнтів із роз’єднаними півкулями мозку. Він виявив, що ліва півкуля (відповідальна за мовлення) вигадувала історії, щоб пояснити дії правої півкулі, хоча насправді не знала їхніх справжніх мотивів. Наприклад, коли правій півкулі показували слово “стояти”, пацієнт вставав, а ліва півкуля (яка не бачила слова) виправдовувала це тим, що він “хотів піти по каву”.
Це свідчить про те, що наша свідомість часто працює як “прес-секретар”, який виправдовує рішення, що були ухвалені на іншому рівні. Це не просто особливість людського мислення. Сучасні великі мовні моделі (LLM) працюють за схожим принципом – вони не аналізують реальність, а просто дають найбільш ймовірну відповідь, що вписується в їхню завантажену базу знань.
У книзі “Thinking, Fast and Slow” Деніел Канеман зазначає, що люди впевнені у своїх судженнях навіть тоді, коли вони очевидно помилкові [7]. Це пояснює, чому експерти можуть давати катастрофічно неправильні прогнози, але не сумніватися у власній компетентності.
Якщо наше мислення побудоване на евристиках, чи варто нам прагнути створити АІ, який буде мислити інакше? Чи не вийде так, що справді раціональний штучний інтелект стане для нас незрозумілим і неприйнятним?
Дослідження показують, що люди часто більше довіряють не об’єктивним моделям, а тим, які приймають рішення подібно до них самих. Це означає, що якщо штучний інтелект буде надто логічним і позбавленим людських упереджень, люди просто відмовляться ним користуватися. Такі випадки зараз вже є і навіть у промтах додають інструкції – бути людянішим та враховувати уявлення і потреби аудиторії.
Зараз обговорюють три основних підходи до створення AGI:
Чи потрібен нам АІ, що тільки прогнозує події? Чи такий, що діє? Або ж ми хочемо АІ, який розуміє контекст і адаптується, як людина? Але якщо ми підемо далі, то стикаємося з більш складним питанням: що означає “розумний”, і чи хочемо ми, щоб АІ мислив інакше, ніж люди? Або, можливо, замість того, щоб змушувати імітувати людське мислення, варто зосередитися на створенні систем, які б доповнювали нас, а не повторювали наші помилки?
А якщо AGI буде занадто раціональним, він може ухвалювати рішення, які здаватимуться людям нелогічними з точки зору етики або людських почуттів. Наприклад, що робити, якщо він вирішить, що для виживання людства потрібні жорсткі обмеження свобод?
Більшість людей впевнені, що АІ має бути об’єктивним. Але ось парадокс: якщо АІ навчати на людських даних, він успадковує всі наші помилки. Це вже помічають “найстаріші” користувачі LLM – найпопулярніші мовні моделі стали “лінивими” – тобто вони демонструють небажання глибоко розглядати запит, обираючи найзагальніші відповіді. Це побічний ефект обмежень у навчанні моделей.
Коли OpenAI випустили одну з перших публічних LLM, багато хто очікував, що він буде “чесним і неупередженим”. Але що означає чесність для машини? Якщо його попросити розв’язати суперечливі питання, він намагатиметься балансувати між різними поглядами. Але це теж вибір — він ухвалює рішення не тому, що розуміє, а тому, що так його навчили. Про це ви можете детальніше прочитати в нашій іншій публікації «#8 Парадокс чутливості та цензури в генеруючих моделях» [4].
Якщо ж ми хочемо створити справді незалежний розумний АІ, то чи зможе він уникнути упереджень? Бо якщо AGI мислитиме так само негнучко, як і ми, чи не стане він такою ж перешкодою для розвитку, як і людські обмеження?
Людина не є незалежним раціональним агентом. Ми схильні покладатися на евристики та когнітивні упередження, замість глибокого аналізу просто підбираючи знайомі шаблони. Якщо штучний інтелект навчається на людських даних, то він теж переймає цю особливість. Але що це означає для AGI?
Можливі два шляхи розвитку:
Здавалося б, очевидно, що ми хочемо створити “наставника”. Але чи можливо це?
AGI вже сьогодні має одну з головних особливостей людського мислення – раз сформовані переконання важко змінити. Алгоритми LLM, як і наш мозок, прагнуть стабільності й чинять опір радикальним змінам. Це означає, що ми можемо створити систему, яка не допомагає нам розвиватися, а лише підсилює наші старі ідеї.
Уявімо світ, у якому AGI оптимізує інформацію під наші уподобання так само, як це роблять соціальні мережі. Замість того, щоб стимулювати інтелектуальний розвиток, він буде лише підживлювати вже існуючі переконання, роблячи суспільство ще більш поляризованим.
Тому справжнє майбутнє AGI – не просто в розв’язанні проблем, а в тому, щоб змушувати нас ставити правильні запитання. Якщо він не допомагатиме нам змінювати мислення, то стане не рятівником, а пасткою. Головне питання: чи наважимося ми створити інтелект, що сперечатиметься з нами…
Джерела
https://www.goodreads.com/quotes/320600-we-can-not-solve-our-problems-with-the-same-level
https://gist.github.com/ruvnet/f5d35a42823ded322116c48ea3bbbc92
https://www.aup.com.ua/news/8-paradoks-chutlivosti-ta-cenzuri-v-gene/
https://pubmed.ncbi.nlm.nih.gov/17835457/
https://fs.blog/michael-gazzaniga-the-interpreter/
https://www.goodreads.com/quotes/1132839-confidence-is-a-feeling-which-reflects-the-coherence-of-the
8 лютого 2025 року, в інтерв'ю для угорського видання Mandiner, виконавчий директор АУП, журналіст Андрій Коваленко поділився деталями щодо поточного стану окупованих територій України та висловив думку про майбутні переговори з Росією.
За словами Коваленка, на переговорах, які плануються у найближчому майбутньому, основним питанням буде потенційна втрата Україною деяких територій у зв'язку з реаліями нинішньої військової ситуації та міжнародної політики. Водночас зазначається, що питання членства України в НАТО та ЄС залишаються відкритими і складними.
Оригніал інтервʼю ви можете переглянути на сторінці видання Mandiner, Нижче публікуємо українську версію, переклад виконаний мовною моделю ChatGPT-4o.
"Окуповані українські території не можна повернути військовими засобами" — Андрій Коваленко для Mandiner
Втрата територій в обмін на безпекові гарантії? Членство в ЄС без перспективи НАТО? Чого українці чекають від майбутнього плану Трампа, який має бути представлений наступного тижня? Ми запитали Андрія Коваленка, журналіста, який три роки працює на лініях фронту.
Кіт Келлог, спеціальний представник президента Трампа в Україні та Росії, скоро представить американський план щодо вирішення війни в Україні. Які очікування українців?
Ми зрозуміли, що змушені вести переговори з росіянами, і це не буде легко для українців. На мою думку, у переговорах буде піднято питання про втрату певних територій Україною, і членство в НАТО також буде складним процесом, ми не знаємо, коли це може статися, можливо, через десять або двадцять років, а може й пізніше. Але для мене найбільш невизначеним залишається питання членства в ЄС.
Трамп і Келлог також зазначали, що російська економіка вже важко переносить б можливість нових санкцій та мит, встановлених Америкою, тоді як Україні доводиться стикатися з реальністю війни. Чи готове українське суспільство до компромісів?
Це дуже важко для кожного українця, але ми зрозуміли, що не можемо повернути окуповані росіянами території військовими засобами, можливі лише політичні засоби.
Якщо президент Зеленський погодиться на угоду про "території в обмін на безпекові гарантії", чи підтримає більшість українського суспільства його?
Важко судити з погляду армії, але більшість цивільного населення усвідомила, що зараз українські війська не здатні звільнити окуповані росіянами території за допомогою військових засобів, тому потрібно шукати політичне рішення. На жаль, реальність така, що ми мусимо закінчити цю війну, втрачаючи території. Так що, я думаю, більшість суспільства погодиться з Зеленським, якщо він так вирішить.
Андрій Коваленко допомагає іноземній телевізійній команді інтерв'ювати захопленого російського солдата.
Якісь наші діти провели три місяці у Польщі, навчаючись. Моя родина з Києва, і спочатку ми говорили російською, але після інвазії я не навчаю дітей російської мови, ми більше не говоримо російською вдома і не будемо. Не можу уявити, що українці коли-небудь пробачать росіянам, і не можу уявити, що ці два народи коли-небудь знову будуть у дружніх відносинах.
Ця війна має бути закінчена, і для цього потрібен стійкий мирний договір. Нам потрібен постійний мир, щоб покласти край цій війні. Усі ми втомилися від війни і хочемо жити в мирі. Ми ніколи не забудемо злочини росіян і будемо пам'ятати кожну їхню злодіянку. Ми захистимо нашу країну, і ніколи не здамося.
Україна є родючим ґрунтом для зростання і розвитку, багата на літій, титан, графіт, уран та інші мінеральні ресурси, не кажучи вже про нескінченні поля зернових. Чи не боїться він, що для Заходу Україна важлива лише через це? Як буферна зона вона стримує росіян, а її ресурси будуть використовуватися західними компаніями?
Це закономірне питання, і воно, звичайно, хвилює українців. Багато хто боїться, що західні компанії вивезуть наші ресурси, тому вони опасаються входу на український ринок. Але є й інший аспект: через війну наша економіка в руїнах, і лише завдяки американській та європейській допомозі вона якось функціонує. Так що єдиною гарантією відновлення нашої країни є поява західних компаній тут.
Фотографії: Андрій Коваленко
29 січня Академія української преси разом із Міністерством освіти й науки України провели міжрегіональний форум «Розвиток медіаосвіти в Україні: регіональний вимір». Онлайн-захід відвідали 850 освітян, бібліотекарів та управлінців із Донецької, Луганської, Запорізької, Дніпропетровської та Харківської областей. «Детектор медіа» розпитав президента АУП Валерія Іванова про результати форуму, рівень медіаосвіти в регіонах України та перспективи її подальшого розвитку, зокрема після припинення американської підтримки багатьох проєктів із медіаграмотності.
— Пане Валерію, Академія української преси вже не вперше проводить такий форум у співпраці з МОН. Як удалося залучити таку кількість освітян, тим більше на онлайн-захід?
— Так, це вже наш п’ятий форум. Ми працюємо з 2010 року і були першими в Україні серед громадських організацій, хто почав займатися медіаграмотністю. До речі, у співпраці й із «Детектором медіа». Також саме з 2010 року працюємо з МОН.
Ми вирішили, що в таких важких умовах, коли війна вже стала такою даністю, люди могли призвичитися і менше звертати увагу на пропаганду та спотворення інформації ворогами. І щоб цього не відбулося, ми вирішили мобілізувати свій актив: учителів та активістів із регіонів. Спочатку ми збиралися офлайн, потім через ситуацію змушені були перейти на онлайн-режим. Останній наш форум присвячений сходу, але ми будемо збирати й північ України. Наше завдання — мобілізувати освітян на протидію ворожій брехні, пропаганді й маніпуляціям, щоб вони так само налаштовували своїх учнів і їхніх батьків.
— Ви наразі фокусуєтеся на тих регіонах, які страждають найбільше не тільки від інформаційних, а й від ракетних атак?
— У нас був і південь, ми збирали освітян з Одеської, Миколаївської, Херсонської областей. Я б не сказав, що тільки в таких областях, ми працюємо всюди, бо в нас немає зараз такого міста, яке було б убезпечене від російських атак. І так само немає міста, яке було б убезпечене від російської пропаганди.
Цього разу форум зібрав 850 учасників. Так, це гарна кількість, але ми звикли до таких показників. Якщо ми проводимо якісь онлайн-заходи, то вони зазвичай набирають по кілька тисяч переглядів. Так що освітян в Україні ще багато. Вони звикли до нас, ми звикли до них, так що ми збираємо великі аудиторії.
— Я думаю, для освітян із різних регіонів це чудова можливість обмінятися досвідом або напрацюваннями. Що самі вчителі кажуть про проблеми, про виклики, з якими вони стикаються?
— Вони ж стикаються в різних регіонах із різними викликами. Якщо ми говоримо про Харківську або Сумську області, то тут виклики в тому, щоб фізично убезпечити дітей. У багатьох містах і селищах діє примусова евакуація. Я тільки минулого тижня з колегами був там, ми підтримували прифронтові газети.
А в інших містах, на заході або в центрі України, це питання стоїть не так гостро, але є завдання убезпечити дітей від дії ворожої пропаганди. Тобто це завдання є у всієї України. Одна з наших цілей — зробити такий собі нетворкінг, щоб освітяни знали одне одного й могли обмінятися досвідом викладання, методиками й інструментами.
З 2015 року ми готуємо журналістів і проводимо тренінги з тактичної медицини, з фізичної безпеки. А для вчителів ми такого не робимо, ми проводимо для них тренінги з ментальної безпеки. Тобто як убезпечити себе, своїх учнів і їхніх батьків від дії ворожої пропаганди.
Онлайн-форум «Розвиток медіаосвіти в Україні: регіональний вимір»
— Чимало проєктів із медіаграмотності в Україні фінансували американські донори. Як, на вашу думку, призупинення цієї допомоги вплине на розвиток медіаосвіти?
— Звичайно, це дуже сумно. Ми звикли працювати в партнерстві з американськими колегами. Але я б не сказав, що це фатально. Ми зараз продовжуємо багато працювати на волонтерських засадах. І, відверто кажучи, ми завжди дуже багато робили на волонтерських засадах, зокрема ще під час ковіду: проводили онлайн-мости, міжнародні великі форуми з медіаграмотності, конференції.
Чому сумно? Тому що це обмежує масштаби роботи. З відповідним фінансуванням ці масштаби були б більшими. Окрім того, є категорія видань, які конче потребують додаткового фінансування. Я маю на увазі прифронтові газети. Тому я виокремлюю саме цей сегмент. Я просто знаю їх, я в багатьох із них був особисто, знаю їхніх працівників. Ці люди працюють на ентузіазмі, але їм теж потрібні якісь гроші, щоб хоч якось прогодувати себе і редакцію. Щоб якось забезпечити дистрибуцію, доставку. Це невеликі гроші, але вони потрібні.
Багато де у прифронтових селищах і селах люди не мають зв’язку, не мають доступу до інтернету, і фактично там є лише два джерела інформації: це газета, яку їм привозять, як правило, раз на тиждень, і чутки.
Я бачив, як у Великій Писарівці (Сумська область) збиралися люди під магазином і чекали, коли привезуть газету. А якщо віддати все на чутки, то ми будемо губити людей. Ми ж і так губимо людей, я маю на увазі не тільки фізично, а й ідеологічно.
Зрозуміло, в державі зараз грошей на це немає. Держава все спрямовує для фронту. І тут донорські кошти дуже потрібні. Я сподіваюся, що це відповідає американським інтересам і що буде поновлено це фінансування. А поки його немає, будемо працювати на волонтерських засадах.
— Соціологічне дослідження Академії української преси та Socioinform показало, що в містах медіаграмотність упроваджується активніше, ніж у сільських громадах. Очевидно, що в деяких селах скрутна ситуація через війну. Але якщо взяти до уваги відносно мирні регіони, в чому причина цього відставання? Невже досі є проблема з технічним забезпеченням?
— Тут є об’єктивні причини. Якщо це велике місто, то, звісно, людям легше зібратися, приїхати на семінар, легше доєднатися до інших людей. У нас села не так погано обладнані, як в інших пострадянських державах. Ми, Академія української преси, допомагали стати на ноги медіаграмотності в інших пострадянських країнах, тому я знаю там ситуацію. Там у селах ситуація технічно гірша, ніж у нас. У нас в основному вони комп’ютеризовані, є інтернет, звісно, окрім тих, де все порушила війна.
Згідно з нашим опитуванням, у селах менший рівень медіаграмотності, аніж у містах, але він усе ж таки на більш-менш пристойному рівні. Головне, що в нас фактично немає таких прогалин, де взагалі б не знали, що таке медіаграмотність, що таке критичне мислення, і вчителі зовсім не були на це зорієнтовані. Дуже приємно, що навіть на уроках точних природничих наук, фізичного виховання, ще зараз буде нова дисципліна «Захист Батьківщини» — там уже є елементи медіаграмотності. Ми пропонуємо навіть на уроках зображального мистецтва інтегрувати елементи медіаграмотності. Тобто в нас медіаграмотність серед пострадянських країн реально на першому місці.
— Чи може медіаграмотність бути окремим предметом?
— Я скептично ставлюся до цього, бо й так дуже велике навантаження. І для мене тут визначальним є досвід західних колег. Ми все ж таки обрали західний вектор розвитку нашого народу, таким чином будемо брати й у цьому з них приклад. Там цей предмет інтегрований у різні предмети, починаючи від мови та історії і закінчуючи фізичним вихованням. Ми йдемо цим шляхом. Окремо медіаграмотність викладається в Україні, але як факультатив і приблизно у 15% шкіл.
— Окрім проведення регіональних форумів, якою бачите подальшу співпрацю з МОН?
— Наша співпраця з МОН має постійний характер, ми зустрічалися фактично з усіма міністрами. Нещодавно зустрічалися з чинним міністром, він чітко розуміє необхідність розвитку медіаграмотності. Ми з ним підписали Меморандум про співпрацю і про основні напрямки розвитку медіаграмотності. Тобто без МОНу ми би змогли зробити набагато менше. А так, в Україні реально побудована система підготовки, прищеплення навичок критичного мислення серед учнів і студентів. У нас реально працює система. Це завдяки співпраці з Міністерством освіти й науки.
— Чи має АУП методичні матеріали для освітян, зокрема тих, хто не брав участі у форумах?
— У нас на сайті в розділі «Наші видання» зібрана унікальна бібліотека з медіаграмотності. Там є конкретні методики з прикладами, планами, як проводити семінари, тренінги з медіаграмотності для активістів, як проводити уроки з медіаграмотності. Різні типи уроків, різні предмети. Різні групи класів. І як проводити заняття серед студентів, теж різних спеціальностей. Ми продовжуємо поповнювати цю бібліотеку, це справді унікально. І вона широко відвідується. Чому мене не дивують великі показники відвідування форумів — бо в нас дуже активні вчителі. І зараз ми продовжуємо публікувати через свої канали найкращі уроки з медіаграмотності. Місяць чи півтора тому ми закінчили черговий конкурс із цього приводу.
У нас є книжки-збірники, плани конспектів уроків. Просто бери й роби. Теоретичних розробок у нас фактично там немає, в нас реальні практичні розробки і їх дуже-дуже багато.
В ідеалі пропаганда — це мистецтво, яке свідомо спрощує свої повідомлення, щоб вони досягали більшої кількості людей. І, на відміну від мистецтва, вона завжди поруч.
Пропаганда народилася в благородному контексті, можна навіть сказати, суворо релігійному. Усі займалися наверненням у віру божу невірних, яких вважали тубільцями, тобто людьми з іншого світу, віра яких не визнавалася справжньою. Головним у цьому починанні став творець ордену єзуїтів Ігнатій Лойола, якого інститут пропаганди зацікавив як найефективніший інструментарій. І навіть Сергій Ейзенштейн зайнявся вивченням його ментальних вправ, щоб застосувати їх у своєму кіномистецтві, бо Ігнатій Лойола навчав «екзерцицій» — гімнастики екстазу. Глядач кіно теж мав занурюватися в особливий іносвіт.
Релігія та ідеологія породжують і утримують у головах конкретні моделі світу, караючи або часто вступаючи в конфлікт із тими, чия картина світу інша. У принципі, це можна зрозуміти: чужі були для тієї й іншої сторони іншими. А що простіше суспільство, то боротьба з іншим і несхожим починає в ньому превалювати. Можливо, мізки людини минулого не могли утримувати ці протилежності в голові.
Через століття пропаганда стала не стільки людською — з уст в уста, як раніше, — а більш механізованою: автор став ховатися за газетним аркушем, книгою, фільмом, комп’ютером. Ми його не бачимо наживо, але чуємо набагато голосніше. Його вплив став сильнішим, але водночас це світ конкурентних впливів.
Пропаганда стала людською за інструментарієм «кнопок», наприклад, емоційних, на які натискали, щоб досягти ефекту, але нелюдською в плані одномоментного охоплення мільйонів. Це траплялося то на заклик диктаторів, то владної партії, сьогодні — на заклик олігархів. Останній варіант — американський скандал-не-скандал із приводу фейсбуку. Коли стали прибирати фактчекерів, перестали вважати нормою все те, що до цього активно дозволяли щодо статі, сексу тощо. Світ знову став забороняти те, що до цього не просто дозволяв, а в певному сенсі заохочував в університетах, кіно, театрі.
Чому пропаганді вірять і віритимуть? Пропаганда — це голос влади, а вона ніде не любить, коли її не слухають. В СРСР була сильна пропаганда, але й сильний контроль того, щоб медіа теж крокували строєм. Тож почути щось інше було не так легко. Потім уже з’явилися закордонне мовлення російською, українською тощо. І це стало нелегким часом для пропаганди, оскільки пряме спростування сказаного ззовні все одно одночасно активує й те, що спростовується.
Пропаганда — це голос сильного, який може заглушити будь-які інші голоси. Раніше віровідступникам просто відрубували голови, щоб «чужій» моделі світу не кортіло жити в «наших» головах... Тільки в «ненаших», а їх не шкода...
Пропаганда також може бути правдою, це не обов’язково брехня. Але державна пропаганда стає обов’язковою, будучи присутньою у шкільних підручниках, книжках і фільмах, де завжди має бути загальний стратегічний наратив, а приватні покликані його тільки підтверджувати.
Чужі світи в головах небезпечні насамперед для влади, тому вона одразу відмітає тексти з чужими наративами, стратегічними й тактичними. Особливо це важливо, коли приходить нова інформація, оскільки вона не повинна вести до того, щоб у головах виник новий світ. Наявність іншого світу в головах несе революцію старому світу. Реальність у результаті успішних революцій перебудовується під нову модель світу.
Олександр Геніс у своїй статті «Ілюзія свободи» згадує радянську пропаганду так: «Трудові обов’язки змусили мене зануритися в загадковий світ радянської пропаганди, про який інші навіть не здогадувалися. Мені здається, тільки я знав, що щодня по радянському телевізору показують передачу “Екран соціалістичного змагання”, а по радіо передають “Вести с полей”. По суті, це були невидимі й німі артефакти, сенс існування яких вислизав від розуміння і тих, хто їх робив, і тих, хто їх замовляв, і тих, хто їх мав дивитися і слухати. Це був нині забутий ритуал мертвої релігії. Але, як у “Замку” Кафки, ніхто не наважувався сказати, що бог помер, бо його жерці, як і раніше, мали владу. Утім, про це ніхто не замислювався. Інтелігенція над пропагандою навіть не сміялася. Нікому не спадало на думку читати передовиці в газетах, якими користувалися за потребою і для прогнозу погоди».
І ще: «Пропаганда брежнєвської пори сама себе відіймала, і її ефективність прямувала до нуля. Інформаційний голод інтелігенції задовольняли західні радіоголоси, решта обходилася чутками. Одним вірили, бо вони — західні, іншим — бо ніхто не перевіряв».
А також: «Прийоми пропаганди були універсальні в усьому соціалістичному таборі, бо ті, хто її виробляв, не розраховував на покупців, та й не потребував їх. Вони виконували звичний обряд, на кшталт заклинання дощу, і з тими ж результатами».
Цікавий факт: «Після падіння Стіни історики, які отримали доступ до архівів Штазі, на свій величезний подив виявили, що берлінці були найменш радикалізованою частиною східнонімецького суспільства. Навпаки, що далі німці жили від західного телебачення, що більше воно було їм недоступне, то менше вони довіряли своїй державі та сильніше мріяли її позбутися. Намагаючись розтлумачити цей дивовижний факт, Едвард Люц, автор чудової книжки “Відступ західного лібералізму” (Edward Luce, The Retreat of Western Liberalism), який його оприлюднив, пропонує цікаве й правдоподібне пояснення цього феномена. Берлінці, які жили за залізною завісою, не помічали її, бо могли зазирнути крізь неї до сусідів. Вони легше обходилися без своєї свободи, бо користувалися чужою. Берлінська інтелігенція меншою мірою звертала увагу на злиденність довкілля, проводячи частину життя поза ним — ніби на Заході. Вони мали лише ілюзію свободи, але і її вистачало, щоб замінити свинцеву реальність соціалізму райдужним ринковим міражем. Після перебудови подібний досвід був освоєний Росією. У голодні 1990-ті роки, коли мої друзі-інтелігенти говорили: “Ми не мільйонери, щоб їсти яйця”, у країні з’явилися гламурні журнали з рекламою безмірно дорогих речей: діаманти, “Брегети”, “Ягуари”. Багато з цих друкованих органів були російськими версіями західних видань, але відрізнялися змістом. Я друкувався в багатьох із них і можу порівнювати».
І все це «жахливо»: «Діючи, як західне телебачення на жителів Східного Берліна, така пропаганда заманює глядача в ілюзорний світ багатих, знаменитих і вільних. Тут панує світовий маскульт — як у чужому, так і у вітчизняному виконанні. Разом із дозою розваг російський глядач отримує відчуття якщо не приналежності, то причетності до того всесвітнього потоку новин і пліток, який безперестанку і для всіх виробляє планетарний таблоїд».
Відбувається стирання кордонів між явним і вигаданим, між реальним та ілюзорним. Адже якщо багаторазово повторювати, що двічі два — це п’ять, ми теж так почнемо думати. А якщо за іншу думку ще й каратимуть…
Тож повторення пропаганди було ключем до безтурботного існування, сперечатися з нею — не варто. Всі інститути суспільства — медіа й освіта як найбільш масові — стоять на одній моделі світу, ведучи активну боротьбу з розвінчувачами цих істин. І часто їх навіть відправляють за ґрати...
Пропаганда сильна тим, що може вводити те, що можна позначити як «контрбіологічні» правила. У світі завжди є місце подвигу — свідчила радянська пропагандистська максима. Тобто смерть може бути щастям... Або в подвиг вписувала Павліка Морозова, який доніс на власного батька. Тобто, як бачимо, пропаганда могла навіть руйнувати біологічні закони: соціальні правила виявляються сильнішими за біологічні.
В одній із п’єс Євгена Шварца начальник поліції виходить на площу підслуховувати, що говорять між собою люди, але з’являється там у чоботях зі шпорами. Пояснював він це так: без цього можна такого наслухатися, що потім усю ніч не спиш... Ось пропаганда якраз і покликана глушити такі розмови. У голові — будь ласка, але не в присутності інших.
Пропаганда часто завдає шкоди, вона не настільки нешкідлива, як нам здається. Вона створює карту світу, відповідно до якої ми починаємо жити. Режисер Віталій Манський, який створив свого часу передвиборчий фільм про Путіна, що серйозно вплинув, серед іншого, на його перше обрання, міркував в інтерв’ю «Еху Кавказа» в березні 2022 року так:
«Російська система влади, з такою візантійською традицією, вона знищує людину. Але тут потрібно ще все-таки визнати тотальну, глобальну і фатальну помилку й тих, хто вигадав Путіна, й тих, хто пішов на поводу в цієї політтехнологічної кампанії, яка дала змогу реалізувати проєкт “Наступник”. Путін спочатку був червивим яблуком. Але не всяке червиве яблуко видно, коли воно щойно зірване з дерева. Хробак може бути всередині, він може ще не роз’їсти його, але те, що це яблуко буде гнилим, — це передбачувано. І за роки безмежної російської влади — а російська влада саме така, безмежна, це монарша влада, це такий дракон: хоч би який лицар, хоч би який сміливець не зійшов на вершину російської влади, він, як у цій казці, притчі, неминуче перетворюється на подобу попереднього дракона. Путін, звісно, розклався. Система йому допомогла. Те, що він розклався, стало зрозуміло не 24 лютого 2022 року. Це було зрозуміло 2008 року. Попри те, що формально прокладка з прізвищем Медведєв починала війну в Грузії. Ми ж розуміємо, що Медведєв нічого не робив без прямих вказівок свого лялькаря».
«Ви бачили фотографії його спілкування з ближнім колом? З міністром оборони й міністром закордонних справ — хто може бути ближче в момент війни? Він із ними перебуває на відстані 10-метрового столу. Він із ними боїться за руку привітатися. Він просто в космосі, він десь на планеті зорі Альфа Центавра. Звідти сигнал іде 350 років до Землі. Ось приблизно така швидкість сполучення у нього з реальністю».
Масовий вплив має непередбачувані наслідки. Ним не можна керувати напряму, оскільки кожен має свої інтереси та свої швидкості обробки інформації. І все населення перебуває сьогодні в такому, умовно кажучи, підвішеному стані. Воно не може, як співали в одній радянській пісні, «зупинитися — озирнутися». Щоразу на нас наступає нова ситуація, що не дає нам можливості подумати. Кожен крутиться як в’юн в ополонці... Тільки в ополонці інформаційній...
Повернімося до Ейзенштейна. Це цікаво, оскільки контексти впливу весь час повторюються в історії. Практично нічого нового немає. Знову масова свідомість привертає увагу пропагандистів: «Психотехніка, що виникла наприкінці ХIХ ст. в Америці, набула найбільшого поширення саме в Радянській Росії, що було багато в чому продиктовано державною політикою СРСР, яка приділяла особливу увагу детальному регулюванню життя суспільства. Курс, узятий радянською владою на зближення науки й мистецтва, був, на наш погляд, зумовлений секулярними процесами в радянському суспільстві. Наша гіпотеза полягає в тому, що релігія, яку витісняють із публічного простору, не тільки втілюється в нетрадиційних формах квазірелігійності, а й переноситься в інші суміжні царини в неабияк трансформованому вигляді. У цьому контексті синтез науки й мистецтва здійснюється за допомогою психотехніки, що сприймається як практична психологія. Серед першочергових завдань, що стоять перед радянською владою, проєкт створення “нової людини”, від початку задуманий у форматі психотехніки, в якому Сергій Ейзенштейн бере діяльну участь», — ідеться у статті Тінатін До Егіто «Ігнатій Лойола та Костянтин Станіславський в інтерпретації Сергія Ейзенштейна: від містичного екстазу до монтажу» у випуску 103 журналу «Вісник ПСТГУ» за 2022 рік.
Ейзенштейн знайшов у релігії ту саму мету / точку впливу, яка потрібна була йому в кіно, а для нас сьогоднішніх — у пропаганді:
«Про це, зокрема, свідчить офіційне звернення Лурії до Рози Авербух (1883—1940) — завідувачки кабінету релігійної ідеології Комакадемії: “С.М. Ейзенштейн працює зараз над низкою питань, які безпосередньо стикаються з проблемою релігійного екстазу. Якби Ви могли дати йому матеріали, які допоможуть у цій винятково цікавій роботі (книги й вказівки), — я буду Вам дуже вдячний”. Особливий інтерес становить записка самого Ейзенштейна. У ній перелік тем, які він передбачає обговорити з Авербух: “1. Промови Будди, 2. Тлумачення Раю, 3. Ігнатія Лойоли настанови, 4. Таблиці Incarnations, які проходить людина за вченням про переселення душ…”. У 1937 році Ейзенштейн пише статтю “Станіславський і Лойола”, призначену для публікації в корпусі творів про монтаж», — ідеться у вказаній вище роботі.
Людина багато в чому залишається тією самою, якою вона була багато століть тому. Ніякі технічні хитрощі не можуть викреслити з людини людське, сильне і слабке. Звідси постійне повернення до старих практик: «Ейзенштейн згадує у статті випадок використання “симпатичної магії” в сучасній Мексиці, свідком якого він став, коли під час посухи місцеві жителі починають квакати й цвірінькати, імітуючи звуки жаб і птахів, прагнучи викликати за допомогою принципу pars pro toto дощі. Цей епізод у тексті невипадковий, він явно натякає на магічну природу релігійно-містичного досвіду екзерцицій Лойоли», — йдеться у вищевказаній роботі.
Гітлер і Сталін працювали з пробудженням масової свідомості, щоби спрямувати її на потрібний тип героя або ворога. Масова свідомість охоче відгукувалася на це, тавруючи ворогів і звеличуючи героїв. Розвиток і кіно, і пропаганди стояли перед однотипними завданнями. Кіно було пропагандою, а пропаганда запозичувала прийоми з кіно. І там, і там потрібно було звеличувати героїв і таврувати ворогів.
Світ містить безліч інтерпретаційних можливостей. Кожен може обрати серед них найближчу для себе. Але завданням як мистецтва, так і пропаганди є те, щоб було обрано потрібну для творців інтерпретацію.
Пропаганда — це розмова з масовою свідомістю. З індивідуальною ми можемо говорити без проблем. Але коли індивідуальних занадто багато, то виникає потреба подивитися, як це робиться, наприклад, у мистецтві. Ця ж проблема стоїть і в пропаганді. Сила мистецтва — в умінні працювати з масовою свідомістю. З цієї причини його використовують не тільки в розважальних цілях, а й у політичних.
Радянський кінорежисер Григорій Козинцев у своїй статті «Сергій Ейзенштейн» писав: «Для вираження духу революційних переворотів Ейзенштейн вивчав усе найпотужніше, найнесамовитіше у світовій культурі, він хотів роз’їсти ці згустки екстазу й пафосу на частини, відкрити їхню структуру та, вивівши математичну формулу, утворити нове мистецтво. Якийсь стадіон потрясінь, де тисячні аудиторії приводилися б у стан гніву, жаху, захвату атракціонами, заснованими на пристрасті та науці. Тут, в осередку світла, кольору, звуку, мали виникати в динамічних фресках мільйонні натовпи; круті повороти історій народів; предметом трагедії ставали б категорії філософії: поняття витісняли б образи. Навіть екран “Потьомкіна” був малий для такого кіно».
Усі революції несуть масовий вплив і масовий вибух пристрастей. Згадаймо Помаранчеву українську революцію, яка торкнулася всіх. Масові дії можливі лише за такого ж рівня емоційного вибуху. І кіно теж може моделювати такий вибух, тільки цензура не допустить цього.
Соцмережі на відміну від кіно працюють із безліччю типів героїв, що пов’язано з множинністю їхніх каналів. І це новий тип пропаганди, коли можна зробити героя для кожного, під його індивідуальні уявлення. І кожен буде в колонах протестувальників зі своїм власним типом героя.
І Сталін, і Гітлер активно працювали з масовим мистецтвом, створюючи єдиний канал впливу на населення. І вони його створили. Наприклад, кіно, функції якого потім перебрало на себе телебачення. Книга й тоді, й зараз залишається надто складним варіантом повідомлення для простих пропагандистських цілей, оскільки допускає безліч інтерпретацій.
Пропаганда в ідеалі — це, безсумнівно, мистецтво, яке часто свідомо спрощує свої повідомлення, щоб вони досягали більшої кількості людей. Щоправда, мистецтво завжди було далеко від народу, зате пропаганда завжди — поруч!
Держава може контролювати видимі інформаційні потоки, зате «невидимі», де задіяний мінімум людей, як у випадку передачі політичного анекдоту чи бардівської пісні, розквітають.
Реально пропаганда потрібна всім державам, навіть найдемократичнішим, оскільки будь-які правителі потребують єдиної моделі дійсності в головах населення, бо це полегшує управління масовою свідомістю. Факти завжди однакові, але їм можна дати різну інтерпретацію. Керувати тими, хто думає однаково, легше, ніж тими, хто думає по-різному. Принаймні, точно дешевше...
Питання тільки в методах боротьби з тими, у кому держава бачить своїх ворогів. Росія, наприклад, майже автоматично повторила досвід боротьби з «ворогами народу» 37 року, перейменувавши їх у наш час на «іноагентів». Тепер їм не можна викладати, їхні книжки не можуть продаватися, відповідно, друкуватися, оскільки видавці не друкуватимуть те, що не можна продати. І з останнього — тим, хто виїхав, не дають користуватися грошима, заробленими в Росії, вони можуть лише лежати на спеціальному рахунку. Тож квартиру, залишену в Москві, теж здавати й жити цим коштом не можна.
Уже є й анекдот, що відображає цю нову дійсність:
— Добридень, вас з органів турбують. Ми б хотіли, щоб ви повернулися в Росію.
— Ні.
— Але вас можуть позбавити звань.
— Не повернуся.
— У вас можуть відібрати нерухомість.
— Усе одно не повернуся.
— На вас заведуть кримінальну справу.
— Ні.
— Ми вас посадимо.
— Не повернуся.
— Але чому?!
Виїхали ті, хто говорив-виступав-писав не те, що подобається владі, тобто публічні комунікації тим самим очистилися від «крамоли». Але в людях-критиках у держав особливої потреби немає. Вони люблять людей тільки тоді, коли вони породжують «правильні» думки, причому зрозуміло які.
Держава не стільки цензурує, а допомагає тиражувати лише те, що їй не заважає, а допомагає, що цілком зрозуміло. Історично так було завжди і багато в чому зберігається і сьогодні. Людина насамперед завжди бачить і чує навколо те, що хоче держава, решті інформації пробитися до неї складніше.
Держава не стільки цензурує, а допомагає тиражувати лише те, що їй не заважає, а сприяє, що цілком зрозуміло. Історично так було завжди й багато в чому зберігається і сьогодні. Людина насамперед завжди бачить і чує навколо те, що хоче держава, решті інформації пробитися до неї складніше.
Коли видимі інформаційні потоки контролюються, то «невидимі», де задіяний мінімум людей, як у випадку передачі політичного анекдоту, розквітають. Будь-який такий офіційний тиск викликає інтенсивне породження неофіційних мініжанрів. Усне середовище завжди «розквітає» в період посилення цензури. Згадаймо, як у СРСР тільки анекдоти могли жити без цензури, а пісні вже ні, оскільки пов’язані з публічним виконанням. І анекдоти, які тоді іменувалися «антирадянськими», були досить дотепними, слід це визнати.
Держава не любить те й тих, хто завдає їй неприємностей. Навіть відому радянську пісню «В землянці», наприклад, було свого часу заборонено, оскільки в словах «до тебя мне дойти нелегко, а до смерти — четыре шага» побачили песимізм, як ідеться у користувацькій статті «Нелепости советской цензуры: пять песен, запрещённых в советское время по странным причинам» на російському ресурсі «Дзен». Суворий, але справедливий був товариш цензор, справді — песимізм.
Радянський Союз, будучи начебто сильною державою, все ж таки надмірно боровся не лише з ідеологією, а й з усім тим, де могли розгледіти прояви «західності». Усі жили з великою осторогою навіть на слова, сказані в колі своїх, то що ж казати про публічні комунікації.
СРСР у своєму розквіті воював з усім. Боролися з джинсами, з не тією музикою і молодіжною піснею, в усьому вбачаючи політику, причому небезпечну — західну. У принципі заборонити можна все: «Стиляг заарештовують на вулиці за зовнішнє наслідування буржуазного Заходу і всіляко переслідують за законом. Не допускається танцювати на дискотеках танці, що нагадують ті, що на той час популярні на Заході. Майже вся музика, що асоціюється із заходом, — рок-н-рол, джаз, бугі-вугі — теж потрапляє під неофіційну заборону (офіційне пояснення: вона компрометувала тих, хто її слухав). При цьому за продаж платівок із рук можна було потрапити до в’язниці. Відомий і цікавий спосіб розповсюдження заборонених виконавців, що хоч і недовго проіснував, але асоціюється саме зі стилягами, — записи на платівках із рентгенівських знімків», — пише автор Саша Шнайдер у статті на сервісі Teletype «Музыка за занавесом: история советского подполья».
СРСР був ідеологічно орієнтований, тому все те, що могло здатися повтором західного, відразу сприймалося ідеологами як загроза. Щоправда, Маркса — Енгельса це не зачепило, хоч вони були й західними вченими... Цензура, причому попередня, була дуже важливим інститутом, що зберігав у ідеологічній чистоті всі інформаційні та віртуальні потоки. На щастя, ні таблиця множення, ні фізика-хімія у своїй базі не ідеологічні, оскільки літаки й супутники літали по обидва боки ідеологічної завіси.
А ось сфера дозвілля весь час намагалася піти на поводу у Заходу, точніше навіть так: вона намагалася повторити прийоми впливу на масову свідомість, які до цього вже випробувані на Заході. Популярність часто будується на цілком зрозумілих прийомах. Але часто це творчі прийоми, що може викликати побоювання навіть політичного порядку.
З цієї причини нове завжди лякає всіх начальників, про що говорить відома фраза «як би чого не вийшло». Через специфіку професії творча людина діє навпаки — якраз і шукає нове. А нове без попередньої цензури може виявитися небезпечним. Їхня професія постійно виводить їх за межі дозволеного. Творчість — це завжди робота з новим. Навіть нові пісні, що прославляють Сталіна, повинні були мати новизну, інакше їх не прийме масова свідомість.
З цієї причини люди, які створюють нове, завжди потребують державного нагляду. А держава має два інструментарії такого типу: або нагороджувати, або саджати. Масово нагороджувати не можна, а ось притиснути можна: «період правління країною Сталіним — це період масових репресій проти людей творчих. З усіх музичних стилів особливо гнаним був джаз, але це спостерігалося не завжди. Доказом нейтрального ставлення до цього стилю став хіт тридцятих років “Веселі хлопці” з Орловою та Утьосовим у головних ролях. Усе змінилося після закінчення війни, коли ясно стало, що з’явився сильний суперник у Радянського Союзу — це Сполучені Штати Америки. Відтоді всі віяння західної культури сприймалися як ворожі», — пише ще один автор російського ресурсу «Дзен» у статті «Осторожно, цензура: какую музыку запрещали вожди в СССР».
Заборони — найголовніший інструментарій у руках у влади. Керувати культурою дуже складно. З одного боку, необхідне нове, з іншого, воно має спиратися на старе. Так владі й доводиться викручуватися. Заборона в принципі безпечніша дія для цензора, ніж дозвіл.
Ось один із таких прикладів: «концерт, імовірно, заборонили тому, що Шнуров зі сцени лається матом, — за чутками, мер Москви Юрій Лужков тільки за день до концерту послухав пісні “Ленінграда”. А сам Шнуров чи то скаржився, чи то хвалився друзям: “Я увійшов в історію. Мене у 2002 році скасували з цензурних міркувань”», — пише авторка Катя Ареніна в статті «От Летова до Noize MC: краткая история цензуры в российской музыке» на російському ресурсі «Афіша daily».
У інтерв’ю 2007 року Шнуров повторював про цензуру: «Я просто знаю, що заборона, як і раніше, існує. Якби її не було, якісь організатори на кшталт “Мельниці” давно зробили б нам пропозицію про концерт у палаці спорту або на стадіоні. Так виглядає не тільки ситуація з “Ленінградом”, така вся політика в країні. Формально заборон не існує, про все можна говорити, але всі знають, що насправді заборони є», — ідеться у тій же статті.
«Облік і контроль» було головною радянською максимою... Без неї виробництво здавалося неможливим. Держава завжди намагалася знати все і про громадян теж. Їх теж треба тримати в полі зору. У 1990 році Путін став помічником ректора ЛДУ Собчака після повернення з НДР, будучи чинним співробітником КДБ. Усе і завжди під контролем. Як було помічено, під час путчу Єльцин перебував у Москві й поруч із ним стояв Коржаков, а поруч із Собчаком у Ленінграді стояв Путін... Тож «путчистів» охороняли ті самі люди, проти яких вони виступали.
Будь-які контрольовані державою інформаційні, віртуальні, фізичні потоки одночасно несуть певне ідеологічне навантаження, яке вимагає від них держава. Ці вимоги можуть бути прямими й опосередкованими, наприклад, надання приміщення за радянських часів, ефіру, друк і продаж книжки. Держава в цьому плані виступає в ролі певного «монстра», який має все і готовий поділитися цим за певні дії, потрібні йому. Держава проявляє доброту тільки до тих, хто її оспівує: від Сергія Міхалкова до Микити Міхалкова, які завжди перебувають у фаворі. І це цілком природна реакція...
Причому можливі навіть такі вимоги, про які писала Катя Ареніна у вищезгаданій статті: «У березні 2005 року організатори рок-кіноконцерту “Пітерський Майдан”, на якому мали виступити російські й українські гурти, були змушені скасувати захід після того, як на афішах концерту з’явилися написи “Бий помаранчевих!”. Концерт був запланований на 3 квітня — за кілька днів до цього від участі відмовився головний спонсор, організаторам дзвонили з погрозами: активісти якихось рухів обіцяли виставити “заградотряд помаранчевій чумі” та влаштувати провокації на концерті. “У сьогоднішньому контексті, коли Слово, а тим паче Пісня не можуть бути аполітичними, наше завдання — надати трибуну для вільного висловлення думки й почуття, — пояснила продюсерка фестивалю Ольга Конська. — Цікаво, як у такій ситуації повної свободи поводитимуться музиканти та глядачі. А позиція «ніякої політики» для нас неприйнятна”». Це нераціональний удар по «помаранчевих», але в цьому і є його сила. Раціональне має бути в підручниках, а на вулицях — емоційне.
Цензура дуже чутлива сфера, і тут завжди, як казали, краще перебдіти, ніж недобдіти. Ось такий приклад:
«Одного разу стався такий казус. Газета “Правда” 31 грудня (рік, здається, 1982-й) опублікувала фотографії ансамблю “Верасы”, Софії Ротару та Олега Попова з анонсом: сьогодні на “Блакитному вогнику” виступлять провідні артисти радянської та зарубіжної естради, зокрема Софія Ротару, Олег Попов і ВІА “Верасы”. Дивимося ввечері концерт, радіємо: потрапити в новорічний “Вогник” на Центральному телебаченні означає отримати найвищу оцінку своєї творчості. А нас у програмі немає. Телефоную в музичну редакцію, обурююся: “Як же так, у «Правді», головній газеті країни, було оголошено про наш виступ, а його не показали”. Виявилося, під час останнього перегляду концертного матеріалу голова Держтелерадіо побачив, як у нас за спиною промайнула шестикутна зірка — і “Вераси” виключили з програми “Блакитного вогника”. Звичайно, це була всього лише традиційна різдвяна прикраса, а зовсім не символ держави Ізраїль. Але щоб уникнути непорозуміння, щодо нас “вжили заходів”», — йшлося у статті Олени Морозової «В СССР была цензура сердца и души. Воспоминания солистов легендарной вокальной группы “Верасы”» на сайті, що прикметно, Комуністичної партії Росії у 2011 році.
Масова комунікація завжди в центрі уваги і влади, і населення. З одного боку, вона єдина головна, з іншого — найпоширеніша, що має безліч глядачів-читачів просто автоматично. З цієї причини це не просто картинка дійсності, а зразкова картинка. Це модель поведінки, що просувається, де потрібне заохочується, а непотрібне засуджується.
Цензура стає настільки ж важливою, як і самі ЗМІ. Причому цензуру завжди в СРСР очолювали представники КДБ, оскільки вони краще за всіх інших знали, що можна дивитися-читати, а що ні. Будь-яке масове дійство, включно з інформаційним, завжди підпадає під інтерес цензури.
Сьогодні ми голосно тавруємо цензуру, але водночас вона є певним узгодженням інтересів. На Заході в набагато м’якшій формі влади й бізнесу, в СРСР — влади та ЗМІ. Сьогодні ми легко можемо говорити: «Історія радянської цензури чітко свідчить лише про одне: заборони вільної творчості та спроби підлаштувати її під кон’юнктурні стандарти — явна ознака того, що хвороба диктатури пустила коріння і дала метастази в глибокі шари серця країни, її культурне життя. І все ж у таких умовах не можна не творити. Хоча б говорячи про події навколо. Тож за ніччю завжди настає світанок, а бульбашка заборон і цензури обов’язково лусне, коли не зможе стримувати натиск свободи — невіддільної частини творчості та культури. У 1980 році “Акваріум” був майже заборонений, а у 2023 році Бориса Гребенщикова визнано іноземним агентом. Як то кажуть “колесо Сансари зробило оберт”, але на те воно й колесо, щоб крутитися в обидва боки!», — пише у згаданій вище російській статті Саша Шнайдер. Однак явище цензурування під різними іменами існує скрізь.
Імовірно, це все виникло з посиленням сили медіа. Винайдення друкарського верстата, з одного боку, і поява друкованих «глашатаїв» з іншого. Ніхто не хоче непередбачуваних наслідків, жодна влада намагається не допускати цього.
Авторська (бардівська) пісня — це ще один напрям, який радянська влада не задавила — не захотіла або не змогла спочатку. Щоправда, потім вона швидко розібралася. Що менш контрольовані інформаційні або віртуальні потоки, то більшу небезпеку бачить у них держава.
Влада може дозволяти або забороняти. Цього одного вже достатньо для ефективного управління. Будь-яке відхилення відразу фіксується: «Бачачи силу впливу такої авторської пісні, влада перейшла до її переслідування. Перед поетами-співаками наглухо зачинилися двері концертних організацій (1981 року після XXV Московського зльоту КСП за лінією ВЦРПС було розіслано в регіони лист, що забороняв надання будь-яких майданчиків для сценічних виступів Юлію Кіму, Олександру Мірзаяну й Олександру Ткачову), видавництв, радіо- і телестудій. Їх виганяли з творчих спілок, виштовхували в еміграцію (як Олександра Галича), всіляко паплюжили у пресі тощо. Водночас завдяки “магнітвидаву” авторську пісню знали, співали й слухали, переписували одне в одного», — ідеться у тематичній статті на «Вікіпедії».
А ось про привабливість цих пісень: «Ці пісні мали якусь неймовірну магію — простенькі мелодії на три акорди, нехитрі тексти, але дуже незвичні для тих часів, адже в них звучало не “ми”, а “я”. І в цьому “я” кожен упізнавав себе і свої тривоги, почуття, метання... Юрій Візбор згадував: “...віршами Лялі Розанової ми рятували самогубців. І себе, чого гріха таїти…”», — ідеться у «Списку видатних бардівських пісень» на сайті шанувальників різноманітних жанрів Fandom.
Тобто перед нами ще один варіант нібито безавторської творчості, але її збіг із настроями індивідуальної душі сприяє масовому поширенню. Ми часто любимо одне й те саме. У цьому певний феномен людської душі. Розум може відкидати це, а душа, навпаки, прагне до нього.
Явище авторської пісні, не потрапивши під ковпак держави повною мірою, стало розвиватися. Ось як про це пише анонімний автор статті «Песни времен СССР: барды и бардовская песня» на російському сайті «Дзен»:
«На початку авторська пісня не викликала у держави особливого інтересу. Але ось барди стали випускатися з інститутів та університетів, а бажання зустрічатися, творити й ділитися своїми піснями у них залишилося. І вони почали об’єднуватися в КСП — клуби самодіяльної пісні. Спочатку в Москві, а потім і в інших містах Союзу».
Радянська влада виявила, що в бардів є громадянська позиція, яку вони хочуть демонструвати. На КСП почалися гоніння. Через пів року в країні закрили всі бардівські клуби. Незабаром після цього Галич був змушений емігрувати. А Юлію Кіму та багатьом іншим бардам було заборонено виступати. Держава не могла дозволити музикантам відкрито співати про “під’їзди для начальників”, “кабінети з холуями й секретарками”, “топтунів” під вікнами, про дачі й “Чайки”, “пайки цековські” й “мотоциклетки марочні”».
Держава любить керовані процеси й не любить «некеровані», вбачаючи в них, і справедливо, елемент небезпеки для себе. Анекдоти чи бардівська пісня виникають ніби нізвідки, чим лякають владу. А оскільки владі негоже боятися, їй легше заборонити все й одразу. Але в цих двох явищах був інтерес масової свідомості, тому його важко було стримувати.
Анекдот (і особливо політичний) поширювався поза допомогою держави. Ба більше, за нього навіть давали тюремні вироки. Але зупинити його поширення було неможливо, оскільки, крім гумору, він дуже тонко акцентував недоліки держави. Мабуть, є й такий феномен: коли про це не можна говорити, на допомогу приходить анекдот, який несе ту саму інформацію в максимально уїдливій формі. Анекдот, по суті, був віддушиною для радянського інтелігента, оскільки критика була м’якою та смішною.
Російська філологиня Олександра Архипова, яка раніше писала про політичні анекдоти радянського часу, тепер перейшла на пострадянські. Вона задає цікавий базис своєї роботи, її сенс: «Мене та мій рід занять називають по-різному. Фольклористи — у радянській і російській науці це ті, хто вивчає анонімні тексти, що виникають усередині спільнот і представляють їхню точку зору: анекдоти й казки з цього погляду потрапляють у поле зору фольклористів. Навіщо їх вивчати? Бо таким чином можна зрозуміти, як люди думають і що для них є цінним. Це особливо важливо в ситуації, коли письмової пам’яті в культурі немає (у неписемних суспільствах) або коли людина не може нічого сказати прямо (у тоталітарних суспільствах). Вивчаючи анонімні тексти, можна зрозуміти, як люди думають і що для них є цінним. Соціальні антропологи вивчають розвиток людських суспільств, зокрема й усілякі соціальні практики. Відтворення текстів, зокрема анекдотів чи казок, теж є соціальною практикою, тому ці дві дисципліни суміжні. За радянських часів був жорсткий розподіл, що фольклористи займаються текстами, а етнографи — тільки матеріальною культурою (тобто які там у селах були горщики та які обряди з цими горщиками проводили). Це застарілий і безглуздий підхід. Насправді всі вчені в цих галузях — фольклористиці, соціальній антропології, етнографії — займаються “розумінням розуміння”, тобто того, як люди сприймають і як віддають світ навколо себе».
Наш світ будується не тільки державою, хоча вона вдає, що це вона, щоб особливо не заохочувати інших «будівельників». СРСР часто підіймав населення в масових масштабах, то на цілину, то на війну. І в цих умовах були потрібні екстраординарні заходи, що забезпечують масовість. З одного боку, режим часто був жорстким (приклад — 1937 рік), але часто потрібно було створити добровільне волевиявлення та згоду. Як співалося в радянській пісні, «как невесту Родину мы любим, бережем как ласковую мать...».
У принципі всі види слів і дій (або більша їхня частина) імплантуються в масову свідомість через різні типи комунікацій, під джерела яких також підпадають не тільки медіа, а й школа, й театр, і кіно... Цензура створює однорідний потік слів і дій, не даючи доступу до інших варіантів осмислення дійсності. Згадаймо, як у СРСР боролися з західними радіопередачами, бо вони повідомляли інші факти й інші думки. Це була витратна річ, тому «глушилки» стояли тільки біля великих міст, а не в селі, оскільки саме там проживала основна маса потенційних незадоволених. І звідти могла прийти масова демонстрація невдоволення. Революції не відбуваються в селах, їхнє місце завжди в місті.
Усе це, як виявилося, вельми важливо й актуально сьогодні, оскільки Росія занурена в серйозний цензурний контроль, який, до того ж, різко посилився через війну. За системою покарань за не ті слова вона наблизилася до радянських меж або навіть їх перейшла. Сьогодні з приходом соцмереж треба було б суттєво розширити простір контролю. Але це складно. Держава завжди намагається знати про нас усе. Тому й пильнує вдень і вночі.
Пропаганда — це пряма й прихована розмова безпосередньо з масовою свідомістю. Індивідам тут не місце. З’явилося кіно і ТБ, їх одразу забрала собі держава.
Пропаганда як інститут уперше народилася теж у рамках певним чином організованого простору — католицької релігії. Саме пропагандою почали називати ефективні методи навернення невірних у вірян. Звідси можна зробити перший урок-висновок. Пропаганда завжди існує в організованому просторі, й сама вона теж не випадковий, а системний інформаційний продукт. Радянська пропаганда взагалі функціонувала в суперорганізованому просторі, коли порушники піддавалися тюремному ув’язненню. Однотипно карали й тих, хто переказував антирадянські анекдоти. І це зрозуміло, влада черпає свою силу в комунікаціях, що відображають її монолог або створюють штучний діалог.
Анекдоти створювали свободу, тому вони були небезпечні. Навіть із погляду просто психології вони створювали нові зв’язки в голові, неприємні для влади. Тому з ними стали боротися. Та ж Архипова пише: «Анекдотниками стали наповнюватися табори — так багато, що 1937 року було видано спеціальну інструкцію, яка наказувала розділяти тих, хто дійсно розповідав крамолу проти Сталіна, і тих, хто просто пожартував і заспівав пісню. Людей продовжували заарештовувати за анекдоти аж до хрущовського часу, і в хрущовський час такі випадки ще існували. Дослідження того, про що я розповіла, насправді не таке просте, як здається. Архіви ФСБ закриті. Вони були відкриті в 90-ті роки — хто встиг, той молодець. Зараз доводиться користуватися тим, що опубліковано. Звісно, якщо ви знаєте якісь внутрішні ходи, то вас туди пустять, але от із вулиці не пускають. Особисто мені архів ФСБ відмовив, сказавши, що у них немає таких матеріалів, що це чиста брехня».
Пропаганда — це організація правильної комунікації з точки зору держави. Інша держава бачить іншу правду, які іноді можуть збігатися. До речі, Архипова в інтерв’ю сайту «Сисблок» констатує: «Текст ЗМІ — це завжди “текст влади”», пояснюючи це тим, що газети офіційно цензуруються. Вона зробила цікаве дослідження, знайшовши серійну донощицю, яка виникла зараз у процесі пошуку, виявившись чоловіком. Два роки вона збирала ці доноси. Автором виявився І. Абатуров із Єкатеринбурга, як ідеться у її статті «Анекдоты о Путине и о выборах 10 лет спустя, или есть ли фольклор “Снежной революции”?». Тепер Архипова навіть читає лекції зі своїм співавтором на тему як знаходити донощиків за допомогою науки.
До кінця 2024 року в Архипової було 74 тексти, підписані «Коробковою». Вона писала доноси на вчителів, академіків, викладачів вишів, правозахисників, лікарів та адвокатів. Ось що означає справжня наука, навіть якщо вона «іноагентська». У телеграм-каналі Архипової є такий текст:
Дедушка раньше работал в ЧК.
Очень любил своего он внучка.
Дедушка умер, а мальчик подрос —
Пишет уже семисотый донос.
Усі комунікації є контрольованими: публічні — більше, приватні — менше. Лише розмова з самим собою може не піддаватися цензурі, а будь-який зовнішній слухач уже є цензурою, яка трансформує текст із голови. Завдяки соцмережам ми знову потрапили в новий світ, який контролювати складніше. Але до публічних комунікацій у держави завжди буде увага. Саме звідти завжди приходять проблеми...
"Медіаграмотність — основа не тільки інформаційної, але й психологічної стійкості" — наголошує наша гостя — асоційований професор кафедри медіа-досліджень в Інституті соціальних досліджень Тартуського університету Марія Мурумаа-Менгель.
Зустріч пройшла у рамках проєкту онлайн-мостів Академії української преси під назвою «Чужому навчаємось і свого не цураємось».
Тема розмови — «Підвищення медіа- та інформаційної грамотності населення: Приклади Естонії».Модерувала захід — Тетяна Іванова, медіаекспертка Академії української преси, докторка педагогічних наук, професорка, завідувачка кафедри соціальних комунікацій Маріупольського державного університету.
У форматі живого діалогу експертки дискутували про те, що Україна та Естонія не мають дозволити собі такої розкоші, як бути безтурбутними у світі інформаційних викликів, бо маємо одне сумне загальне — нашого “сусіда”.
Говорили також про те, що бути медіаграмотними — це не означає тільки знатися на механізмах функціонування медіа. Медіаграмотна людина — це людина, яка розуміє, як працює інформація, як вона впливає на людину, що робить з його мозком, його емоціями.
Так, — стверджує Марія, — ми живемо не ЗІ світом медіа… Ми живемо У світі медіа. Це означає, що кожен з нас має працювати над своєю власною медіакультурою та медіаобізнаністю.
