8 лютого 2025 року, в інтерв'ю для угорського видання Mandiner, виконавчий директор АУП, журналіст Андрій Коваленко поділився деталями щодо поточного стану окупованих територій України та висловив думку про майбутні переговори з Росією.
За словами Коваленка, на переговорах, які плануються у найближчому майбутньому, основним питанням буде потенційна втрата Україною деяких територій у зв'язку з реаліями нинішньої військової ситуації та міжнародної політики. Водночас зазначається, що питання членства України в НАТО та ЄС залишаються відкритими і складними.
Оригніал інтервʼю ви можете переглянути на сторінці видання Mandiner, Нижче публікуємо українську версію, переклад виконаний мовною моделю ChatGPT-4o.
"Окуповані українські території не можна повернути військовими засобами" — Андрій Коваленко для Mandiner
Втрата територій в обмін на безпекові гарантії? Членство в ЄС без перспективи НАТО? Чого українці чекають від майбутнього плану Трампа, який має бути представлений наступного тижня? Ми запитали Андрія Коваленка, журналіста, який три роки працює на лініях фронту.
Кіт Келлог, спеціальний представник президента Трампа в Україні та Росії, скоро представить американський план щодо вирішення війни в Україні. Які очікування українців?
Ми зрозуміли, що змушені вести переговори з росіянами, і це не буде легко для українців. На мою думку, у переговорах буде піднято питання про втрату певних територій Україною, і членство в НАТО також буде складним процесом, ми не знаємо, коли це може статися, можливо, через десять або двадцять років, а може й пізніше. Але для мене найбільш невизначеним залишається питання членства в ЄС.
Трамп і Келлог також зазначали, що російська економіка вже важко переносить б можливість нових санкцій та мит, встановлених Америкою, тоді як Україні доводиться стикатися з реальністю війни. Чи готове українське суспільство до компромісів?
Це дуже важко для кожного українця, але ми зрозуміли, що не можемо повернути окуповані росіянами території військовими засобами, можливі лише політичні засоби.
Якщо президент Зеленський погодиться на угоду про "території в обмін на безпекові гарантії", чи підтримає більшість українського суспільства його?
Важко судити з погляду армії, але більшість цивільного населення усвідомила, що зараз українські війська не здатні звільнити окуповані росіянами території за допомогою військових засобів, тому потрібно шукати політичне рішення. На жаль, реальність така, що ми мусимо закінчити цю війну, втрачаючи території. Так що, я думаю, більшість суспільства погодиться з Зеленським, якщо він так вирішить.
Андрій Коваленко допомагає іноземній телевізійній команді інтерв'ювати захопленого російського солдата.
Якісь наші діти провели три місяці у Польщі, навчаючись. Моя родина з Києва, і спочатку ми говорили російською, але після інвазії я не навчаю дітей російської мови, ми більше не говоримо російською вдома і не будемо. Не можу уявити, що українці коли-небудь пробачать росіянам, і не можу уявити, що ці два народи коли-небудь знову будуть у дружніх відносинах.
Ця війна має бути закінчена, і для цього потрібен стійкий мирний договір. Нам потрібен постійний мир, щоб покласти край цій війні. Усі ми втомилися від війни і хочемо жити в мирі. Ми ніколи не забудемо злочини росіян і будемо пам'ятати кожну їхню злодіянку. Ми захистимо нашу країну, і ніколи не здамося.
Україна є родючим ґрунтом для зростання і розвитку, багата на літій, титан, графіт, уран та інші мінеральні ресурси, не кажучи вже про нескінченні поля зернових. Чи не боїться він, що для Заходу Україна важлива лише через це? Як буферна зона вона стримує росіян, а її ресурси будуть використовуватися західними компаніями?
Це закономірне питання, і воно, звичайно, хвилює українців. Багато хто боїться, що західні компанії вивезуть наші ресурси, тому вони опасаються входу на український ринок. Але є й інший аспект: через війну наша економіка в руїнах, і лише завдяки американській та європейській допомозі вона якось функціонує. Так що єдиною гарантією відновлення нашої країни є поява західних компаній тут.
Фотографії: Андрій Коваленко
29 січня Академія української преси разом із Міністерством освіти й науки України провели міжрегіональний форум «Розвиток медіаосвіти в Україні: регіональний вимір». Онлайн-захід відвідали 850 освітян, бібліотекарів та управлінців із Донецької, Луганської, Запорізької, Дніпропетровської та Харківської областей. «Детектор медіа» розпитав президента АУП Валерія Іванова про результати форуму, рівень медіаосвіти в регіонах України та перспективи її подальшого розвитку, зокрема після припинення американської підтримки багатьох проєктів із медіаграмотності.
— Пане Валерію, Академія української преси вже не вперше проводить такий форум у співпраці з МОН. Як удалося залучити таку кількість освітян, тим більше на онлайн-захід?
— Так, це вже наш п’ятий форум. Ми працюємо з 2010 року і були першими в Україні серед громадських організацій, хто почав займатися медіаграмотністю. До речі, у співпраці й із «Детектором медіа». Також саме з 2010 року працюємо з МОН.
Ми вирішили, що в таких важких умовах, коли війна вже стала такою даністю, люди могли призвичитися і менше звертати увагу на пропаганду та спотворення інформації ворогами. І щоб цього не відбулося, ми вирішили мобілізувати свій актив: учителів та активістів із регіонів. Спочатку ми збиралися офлайн, потім через ситуацію змушені були перейти на онлайн-режим. Останній наш форум присвячений сходу, але ми будемо збирати й північ України. Наше завдання — мобілізувати освітян на протидію ворожій брехні, пропаганді й маніпуляціям, щоб вони так само налаштовували своїх учнів і їхніх батьків.
— Ви наразі фокусуєтеся на тих регіонах, які страждають найбільше не тільки від інформаційних, а й від ракетних атак?
— У нас був і південь, ми збирали освітян з Одеської, Миколаївської, Херсонської областей. Я б не сказав, що тільки в таких областях, ми працюємо всюди, бо в нас немає зараз такого міста, яке було б убезпечене від російських атак. І так само немає міста, яке було б убезпечене від російської пропаганди.
Цього разу форум зібрав 850 учасників. Так, це гарна кількість, але ми звикли до таких показників. Якщо ми проводимо якісь онлайн-заходи, то вони зазвичай набирають по кілька тисяч переглядів. Так що освітян в Україні ще багато. Вони звикли до нас, ми звикли до них, так що ми збираємо великі аудиторії.
— Я думаю, для освітян із різних регіонів це чудова можливість обмінятися досвідом або напрацюваннями. Що самі вчителі кажуть про проблеми, про виклики, з якими вони стикаються?
— Вони ж стикаються в різних регіонах із різними викликами. Якщо ми говоримо про Харківську або Сумську області, то тут виклики в тому, щоб фізично убезпечити дітей. У багатьох містах і селищах діє примусова евакуація. Я тільки минулого тижня з колегами був там, ми підтримували прифронтові газети.
А в інших містах, на заході або в центрі України, це питання стоїть не так гостро, але є завдання убезпечити дітей від дії ворожої пропаганди. Тобто це завдання є у всієї України. Одна з наших цілей — зробити такий собі нетворкінг, щоб освітяни знали одне одного й могли обмінятися досвідом викладання, методиками й інструментами.
З 2015 року ми готуємо журналістів і проводимо тренінги з тактичної медицини, з фізичної безпеки. А для вчителів ми такого не робимо, ми проводимо для них тренінги з ментальної безпеки. Тобто як убезпечити себе, своїх учнів і їхніх батьків від дії ворожої пропаганди.
Онлайн-форум «Розвиток медіаосвіти в Україні: регіональний вимір»
— Чимало проєктів із медіаграмотності в Україні фінансували американські донори. Як, на вашу думку, призупинення цієї допомоги вплине на розвиток медіаосвіти?
— Звичайно, це дуже сумно. Ми звикли працювати в партнерстві з американськими колегами. Але я б не сказав, що це фатально. Ми зараз продовжуємо багато працювати на волонтерських засадах. І, відверто кажучи, ми завжди дуже багато робили на волонтерських засадах, зокрема ще під час ковіду: проводили онлайн-мости, міжнародні великі форуми з медіаграмотності, конференції.
Чому сумно? Тому що це обмежує масштаби роботи. З відповідним фінансуванням ці масштаби були б більшими. Окрім того, є категорія видань, які конче потребують додаткового фінансування. Я маю на увазі прифронтові газети. Тому я виокремлюю саме цей сегмент. Я просто знаю їх, я в багатьох із них був особисто, знаю їхніх працівників. Ці люди працюють на ентузіазмі, але їм теж потрібні якісь гроші, щоб хоч якось прогодувати себе і редакцію. Щоб якось забезпечити дистрибуцію, доставку. Це невеликі гроші, але вони потрібні.
Багато де у прифронтових селищах і селах люди не мають зв’язку, не мають доступу до інтернету, і фактично там є лише два джерела інформації: це газета, яку їм привозять, як правило, раз на тиждень, і чутки.
Я бачив, як у Великій Писарівці (Сумська область) збиралися люди під магазином і чекали, коли привезуть газету. А якщо віддати все на чутки, то ми будемо губити людей. Ми ж і так губимо людей, я маю на увазі не тільки фізично, а й ідеологічно.
Зрозуміло, в державі зараз грошей на це немає. Держава все спрямовує для фронту. І тут донорські кошти дуже потрібні. Я сподіваюся, що це відповідає американським інтересам і що буде поновлено це фінансування. А поки його немає, будемо працювати на волонтерських засадах.
— Соціологічне дослідження Академії української преси та Socioinform показало, що в містах медіаграмотність упроваджується активніше, ніж у сільських громадах. Очевидно, що в деяких селах скрутна ситуація через війну. Але якщо взяти до уваги відносно мирні регіони, в чому причина цього відставання? Невже досі є проблема з технічним забезпеченням?
— Тут є об’єктивні причини. Якщо це велике місто, то, звісно, людям легше зібратися, приїхати на семінар, легше доєднатися до інших людей. У нас села не так погано обладнані, як в інших пострадянських державах. Ми, Академія української преси, допомагали стати на ноги медіаграмотності в інших пострадянських країнах, тому я знаю там ситуацію. Там у селах ситуація технічно гірша, ніж у нас. У нас в основному вони комп’ютеризовані, є інтернет, звісно, окрім тих, де все порушила війна.
Згідно з нашим опитуванням, у селах менший рівень медіаграмотності, аніж у містах, але він усе ж таки на більш-менш пристойному рівні. Головне, що в нас фактично немає таких прогалин, де взагалі б не знали, що таке медіаграмотність, що таке критичне мислення, і вчителі зовсім не були на це зорієнтовані. Дуже приємно, що навіть на уроках точних природничих наук, фізичного виховання, ще зараз буде нова дисципліна «Захист Батьківщини» — там уже є елементи медіаграмотності. Ми пропонуємо навіть на уроках зображального мистецтва інтегрувати елементи медіаграмотності. Тобто в нас медіаграмотність серед пострадянських країн реально на першому місці.
— Чи може медіаграмотність бути окремим предметом?
— Я скептично ставлюся до цього, бо й так дуже велике навантаження. І для мене тут визначальним є досвід західних колег. Ми все ж таки обрали західний вектор розвитку нашого народу, таким чином будемо брати й у цьому з них приклад. Там цей предмет інтегрований у різні предмети, починаючи від мови та історії і закінчуючи фізичним вихованням. Ми йдемо цим шляхом. Окремо медіаграмотність викладається в Україні, але як факультатив і приблизно у 15% шкіл.
— Окрім проведення регіональних форумів, якою бачите подальшу співпрацю з МОН?
— Наша співпраця з МОН має постійний характер, ми зустрічалися фактично з усіма міністрами. Нещодавно зустрічалися з чинним міністром, він чітко розуміє необхідність розвитку медіаграмотності. Ми з ним підписали Меморандум про співпрацю і про основні напрямки розвитку медіаграмотності. Тобто без МОНу ми би змогли зробити набагато менше. А так, в Україні реально побудована система підготовки, прищеплення навичок критичного мислення серед учнів і студентів. У нас реально працює система. Це завдяки співпраці з Міністерством освіти й науки.
— Чи має АУП методичні матеріали для освітян, зокрема тих, хто не брав участі у форумах?
— У нас на сайті в розділі «Наші видання» зібрана унікальна бібліотека з медіаграмотності. Там є конкретні методики з прикладами, планами, як проводити семінари, тренінги з медіаграмотності для активістів, як проводити уроки з медіаграмотності. Різні типи уроків, різні предмети. Різні групи класів. І як проводити заняття серед студентів, теж різних спеціальностей. Ми продовжуємо поповнювати цю бібліотеку, це справді унікально. І вона широко відвідується. Чому мене не дивують великі показники відвідування форумів — бо в нас дуже активні вчителі. І зараз ми продовжуємо публікувати через свої канали найкращі уроки з медіаграмотності. Місяць чи півтора тому ми закінчили черговий конкурс із цього приводу.
У нас є книжки-збірники, плани конспектів уроків. Просто бери й роби. Теоретичних розробок у нас фактично там немає, в нас реальні практичні розробки і їх дуже-дуже багато.
В ідеалі пропаганда — це мистецтво, яке свідомо спрощує свої повідомлення, щоб вони досягали більшої кількості людей. І, на відміну від мистецтва, вона завжди поруч.
Пропаганда народилася в благородному контексті, можна навіть сказати, суворо релігійному. Усі займалися наверненням у віру божу невірних, яких вважали тубільцями, тобто людьми з іншого світу, віра яких не визнавалася справжньою. Головним у цьому починанні став творець ордену єзуїтів Ігнатій Лойола, якого інститут пропаганди зацікавив як найефективніший інструментарій. І навіть Сергій Ейзенштейн зайнявся вивченням його ментальних вправ, щоб застосувати їх у своєму кіномистецтві, бо Ігнатій Лойола навчав «екзерцицій» — гімнастики екстазу. Глядач кіно теж мав занурюватися в особливий іносвіт.
Релігія та ідеологія породжують і утримують у головах конкретні моделі світу, караючи або часто вступаючи в конфлікт із тими, чия картина світу інша. У принципі, це можна зрозуміти: чужі були для тієї й іншої сторони іншими. А що простіше суспільство, то боротьба з іншим і несхожим починає в ньому превалювати. Можливо, мізки людини минулого не могли утримувати ці протилежності в голові.
Через століття пропаганда стала не стільки людською — з уст в уста, як раніше, — а більш механізованою: автор став ховатися за газетним аркушем, книгою, фільмом, комп’ютером. Ми його не бачимо наживо, але чуємо набагато голосніше. Його вплив став сильнішим, але водночас це світ конкурентних впливів.
Пропаганда стала людською за інструментарієм «кнопок», наприклад, емоційних, на які натискали, щоб досягти ефекту, але нелюдською в плані одномоментного охоплення мільйонів. Це траплялося то на заклик диктаторів, то владної партії, сьогодні — на заклик олігархів. Останній варіант — американський скандал-не-скандал із приводу фейсбуку. Коли стали прибирати фактчекерів, перестали вважати нормою все те, що до цього активно дозволяли щодо статі, сексу тощо. Світ знову став забороняти те, що до цього не просто дозволяв, а в певному сенсі заохочував в університетах, кіно, театрі.
Чому пропаганді вірять і віритимуть? Пропаганда — це голос влади, а вона ніде не любить, коли її не слухають. В СРСР була сильна пропаганда, але й сильний контроль того, щоб медіа теж крокували строєм. Тож почути щось інше було не так легко. Потім уже з’явилися закордонне мовлення російською, українською тощо. І це стало нелегким часом для пропаганди, оскільки пряме спростування сказаного ззовні все одно одночасно активує й те, що спростовується.
Пропаганда — це голос сильного, який може заглушити будь-які інші голоси. Раніше віровідступникам просто відрубували голови, щоб «чужій» моделі світу не кортіло жити в «наших» головах... Тільки в «ненаших», а їх не шкода...
Пропаганда також може бути правдою, це не обов’язково брехня. Але державна пропаганда стає обов’язковою, будучи присутньою у шкільних підручниках, книжках і фільмах, де завжди має бути загальний стратегічний наратив, а приватні покликані його тільки підтверджувати.
Чужі світи в головах небезпечні насамперед для влади, тому вона одразу відмітає тексти з чужими наративами, стратегічними й тактичними. Особливо це важливо, коли приходить нова інформація, оскільки вона не повинна вести до того, щоб у головах виник новий світ. Наявність іншого світу в головах несе революцію старому світу. Реальність у результаті успішних революцій перебудовується під нову модель світу.
Олександр Геніс у своїй статті «Ілюзія свободи» згадує радянську пропаганду так: «Трудові обов’язки змусили мене зануритися в загадковий світ радянської пропаганди, про який інші навіть не здогадувалися. Мені здається, тільки я знав, що щодня по радянському телевізору показують передачу “Екран соціалістичного змагання”, а по радіо передають “Вести с полей”. По суті, це були невидимі й німі артефакти, сенс існування яких вислизав від розуміння і тих, хто їх робив, і тих, хто їх замовляв, і тих, хто їх мав дивитися і слухати. Це був нині забутий ритуал мертвої релігії. Але, як у “Замку” Кафки, ніхто не наважувався сказати, що бог помер, бо його жерці, як і раніше, мали владу. Утім, про це ніхто не замислювався. Інтелігенція над пропагандою навіть не сміялася. Нікому не спадало на думку читати передовиці в газетах, якими користувалися за потребою і для прогнозу погоди».
І ще: «Пропаганда брежнєвської пори сама себе відіймала, і її ефективність прямувала до нуля. Інформаційний голод інтелігенції задовольняли західні радіоголоси, решта обходилася чутками. Одним вірили, бо вони — західні, іншим — бо ніхто не перевіряв».
А також: «Прийоми пропаганди були універсальні в усьому соціалістичному таборі, бо ті, хто її виробляв, не розраховував на покупців, та й не потребував їх. Вони виконували звичний обряд, на кшталт заклинання дощу, і з тими ж результатами».
Цікавий факт: «Після падіння Стіни історики, які отримали доступ до архівів Штазі, на свій величезний подив виявили, що берлінці були найменш радикалізованою частиною східнонімецького суспільства. Навпаки, що далі німці жили від західного телебачення, що більше воно було їм недоступне, то менше вони довіряли своїй державі та сильніше мріяли її позбутися. Намагаючись розтлумачити цей дивовижний факт, Едвард Люц, автор чудової книжки “Відступ західного лібералізму” (Edward Luce, The Retreat of Western Liberalism), який його оприлюднив, пропонує цікаве й правдоподібне пояснення цього феномена. Берлінці, які жили за залізною завісою, не помічали її, бо могли зазирнути крізь неї до сусідів. Вони легше обходилися без своєї свободи, бо користувалися чужою. Берлінська інтелігенція меншою мірою звертала увагу на злиденність довкілля, проводячи частину життя поза ним — ніби на Заході. Вони мали лише ілюзію свободи, але і її вистачало, щоб замінити свинцеву реальність соціалізму райдужним ринковим міражем. Після перебудови подібний досвід був освоєний Росією. У голодні 1990-ті роки, коли мої друзі-інтелігенти говорили: “Ми не мільйонери, щоб їсти яйця”, у країні з’явилися гламурні журнали з рекламою безмірно дорогих речей: діаманти, “Брегети”, “Ягуари”. Багато з цих друкованих органів були російськими версіями західних видань, але відрізнялися змістом. Я друкувався в багатьох із них і можу порівнювати».
І все це «жахливо»: «Діючи, як західне телебачення на жителів Східного Берліна, така пропаганда заманює глядача в ілюзорний світ багатих, знаменитих і вільних. Тут панує світовий маскульт — як у чужому, так і у вітчизняному виконанні. Разом із дозою розваг російський глядач отримує відчуття якщо не приналежності, то причетності до того всесвітнього потоку новин і пліток, який безперестанку і для всіх виробляє планетарний таблоїд».
Відбувається стирання кордонів між явним і вигаданим, між реальним та ілюзорним. Адже якщо багаторазово повторювати, що двічі два — це п’ять, ми теж так почнемо думати. А якщо за іншу думку ще й каратимуть…
Тож повторення пропаганди було ключем до безтурботного існування, сперечатися з нею — не варто. Всі інститути суспільства — медіа й освіта як найбільш масові — стоять на одній моделі світу, ведучи активну боротьбу з розвінчувачами цих істин. І часто їх навіть відправляють за ґрати...
Пропаганда сильна тим, що може вводити те, що можна позначити як «контрбіологічні» правила. У світі завжди є місце подвигу — свідчила радянська пропагандистська максима. Тобто смерть може бути щастям... Або в подвиг вписувала Павліка Морозова, який доніс на власного батька. Тобто, як бачимо, пропаганда могла навіть руйнувати біологічні закони: соціальні правила виявляються сильнішими за біологічні.
В одній із п’єс Євгена Шварца начальник поліції виходить на площу підслуховувати, що говорять між собою люди, але з’являється там у чоботях зі шпорами. Пояснював він це так: без цього можна такого наслухатися, що потім усю ніч не спиш... Ось пропаганда якраз і покликана глушити такі розмови. У голові — будь ласка, але не в присутності інших.
Пропаганда часто завдає шкоди, вона не настільки нешкідлива, як нам здається. Вона створює карту світу, відповідно до якої ми починаємо жити. Режисер Віталій Манський, який створив свого часу передвиборчий фільм про Путіна, що серйозно вплинув, серед іншого, на його перше обрання, міркував в інтерв’ю «Еху Кавказа» в березні 2022 року так:
«Російська система влади, з такою візантійською традицією, вона знищує людину. Але тут потрібно ще все-таки визнати тотальну, глобальну і фатальну помилку й тих, хто вигадав Путіна, й тих, хто пішов на поводу в цієї політтехнологічної кампанії, яка дала змогу реалізувати проєкт “Наступник”. Путін спочатку був червивим яблуком. Але не всяке червиве яблуко видно, коли воно щойно зірване з дерева. Хробак може бути всередині, він може ще не роз’їсти його, але те, що це яблуко буде гнилим, — це передбачувано. І за роки безмежної російської влади — а російська влада саме така, безмежна, це монарша влада, це такий дракон: хоч би який лицар, хоч би який сміливець не зійшов на вершину російської влади, він, як у цій казці, притчі, неминуче перетворюється на подобу попереднього дракона. Путін, звісно, розклався. Система йому допомогла. Те, що він розклався, стало зрозуміло не 24 лютого 2022 року. Це було зрозуміло 2008 року. Попри те, що формально прокладка з прізвищем Медведєв починала війну в Грузії. Ми ж розуміємо, що Медведєв нічого не робив без прямих вказівок свого лялькаря».
«Ви бачили фотографії його спілкування з ближнім колом? З міністром оборони й міністром закордонних справ — хто може бути ближче в момент війни? Він із ними перебуває на відстані 10-метрового столу. Він із ними боїться за руку привітатися. Він просто в космосі, він десь на планеті зорі Альфа Центавра. Звідти сигнал іде 350 років до Землі. Ось приблизно така швидкість сполучення у нього з реальністю».
Масовий вплив має непередбачувані наслідки. Ним не можна керувати напряму, оскільки кожен має свої інтереси та свої швидкості обробки інформації. І все населення перебуває сьогодні в такому, умовно кажучи, підвішеному стані. Воно не може, як співали в одній радянській пісні, «зупинитися — озирнутися». Щоразу на нас наступає нова ситуація, що не дає нам можливості подумати. Кожен крутиться як в’юн в ополонці... Тільки в ополонці інформаційній...
Повернімося до Ейзенштейна. Це цікаво, оскільки контексти впливу весь час повторюються в історії. Практично нічого нового немає. Знову масова свідомість привертає увагу пропагандистів: «Психотехніка, що виникла наприкінці ХIХ ст. в Америці, набула найбільшого поширення саме в Радянській Росії, що було багато в чому продиктовано державною політикою СРСР, яка приділяла особливу увагу детальному регулюванню життя суспільства. Курс, узятий радянською владою на зближення науки й мистецтва, був, на наш погляд, зумовлений секулярними процесами в радянському суспільстві. Наша гіпотеза полягає в тому, що релігія, яку витісняють із публічного простору, не тільки втілюється в нетрадиційних формах квазірелігійності, а й переноситься в інші суміжні царини в неабияк трансформованому вигляді. У цьому контексті синтез науки й мистецтва здійснюється за допомогою психотехніки, що сприймається як практична психологія. Серед першочергових завдань, що стоять перед радянською владою, проєкт створення “нової людини”, від початку задуманий у форматі психотехніки, в якому Сергій Ейзенштейн бере діяльну участь», — ідеться у статті Тінатін До Егіто «Ігнатій Лойола та Костянтин Станіславський в інтерпретації Сергія Ейзенштейна: від містичного екстазу до монтажу» у випуску 103 журналу «Вісник ПСТГУ» за 2022 рік.
Ейзенштейн знайшов у релігії ту саму мету / точку впливу, яка потрібна була йому в кіно, а для нас сьогоднішніх — у пропаганді:
«Про це, зокрема, свідчить офіційне звернення Лурії до Рози Авербух (1883—1940) — завідувачки кабінету релігійної ідеології Комакадемії: “С.М. Ейзенштейн працює зараз над низкою питань, які безпосередньо стикаються з проблемою релігійного екстазу. Якби Ви могли дати йому матеріали, які допоможуть у цій винятково цікавій роботі (книги й вказівки), — я буду Вам дуже вдячний”. Особливий інтерес становить записка самого Ейзенштейна. У ній перелік тем, які він передбачає обговорити з Авербух: “1. Промови Будди, 2. Тлумачення Раю, 3. Ігнатія Лойоли настанови, 4. Таблиці Incarnations, які проходить людина за вченням про переселення душ…”. У 1937 році Ейзенштейн пише статтю “Станіславський і Лойола”, призначену для публікації в корпусі творів про монтаж», — ідеться у вказаній вище роботі.
Людина багато в чому залишається тією самою, якою вона була багато століть тому. Ніякі технічні хитрощі не можуть викреслити з людини людське, сильне і слабке. Звідси постійне повернення до старих практик: «Ейзенштейн згадує у статті випадок використання “симпатичної магії” в сучасній Мексиці, свідком якого він став, коли під час посухи місцеві жителі починають квакати й цвірінькати, імітуючи звуки жаб і птахів, прагнучи викликати за допомогою принципу pars pro toto дощі. Цей епізод у тексті невипадковий, він явно натякає на магічну природу релігійно-містичного досвіду екзерцицій Лойоли», — йдеться у вищевказаній роботі.
Гітлер і Сталін працювали з пробудженням масової свідомості, щоби спрямувати її на потрібний тип героя або ворога. Масова свідомість охоче відгукувалася на це, тавруючи ворогів і звеличуючи героїв. Розвиток і кіно, і пропаганди стояли перед однотипними завданнями. Кіно було пропагандою, а пропаганда запозичувала прийоми з кіно. І там, і там потрібно було звеличувати героїв і таврувати ворогів.
Світ містить безліч інтерпретаційних можливостей. Кожен може обрати серед них найближчу для себе. Але завданням як мистецтва, так і пропаганди є те, щоб було обрано потрібну для творців інтерпретацію.
Пропаганда — це розмова з масовою свідомістю. З індивідуальною ми можемо говорити без проблем. Але коли індивідуальних занадто багато, то виникає потреба подивитися, як це робиться, наприклад, у мистецтві. Ця ж проблема стоїть і в пропаганді. Сила мистецтва — в умінні працювати з масовою свідомістю. З цієї причини його використовують не тільки в розважальних цілях, а й у політичних.
Радянський кінорежисер Григорій Козинцев у своїй статті «Сергій Ейзенштейн» писав: «Для вираження духу революційних переворотів Ейзенштейн вивчав усе найпотужніше, найнесамовитіше у світовій культурі, він хотів роз’їсти ці згустки екстазу й пафосу на частини, відкрити їхню структуру та, вивівши математичну формулу, утворити нове мистецтво. Якийсь стадіон потрясінь, де тисячні аудиторії приводилися б у стан гніву, жаху, захвату атракціонами, заснованими на пристрасті та науці. Тут, в осередку світла, кольору, звуку, мали виникати в динамічних фресках мільйонні натовпи; круті повороти історій народів; предметом трагедії ставали б категорії філософії: поняття витісняли б образи. Навіть екран “Потьомкіна” був малий для такого кіно».
Усі революції несуть масовий вплив і масовий вибух пристрастей. Згадаймо Помаранчеву українську революцію, яка торкнулася всіх. Масові дії можливі лише за такого ж рівня емоційного вибуху. І кіно теж може моделювати такий вибух, тільки цензура не допустить цього.
Соцмережі на відміну від кіно працюють із безліччю типів героїв, що пов’язано з множинністю їхніх каналів. І це новий тип пропаганди, коли можна зробити героя для кожного, під його індивідуальні уявлення. І кожен буде в колонах протестувальників зі своїм власним типом героя.
І Сталін, і Гітлер активно працювали з масовим мистецтвом, створюючи єдиний канал впливу на населення. І вони його створили. Наприклад, кіно, функції якого потім перебрало на себе телебачення. Книга й тоді, й зараз залишається надто складним варіантом повідомлення для простих пропагандистських цілей, оскільки допускає безліч інтерпретацій.
Пропаганда в ідеалі — це, безсумнівно, мистецтво, яке часто свідомо спрощує свої повідомлення, щоб вони досягали більшої кількості людей. Щоправда, мистецтво завжди було далеко від народу, зате пропаганда завжди — поруч!
Держава може контролювати видимі інформаційні потоки, зате «невидимі», де задіяний мінімум людей, як у випадку передачі політичного анекдоту чи бардівської пісні, розквітають.
Реально пропаганда потрібна всім державам, навіть найдемократичнішим, оскільки будь-які правителі потребують єдиної моделі дійсності в головах населення, бо це полегшує управління масовою свідомістю. Факти завжди однакові, але їм можна дати різну інтерпретацію. Керувати тими, хто думає однаково, легше, ніж тими, хто думає по-різному. Принаймні, точно дешевше...
Питання тільки в методах боротьби з тими, у кому держава бачить своїх ворогів. Росія, наприклад, майже автоматично повторила досвід боротьби з «ворогами народу» 37 року, перейменувавши їх у наш час на «іноагентів». Тепер їм не можна викладати, їхні книжки не можуть продаватися, відповідно, друкуватися, оскільки видавці не друкуватимуть те, що не можна продати. І з останнього — тим, хто виїхав, не дають користуватися грошима, заробленими в Росії, вони можуть лише лежати на спеціальному рахунку. Тож квартиру, залишену в Москві, теж здавати й жити цим коштом не можна.
Уже є й анекдот, що відображає цю нову дійсність:
— Добридень, вас з органів турбують. Ми б хотіли, щоб ви повернулися в Росію.
— Ні.
— Але вас можуть позбавити звань.
— Не повернуся.
— У вас можуть відібрати нерухомість.
— Усе одно не повернуся.
— На вас заведуть кримінальну справу.
— Ні.
— Ми вас посадимо.
— Не повернуся.
— Але чому?!
Виїхали ті, хто говорив-виступав-писав не те, що подобається владі, тобто публічні комунікації тим самим очистилися від «крамоли». Але в людях-критиках у держав особливої потреби немає. Вони люблять людей тільки тоді, коли вони породжують «правильні» думки, причому зрозуміло які.
Держава не стільки цензурує, а допомагає тиражувати лише те, що їй не заважає, а допомагає, що цілком зрозуміло. Історично так було завжди і багато в чому зберігається і сьогодні. Людина насамперед завжди бачить і чує навколо те, що хоче держава, решті інформації пробитися до неї складніше.
Держава не стільки цензурує, а допомагає тиражувати лише те, що їй не заважає, а сприяє, що цілком зрозуміло. Історично так було завжди й багато в чому зберігається і сьогодні. Людина насамперед завжди бачить і чує навколо те, що хоче держава, решті інформації пробитися до неї складніше.
Коли видимі інформаційні потоки контролюються, то «невидимі», де задіяний мінімум людей, як у випадку передачі політичного анекдоту, розквітають. Будь-який такий офіційний тиск викликає інтенсивне породження неофіційних мініжанрів. Усне середовище завжди «розквітає» в період посилення цензури. Згадаймо, як у СРСР тільки анекдоти могли жити без цензури, а пісні вже ні, оскільки пов’язані з публічним виконанням. І анекдоти, які тоді іменувалися «антирадянськими», були досить дотепними, слід це визнати.
Держава не любить те й тих, хто завдає їй неприємностей. Навіть відому радянську пісню «В землянці», наприклад, було свого часу заборонено, оскільки в словах «до тебя мне дойти нелегко, а до смерти — четыре шага» побачили песимізм, як ідеться у користувацькій статті «Нелепости советской цензуры: пять песен, запрещённых в советское время по странным причинам» на російському ресурсі «Дзен». Суворий, але справедливий був товариш цензор, справді — песимізм.
Радянський Союз, будучи начебто сильною державою, все ж таки надмірно боровся не лише з ідеологією, а й з усім тим, де могли розгледіти прояви «західності». Усі жили з великою осторогою навіть на слова, сказані в колі своїх, то що ж казати про публічні комунікації.
СРСР у своєму розквіті воював з усім. Боролися з джинсами, з не тією музикою і молодіжною піснею, в усьому вбачаючи політику, причому небезпечну — західну. У принципі заборонити можна все: «Стиляг заарештовують на вулиці за зовнішнє наслідування буржуазного Заходу і всіляко переслідують за законом. Не допускається танцювати на дискотеках танці, що нагадують ті, що на той час популярні на Заході. Майже вся музика, що асоціюється із заходом, — рок-н-рол, джаз, бугі-вугі — теж потрапляє під неофіційну заборону (офіційне пояснення: вона компрометувала тих, хто її слухав). При цьому за продаж платівок із рук можна було потрапити до в’язниці. Відомий і цікавий спосіб розповсюдження заборонених виконавців, що хоч і недовго проіснував, але асоціюється саме зі стилягами, — записи на платівках із рентгенівських знімків», — пише автор Саша Шнайдер у статті на сервісі Teletype «Музыка за занавесом: история советского подполья».
СРСР був ідеологічно орієнтований, тому все те, що могло здатися повтором західного, відразу сприймалося ідеологами як загроза. Щоправда, Маркса — Енгельса це не зачепило, хоч вони були й західними вченими... Цензура, причому попередня, була дуже важливим інститутом, що зберігав у ідеологічній чистоті всі інформаційні та віртуальні потоки. На щастя, ні таблиця множення, ні фізика-хімія у своїй базі не ідеологічні, оскільки літаки й супутники літали по обидва боки ідеологічної завіси.
А ось сфера дозвілля весь час намагалася піти на поводу у Заходу, точніше навіть так: вона намагалася повторити прийоми впливу на масову свідомість, які до цього вже випробувані на Заході. Популярність часто будується на цілком зрозумілих прийомах. Але часто це творчі прийоми, що може викликати побоювання навіть політичного порядку.
З цієї причини нове завжди лякає всіх начальників, про що говорить відома фраза «як би чого не вийшло». Через специфіку професії творча людина діє навпаки — якраз і шукає нове. А нове без попередньої цензури може виявитися небезпечним. Їхня професія постійно виводить їх за межі дозволеного. Творчість — це завжди робота з новим. Навіть нові пісні, що прославляють Сталіна, повинні були мати новизну, інакше їх не прийме масова свідомість.
З цієї причини люди, які створюють нове, завжди потребують державного нагляду. А держава має два інструментарії такого типу: або нагороджувати, або саджати. Масово нагороджувати не можна, а ось притиснути можна: «період правління країною Сталіним — це період масових репресій проти людей творчих. З усіх музичних стилів особливо гнаним був джаз, але це спостерігалося не завжди. Доказом нейтрального ставлення до цього стилю став хіт тридцятих років “Веселі хлопці” з Орловою та Утьосовим у головних ролях. Усе змінилося після закінчення війни, коли ясно стало, що з’явився сильний суперник у Радянського Союзу — це Сполучені Штати Америки. Відтоді всі віяння західної культури сприймалися як ворожі», — пише ще один автор російського ресурсу «Дзен» у статті «Осторожно, цензура: какую музыку запрещали вожди в СССР».
Заборони — найголовніший інструментарій у руках у влади. Керувати культурою дуже складно. З одного боку, необхідне нове, з іншого, воно має спиратися на старе. Так владі й доводиться викручуватися. Заборона в принципі безпечніша дія для цензора, ніж дозвіл.
Ось один із таких прикладів: «концерт, імовірно, заборонили тому, що Шнуров зі сцени лається матом, — за чутками, мер Москви Юрій Лужков тільки за день до концерту послухав пісні “Ленінграда”. А сам Шнуров чи то скаржився, чи то хвалився друзям: “Я увійшов в історію. Мене у 2002 році скасували з цензурних міркувань”», — пише авторка Катя Ареніна в статті «От Летова до Noize MC: краткая история цензуры в российской музыке» на російському ресурсі «Афіша daily».
У інтерв’ю 2007 року Шнуров повторював про цензуру: «Я просто знаю, що заборона, як і раніше, існує. Якби її не було, якісь організатори на кшталт “Мельниці” давно зробили б нам пропозицію про концерт у палаці спорту або на стадіоні. Так виглядає не тільки ситуація з “Ленінградом”, така вся політика в країні. Формально заборон не існує, про все можна говорити, але всі знають, що насправді заборони є», — ідеться у тій же статті.
«Облік і контроль» було головною радянською максимою... Без неї виробництво здавалося неможливим. Держава завжди намагалася знати все і про громадян теж. Їх теж треба тримати в полі зору. У 1990 році Путін став помічником ректора ЛДУ Собчака після повернення з НДР, будучи чинним співробітником КДБ. Усе і завжди під контролем. Як було помічено, під час путчу Єльцин перебував у Москві й поруч із ним стояв Коржаков, а поруч із Собчаком у Ленінграді стояв Путін... Тож «путчистів» охороняли ті самі люди, проти яких вони виступали.
Будь-які контрольовані державою інформаційні, віртуальні, фізичні потоки одночасно несуть певне ідеологічне навантаження, яке вимагає від них держава. Ці вимоги можуть бути прямими й опосередкованими, наприклад, надання приміщення за радянських часів, ефіру, друк і продаж книжки. Держава в цьому плані виступає в ролі певного «монстра», який має все і готовий поділитися цим за певні дії, потрібні йому. Держава проявляє доброту тільки до тих, хто її оспівує: від Сергія Міхалкова до Микити Міхалкова, які завжди перебувають у фаворі. І це цілком природна реакція...
Причому можливі навіть такі вимоги, про які писала Катя Ареніна у вищезгаданій статті: «У березні 2005 року організатори рок-кіноконцерту “Пітерський Майдан”, на якому мали виступити російські й українські гурти, були змушені скасувати захід після того, як на афішах концерту з’явилися написи “Бий помаранчевих!”. Концерт був запланований на 3 квітня — за кілька днів до цього від участі відмовився головний спонсор, організаторам дзвонили з погрозами: активісти якихось рухів обіцяли виставити “заградотряд помаранчевій чумі” та влаштувати провокації на концерті. “У сьогоднішньому контексті, коли Слово, а тим паче Пісня не можуть бути аполітичними, наше завдання — надати трибуну для вільного висловлення думки й почуття, — пояснила продюсерка фестивалю Ольга Конська. — Цікаво, як у такій ситуації повної свободи поводитимуться музиканти та глядачі. А позиція «ніякої політики» для нас неприйнятна”». Це нераціональний удар по «помаранчевих», але в цьому і є його сила. Раціональне має бути в підручниках, а на вулицях — емоційне.
Цензура дуже чутлива сфера, і тут завжди, як казали, краще перебдіти, ніж недобдіти. Ось такий приклад:
«Одного разу стався такий казус. Газета “Правда” 31 грудня (рік, здається, 1982-й) опублікувала фотографії ансамблю “Верасы”, Софії Ротару та Олега Попова з анонсом: сьогодні на “Блакитному вогнику” виступлять провідні артисти радянської та зарубіжної естради, зокрема Софія Ротару, Олег Попов і ВІА “Верасы”. Дивимося ввечері концерт, радіємо: потрапити в новорічний “Вогник” на Центральному телебаченні означає отримати найвищу оцінку своєї творчості. А нас у програмі немає. Телефоную в музичну редакцію, обурююся: “Як же так, у «Правді», головній газеті країни, було оголошено про наш виступ, а його не показали”. Виявилося, під час останнього перегляду концертного матеріалу голова Держтелерадіо побачив, як у нас за спиною промайнула шестикутна зірка — і “Вераси” виключили з програми “Блакитного вогника”. Звичайно, це була всього лише традиційна різдвяна прикраса, а зовсім не символ держави Ізраїль. Але щоб уникнути непорозуміння, щодо нас “вжили заходів”», — йшлося у статті Олени Морозової «В СССР была цензура сердца и души. Воспоминания солистов легендарной вокальной группы “Верасы”» на сайті, що прикметно, Комуністичної партії Росії у 2011 році.
Масова комунікація завжди в центрі уваги і влади, і населення. З одного боку, вона єдина головна, з іншого — найпоширеніша, що має безліч глядачів-читачів просто автоматично. З цієї причини це не просто картинка дійсності, а зразкова картинка. Це модель поведінки, що просувається, де потрібне заохочується, а непотрібне засуджується.
Цензура стає настільки ж важливою, як і самі ЗМІ. Причому цензуру завжди в СРСР очолювали представники КДБ, оскільки вони краще за всіх інших знали, що можна дивитися-читати, а що ні. Будь-яке масове дійство, включно з інформаційним, завжди підпадає під інтерес цензури.
Сьогодні ми голосно тавруємо цензуру, але водночас вона є певним узгодженням інтересів. На Заході в набагато м’якшій формі влади й бізнесу, в СРСР — влади та ЗМІ. Сьогодні ми легко можемо говорити: «Історія радянської цензури чітко свідчить лише про одне: заборони вільної творчості та спроби підлаштувати її під кон’юнктурні стандарти — явна ознака того, що хвороба диктатури пустила коріння і дала метастази в глибокі шари серця країни, її культурне життя. І все ж у таких умовах не можна не творити. Хоча б говорячи про події навколо. Тож за ніччю завжди настає світанок, а бульбашка заборон і цензури обов’язково лусне, коли не зможе стримувати натиск свободи — невіддільної частини творчості та культури. У 1980 році “Акваріум” був майже заборонений, а у 2023 році Бориса Гребенщикова визнано іноземним агентом. Як то кажуть “колесо Сансари зробило оберт”, але на те воно й колесо, щоб крутитися в обидва боки!», — пише у згаданій вище російській статті Саша Шнайдер. Однак явище цензурування під різними іменами існує скрізь.
Імовірно, це все виникло з посиленням сили медіа. Винайдення друкарського верстата, з одного боку, і поява друкованих «глашатаїв» з іншого. Ніхто не хоче непередбачуваних наслідків, жодна влада намагається не допускати цього.
Авторська (бардівська) пісня — це ще один напрям, який радянська влада не задавила — не захотіла або не змогла спочатку. Щоправда, потім вона швидко розібралася. Що менш контрольовані інформаційні або віртуальні потоки, то більшу небезпеку бачить у них держава.
Влада може дозволяти або забороняти. Цього одного вже достатньо для ефективного управління. Будь-яке відхилення відразу фіксується: «Бачачи силу впливу такої авторської пісні, влада перейшла до її переслідування. Перед поетами-співаками наглухо зачинилися двері концертних організацій (1981 року після XXV Московського зльоту КСП за лінією ВЦРПС було розіслано в регіони лист, що забороняв надання будь-яких майданчиків для сценічних виступів Юлію Кіму, Олександру Мірзаяну й Олександру Ткачову), видавництв, радіо- і телестудій. Їх виганяли з творчих спілок, виштовхували в еміграцію (як Олександра Галича), всіляко паплюжили у пресі тощо. Водночас завдяки “магнітвидаву” авторську пісню знали, співали й слухали, переписували одне в одного», — ідеться у тематичній статті на «Вікіпедії».
А ось про привабливість цих пісень: «Ці пісні мали якусь неймовірну магію — простенькі мелодії на три акорди, нехитрі тексти, але дуже незвичні для тих часів, адже в них звучало не “ми”, а “я”. І в цьому “я” кожен упізнавав себе і свої тривоги, почуття, метання... Юрій Візбор згадував: “...віршами Лялі Розанової ми рятували самогубців. І себе, чого гріха таїти…”», — ідеться у «Списку видатних бардівських пісень» на сайті шанувальників різноманітних жанрів Fandom.
Тобто перед нами ще один варіант нібито безавторської творчості, але її збіг із настроями індивідуальної душі сприяє масовому поширенню. Ми часто любимо одне й те саме. У цьому певний феномен людської душі. Розум може відкидати це, а душа, навпаки, прагне до нього.
Явище авторської пісні, не потрапивши під ковпак держави повною мірою, стало розвиватися. Ось як про це пише анонімний автор статті «Песни времен СССР: барды и бардовская песня» на російському сайті «Дзен»:
«На початку авторська пісня не викликала у держави особливого інтересу. Але ось барди стали випускатися з інститутів та університетів, а бажання зустрічатися, творити й ділитися своїми піснями у них залишилося. І вони почали об’єднуватися в КСП — клуби самодіяльної пісні. Спочатку в Москві, а потім і в інших містах Союзу».
Радянська влада виявила, що в бардів є громадянська позиція, яку вони хочуть демонструвати. На КСП почалися гоніння. Через пів року в країні закрили всі бардівські клуби. Незабаром після цього Галич був змушений емігрувати. А Юлію Кіму та багатьом іншим бардам було заборонено виступати. Держава не могла дозволити музикантам відкрито співати про “під’їзди для начальників”, “кабінети з холуями й секретарками”, “топтунів” під вікнами, про дачі й “Чайки”, “пайки цековські” й “мотоциклетки марочні”».
Держава любить керовані процеси й не любить «некеровані», вбачаючи в них, і справедливо, елемент небезпеки для себе. Анекдоти чи бардівська пісня виникають ніби нізвідки, чим лякають владу. А оскільки владі негоже боятися, їй легше заборонити все й одразу. Але в цих двох явищах був інтерес масової свідомості, тому його важко було стримувати.
Анекдот (і особливо політичний) поширювався поза допомогою держави. Ба більше, за нього навіть давали тюремні вироки. Але зупинити його поширення було неможливо, оскільки, крім гумору, він дуже тонко акцентував недоліки держави. Мабуть, є й такий феномен: коли про це не можна говорити, на допомогу приходить анекдот, який несе ту саму інформацію в максимально уїдливій формі. Анекдот, по суті, був віддушиною для радянського інтелігента, оскільки критика була м’якою та смішною.
Російська філологиня Олександра Архипова, яка раніше писала про політичні анекдоти радянського часу, тепер перейшла на пострадянські. Вона задає цікавий базис своєї роботи, її сенс: «Мене та мій рід занять називають по-різному. Фольклористи — у радянській і російській науці це ті, хто вивчає анонімні тексти, що виникають усередині спільнот і представляють їхню точку зору: анекдоти й казки з цього погляду потрапляють у поле зору фольклористів. Навіщо їх вивчати? Бо таким чином можна зрозуміти, як люди думають і що для них є цінним. Це особливо важливо в ситуації, коли письмової пам’яті в культурі немає (у неписемних суспільствах) або коли людина не може нічого сказати прямо (у тоталітарних суспільствах). Вивчаючи анонімні тексти, можна зрозуміти, як люди думають і що для них є цінним. Соціальні антропологи вивчають розвиток людських суспільств, зокрема й усілякі соціальні практики. Відтворення текстів, зокрема анекдотів чи казок, теж є соціальною практикою, тому ці дві дисципліни суміжні. За радянських часів був жорсткий розподіл, що фольклористи займаються текстами, а етнографи — тільки матеріальною культурою (тобто які там у селах були горщики та які обряди з цими горщиками проводили). Це застарілий і безглуздий підхід. Насправді всі вчені в цих галузях — фольклористиці, соціальній антропології, етнографії — займаються “розумінням розуміння”, тобто того, як люди сприймають і як віддають світ навколо себе».
Наш світ будується не тільки державою, хоча вона вдає, що це вона, щоб особливо не заохочувати інших «будівельників». СРСР часто підіймав населення в масових масштабах, то на цілину, то на війну. І в цих умовах були потрібні екстраординарні заходи, що забезпечують масовість. З одного боку, режим часто був жорстким (приклад — 1937 рік), але часто потрібно було створити добровільне волевиявлення та згоду. Як співалося в радянській пісні, «как невесту Родину мы любим, бережем как ласковую мать...».
У принципі всі види слів і дій (або більша їхня частина) імплантуються в масову свідомість через різні типи комунікацій, під джерела яких також підпадають не тільки медіа, а й школа, й театр, і кіно... Цензура створює однорідний потік слів і дій, не даючи доступу до інших варіантів осмислення дійсності. Згадаймо, як у СРСР боролися з західними радіопередачами, бо вони повідомляли інші факти й інші думки. Це була витратна річ, тому «глушилки» стояли тільки біля великих міст, а не в селі, оскільки саме там проживала основна маса потенційних незадоволених. І звідти могла прийти масова демонстрація невдоволення. Революції не відбуваються в селах, їхнє місце завжди в місті.
Усе це, як виявилося, вельми важливо й актуально сьогодні, оскільки Росія занурена в серйозний цензурний контроль, який, до того ж, різко посилився через війну. За системою покарань за не ті слова вона наблизилася до радянських меж або навіть їх перейшла. Сьогодні з приходом соцмереж треба було б суттєво розширити простір контролю. Але це складно. Держава завжди намагається знати про нас усе. Тому й пильнує вдень і вночі.
Пропаганда — це пряма й прихована розмова безпосередньо з масовою свідомістю. Індивідам тут не місце. З’явилося кіно і ТБ, їх одразу забрала собі держава.
Пропаганда як інститут уперше народилася теж у рамках певним чином організованого простору — католицької релігії. Саме пропагандою почали називати ефективні методи навернення невірних у вірян. Звідси можна зробити перший урок-висновок. Пропаганда завжди існує в організованому просторі, й сама вона теж не випадковий, а системний інформаційний продукт. Радянська пропаганда взагалі функціонувала в суперорганізованому просторі, коли порушники піддавалися тюремному ув’язненню. Однотипно карали й тих, хто переказував антирадянські анекдоти. І це зрозуміло, влада черпає свою силу в комунікаціях, що відображають її монолог або створюють штучний діалог.
Анекдоти створювали свободу, тому вони були небезпечні. Навіть із погляду просто психології вони створювали нові зв’язки в голові, неприємні для влади. Тому з ними стали боротися. Та ж Архипова пише: «Анекдотниками стали наповнюватися табори — так багато, що 1937 року було видано спеціальну інструкцію, яка наказувала розділяти тих, хто дійсно розповідав крамолу проти Сталіна, і тих, хто просто пожартував і заспівав пісню. Людей продовжували заарештовувати за анекдоти аж до хрущовського часу, і в хрущовський час такі випадки ще існували. Дослідження того, про що я розповіла, насправді не таке просте, як здається. Архіви ФСБ закриті. Вони були відкриті в 90-ті роки — хто встиг, той молодець. Зараз доводиться користуватися тим, що опубліковано. Звісно, якщо ви знаєте якісь внутрішні ходи, то вас туди пустять, але от із вулиці не пускають. Особисто мені архів ФСБ відмовив, сказавши, що у них немає таких матеріалів, що це чиста брехня».
Пропаганда — це організація правильної комунікації з точки зору держави. Інша держава бачить іншу правду, які іноді можуть збігатися. До речі, Архипова в інтерв’ю сайту «Сисблок» констатує: «Текст ЗМІ — це завжди “текст влади”», пояснюючи це тим, що газети офіційно цензуруються. Вона зробила цікаве дослідження, знайшовши серійну донощицю, яка виникла зараз у процесі пошуку, виявившись чоловіком. Два роки вона збирала ці доноси. Автором виявився І. Абатуров із Єкатеринбурга, як ідеться у її статті «Анекдоты о Путине и о выборах 10 лет спустя, или есть ли фольклор “Снежной революции”?». Тепер Архипова навіть читає лекції зі своїм співавтором на тему як знаходити донощиків за допомогою науки.
До кінця 2024 року в Архипової було 74 тексти, підписані «Коробковою». Вона писала доноси на вчителів, академіків, викладачів вишів, правозахисників, лікарів та адвокатів. Ось що означає справжня наука, навіть якщо вона «іноагентська». У телеграм-каналі Архипової є такий текст:
Дедушка раньше работал в ЧК.
Очень любил своего он внучка.
Дедушка умер, а мальчик подрос —
Пишет уже семисотый донос.
Усі комунікації є контрольованими: публічні — більше, приватні — менше. Лише розмова з самим собою може не піддаватися цензурі, а будь-який зовнішній слухач уже є цензурою, яка трансформує текст із голови. Завдяки соцмережам ми знову потрапили в новий світ, який контролювати складніше. Але до публічних комунікацій у держави завжди буде увага. Саме звідти завжди приходять проблеми...
"Медіаграмотність — основа не тільки інформаційної, але й психологічної стійкості" — наголошує наша гостя — асоційований професор кафедри медіа-досліджень в Інституті соціальних досліджень Тартуського університету Марія Мурумаа-Менгель.
Зустріч пройшла у рамках проєкту онлайн-мостів Академії української преси під назвою «Чужому навчаємось і свого не цураємось».
Тема розмови — «Підвищення медіа- та інформаційної грамотності населення: Приклади Естонії».Модерувала захід — Тетяна Іванова, медіаекспертка Академії української преси, докторка педагогічних наук, професорка, завідувачка кафедри соціальних комунікацій Маріупольського державного університету.
У форматі живого діалогу експертки дискутували про те, що Україна та Естонія не мають дозволити собі такої розкоші, як бути безтурбутними у світі інформаційних викликів, бо маємо одне сумне загальне — нашого “сусіда”.
Говорили також про те, що бути медіаграмотними — це не означає тільки знатися на механізмах функціонування медіа. Медіаграмотна людина — це людина, яка розуміє, як працює інформація, як вона впливає на людину, що робить з його мозком, його емоціями.
Так, — стверджує Марія, — ми живемо не ЗІ світом медіа… Ми живемо У світі медіа. Це означає, що кожен з нас має працювати над своєю власною медіакультурою та медіаобізнаністю.
29 січня 2025 року Академія української преси у співпраці з Міністерством освіти і науки України організувала міжрегіональний форум «Розвиток медіаосвіти в Україні: регіональний вимір» для освітян Донецької, Луганської, Запорізької, Дніпропетровської та Харківської областей.
850 учасників долучилися до заходу: вихователі, вчителі, викладачі, представники закладів післядипломної освіти, бібліотекарі, освітні управлінці, які впроваджують та розвивають медіаграмотність у своїх громадах.
В умовах інформаційної війни та цифрової реальності медіаграмотність – це не просто навичка, а інструмент критичного мислення, аналізу інформації та захисту від маніпуляцій.
Відкриваючи форум, Валерій Іванов, президент АУП, доктор філологічних наук, професор, зазначив: "Україна є лідером у впровадженні медіаграмотності на пострадянському просторі. Ми будували цю систему роками, і сьогодні її важливість є більшою, ніж будь-коли. Вчителі відіграють ключову роль у формуванні критичного мислення учнів, а наша спільна мета – дати їм для цього всі необхідні інструменти".
Соціологічне дослідження АУП та Socioinform підтвердило:
У містах медіаграмотність впроваджується активніше, ніж у сільських громадах.
Найчастіше медіаграмотність інтегрується у викладання 8-9 класів, але потребує наскрізного навчання від дошкілля і до освіти дорослих.
Освітяни відзначають брак часу та ресурсів для системного впровадження медіаосвіти, проте зацікавлені у навчанні.
Тренди розвитку медіаграмотності у 2025-2026 роках представила Тетяна Іванова, медіаекспертка Академії української преси, докторка педагогічних наук, професорка, завідувачка кафедри соціальних комунікацій Маріупольського державного університету. Вона наголосила, що сучасна медіаосвіта має адаптуватися до змін:
✅ Використання штучного інтелекту в освіті.
✅ Формування інформаційної стійкості та протидії маніпуляціям.
✅ Розвиток критичного мислення як компетенції XXI століття.
Про впровадження медіаосвіти в Харківській області розповіла Галина Дегтярьова, докторка педагогічних наук, завідувачка кафедри методики навчання мов і літератури Харківської академії неперервної освіти.
Вона підкреслила, що у Харківській області діє модель інтегрованого викладання медіаграмотності, що дозволяє розвивати критичне мислення без перевантаження навчальної програми. Також вона розповіла про успішний досвід співпраці освітян Харківщини з АУП, створення навчальних посібників та впровадження інноваційних методик у навчальний процес.
Кому довіряти під час інформаційної війни?
Андрій Юричко, кандидат філологічних наук, журналіст, викладач Київського національного університету імені Тараса Шевченка, розповів про алгоритми перевірки фактів та важливість інформаційної гігієни.
"Сьогодні українці отримують новини переважно з Telegram, інших месенджерів та соцмереж, що робить нас вразливими до дезінформації. Важливо навчити себе і дітей ставити під сумнів джерела та аналізувати контент".
Ресурси для освітян
Максим Запорожченко, менеджер медіаосвітніх програм АУП, завідувач центру цифрової освіти та медіакультури Миколаївського ОІППО, презентував методичні розробки та навчальні матеріали АУП, які допоможуть педагогам інтегрувати медіаграмотність у шкільні дисципліни. Всі матеріали доступні онлайн та безкоштовно на Порталі медіаосвіти та медіаграмотності АУП.
"Читати – це не лише про знання, це про вміння бачити глибше, аналізувати і ставити запитання", – підкреслила Людмила Таболіна, філологиня, вчителька української мови і літератури Київського ліцею “Educator”, вчителька-методистка, півфіналістка світової Премії Global Teacher Prize 2023, фіналістка Премії Global Teacher Prize Ukraine 2019. Вона представила практичні інструменти для розвитку критичного мислення школярів, інтерактивні вправи та креативні завдання, які мотивують дітей аналізувати інформацію.
Дякуємо всім учасникам за активну участь, запитання та обговорення!
АУП продовжує роботу над розширенням освітніх можливостей та запрошує освітян до співпраці.
Алгоритми без упереджень
Мовчання гучніше за крик
Прозорість, децентралізація, пояснюваність AI
Великі мовні моделі (LLM) здатні створювати дивовижні зображення та тексти, виявляють дивний парадокс. Вони навчаються уникати відкритої демонстрації оголеного тіла чи явно шкідливого контенту. Проте, спритний користувач іноді може обійти обмеження, підштовхнувши модель до створення сцени насильства між людьми. Це робиться за допомогою особливих підказок і «етичних» пояснень, що маскують реальну природу запиту. У результаті модель, оскільки вважає завдання абстрактним, може згенерувати малюнок, де людина вбиває людину.
Однак є цікавий поворот: якщо спробувати примусити модель згенерувати схожу сцену із жорстоким поводженням із твариною, ви зіткнетеся із відмовою. Причина полягає не лише в технічних обмеженнях, а й у етичному кодексі, закладеному в архітектуру моделі. Законодавчі норми, що захищають тварин і вплетені в навчальні дані, формують своєрідне табу: модель відмовляється виконувати такі запити навіть за складних, заплутаних підказок.
Візьмімо модель ChatGPT о1 – надзвичайно корисний інструмент, що визначає нацистський салют як на архівних, так і на сучасних фотографіях із енциклопедичною точністю. Та якщо показати їй відому фотографію Ілона Маска зі схожим жестом, вона не побачить там жодного натяку на нацизм. Можна сміливо підписати про модель ChatGPT о1 – «І мовчання стане його відповіддю».
Також можна нагадати про скандал навколо вилучення, а потім повернення після розголосу, імені Елая Мілчана, активного прихильника військового застосування AI. Мовні моделі відмовлялися генерувати відповіді, якщо у запиті згадувалося його імʼя.
Це не проста технічна помилка, а прояв «навченої обережності», тобто цензури з боку розробників. Вони побоюються заплутаних контекстів, де різниця між символом та його інтерпретацією дуже тонка, а результат може призвести до величезних судових позовів, втрати важливих контрактів та страх відвернути інвесторів від фінансування проектів LLM.
Схожий парадокс можна спостерігати й у DeepSeek R1 – китайській моделі, здатній будувати складні причинно-наслідкові ланцюжки. Якщо запитати її про події на площі Тяньаньмень або про статус Тайваню, вона даватиме нечіткі відповіді та замовчуватиме важливі деталі, відображаючи офіційні наративи КНР. Модель балансує на тонкій межі між даними й заборонами, в кращому випадку залишаючи користувача в інформаційній невизначеності, а в гіршому – цитує державну позицію як історичну істину.
Але хитрощі цензури не обмежуються простою заміною небажаних фактів. LLM навчаються «мовчати» про конкретні імена, викреслюючи їх з колективної пам’яті. Іноді йдеться про серійних убивць чи ґвалтівників, чиї імена стають табу, що створює ілюзію, ніби злочинів ніколи не було. Ще дивніше те, що ім’я мера австралійського міста, який домігся судової заборони згадувати себе, також викреслене з таких моделей. Це ставить під сумнів прозорість та право громадськості знати про публічних осіб і їхні дії, незалежно від сучасних правових трактувань.
Як приклад, усі поточні моделі (як закриті, так і відкриті) називають війну в Україні саме «війною», а не незрозумілими навіть росіянам абревіатурами. Однак, це триватиме доти, поки росія не випустить власні моделі чи не підмінить потрібну інформацію зі світових баз даних навчання LLM.
Ситуації, описані вище, підкреслюють дві важливі ідеї:
Адже це питання не лише про вилучення даних, а про перепрограмування колективної пам’яті. Уявіть LLM як величезний цифровий казан, куди потрапляють факти, події та постаті. У процесі спеціальної фільтрації та цензури вони можуть спотворюватися, і з’являється «зручна» версія історії, що подобається владі чи відповідає інтересам розробників моделей.
Прозорість, децентралізація, пояснюваність AI
Подолати цензуру в мовних моделях можна не лише заборонами чи технічними хитрощами, а через докорінну зміну самої архітектури та взаємодії із суспільством. Прозорість, децентралізація та пояснюваність – три ключові умови, на яких має базуватися відповідальний розвиток LLM, вільний від цензурних обмежень.
Головна проблема полягає в «чорному ящику» алгоритмів. Закритий код та недоступні навчальні дані породжують підозри та полегшують маніпуляції. Розв’язання – відкритість роботи алгоритмів.
Цікавий випадок: успіх DeepSeek R1 частково пов’язаний із використанням відкритих інструментів від OpenAI, що були призначені для вдосконалення ChatGPT під різні потреби. Тепер OpenAI намагається заборонити моделям DeepSeek R1 застосовувати ці алгоритми, оскільки вони призначалися для розвитку саме моделей від OpenAI, а не конкурентних продуктів. Але джина вже випустили з пляшки.
Коли управління LLM зосереджене в кількох великих корпораціях, посилюється ризик односторонньої цензури. Розподілена архітектура може допомогти розв’язати цю проблему:
LLM часто працюють як «оракули», видаючи результат без пояснення логіки. Щоб зменшити недовіру й помітити елементи цензури, нам потрібна пояснюваність:
Впровадження цих принципів – справа не лише технічна. Потрібна спільна робота розробників, дослідників, правозахисників, державних органів і суспільства. Тільки в такий спосіб ми зможемо перетворити LLM із потенційних «знарядь цензури» на «інструмент правдивої та неупередженої інформації».
Summary
Текст розглядає парадокс цензури та «чутливої» поведінки великих мовних моделей (LLM), які можуть генерувати сцени насильства між людьми, але блокують контент про жорстоке поводження з тваринами. Автор наводить приклади із ChatGPT і DeepSeek R1, демонструючи, як у моделі можуть бути вбудовані обмеження, що відображають етичні норми або державні наративи. Також описується, яким чином моделі можуть «забувати» окремі імена чи події, фактично переписуючи історію. На завершення пропонуються три принципи подолання цензури: прозорість (відкритий код, відкриті дані), децентралізація та пояснюваність.
Виступ доктора філологічних наук, професора, президента АУП Валерія Іванова на презентації «Практикуму з журналістської етики» від Комісії журналістської етики.
Дякую колегам. Найперше хочу наголосити на важливості дотримання професійних стандартів під час війни. Насправді їх треба дотримуватися завжди — незалежно від стану країни та медіа. Але коли медіа під час війни або допомагають суспільству розібратися в тому, що відбувається, або, навпаки, заважають, це стає особливо важливим.
Заклики допомагати державі через пряму пропаганду — вкрай шкідливі. Якщо медіа починають займатися пропагандою, вони перестають бути справжніми медіа. Звісно, пропаганда під час війни може бути потрібною, проте нею має займатися держава, а не незалежні ЗМІ. Інакше вони втрачають довіру та аудиторію. Людей можна обманути лише раз, а потім вони просто перестануть читати чи дивитися такі джерела.
Один із найяскравіших прикладів я бачив за кілька тижнів до окупації Бахмута. Я приїхав туди з португальськими колегами. Діти їздили на велосипедах під обстрілами, і, на щастя, пізніше ухвалили рішення про обов’язкову евакуацію дітей. Нині в місті немає дітей, що правильно й безпечно для них. Друге, що мене вразило: ми з колегами знайшли місце, де люди збиралися отримати воду, — і ці люди ледь не побили нас, вони відштовхували й проганяли нас геть. Це приклад громадян, яких Україна втратила. Звісно, там є історичні та інші причини, але, вважаю, свою роль відіграли й медіа. Вони не давали адекватної картини, яка б ураховувала інтереси саме цих людей.
Медіа мають орієнтуватися на всю аудиторію, а аудиторія українських медіа — це все населення України, а також ті українці, які зараз перебувають за кордоном. Тому, пане Андрію, не ображайтеся, якщо я трошки заперечу: ми повинні фокусуватися не лише на випускниках шкіл журналістики. Адже чимало журналістів прийшли в професію без відповідної освіти, а потім встановлюють власні «правила гри», замість того щоб прийняти наші професійні стандарти. До тих, хто свідомо розміщує неправду, клікбейти та фейки для «хайпу», має бути нульова толерантність, тому що вони підривають довіру до всіх українських медіа.
Пан Отар Довженко згадав дослідження, де ТГ-канали виявилися популярнішими, ніж традиційні медіа, й виникає питання, навіщо тоді дотримуватися стандартів. Дозвольте навести приклад Німеччини: мій добрий знайомий Вернер Теінка, видавець «Frankfurter Allgemeine Zeitung», теж колись переймався щодо нових медіа. Але тепер він переконаний, що аудиторія цінує якісний підхід: вони перевіряють факти, визнають і виправляють помилки. Люди довіряють цим виданням, і тому вони залишаються популярними. В Україні ж, на жаль, далеко не всі розуміють, що журналістські стандарти — це не лише юридичні правила, а й етичні норми, які швидко змінюються та залежать від обставин.
Я критично ставлюся до спроб закріпити професійні стандарти на законодавчому рівні. Зрештою, вони можуть змінюватися залежно від ситуації. Під час війни, наприклад, ілюстрації, пов’язані з пораненими чи загиблими, трактуються зовсім інакше, ніж до війни. Усе це має визначатися професійною спільнотою. Якщо порівняти українські медіа із західними, ми побачимо, що українським ЗМІ ще треба зробити «екзистенційний вибір» і остаточно повернутися обличчям до західних принципів інформування, а не радянської пропаганди. Звісно, і там існують проблеми, проте наші проблеми мають зовсім інший масштаб.
Переглянути відео презентації можна на ФБ-сторінці Комісії журналістської етики
Summary (Короткий підсумок)
Цей текст — виступ професора, президента Академії української преси Валерія Іванова, присвячений важливості дотримання журналістських стандартів, особливо під час війни. Автор наголошує, що пропаганда має залишатися прерогативою держави, а медіа повинні зберігати довіру аудиторії через об’єктивне інформування. Він наводить приклади того, як недотримання стандартів та перехід до пропаганди можуть відштовхувати людей від українських медіа, а також звертає увагу на різницю між професійними стандартами і юридичними нормами. Загальне послання: медіа мають докладати максимум зусиль, аби лишатися достовірними, надійними й етичними, особливо в умовах війни.
Виступ спеціаліста з медійного менеджменту Олексія Погорєлова на презентації аналітичного звіту Академії української преси “Український медіаландшафт 2022-2024: Зміни в медіа під час повномасштабного вторгнення”, створеного за підтримки Фонду Конрада Аденауера в Україні.
Я спробую додати трохи оптимізму. Сергій запропонував обговорити тих, хто робить багато корисного. Не знаю, чи це пов’язано з візитами іноземних журналістів, але раніше в Золочеві було тихо, а тепер почалися обстріли, зокрема важливих хабів. Можливо, справді є зв’язок. Сьогодні така реальність, що кожен крок доводиться дуже зважувати. Люди змушені виїжджати через постійні обстріли. Але не лише Золочів показує цей виклик — є багато прикладів медіа, які зреагували й продовжують успішно працювати.
Не обов’язково мати близько «два лапки» води, світла й їжі, щоб бути корисними своїй громаді. Я говоритиму про корисність для громади та про можливості. Адже я більше менеджер, ніж хтось інший, а також маю досвід у місцевих медіа.
Хочу повернутися до того, що сказав представник донора: від нас донори, мабуть, хочуть почути певне бачення майбутнього. Але чіткої відповіді немає — її доводиться створювати власними руками. Для цього, на жаль, треба працювати ще більше. Навіть зараз рідко виходить відпочивати, а в перспективі навантаження зростуть. Адже щоб стати найкращими в чомусь, наприклад, в інженерії чи MilTech, потрібно багато зусиль. Українські інженери вже роблять чудові речі, і це може стати основою майбутнього розвитку.
Ми точно випереджаємо багатьох у Східній Європі, а може, й у всій Європі, за людським потенціалом. Українці, які працюють за кордоном, часто чують, що їх не хочуть відпускати. Це знак, що нас цінують, а отже, ми лідери за бажанням працювати й здатністю швидко навчатися.
Прикладом для мене є «Бердянськ-Сіті»: вони релокувалися з Бердянська й отримали грант на проєкт, де спілкувалися з мешканцями, розкиданими по всій Україні та за її межами. Медіа з’ясовувало, якою люди бачать громаду після війни. В результаті з’явився документ із покроковим планом. Якщо з’явиться відповідальний керівник, у нього вже буде готовий план дій, розроблений спільнотою та експертами. Якби у кожній громаді було стільки ж ідей, то спільне майбутнє будувалося б швидше.
Оскільки я директор Української асоціації медіабізнесу, ми з командою шукаємо донорську підтримку для місцевих медіа і виконуємо роль менторів. Так, з нами не завжди просто, бо ми заохочуємо редакції більше працювати і створювати корисні проєкти. Але результати показують, що такий підхід дає громаді багато нових можливостей.
Якщо говорити конкретніше про місцеві видання, то це вже не просто друковані газети. Періодичні медіа виходять із певною регулярністю, але тепер переходять у цифрові формати — на сайти, у Facebook, Telegram та інші канали. Це реакція на те, де перебуває аудиторія. Крім того, ми й до війни мали перенасичення медіаринку. За приблизними підрахунками, існувала понад тисяча різних медіакомпаній. У моєму сегменті — періодичних медіа — було орієнтовно 2,5 тисячі видань, що набагато більше, ніж у деяких європейських країнах на кшталт Німеччини.
Війна прискорила всі процеси. Люди масово переміщуються, тож звична передплатна модель у багатьох газетах зруйнована. Чимало видань не може доставити паперовий примірник туди, де вже немає їхніх читачів. Когось це вбило як бізнес, а хтось почав активніше переходити в «цифру» і шукати нові способи монетизації.
Багато редакцій працюють віддалено. Я, наприклад, з колегами вже не маю офісу з часів ковіду. Але це дає змогу долучати різних спеціалістів, незалежно від їхнього розташування.
Сучасні медіа потребують інших бізнес-моделей. Новини перестали бути легким способом заробітку, тому що ними перенасичені соціальні мережі. Тепер важливіше бути корисними для громади: організовувати публічні обговорення, залучати експертів, допомагати владі й мешканцям знаходити спільні рішення. Наприклад, в Одеській області одна редакція ініціювала проєкт із ремонту дитячих майданчиків. Вони склали реєстр, з’ясували, хто за які майданчики відповідає, і тепер разом із громадою поступово відновлюють ці об’єкти. На Волині люди об’єднуються довкола розвитку рекреаційної зони біля Шацьких озер.
Усе це — результат роботи місцевих медіа, які не лише інформують, а й спонукають до дій, сприяють вирішенню конкретних проблем і допомагають громадам ставати сильнішими. Ця модель відрізняється від колишньої, але дає величезні можливості для розвитку як самих видань, так і регіонів.
Український медіаландшафт — 2024 є продовженням низки аналогічних оглядів, що виходять щокілька років з 2010 р. та готуються Академією української преси у співробітництві з Фондом Конрада Аденауера. Медіаландшафт традиційно містить огляд пануючих тенденцій у медіаполі України.
Призначений для журналістів, політологів, всіх, хто цікавиться новітньою історією України.
Ми висловлюємо щиру подяку Представництву Фонду Аденауера в Україні, які протягом вже 30 років є партнером багатьох важливих справ у розвитку демократичної України.
