На онлайн-майданчику зібралися провідні експерти медіаграмотності з семи країн, які прагнуть поділитися своїм досвідом.
До круглого столу приєдналися гості з БІЛОРУСІ, ВІРМЕНІЇ, КАЗАХСТАНУ, КИРГИЗСТАНУ, ЛИТВИ, УЗБЕКИСТАНУ, УКРАЇНИ.
У програмі заходу багато цікавих та актуальних тем, а саме:
Як трансформувалися смисли та концепти медіаграмотності за умов пандемії та інфодемії.
Які зміни трапилися у сучасному медіасередовищі і як це вплинуло на інформаційні потоки та їх споживачів.
А чи мають журналісти навчати та навчатись медіаграмотності, особливо у еру постжурналістики?
І саме головне… про стан та перспективи розвитку медіаграмотності на пострадянському просторі.
Під час заходу відбудеться презентація нового видання Академії української преси: «ЯК НЕ СТАТИ ГЕЙМІФІКАТОРОМ: методики і технології проведення ігор» авторка Тетяна Іванова.
Навчальний посібник із методики проведення тренінгів із медіаграмотності для медіатренерів та викладачів вищих навчальних закладів України підготовлено за сприяння Фонду Фрідріха Науманна «За свободу» в рамках тренінгового проєкту «Digital-teacher: антитіла до інфодемії».
Програма круглого столу
10:00-10:15 Вітальні слова від організаторів - Володимир Олійник, менеджер проєкту в Україні та Білорусі Фонду Фрідріха Науманна За Свободу Валерій Іванов, президент Академії української преси
/Приветственные слова от организаторов Владимир Олийнык, менеджер проекта в Украине и Беларуси Фонда Фридриха Науманна За Свободу Валерий Иванов, президент Академии украинской прессы
10:15-10:30 «Медіаспоживання та медіаграмотність у Казахстані, Таджикистані та Узбекистані. Дослідження 2021 року» - Гульнар Асанбаєва, регіональна консультантка з медіаграмотності Internews у Казахстані
/«Медиапотребление и медиаграмотность в Казахстане, Таджикистане и Узбекистане. Исследования 2021 года» Гульнар Асанбаева, региональный консультант по медиаграмотности Internews в Казахстане
10:30-10:45 «Медіаурок: розвиток МІГ у Киргизстані - досвід та рефлексія» - Айчурек Усупбаєва, директорка Фонду "Медіаурок"
/«Медиа сабак: развитие МИГ в Кыргызстане - опыт и рефлексия» Айчурек Усупбаева, директор Фонда "Медиа сабак"
10:45-11:00 Узбекистан на шляху розвитку медіаграмотності та медіаосвіти - Саїда Сулайманова, директорка недержавної некомерційної організації "Центр розвитку сучасної журналістики Республіки Узбекистан".
/Узбекистан на пути развития медиаграмотности и медиаобразования Саида Сулайманова, директор Негосударственной некоммерческой организации "Центр развития современной журналистики Республики Узбекистан".
11:00-11:15 Медіаграмотність у Вірменії: вектори руху - Нуне Саркісян, виконавча директорка, Центр медіа ініціатив
/Медиаграмотность в Армении: векторы движения Нунэ Саркисян, Исполнительный директор, Центр медиа инициатив
11:15-11:30 Іронія долі або як жити у світі чудес - Дайнюс Радзевічюс, голова спілки журналістів Литви
/Ирония судьбы или как жить в мире чудес Дайнюс Радзявичюс, председатель союза журналистов Литвы
11:30-11:45 Нові виклики для медіаосвіти. Досвід Білорусі - Тамара Мацкевич, координаторка програми "Медіаосвіта у школі", редактор сайту Nastaunik.info
/Новые вызовы для медиаобразования. Опыт Беларуси Тамара Мацкевич, координатор программы "Медиаобразование в школе", редактор сайта Nastaunik.info
11:45-12:00 Як не стати гейміфікатором? Розбір польотів - Тетяна Іванова, докторка педагогічних наук, професорка, медіаекспертка Академії української преси
/Как не стать геймификатором? Разбор полетов Татьяна Иванова, доктор педагогических наук, профессор, медиаэксперт Академии украинской прессы
Gefördert durсh die Bundesrepublik Deutschland
За підтримки Федеративної Республіки Німеччина
Сила сучасної людини — в її медіаграмотності. Однак мало хто розуміє, що це таке насправді.
Може здатися, що це:
Але суть в іншому. І, щоб набути справжньої сили у медіаграмотності, не треба відмовлятися від соціальних мереж, перегляду новинної стрічки, поширенню своїх даних у інтернеті. А що треба зробити — знає Академія української преси спільно з Фондом Конрада Аденауера (філія у Харкові).
І не просто знає, а й допомагає стати тим самим ментором та проповідником правильного критичного мислення. Задля цього ми зібрали найактивнішу спільному різних соціальних груп, щоб передати їм працюючі інструменти та методологічні підходи у роботі тренера.
«Програма з підготовки тренерів з медіаграмотності», — таку назву мав проєкт, що тривав 6 місяців. Учасниками стали вчителі, викладачі, журналісти, психологи, громадські діячі, які по завершенню програми провели власні тренінги по запропонованій методології для своєї аудиторії.
Трішки переможних статистичних цифр:
Ця програма про те, як живучи у світі високих швидкостей, вимог та інформації із викликом залишитися адекватним відфільтровувачем наших «улюблених» фейків, пропаганди, медійних маніпуляцій.
Академія української преси із року в рік нагороджує дипломами всіх старанних тренерів. І не просто прокачує skills, а робить так, щоб медіаграмотність стала їхньою superpower!
P.S. ви інформацію про острів Кука перевірили, а?
Якщо ви хочете візуально побачити як мозок аналізує інформацію в новинах — вам до перегляду відео з презентацією наукового дослідження від @Інституту журналістики в рамках проєкту «Стресогенні елементи латентного впливу реальних медіаповідомлень на тему COVID-19 на соціальні групи».
Старший науковий співробітник, кандидат біологічних наук ННЦ «Інститут біології» Київського національного університету імені Тараса Шевченка Сергій Вікторович Тукаєв продемонструє все в картинках, прикладах і графіках.
Повну відеопрезентацію дослідження від директора Навчально-наукового інституту журналістики, професора Володимира Різуна ви можете переглянути за покликанням
https://www.facebook.com/aupfoundation/videos/257937866324233/
Физическое пространство – перед глазами. Информационное – рассказ о нем. А виртуальное – это иерархии в голове. Поэтому сбрасывание памятника, которое мы видим или читаем о нем, на самом деле является вычеркиванием одной из иерархий в нашей картине мира, поскольку памятник на улице или площади является физически закрепленной виртуальной иерархией. Сталин был достаточно системен, когда требовал от Довженко фильм об украинском Чапаеве. На это место в иерархии было решено поставить Щорса.
Высшим уровнем виртуального пространства является сакральное. Именно туда пытаются продвинуть себя политические лидеры. Там обитали и Ленин, и Сталин. По этой причине их так трудно достать оттуда в реальный мир. Тот, кто находится там, не подлежит критике, а только любви. С. Крамаров произносит в известной советской комедии “Джентльмены удачи” фразу почти на эту тему “Кто ж его посадит. Он же памятник”.
Физическое пространство тоже инерционно, поэтому его трансформации происходят с опорой на информационные и виртуальные интервенции. Любая революция проходит цикл от физической несправедливости к трансформации мозгов, а затем к трансформации всех трех пространств, включая физическое.
Самосожжение в Тунисе, например, дало толчок “арабской весне”. Разгон протестующих студентов в Киеве дал толчок Майдану. Во всех подобных случаях “физическая несправедливость” становится триггером, без опоры на который массовое сознание не сдвинулось бы с места, но основная работа проделывается в информационном и виртуальном пространствах. Сигналы в информационном пространстве направлены на разрушение имеющегося образа мира в головах.
Арест Навального в России катализировал массовые протестные демонстрации, как и недоверие к результатам президентских выборов в Беларуси. Пражскую весну катализировала убийство студента при разгоне антиправительственных протестов. Правда, как потом оказалось, ни убийства, ни такого студента не было, но было уже поздно – революция свершилась.
Даже чисто физический объект – фото первого лица переносит на себя его сакральность, поэтому запрещено делать с ним любые действия, которые могут быть истолкованы как негативные. Это физический объект, который наделяют виртуальным значением – сакральностью.
Вот два примера обостренного внимания к физическим объектам сакрального рода, возникшими в кризисный период:
– “В подмосковной Балашихе представители МВД около четырех часов опрашивали ученика 9 класса школы № 23 из-за того, что в школе кто-то поменял портрет президента РФ Владимира Путина на портрет Алексея Навального” [1]; вот еще одно снятие портрета уже в Ярославле, за что школьница стала звездой Тик тока [2]; такая же ситуация, только массовая, разворачивалась в 1956 году, когда люди избавлялись от портретов Сталина [3];
– А. Навального судили в помещении, где на стене был портрет Г. Ягоды. О нем: “В 1937 году Генрих Ягода был арестован, обвинен в “организации троцкистско-фашистского заговора в НКВД”, подготовке покушения на Иосифа Сталина, государственного переворота и интервенции и расстрелян в начале 1938 года. По некоторым данным, на суде он выражал сожаление, что “раньше вас всех не расстрелял”. В апреле 2015-го Верховный суд России признал его не подлежащим реабилитации”. Официальное объяснение оказалось таким: “С целью изучения личным составом истории становления и функционирования службы в подразделениях ГУ МВД России по Московской области, включая 2 Отдел полиции УМВД России по г.о. Химки, размещены информационные стенды с портретами и историческими справками руководителей, возглавлявших органы внутренних дел в различные периоды истории страны” [4]. И без такой ситуации мы бы не узнали, что такие стенды существуют и ведут свою пропагандистскую деятельность.
Перед нами процессы сакрализации и десакрализации. Из физических лиц можно делать “богов”, “звезд” и под. Как и низвергать их с пьедестала, что, правда, уже сложнее из-за инерционности массового сознания и мышления. Для того чтобы перевести физический объект в новую виртуальную ипостась вовсю используют информационный и виртуальный инструментарий, который “заточен” именно под такого рода задачи.
Этот инструментарий часто может быть незаметен, но он несет свое воздействие, особенно потому, что проходит вне осознавания объекта воздействия. Все неестественное старается казаться в глазах массового сознания вполне естественным. Так строится мягкая пропаганда, которая как бы переносит решение в сознание самого человека, в отличие от призыва «СЛАВА КПСС!» на здании. Жесткая пропаганда не дает выбора, поскольку делает его сама.
Тут массовое сознание может реагировать только неофициально, как в старом анекдоте: “Приезжает как-то в Москву крестьянин из глухого грузинского села и с удивлением читает развешанные повсюду лозунги: «Слава КПСС!». Спрашивает первого встречного: «Скажи, уважаемый, кто такой КПСС? Славу Метревели знаю, а про Славу КПСС никогда не слышал. Он из какой команды?”.
Каждая сложная виртуальная структура, например, фильм, базируется на определенной картине мира. Без нее не будет понимания цели и поступков героев. К. Кобрин на основе фильма “Собачье сердце” режиссера В. Бортко увидел в режиссере сталиниста: “Социальный идеал сталиниста Бортко почти полностью совпадает с социальным идеалом нынешней российской власти и (частично) элиты. Фильм “Собачье сердце” – гимн тому самому “консерватизму”, который для путинского режима стал заменой идеологии. Общество должно быть сословным. Женщины должны ходить в платьях. Прислуга должна прислуживать – и ее будут хорошо содержать. Наука существует только для того, чтобы продлевать сексуально-активный возраст обеспеченных господ. Издеваться над властью можно – но за закрытыми дверями, дома, поедая обед из нескольких блюд, перед визитом в оперу, но выступать против власти – никогда. Иначе кто, кроме нее, выдаст ту самую знаменитую “окончательную бумажку”, охранную грамоту, которая оградит это прекрасное житье-бытье от неприятных плебеев с их завиральными идеями о социальной справедливости?” [5].
Кстати, С. Медведев напомнил, что было у режиссера и заимствование чужого: “А “Собачье сердце”-то Бортко — римейк итальянского фильма 1976 г. Да, там несравненно слабее актеры, много псевдорусской клюквы, но: сценарная канва, мизансцены, раскадровка, свет, цвет, даже многие типажи (Зинаида Прокофьевна, члены домкома) — все прилежно слизано. Ай, молодца!” [6].
“Поднятие” и “опускание” героя ведется во многом проторенными путями. В первом случае мы лишаем его отрицательных характеристик и поступков, во втором, наоборот, возвращаем их в массовое сознание. Это процессы идут постоянно и естественно. Когда же их создают из фигур Ленина, Сталина вступают в действие системные факторы – редактура, цензура, литературные заказы, финансирование фильмов. Создается мощная виртуальность, которой не может противостоять отдельный человек. Тем более в случае в случае государственных деятелей за этим пристально следят спецслужбы, пресекая желание найти “компромат”.
Одновременно можно признать, что это столкновение разных нарративов, разных историй. Отсюда и любовь советской власти к литературе и искусству как представителям древнейшего из искусств – рассказыванию историй. Оно прошло долгий путь от пересказа при сидении у костра и сказок, которые сначала рассказывались для взрослых, до современных телесериалов, когда половина мира снова стала смотреть одно и то же. Такой скачок по массовому охвату населения на наших глазах был в последнее время только у “Гарри Поттера”…
Сегодня переживание историй назвали базовой человеческой потребностью: “Философ Аласдер Макинтайр предполагает, что рассказывание является базовой человеческой потребностью; но нам нужно не только рассказывать о нашей жизни, а на самом деле проживать её. Ситуация: человек собирается познакомиться с новостями. Если он миллениал, то он узнаёт о текущих событиях из Фейсбука, а если банкир — то он покупает Financial Times. Но если миллениал покупает Financial Times, а банкир довольствуется Facebook, то кажется, что роли не отыгрываются должным образом. Мы понимаем себя и других с точки зрения персонажей, которых мы играем, и историй, в которых мы находимся. «Единство человеческой жизни есть единство повествовательной канвы», — пишет Макинтайр в «After Virtue» (1981). Мы живем, помещая себя в последовательный рассказ, понятный для других. Мы персонажи, которые проектируют себя, проживая истории, которые всегда читаются другими” [7].
Соответственно, значимость этого явления в человеческой истории сегодня реализуется в создании из него варианта оружия. Одна из групп исследователей разрабатывает идею “weaponized narrative” – “боевого (вооруженного, атакующего) нарратива” [8 – 10].
Наступательный нарратив силен тогда, когда он опирается на активированные в сознании мифы. Мифы – это еще один “невидимый” противник. Не надо думать, что они где-то вдалеке, в прошлом. Они работают сегодня и рядом с каждым. Мы часто просто не замечаем, что опираемся на них как на какую-то социальную константу, хотя на самом деле это придуманная истина, которая может не иметь ничего общего с реальностью.
Мифы – это структуры мышления, неуправляемые нами. Но они существенным образом формируют наши решения, поскольку помогают оценивать ситуацию тем или иным способом.
Об их роли предупреждают так: “Современные политические мифы пришли к одному важному новшеству — влияние на сознание людей. Политические мифы, вплоть до первой мировой войны, должны были просто угнетать и подавлять человеческую физическую свободу. Современные же пошли глубже, и теперь важно овладеть тем, что находится внутри человека — его мыслями и чувствами, оказать влияние на психику и тотальное изменение мировоззрения. С захватом культурного пространства массами стало важным лишить людей автономии воли и способности независимого мышления. Именно этим объясняется отсутствие оппозиции в тоталитарном обществе и нетерпимость господствующего режима к инакомыслию. Но и здесь методы влияния на общество изменились — больше нет физического насилия, покорность людей вырабатывается по их воле, благодаря формированию веры в благополучное будущее. Поэтому именно сейчас, в эпоху, когда 90% новостной ленты занято политическими событиями, особенно важно уметь распознавать эту выстроенную вокруг нас реальность” [14].
Это правда, что мы большей частью соприкасаемся не с подлинной, а с символической реальностью, поскольку только ее мы видим вокруг себя, так как направлено наше зрение.
Вот несколько мыслей Э. Кассирера по поводу мифов [15]:
– “Миф достигает апогея, когда человек лицом к лицу сталкивается с неожиданной и опасной ситуацией”;
– “Новые политические мифы не возникают спонтанно, они не являются диким плодом необузданного воображения. Напротив, они представляют собой искусственные творения, созданные умелыми и ловкими «мастерами». Нашему XX в. — великой эпохе технической цивилизации — суждено было создать и новую технику мифа, поскольку мифы могут создаваться точно так же и в соответствии с теми же правилами, как и любое другое современное оружие, будь то пулеметы или самолеты. Это новый момент, имеющий принципиальное значение. Он изменил всю нашу социальную жизнь”;
– “Даже наиболее суровые деспотические режимы удовлетворялись лишь навязыванием человеку определенных правил действия. Они не интересовались чувствами и мыслями людей. Конечно, в крупных религиозных столкновениях наибольшие усилия предпринимались для управления не только действиями, но и сознанием людей. Но эти усилия оказывались тщетными — они лишь укрепляли чувство религиозной независимости. Современные политические мифы действуют совсем по-другому. Они не начинают с того, что санкционируют или запрещают какие-то действия. Они сначала изменяют людей, чтобы потом иметь возможность регулировать и контролировать их деяния. Политические мифы действуют так же, как змея, парализующая кролика перед тем, как атаковать его. Люди становятся жертвами мифов без серьезного сопротивления. Они побеждены и покорены еще до того, как оказываются способными осознать, что же на самом деле произошло”;
– “Философия бессильна разрушить политические мифы. Миф сам по себе неуязвим. Он нечувствителен к рациональным аргументам, его нельзя отрицать с помощью силлогизмов. Но философия может оказать нам другую важную услугу. Она может помочь нам понять противника. Чтобы победить врага, мы должны знать его. В этом заключается один из принципов правильной стратегии. Понять миф — означает понять не только его слабости и уязвимые места, но и осознать его силу. Нам всем было свойственно недооценивать ее. Когда мы впервые услышали о политических мифах, то нашли их столь абсурдными и нелепыми, столь фантастическими и смехотворными, что не могли принять их всерьез. Теперь нам всем стало ясно, что это было величайшим заблуждением. Мы не имеем права повторять такую ошибку дважды. Необходимо тщательно изучать происхождение, структуру, технику и методы политических мифов. Мы обязаны видеть лицо противника, чтобы знать, как победить его”.
Государства базируются на своих базовых политических мифах. Исторически они вырастают из войны за них со своими соседями. Смена политического режима ведет к смене политических мифов и, как следствие, активному пересмотру истории. То, что в прошлой трактовке могло быть случайным, теперь становится системным, а иногда и системообразующим.
СССР все время жил в своей мифологии, порождая и удерживая ее в образовании, литературе и искусстве. Такие основополагающие мифы заменяли реальность, поскольку подгоняли ее под миф. Если она не соответствовала мифу, о ней следовало забыть, она просто исчезала из истории.
Государство даже чисто количественно является главным поставщиком обмана в информационном и виртуальном пространствах. Оно имеет в руках самые мощные каналы медиа и у него есть возможность воздействия на других через все другие каналы (образование, литература и искусство). Медиа могут реагировать мгновенно на любые тактические изменения, а образование, литература и искусство закладывают стратегические рамки, которые могут объяснить любые тактические изменения.
Об этом говорит и отчет Оксфордского интернет института за 2020 год, где картина воздействия описывается следующим образом: “От китайских, российский и иранских дезинформационных кампаний о коронавирусе до полицейских сил Беларуси, нацеленных на наиболее активных активистов с помощью дезинформационных и клеветнических кампаний или частных фирм, использующих компьютерную пропаганду в работе на местных выборах, – многие типы политических акторов используют технологии социальных сетей для распространения пропаганды онлайн” [16].
И еще: “Государственные агентства все более используют компьютерную пропаганду для управления общественным мнением. В шестидесяти двух странах мы нашли доказательства этого. Действующими субъектами были министерства цифровые или коммуникативные, военные кампании или активность полиции. В этом году мы принимали во внимание медиа с государственным финансированием как государственные при подсчетах, поскольку некоторые государства используют их как средство распространения компьютерной пропаганды как внутри страны, так и за ее границами” (там же).
Оксфордские исследователи выделили четыре направления использования компьютерной пропаганды:
– проправительственная и пропартийная пропаганда,
– атакующая оппозицию и проводящая клеветнические кампании,
– подавление участия с помощью троллинга и оскорблений,
– популистские партии используют нарративы, разделяющие граждан и поляризующие страну.
В отдельном анализе по Беларуси констатируется наличие четырех основных игроков, занятых манипуляциями в соцмедиа. Это государство, медиа, частные лица и пророссийские группы [17]. При этом власть называется главным источником внутренней дезинформации. Для распространения дезинформации в онлайне на использует государственные издания (их число доходит до 600), армию троллей и полицию. Многие дезинформационные нарративы приходят из государственных медиа.
В самой Беларуси также сделан интересный анализ действий российских медиа. В нем подчеркивается: “Российские СМИ традиционно выступают с формальной поддержкой беларусской власти. Но при этом не забывают упомянуть её ошибки, подчёркивая роль России как стабилизирующего фактора, в том числе на внешнем поле. Однако последние недели всё более явно отслеживаются новые акценты – сарказм и демонстрация бесперспективности разговоров о беларусских интересах в контактах с РФ” [18].
Перед нами проходит как бы выстраивание не просто новостей, а символических новостей, призванных подтвердить заранее нарисованную модель, в которую вклинивается Навальный: “Проводятся параллели между беларусскими и российскими протестами, Тихановской и Навальным, подчёркивая при этом относительную слабость первой – не решилась вернуться. То есть, в общем тезисном поле «иностранное вмешательство», Навальный подаётся как часть политики Запада, но более сильная и яркая фигура.
Отдельно создаётся контраст на тезисах «думать о беларусах» – на фоне подчеркнутой радости Тихановской от переноса хоккейного чемпионата акцентируется решение официального Минска направить на соревнования сборную, как демонстративная забота о спортсменах и зрителях. Таким образом, российские СМИ подталкивают свою аудиторию к выводам о том, что: беларусская власть слаба и не может эффективно действовать без поддержки России. При этом Лукашенко безуспешно пытается работать против российских интересов в регионе (тема нефти) и требовать деньги у Кремля; беларусская оппозиция несамостоятельна, недееспособна и не может выступать как сила, представляющая интересы Беларуси; параллель – Тихановская и Навальный – неявно задает ещё одну параллель: Лукашенко и Путин, где есть более сильный оппозиционер, который всё равно проигрывает более сильному президенту” (там же).
Беларусские медиа рисуют протесты в России, акцентируя свои собственные аспекты, например: “В России на протестных выступлениях во многих городах были подняты бело-красно-белые флаги. Беларусы плохо понимали в августе, с какого рода символикой они передвигаются по улицам наших городов, ну а россияне и подавно. То есть это знамя уже воспринимается как некое общее знамя перемен” [19]
Дезинформация стала всеобщим явлением, как переходящее красное знамя она шествует по всем странам. Вот, к примеру, анализ QAnon в Европе [20]. Исследователи говорят о его странности в том, что в США это было движением за Трампа. В Германии тоже в сетях обвиняли Билла Гейтса за то, что он создал пандемию ради собственной экономической выгоды. Другие критиковали НАТО как американскую конспирологию глубинного государства, но в тоже время приветствовали Трампа как спасителя немецкого народа. В Британии тоже расцвела конспирология, но без упоминания QAnon. Во Франции дело дошло до поджигания вышек 5G связи. То есть можно фантазировать о глубинном государстве, но глубинное общее массовое сознание явно уже присутствует. Негатив объединяется быстрее по всему миру, чем позитив. И это во многом результат соцсетей, поскольку негатив там распространяется в несколько раз быстрее.
Иные скоростные режимы соцсетей создают “новое мышление” скорее, чем на него успевают среагировать традиционно мыслящие правительства. Их мозги смотрят в сторону телевидения, которое приятно на глаз и управляемо, чем создает спокойное настроение у властей. Но население, особенно молодое, смещается в сторону соцсетей, которые пока не столь управляемы государством. Мы живем на переломе эпох, когда вырастает два разных типа населения под крышей одного государства: управляемое телевидением и управляемое соцмедиа. Разные типажи смотрят их и разные типажи по ним вещают. В результате мы имеем две разные половинки, хоть и одного общества. И они будут смотреть на все разными глазами.
Пропагандисты, облюбовавшие телевизионные ток-шоу (см. некоторые списки пропагандистов [21 – 25]), вынуждены менять свое тактическое видение постоянно: “Соловьев за годы работы на гос-ТВ научился с космической скоростью «переобуваться» в воздухе при малейших колебаниях вместе с «линией партии», хотя это и не является его личной особенностью (властная обслуга, да и сама власть в России, вела так себя всегда и на протяжении долгих веков)” [26].
Вот подборка его высказываний по Крыму в разные годы:
То есть символическая действительность не является константной. Она тоже может трансформироваться под нужды текущей действительности. Тогда не только Соловьев заговорил по-другому, вдруг все российские новости стали рассказывать об Украине. И это говорит прямо и косвенно о том, что шла интенсивная работа по смене модели мира, которая бы оправдала военные действия по отношению к Украине.
Пропаганда бьет в набат, поднимая всех на последний бой, поскольку враги окружают. Враг, условный или настоящий, всегда дает выгоден власти, поскольку дает возможность ввести новые типы цензурирования информационных и виртуальных потоков, облегчающих управление мозгами.
Но параллельно системе пропаганды разворачивается система отслеживания недовольных в местах работы [28], в школах вводятся должности “советников директоров по воспитательной работе”, и все это рассматривается как реакция власти на участие школьников в митингах протеста [29]. И даже видеоопровержение по дворцу вызвало множество вопросов (см., например, рассказ о том, кто именно защитил “дворец президента” другим роликом [30] с последующим скандальным увольнением коллег [31]). При этом “нехороший” фильм Навального о “дворце Путина” посмотрели более 100 млн раз [32].
Кстати, адекватно проанализировал “дворец” профессор М. Мюллер, известный немецкий искусствовед и историк архитектуры, который заявил так [33]:
– “Это здание своим стилем отсылает нас в прошлые столетия, и, строго говоря, его нельзя назвать современным: оно словно выпало из своей эпохи. И уж совершенно точно оно не устремлено в будущее. У этого здания нет будущего. Напротив, оно символизирует то, что власть и владычество черпаются из прошлого. Если же рассмотреть модель общества, на которой основывается подобная архитектура, то это общество до начала индустриализации. Трудно представить себе, что это, во-первых, может использоваться как летняя резиденция, и, во-вторых, что принадлежит (или предположительно принадлежит) главе страны, взгляд которой вообще-то должен быть устремлен в будущее. Глава которой, вообще-то, не должен погружаться летом в аристократическую эпоху XVII века”;
– “Может быть, это архитектура олигархии? Может быть, тот, кто в свое время “зачистил” олигархов, кто лишил их политического влияния и вынудил подчиняться, теперь ставит себя на вершину олигархического самодовольства – и ради этого злоупотребляет политической властью? Здесь мы имеем дело с эстетизацией приватизированной власти”.
Эстетика и пропаганда всегда были неразлучны. Частично это может быть связано с тем, что пропаганда хорошо знает, какой тип эстетики будет иметь наибольшее воздействие на данный момент.
Символы всегда были сильнее человека, поэтому он готов был за них умирать, причем при всех режимах. То есть символы побеждают даже страх смерти, которая является очень серьезной биологической реакцией организма. Все герои – это те, кто отдает свою биологическую жизнь ради жизни социума.
Р. Сапольски так видит роль символического у человека и человечества [34 – 35]:
Кстати, протест – это тоже реально символ протеста, поскольку все понимают, что свергнуть власть он не может. Это, кончено, давление на власть, но никак не ее свержение.
А. Архипова, являясь социальным антропологом, вместе с коллегами увидели следующие особенности протестов в 2021 [36]:
– “31 января 2021 года вышло очень много молодых людей. Более 60 процентов присутствующих были в возрасте от 18 до 35 лет. Кроме всего, у 70 процентов из них было высшее образование. А у 12 процентов – неоконченное высшее. Более чем у одного процента даже была ученая степень. Сейчас очень много пишут и говорят о том, что Навальный выводит на улицу подростков, что Навальный использует наших детей. Так вот, в этом году и в Москве (было опрошено 350 человек, 294 согласились поговорить), и в Санкт-Петербурге (опрошено 505 человек, 452 согласились ответить на вопросы) среди опрошенных нами было только 1,5 процента подростков в Санкт-Петербурге и 1,7 процента – в Москве. Это очень мало. Для сравнения: 23 января выходило 4 процента подростков в Москве. А летом 2018 года – до восьми процентов несовершеннолетних. То есть, протест молодой, но говорить о том, что Навальный использует детей, выводит их на улицы – некорректно”;
– “готовность протестующих к риску мы оцениваем как очень высокую. Это тоже очень важный показатель. У людей не осталось никакого другого способа протестовать, кроме как протестовать своим телом. Ты даже, например, не можешь сделать репост в соцсетях о готовящейся акции, это будет расценено как призыв, и это наказывается. Поэтому получается, что единственный способ протестовать – это рисковать, присутствуя на протесте. Поэтому это становится настолько важным”.
Люди действительно рискуют, однако сила протеста втягивает их сильнее. Они готовы гордо поднять свою голову в окружении таких же смельчаков. И власти это не по душе. Власть не любит отклоняющегося поведения, поэтому “послушные” ей нужнее.
Навальный в этом плане призывает как раз к обратному, к контр-поведению. В своей речи на суде он сказал так: “Долг каждого человека — не подчиняться вам и бороться. Даже сейчас, даже со своего места я говорю, что буду бороться. Я приветствую всех тех, кто борется и не боится. Всех тех, кто выходит на улицы, потому что у них такие же права, как и у вас. Мы требуем нормального отношения, справедливых выборов. Я хочу сказать, что, если есть… в России много хороших вещей. Но самое лучшее — это люди, которые не боятся. Те, кто не отдадут свою страну кучке чиновников со своими виноградниками и аквадискотеками” [37].
Л. Гозман справедливо упоминает об обществе как об еще одном участнике происходящего: “он не на площади и не в цепях ОМОНа, но он присутствует. Общество, которое на все это смотрит. Не зря государственное телевидение делает вид, что ничего не происходит, и закрывает правду завесой лжи — власть понимает, что картина происходящего агитирует против нее лучше любых слов. Не все, кто начнет сочувствовать демонстрантам, выйдут сами, но они помогут — деньгами или еще как-то, они не присоединятся к травле тех, кто участвует в шествиях, они, в конце концов, проголосуют. Такая атмосфера сложилась в обществе в последние месяцы существования СССР — и его не стало. Но это не все. Диктатуры гибнут не тогда, когда люди выходят на улицу, — это условие необходимое, но недостаточное: пока гвардии достаточно и она верна, власть стоит. Диктатуры падают, когда разваливается механизм управления, когда значимая часть элит, особенно силовых, перестает поддерживать властную иерархию или хотя бы начинает думать о том, как бы сбежать с тонущего корабля. Так было у нас в 1917-м, когда империя «слиняла в три дня», и 1991-м, когда рухнуло то, что казалось вечным. Так было в 1789-м во Франции, в 1975-м — в Португалии” [38].
Боясь этого государство занялось не только медиа, но и созданием более стратегических вариантов “укрощения” массового сознания. Профессор А. Зубов отмечает, например: “Это, безусловно, попытка создания другой системы образования и другой системы научного знания, которая ему кажется правильной и соответствующей его представлениям о величии Советского Союза. Дело в том, что Путин остался гражданином СССР, для него Россия – это только кусок Советского Союза, а не самостоятельное государство. Отсюда агрессивные поползновения к соседям, которые очень болезненно ощущает Украина, отсюда его попытки оправдать агрессию против Финляндии в 1939-1940 годах, агрессию против Польши в 1939 году, присоединение Восточной Польши к СССР, захват балтийских государств и так далее. Это его “символ веры”, он этим живет. И он пытается этот “символ веры” навязать всему российскому народу. Его совершенно не волнует, что будут думать об этом в Украине, его волнует, чтобы в той части, которой он управляет, люди говорили и думали так. Но все дело в том, что даже для современной путинской политики это абсолютно ненужная и даже вредная вещь. Во всем мире, в том же Европейском союзе его рассматривают как, мягко говоря, чудака, который пересматривает идеи, уже давно принятые всем цивилизованным миром. Это еще больше портит его репутацию и репутацию страны, которую он возглавляет. Для его тирании, для его дворца в Геленджике совершенно не нужно оправдывать Сталина с его пактом Молотова-Риббентропа [39].
Ту же стратегическую историю можно увидеть и в борьбе за детей. Возник даже такой анекдот:
– Не выводите детей на протесты, их там изобьют!
– Так вы же сами и будете бить!
– Ну вот видите, как получается.
С. Медведев печально констатирует: “Государственное чадолюбие в России возникает всякий раз, когда власть готовит очередную волну запретительных мер – в парадигме державной биополитики и “заботы о демографии” дети обладают сакральностью и безусловностью морального императива. Это напоминает известную речь Остапа Бендера о “цветах жизни”, которой великий комбинатор маскировал очередную схему по отъему денег под благовидным предлогом. Сегодня же под видом заботы о детях проводится целый набор административных и силовых мероприятий: на дни протестов назначаются контрольные и экзамены в школах, с родителями проводят собрания и профилактические беседы, школьников, участвовавших в митингах, ставят на так называемый внутришкольный учет, а на их родителей составляют протоколы” [40].
Как достигается максимальная системность воздействия на человека? Она лежит в опоре на биологические или квази-биологические его параметры. На них человек не может не реагировать. Управление страхом и обманом всегда сопровождает человечество. Кто-то написал, что человеку удобнее жить в системе, где есть бог, поскольку так возможна хоть какая-то системность в этом мире. Сложно жить, когда сталкиваются несколько систем, например, религиозных или идеологических. Последний вариант породил холодную войну. Люди, “вооруженные” разными системами, опаснее людей одной системы, поскольку они готовы воевать друг с другом. В прошлом такие агрессивные системы порождали религия и идеология.
Советская идеология, а может, точнее советская идеологическая практика была скорее нацелена на борьбу с врагами. Будущее и завершение его строительства было далеко, а враги были, по мнению пропаганды, совсем рядом. “Враг” легко переходил из виртуального пространства в физическое.
Система государства должна уметь объединять разные интересы. Разные социальные группы несут в себе разные цели, государство должно помочь им объединиться, что возможно только в результате компромиссов.
Литература
21 грудня о 10:00 запрошуємо вас до участі у міжнародному круглому столі «МЕДІАГРАМОТНІСТЬ СЬОГОДНІ: ТРАНСФОРМАЦІЯ СМИСЛІВ».
Захід організовує Академія української преси за підтримки Фонду Фрідріха Науманна За Свободу.
На онлайн-майданчику зберуться провідні експерти медіаграмотності з семи країн, які прагнуть поділитися своїм досвідом.
До круглого столу приєднаються гості з БІЛОРУСІ, ВІРМЕНІЇ, КАЗАХСТАНУ, КИРГИЗСТАНУ, ЛИТВИ, УЗБЕКИСТАНУ, УКРАЇНИ.
У програмі заходу багато цікавих та актуальних тем, а саме:
Під час заходу відбудеться презентація нового видання Академії української преси: «ЯК НЕ СТАТИ ГЕЙМІФІКАТОРОМ: методики і технології проведення ігор» авторка Тетяна Іванова.
Навчальний посібник із методики проведення тренінгів із медіаграмотності для медіатренерів та викладачів вищих навчальних закладів України підготовлено за сприяння Фонду Фрідріха Науманна «За свободу» в рамках тренінгового проєкту «Digital-teacher: антитіла до інфодемії».
Захід відбудеться у прямому ефірі на сторінці Академії української преси у Фейсбуці – https://www.facebook.com/aupfoundation
Gefördert durсh die Bundesrepublik Deutschland
За підтримки Федеративної Республіки Німеччина
ВЕБІНАР «Протидія дезінформації щодо COVID-19 в Україні. Корисні підходи та інформаційні ресурси»
14 грудня 2021 року, 11:00-13:00 (Київський час).
Локація: онлайн, Zoom
Фонд Цивільних Досліджень та Розвитку США (СRDF Global) в Україні спільно з НДО «Академія Української Преси» запрошують прийняти участь у вебінарі, присвяченому розпізнаванню та викриттю дезінформації або неправдивої інформації про COVID-19, а також тому, як запобігти її поширенню у професійній журналістській та медійній діяльності.
У вебінарі візьмуть участь експерти з національної безпеки та медіа, які розкажуть, як поточні маніпуляції навколо COVID-19 вписуються в ширший контекст подій, пов`язаних зі стратегією дезінформації, а також проаналізують кейси в Україні та світі.
В презентаціях будуть представлені найкращі практики та онлайн-інструменти, які допоможуть краще ідентифікувати наративи дезінформації щодо COVID-19, яким чином вони посилюються через ЗМІ, як визначити джерела, зокрема через «зливи» в ЗМІ та залучення незалежних авторів та сумнівних експертів. Також буде проаналізовано шкідливий вплив дезінформації на заходи, які здійснюються системою громадського здоров`я, де шукати достовірні джерела знань та що можна зробити особисто, щоб зупинити поширення дезінформації.
Участь у вебінарі безкоштовна. Програма заходу додається.
Для попередньої реєстрації на участь у вебінарі прохання перейти за посиланням та заповнити аплікаційну Google форму:
Реєстрація триває до 11 грудня, субота, 2021 року до 23:00 (за Київським часом). За результатами реєстрації буде здійснена розсилка посилання на вебінар.
Георгій ПОЧЕПЦОВ, zaxid.net
Георгій Почепцов – експерт з інформаційної політики та комунікаційних технологій, автор понад сорока книжок із цієї теми. У видавництві Vivat готується до друку його книга «Токсичний інфопростір. Як зберегти ясність мислення і свободу дії».
Вдома й на роботі ми щодня борсаємося в потужному потоці інформації, що плине із соцмереж, сайтів, новинних порталів. Украй рідко ставимо під сумнів факти, що споживаємо в інфопросторі. А він стає дедалі токсичнішим: фейки, пропаганда, висмикнуті з контексту слова отруюють. Час фільтрувати інформацію, яку ми всмоктуємо. Ця книжка слугуватиме своєрідним протигазом.
У сучасної людини майже не залишилося вибору, жити чи не жити водночас у трьох просторах: фізичному, інформаційному та віртуальному. І поки хтось безконтрольно тиражує фейки, а хтось розгрібає наслідки в реальному світі, нам до снаги зберегти ясність мислення і свободу дії.
Книга має з’явитись у книгарнях 25 грудня, а тим часом ми пропонуємо уривок з неї.
***
Розділ 7. Фейки та пропаганда у створенні сучасного інформаційного простору
Фейк приходить до нас безіменним, усе можливе його «коріння» його ж творці намагаються заздалегідь знищити. Це не заважає функціонуванню фейку, позаяк його зміст настільки приголомшливий, що працює на нас і без відомостей про автора. Такими «безавторськими» текстами були за радянських часів анекдоти, які самопоширювалися, маючи принципово інший зміст та несучи альтернативну картину світу, що суперечила пропагандистській. Саме тому анекдот і набував значної популярності.
У пропаганди теж немає автора, однак є обличчя того, хто доносить її до нас. Воно мусить викликати максимум довіри, бо за цими словами часто також немає правди. І фейки, і пропаганда наближені одне до одного тим, що на них є лише «наліт» правди, який потрібен для надання бодай мінімуму достовірності.
Коли фейки породжує держава, вона називає їх пропагандою. Однак і в тому, і в іншому разі бачимо відхилення від дійсності. Держава хоче мати кращий вигляд в очах своїх громадян, тому пропаганда починає прикрашати дійсність. Щоправда, зазвичай пропаганді вірять мало, зате фейкам - добре, адже вони поширюються тільки тому, що їх починають постити люди.
У пропаганді думки для озвучування дають люди від держави, але перетворюють їх на легкотравні форми розмови з населенням журналісти з до болю знайомими обличчями. Старість зовсім їх не змінює, вони такі ж самі, якими були вчора. І своїми вивіреними інтонаціями діють на аудиторію заворожливо, мов той удав. Потрапивши під їхній погляд, людина вже не може відійти від телевізора. Вона на гачку, хоча й телевізійному.
Стріляють усі, але в ціль влучають «обрані»… Та щодо пропаганди це не так. Вона дає змогу влучати багатьом, оскільки всі говорять те саме, просто різними словами. І в Україні, й у Росії головним вразливим місцем для впливу є ідентичність. Росія намагається утримати прапор великої держави, а її не хочуть визнавати інші. Із цієї причини вона шукає «великість» не в майбутньому, а в минулому, коли та «великість» точно була, хоча мала її зовсім не Росія, а СРСР. І це теж пропагандистський хід, коли сучасність підміняють історією.
Комунікація є такою самою базовою одиницею соціальної дійсності, як час і простір - одиницями дійсності фізичної. Комунікації створюють людей, суспільства й держави. Вони ж можуть зруйнувати їх так само успішно, як і створювали.
Комунікації - це не просто збільшувальне скло дійсності. Комунікації здатні самі створювати дійсність. Наприклад, усі тоталітарні диктатори спиралися на комунікації, створюючи країну «під себе». Гітлер виступав перед аудиторією добре, Сталін – погано, але біля них був численний апарат пропагандистів, який створював і вкорінював потрібні думки в масову свідомість.
Хороших і правильних думок з погляду держави забагато не буває, тому ті, які є, слід постійно тиражувати. Комунікаціями держава може як прискорювати процеси, так і сповільнювати Війна за уми 135 їх. Головне, щоб глядач не відходив від телеекрана. При цьому навколо водночас бушує потужна фейкова дійсність. Поява одного фейку відразу ж тягне за собою його розмноження сотнями примірників. Якщо спочатку їх розміщують автоматичні боти, то потім постять звичайні люди.
Дослідники пишуть: «Новинна індустрія навдивовижу вразлива. Глобально є тисячі журналістів, більшість з яких щодня моніторять і постять у соціальних мережах. Переконайте одного журналіста опублікувати фальшивий або сфабрикований контент, і той одразу пройде крізь ширше співтовариство (багато ньюзрумів не перевіряють інших журналістів або видання з тою самою пильністю, припускаючи, що ретельне ветування вже відбулося). Усе це сталося, щойно ньюзруми позбулися ресурсів, а боротьба за кліки стала ще запеклішою. І коли багато журналістів не отримали необхідного тренінгу для аналізу диджитальних ресурсів або контенту, дуже легко обманутися»
Фахівці пропонують такі правила, щоб зустріти фейки при повній зброї:
Але тут є суттєві труднощі: про боротьбу з фейками читають інші борці з фейками, але жодним чином не населення, яке насправді читає звичайні фейки. Тому боротьба з ними не забезпечує того успіху, якого від неї чекають. Борці з фейками нагадують радше біологів, які вивчають їх, а не лікарів, здатних від них зцілити.
Настання ери післяправди зробило й фейки не такими страшними. Щоправда, є ситуації, коли й фейки стають небезпечними, наприклад, коли за їх допомогою поширюють поради щодо лікування хвороб, наприклад COVID-19. Фейки також небезпечні, коли вносять розкол у суспільство. У таких атаках США, приміром, звинувачують Китай, Росію, Іран.
Україна також перебуває під інформаційним обстрілом з боку Росії [2-6]. Причому російські наративи часто транслюють й українські медіа. Реально відбувається боротьба за ідентичність, у якій зіштовхуються Росія й Україна, а тепер і Білорусь опинилася в такій самій ситуації. Із цієї причини багато російських наративів доводять неможливість існування України або нині й Білорусі поза Росією. Україна також породжує власні історичні наративи, покликані посилити незалежний характер її історії. Через інформаційні зіткнення такого роду нейтральна тематика ніби зникає, оскільки кожна сторона намагається її політизувати.
Боротьба за ідентичність, де Україна та Білорусь зазнають інформаційних атак з боку Росії, дасть плоди, коли Україна й Білорусь не перераховуватимуть російські наративи, а створюватимуть власні контрнаративи. Вони мусять проявитися в інформаційному просторіне як відповідь на чужі атаки, оскільки в цьому разі активується і вихідний чужий наратив, а як самостійний набір, своєрідний захисний інформаційний щит, який спрямований радше на запобігання атаці, а не на її спростування, як це чинять сьогодні.
Пошук у мережі теж не є нейтральним засобом. Наша увага не сягає другої сторінки виданих результатів пошуку, тому таке важливе потрапляння на першу сторінку, якщо хтось хоче керувати масовою свідомістю. Дослідження, наприклад, показують, що гугл і ютуб можуть зрушувати помірних консерваторів до отримання інформації з різко правого спектра [7]. Тобто «праві» стають іще правішими.
Ми з вами потрапляємо в певну петлю нерозуміння, з якої важко вибратися, бо не хочемо бачити коріння фейків у… пропаганді. Адже вона також є для когось правдою, а для когось – ні. Усе це явища одного порядку. Післяправда та фейки піднялися на п’єдестал після американських виборів 2016 року. Фейки рухаються індивідуальнішими шляхами, пропаганда – інституційно. Пропаганда звучала з екрана радянського телевізора, а анекдоти, як і фейки, подорожували усно. Тільки тепер фейкам не потрібне усне передавання, його змінили соцмедіа.
У минулому ми мали два варіанти інформаційного впливу: один на одного й один на багатьох. Вони зливалися воєдино, коли з екрана лунав голос людини, наділеної довірою або владою. Тоді «один на багатьох» сприймалось як «один на одного», позаяк телебачення створює варіант особистісного звертання. І цей персоналізований підхід тепер узяли на озброєння соцмедіа, коли конкретні групи споживачів отримують «заточені» під них повідомлення. Це масові повідомлення, але оскільки в них закладена орієнтація на конкретну аудиторію, вони втрачають свій медузоподібний масовий характер і стають інформаційними пострілами. Так удалося створити індустріальну форму безпомилкового «інформаційного розстрілу».
Дезінформація теж має безпомилкові шляхи інформаційного руху. В. Філліпс бачить це так [8]. Перший крок – її поява на анонімних платформах, потім вона потрапляє в закриті групи твіттеру або фейсбуку, конспірологічні групи, щоб потім з’явитися на відкритих платформах твіттеру, фейсбуку та інстаграму. Звідти рукою сягнути до професійних медіа. У результаті з кожним таким переходом дезінформація підсилює свій статус, поступово перетворюючись на цілком респектабельну інформацію. Тобто подібним поширенням дезінформація поступово зміщується на щораз нейтральніші сайт.
Е. Граан стверджує: «Фейкові новини є іншою формою дискурсивного інжинірингу. Фейкові новини, котрі розглядають як сфабриковані новинні повідомлення, є результатом професійної практики, спрямованої на формування публічної циркуляції дискурсів. Творці фейкових новин – чи то македонські тинейджери, чи американські екстремісти, чи російські ферми тролів – працюють на просування бажаного уявлення про певну проблему. Як відомо, ці бажані уявлення часто є сенсаційними або й непристойними, щоб отримати монетизацію в кліках. Вони також можуть працювати з негативною метою для поширення дезінформації та породження недовіри серед аудиторії. Однак хоча такі практики дискурсивного інжинірингу намагаються формувати публічну циркуляцію дискурсів, це не означає, що вони завжди або часто досягають успіху».
При цьому А. Чен вважає результативність дій російських тролів різко перебільшеною. На його переконання, прийнята метрика у вигляді кількості передруків не відображає реального впливу, це не гра із цифрами, до того ж люди поширюють ту інформацію, з якою згодні самі.
У своїй статті в The New York Times ще 2015 року А. Чен написав: «Пік прокремлівського тролінгу припав на період масових мітингів наприкінці 2011 року, коли десятки тисяч людей вийшли на вулиці російських міст на знак протесту проти фальсифікації парламентських виборів. Демонстрації збиралися здебільшого через фейсбук і твіттер, а очолили їх відомі опозиціонери, як-от, приміром, антикорупційний активіст Олексій Навальний, які закликали вийти на вулиці підписників своїх блогів у “Живому Журналі”. Коли за рік по тому свою посаду обійняв В’ячеслав Володін, заступник голови адміністрації Путіна й координатор його внутрішньої політики, одним з його першочергових завдань стало встановлення контролю над інтернет-простором. Володін, інженер за освітою, почав розв’язувати цю проблему так, як лагодив би несправність у системі опалення. У російській версії журналу Forbes Russia писали, що насамперед Володін установив у своєму кабінеті спеціально під нього налаштований термінал із системою “Призма”, яка відстежує коливання громадської думки за 60 мільйонами джерел. Згідно з описом на сайті виробника, “Призма” “оперативно відстежує в соцмедіа активності, що призводять до зростання соціальної напруженості: нагнітання безладів, протестні настрої, екстремізм». Або, як писали у Forbes, “Призма” – це поле безперервної битви».
І ще: «Російську інформаційну війну можна вважати наймасштабнішим тролінгом в історії інтернету, а її жертва – власне інтернет як демократичний простір. Для того, хто опинився під перехресним вогнем супротивників у цій війні, Рунет – як часто називають російський інтернет – може здатися досить неприємним місцем» [там само].
Використовують загалом однотипний інструментарій. Або вводять контрверсію, що утримує на якийсь час за допомогою обговорення негативний характер ситуації противника; або, коли треба відвернути увагу, вкидають одразу багато версій, які суперечать одна одній. Їх теж починають обговорювати, і таким чином «не та» версія опиняється під тягарем інших. Це як заховати голку в копиці сіна…
Так сталося і в ситуації з отруєнням Навального. Екскоординатор уряду ФРН з РФ Гернот Ерлер каже: «У розмові з Макроном 14 вересня Путін назвав одразу кілька можливих версій події. Та, що Навальний прийняв отруту сам, була лише однією з них. Це відповідає тактиці, яку російська сторона зазвичай використовує, відповідаючи на запитання Заходу, – називати десятки різних варіантів інциденту, тож урешті всі виявляються збитими з пантелику та вважають, що правди як такої, імовірно, взагалі немає. По суті, у такий спосіб хочуть сказати: “Можливо все, навіть найбожевільніші сценарії”. Адже вже звучало припущення про те, що Навального отруїли в Німеччині, так, ніби інциденту в аеропорту Томська не було зовсім, а німці самі винні в згаданій трагедії. І ось тепер ця тактика й надалі посилюється заявами про те, що Навальний міг сам себе отруїти. Навальний відреагував на це припущення із сарказмом, написавши, що він зварив “Новачок” на кухні й “тих сьорбнув із фляжки в літаку”. Свій коментар Навальний підсумував фразою про те, що Путін його “переграв” і що президента Росії “так просто не проведеш”. Ця реакція була справді саркастичною, але доречною».
Запитайте експертів, а потім застосовуйте отримані знання на практиці.
Академія української преси спільно з Фондом Конрада Аденауера в Україні запрошують на серію вебсемінарів «Ефективна редакція: серія тренінгів для менеджерів локальних медіа».
Захід включає у себе 3 модулі (участь у кожному не є обов’язковою, але рекомендованою організаторами та експертами).
9 – 10 грудня 2021 року (10:00 – 14:00) – модуль 1.
16 – 17 грудня 2021 року (10:00 – 14:00) – модуль 2.
22 – 23 грудня 2021 року (10:00 – 14:00) – модуль 3.
Після участі у трьох модулях ви дізнаєтеся:
Тренери та експерти серії тренінгів:
Валерій Іванов, президент Академії української преси, д-р філол. наук, професор;
Тетяна Іванова, медіатренерка Академії української преси, д-р пед. наук, професорка;
Олексій Погорєлов, медіаменеджер з понад 25-річним досвідом ефективного управління медіапроєктами, Президент Української Асоціації Медіа Бізнесу, член Громадських рад про Комітеті ВРУ з питань гуманітарної та інформаційної політики, при Комітеті ВРУ з питань свободи слова та при Держкомтелерадіо. Понад 10 років поспіль – експерт медійних проєктів ОБСЄ та Ради Європи в Україні. Вивчав саморегулювання в царині журналістської етики на досвіді Німеччини, Швеції, Данії та в рамках представництва КЖЕ в Альянсі Незалежних Прес Рад Європи (AIPCE);
Сергій Томіленко, голова Національної спілки журналістів України, член виконкому Європейської федерації журналістів, член громадської ради при Держкомтелерадіо України, член Ради з питань свободи слова та захисту журналістів при Президентові України. На журналістській роботі з 1995 року — кореспондент, редактор відділу, заступник головного редактора обласної газети «Молодь Черкащини». Був головним редактором обласної соціально-економічної газети «Нова Доба» (1998-2010). Засновник і керівник проекту Procherk.info (2010 – 2017). Має кваліфікацію тренера з практичної журналістики — випускник програми IREX U-Media «Тренінг для тренерів».
Щоб зареєструватися, будь ласка, заповніть АНКЕТУ >>>
Участь є безкоштовною. Відбір здійснюється на конкурсних засадах. Кількість місць для вебсемінару обмежена. Відібраним до участі учасникам надійде запрошення на електронну пошту, вказану під час реєстрації. Будь ласка, уважно зазначайте адресу електронної скриньки та перевіряйте папку зі спамом.
Заходи відбудуться у додатку ZOOM. Участь вважається успішною, якщо учасник був присутнім на заході понад 75% часу (за звітом ZOOM). Був активним під час навчання (чат, взаємодія голосом, увімкнена камера). За успішну участь у заходах для учасників передбачений сертифікат з унікальним номером, який можна перевірити на сайті АУП – https://www.aup.com.ua/search-certificate/.
Контактна особа:
Юлія Рицик, асистентка проєктів Академії української преси
067-372-27-33, info@aup.com.ua
