Президент Академії української преси, професор Валерій Іванов, дав інтерв’ю Європейській обсерваторії журналістики (European Journalism Observatory) — мережі медіадослідницьких інститутів, що об’єднує науковців і практиків задля розвитку якісної журналістики. У розмові з Штефаном Русс-Молем він розповів про виклики, з якими стикаються українські медіа у час війни, втрати серед журналістів, обмеження свободи слова, а також про роль Академії української преси у підтримці фахівців та збереженні незалежності журналістики.
Джерело: https://de.ejo-online.eu/top/ukrainischer-journalismus-in-kriegszeiten-interview-mit-valeriy-ivanov
З початку російського збройного нападу на Україну у лютому 2022 року українська журналістика перебуває під значним тиском. Проте інституції, як-от Академія української преси (АУП), продовжують підтримувати розвиток незалежної журналістики та освіту журналістів. Нещодавно АУП з цією метою опублікувала переклад навчального посібника «Журналістика» засновника EJO Штефана Русс-Моля спільно з Таньєвом Шульцом, який у такій формі вперше вийшов німецькою у 2023 році.
Штефан Русс-Моль розмовляє з президентом АУП Валерієм Івановим про поточні виклики для медіа в Україні та про те, з чого варто починати освіту журналістів у цих умовах.
Валерій Іванов, професор кафедри соціальних комунікацій Інституту журналістики Київського національного університету імені Тараса Шевченка, президент Академії української преси (АУП). Він також є членом наглядової ради українського журналістського конкурсу «Честь професії» та членом громадської ради при Комітеті Верховної Ради України з питань свободи слова. У 2006 році видав перший український підручник із журналістської етики.
Журналістика у воєнний час – що кардинально змінилося у медіасфері та редакціях після російського вторгнення у лютому 2022 року?
Насамперед, кардинально змінилися питання безпеки журналістської роботи. Багато журналістів залишили професію, пішли добровольцями або були мобілізовані. Чимало загинули під час виконання професійних обов’язків.
За даними Європейської та Міжнародної федерацій журналістів, з початку повномасштабного вторгнення Росії у 2022 році до жовтня 2025 року в Україні загинуло 17 журналістів.
У жовтні 2025 року французький фотожурналіст Антоні Лалікан загинув унаслідок атаки дронів. Український журналіст Георгій Іванченко, який був поруч із ним, зазнав тяжких поранень і втратив ногу.
Особливо трагічним є випадок української журналістки Вікторії Рощиної, яка загинула в російському полоні. Вона зникла у серпні 2023 року на тимчасово окупованих територіях. У травні 2024 року Росія визнала, що В. Рощина перебуває у її полоні. Обставини її смерті досі невідомі.
Окрім загиблих, багато представників медіа були поранені. За даними Європейського центру свободи преси і медіа (ECPMF), Європейської федерації журналістів (EFJ) та Міжнародного інституту преси (IPI), у першій половині 2024 року дев’ять журналістів були поранені під час п’яти різних інцидентів, спричинених російськими атаками. Крім того, російські війська відповідальні за ув’язнення щонайменше шести журналістів на окупованих територіях України, а також за бомбардування медіаофісів та телевеж у підконтрольних Україні регіонах.
Окремою тривожною тенденцією стали цілеспрямовані атаки Росії по готелях та інших цивільних об’єктах, у яких часто зупиняються журналісти. 6 жовтня 2023 року генеральний директор нашої організації Андрій Коваленко, який перебував із португальськими журналістами у готелі Reikartz у Харкові, був поранений під час російського удару по готелю.
За даними Національної спілки журналістів України, у 2024 році зафіксовано 121 випадок погроз і нападів на професійних журналістів і медіа — це більше, ніж у 2023 році (89 випадків).
Особливо значні зміни сталися у локальних редакціях прифронтової зони. Початок великої війни спричинив різке зростання потреби мешканців фронтових і деокупованих регіонів у достовірній інформації. Через часті відключення електроенергії та зв’язку друковане слово набуло особливої ваги. Місцеві газети та інформаційні сайти стали ознакою стабільності й джерелом свідомих рішень у критичних ситуаціях. Не дивно, що такі видання та локальні радіостанції потрапили у фокус уваги як аудиторії, так і організацій (зокрема АУП), які допомагали їм знаходити фінансову підтримку.
Згідно з дослідженням Національної спілки журналістів України, кожна п’ята прифронтова газета втратила доступ до своїх приміщень або майна (10% — через бойові дії, 9% — через окупацію, у 5% пошкоджено або знищено будівлі). Через падіння рекламного ринку доходи редакцій різко скоротилися, що змусило їх урізати витрати, включно з оплатою праці. Багато журналістів виїхали в інші регіони або взагалі змінили професію.
За словами генерального директора «Репортерів без кордонів» Тібо Брютена, головна загроза українським медіа — нестача стабільного фінансування. З початку війни щонайменше 235 українських медіа припинили діяльність, як через воєнні дії, так і через фінансові причини (рекламний ринок практично зруйновано: доходи від реклами у 2022 році впали на 61% порівняно з 2021).
У 2021 році 70% локальних медіа заявляли, що забезпечують себе більш ніж на 90%, а у 2023 році таких залишилося лише 14%.
Формально, за даними Національної ради з питань телебачення і радіомовлення, в Україні налічується 2115 друкованих медіа, 290 онлайн-видань і 163 радіостанції. Проте значна частина з них не функціонує або не є новинними.
Згідно з дослідженням Сергія Чернявського «Медійний ландшафт друкованих видань України», станом на 1 січня 2024 року в Україні виходило 1174 друкованих медіа (809 газет і 365 журналів). Реклама становила 49,83% доходів, роздрібний продаж — 36,74%, передплата — 13,42%.
Великим викликом стало скорочення кадрів: кількість працівників у друкованих медіа з 2020 до 2024 року скоротилася на 75% (42 000 осіб). Тепер функції створення контенту, верстки та розповсюдження газети у локальних редакціях виконують 1–3 особи замість колишніх 5–7. Це призводить до закриття або тимчасового припинення роботи частини ЗМІ.
За соціологічним дослідженням «Українське суспільство» Інституту соціології НАН України, 52,1% українців вважають, що можуть вільно висловлювати свої політичні погляди. Це непоганий показник для пострадянської країни. Однак 23,5% вважають, що свободи слова немає. Це тривожний сигнал, адже у перші місяці після вторгнення 75,9% українців говорили про повну свободу слова, і лише 9% — про її відсутність.
Загалом у медіа зберігається плюралізм. Журналісти та громадяни в соцмережах вільно пишуть про корупцію у владі й критикують уряд, включно з військовим керівництвом. Є спроби залякування, проте суспільство реагує на це гостро. Єдиним табу залишаються проросійські висловлювання, що пояснюється умовами воєнного стану.
Проблемою став доступ журналістів до інформації, особливо у зоні бойових дій. Робота журналістів на фронті регулюється наказом Головнокомандувача ЗСУ №73 від 03.03.2022 (з останніми змінами від 03.02.2024). Він запроваджує систему акредитації, без якої потрапити у прифронтові райони неможливо.
Доступ до безпосередньої лінії фронту дозволено лише у супроводі пресофіцера. Заборонена робота у «червоній зоні», але допускаються винятки. Обурення викликає вимога подавати фото- й відеоматеріали на перевірку. Також існують обмеження на розкриття назв і розташування військових частин, персональних даних солдатів, методів ведення бойових дій тощо.
Порушення наказу означає втрату акредитації і, відповідно, неможливість висвітлювати бойові дії.
Було кілька скандальних випадків її позбавлення. У листопаді 2022 року низку українських і західних ЗМІ, які повідомили про звільнення Херсона всупереч забороні, позбавили акредитації (зокрема знімальні групи CNN та Sky News). У серпні 2022 року її втратила відома данська журналістка Матільда Кімер — через поїздку у зону бойових дій без дозволу та відвідини окупованого Донецька у 2017 році. Після публічних протестів усім відновили акредитацію.
Окремої уваги заслуговує монополізація центрального телебачення. З початком повномасштабного вторгнення провідні українські телеканали об’єдналися у марафон «Єдині новини», щоб інформувати населення. До нього увійшли телеканали медіагруп 1+1 Media, Starlight Media, Inter Media Group, Media Group Ukraine (після її закриття — «Ми — Україна»), а також Суспільне і парламентський телеканал Рада.
З часом телемарафон втратив рейтинги й став сприйматися частиною суспільства та міжнародних організацій як форма цензури.
У серпні 2024 року опитування Центру Разумкова показало, що 50,6% населення вважають формат телемарафону застарілим. У квітні 2024 року Державний департамент США включив його у звіт про порушення прав людини, назвавши «безпрецедентним рівнем контролю над телевізійними новинами у прайм-тайм».
У жовтні 2024 року Європейська комісія у звіті про країни-кандидати на вступ до ЄС розкритикувала марафон, закликавши відновити медіаплюралізм. Також було висловлено сумніви щодо об’єктивності та державного фінансування. Попри це, марафон триває.
Чи допомагає критика влади під час війни ворогові? Проте лоялістська журналістика не знайшла підтримки серед українських журналістів, які продовжили професійно викривати зловживання та корупцію.
Варто відзначити розслідування «Дзеркала тижня» щодо порушень у системі постачання зброї та матеріали Bihus.Info після початку вторгнення.
Це призвело до спроб залякування журналістів. У січні 2024 року група невідомих намагалася проникнути у квартиру відомого розслідувача, співзасновника «Наших грошей» Юрія Ніколова, залишивши погрози на дверях після серії його матеріалів про зловживання у Міноборони.
Того ж місяця стало відомо, що СБУ здійснювала прослуховування журналістів Bihus.Info.
У жовтні 2024 року головна редакторка «Української правди» Севгіль Мусаєва заявила про системний тиск з боку Офісу Президента — зокрема перешкоджання доступу журналістів до офіційних подій і тиск на рекламодавців. Згодом про подібні випадки повідомило і «Дзеркало тижня».
Академія української преси (АУП), заснована у 2001 році, з початку повномасштабного вторгнення провела 1096 заходів для журналістів і медіаосвітян. Серед них — тренінги з психологічної підтримки, що стартували на третій день війни й охопили 40 000 учасників за перші два місяці.
Також було створено Міжнародний журналістський гуманітарний центр (березень 2022 року) — платформу для допомоги та координації підтримки журналістів і громадян.
Центр публікував інформацію про продукти, одяг, ліки, збори — усе, чого потребували українці. Було створено понад 500 публікацій, сторінку центру стежили 243 000 користувачів. Організовано конкурс казок і малюнків із бомбосховищ, створено три дитячі комікси (для різних вікових груп), які переклали та видали у Польщі та Канаді.
Було проведено 16 онлайн-мостів із провідними медіаекспертами з Японії, США, Німеччини (зокрема з Вернером Д’Інка, редактором Frankfurter Allgemeine Zeitung).
АУП допомагає журналістам, які працюють на фронті, з підготовкою та технічним забезпеченням, організовує прес-тури для іноземних журналістів (78 учасників із 12 країн, понад 250 публікацій).
Бібліотека масових комунікацій і медіаграмотності АУП (заснована у 2003 році) містить понад 130 власних видань, зокрема переклади німецьких підручників із журналістики. Остання публікація — переклад підручника Штефана Русс-Моля і Таньєва Шульца «Журналістика» (2025).
АУП спільно з Фондом Фрідріха Науманна за Свободу реалізує проєкт «Носії пам’яті. Журналісти, що загинули у російсько-українській війні».
Медіатренерка та медіаекспертка Академії української преси Тетяна Іванова, докторка педагогічних наук, професорка, завідувачка кафедри соціальних комунікацій Маріупольського державного університету, представила АУП на Vienna Grand Forum. Подія об’єднала українських і європейських лідерів бізнесу, культури та освіти.
«Сьогодні в медіа та українського бізнесу значно більше спільного, ніж здається. Ми в АУП допомагаємо медіа бути професійнішими, етичнішими й впливовішими, а бізнесу — відкритішим, прозорішим і відповідальнішим. Разом ми формуємо культуру довіри, розвитку й сили», — підкреслила Тетяна Іванова.
Організаторкою події стала Дар’я Дидковська, Founder Ukr-European Business Hub. Вона створила простір, де ідеї переходять у конкретні дії, а учасники — у спільноту підтримки й розвитку.
Що це означає для АУП?
Ключові меседжі:
• Успіх = 10% натхнення і 90% дисципліни та щоденної праці.
• Лідерство — це чесність говорити і про злети, і про труднощі.
• Стійкий бізнес під час війни — не лише зберігати, а й розвивати.
• Медіаграмотність і якісна освіта дітей — пріоритет спільних дій.
Академія української преси дякує організаторам та учасникам Forum за діалог і спільні плани. Ми продовжуємо об’єднувати медіаспільноту, освітян і бізнес довкола спільної мети — перемоги та відбудови України.
Свобода інтернету, протидія пропаганді та захист цифрових прав стали у центрі обговорення на міжнародному форумі InternetCA-2025, що відбувся 31 жовтня 2025 року в Алмати (Казахстан). Академію української преси на заході представив її президент, професор Валерій Іванов.
Цьогорічний форум об’єднав понад сотню експертів, журналістів, представників громадських організацій і міжнародних інституцій з Казахстану, Киргизстану, Узбекистану, Таджикистану, Монголії, Німеччини та України. Головна тема — «Вільний інтернет для вільних суспільств: ідеї та рішення» — визначила атмосферу відвертого діалогу про свободу слова в епоху цифрових викликів.
Валерій Іванов виступив на панельній дискусії «Пропаганда і дезінформація — ризики та засоби протидії», представивши український досвід боротьби з дезінформацією та пропагандою під час війни. У своїй презентації «Пропаганда і дезінформація в умовах війни: виклики, ризики, рішення» він наголосив, що російська пропаганда небезпечна не лише тим, що бреше, а тим, що створює альтернативну реальність, у якій агресія виглядає як захист, а знищення — як визволення.
«Для українців боротьба з пропагандою — це не просто питання інформаційної гігієни. Це боротьба за життя, за право бути нацією, яка мислить вільно», — підкреслив президент Академії української преси.
Академія української преси вже багато років є активним учасником міжнародних діалогів про свободу медіа, фактчекінг і медіаграмотність. Участь у форумі InternetCA-2025 — ще одне свідчення того, що український досвід у сфері протидії дезінформації є визнаним і затребуваним у світі.
«Ми говоримо не лише про проблеми. Ми ділимося рішеннями, які працюють у країні, що протистоїть щоденній інформаційній агресії», — зазначив Валерій Іванов.
Міжнародний форум InternetCA-2025 організований громадським фондом «Міжнародний центр журналістики MediaNet» за підтримки Фондів «Відкрите суспільство», Європейського Союзу, n-ost, Офісу програм ОБСЄ в Астані та Internews.
Медіатренерка та медіаекспертка Академії української преси Тетяна Іванова, докторка педагогічних наук, професорка, завідувачка кафедри соціальних комунікацій Маріупольського державного університету, провела менторську сесію для керівників прифронтових медіа на тему: «Комунікація з громадою у форматі сервісної журналістики: як писати важливе просто і доступно, щоб тебе зрозуміли і довіряли».
Під час війни змінюється не лише медіаландшафт, а й саме розуміння інформації: аудиторія очікує не просто новин, а орієнтирів, підтримки й турботи. Це особливо важливо для людей, які живуть поруч із фронтом і щодня потребують відповідей — що відбувається, як діяти, куди звернутися, кому довіряти.
На тренінгу учасники:
обговорили психологію сприйняття інформації та типові когнітивні упередження;
розглянули специфіку та роль комунікацій у роботі редакцій під час війни;
окреслили оновлені функції журналіста як аналітика, менеджера, лідера думок і, насамперед, ЛЮДИНИ.
Практична частина була присвячена технологіям взаємодії з аудиторією — «метод Сократа», ефект Пігмаліона, конгруентність тощо. Ключовий висновок сесії: у сучасній журналістиці вирішальною є не лише відповідь на «що сказати», а насамперед — «як подати».
Наприкінці тренінгу Тетяна Іванова запропонувала учасникам експеримент: на слайді з багатьма предметами більшість першою помітила червоний черевик — елемент, що вирізнявся життям, кольором, акцентом. Саме так працює і якісна подача матеріалу: всі ми маємо справу з однаковими фактами та подіями, але сила журналіста — у поданні, яке робить важливе видимим і зрозумілим для всіх.
Академія української преси дякує учасникам за професійний обмін, глибокі думки та сміливість ставити складні запитання.
Менторська сесія відбулася в межах навчального проєкту Національної спілки журналістів України (НСЖУ) за підтримки Посольства Литовської Республіки в Україні в рамках Програми співробітництва з метою розвитку та сприяння демократії. Організатор: Національна спілка журналістів України (НСЖУ).
🧠 Як не дозволити інформації керувати нашими думками? Чому навіть правдиві новини здатні впливати на емоції? І як навчитися бачити маніпуляцію ще до того, як вона зачепить нас?
Відповіді на ці запитання шукали студенти факультету систем і засобів масової комунікації ДНУ імені Олеся Гончара під час дводенного тренінгу «STOPманіпулятор», який відбувся 15–16 жовтня 2025 року у Дніпрі.
📚 Захід організувала Академія української преси за підтримки Фонду Фрідріха Науманна за Свободу в Україні.
🧩 Учасники одразу занурилися у світ інформаційних ігор і практик критичного мислення. Говорили про те,
• чому ми довіряємо знайомим джерелам, навіть коли вони помиляються;
• як соцмережі створюють комфортні “бульбашки”, де звучить лише зручна правда;
• і чому емоції стають головною зброєю маніпулятора.
💬 Валерій Іванов, президент Академії української преси:
«Наша місія – це якісна українська журналістика. Окрім змістовної тренінгової частини, АУП привезла з собою в Дніпро найновіше видання “Журналістика” (Ш. Рус-Моль, Т. Шульц), яке об’єднує максимум знань і практик, необхідних сучасному журналісту».
💬 Юлія Кулик, координаторка проєктів АУП:
«Маніпуляція не завжди кричить – іноді вона шепоче. І розпізнати її можна лише тоді, коли ми не боїмося сумніватися».
💬 Максим Запорожченко, менеджер медіаосвітніх програм АУП, завідувач центру цифрової освіти та медіакультури МОІППО:
«Наша задача тут — не лише навчити методикам протистояння маніпуляціям. Важливо, щоб ви могли передавати ці навички іншим. Саме на вас триматиметься інформаційна складова російсько-української війни».
📖 Протягом двох днів студенти аналізували реальні кейси з медіа, розбирали новини, які “звучать чесно, але вводять в оману”, вчилися розпізнавати мову ворожнечі, відрізняти критику від хейту й будувати власні стратегії інформаційної безпеки.
💻 Окрему увагу приділили темам кібергігієни, інфодетоксу та медіараціону — щоб не потонути в потоці контенту й залишатися свідомими споживачами інформації.
🎬 Було чимало інтерактивів:
• фірмова гра «Медіаграмотна Мафія»,
• створення власних новин у вправі «Лего»,
• пошук «режисерів» маніпуляцій,
• обговорення гучних інформаційних кейсів.
Тренінг проходив у живій, динамічній атмосфері — з гумором, суперечками та сильними ідеями.
📌 STOPманіпулятор у Дніпрі — це не просто тренінг, а інструмент, який навчає бачити більше, ніж написано.
Це досвід, після якого навіть знайомі новини читаєш уважніше, а будь-яка інформація проходить через власний фільтр критичного мислення.
🇩🇪 Gefördert durсh die Bundesrepublik Deutschland
За підтримки Федеративної Республіки Німеччина 🇩🇪
Ми щодня прокидаємось у світі новин, повідомлень і постів. Але скільки з них справді достовірні? І скільки — створені, щоб викликати емоцію, страх або лояльність? Відповіді на ці запитання шукали студенти Дніпровського політехнічного університету під час дводенного тренінгу «STOPманіпулятор», що відбувся 13–14 жовтня 2024 року в Дніпрі.
Захід організувала Академія української преси за підтримки Фонду Фрідріха Науманна за Свободу в Україні.
Учасники — майбутні журналісти — ті, хто працює з даними, технологіями й комунікаціями, і водночас розуміє: медіаграмотність — це базова навичка безпеки сучасної людини.
Про що говорили?
Два дні — без сухої теорії, лише практика, приклади, дискусії та ігри. У фокусі:
• вплив інформації на людину та психологія маніпуляцій;
• чому ми віримо у «справедливий світ» і як цим користуються маніпулятори;
• MIS-, DIS- і MALinformation — три обличчя сучасної брехні;
• echo-chambers та алгоритми соцмереж;
• hate speech як інструмент впливу;
• кібербезпека, інформаційний детокс і медіараціон.
Валерій Іванов, президент Академії української преси, наголосив:
«Ми живемо у світі, де інформація — це не просто дані, а зброя. І той, хто не перевіряє факти, ризикує стати її мішенню. Медіаграмотність — це щит, який не дозволяє керувати вами».
Юлія Кулик, координаторка проєктів АУП, зазначила:
«Маніпуляція — це не завжди гучна брехня. Часто вона тиха, переконлива, «розумна». Її сила — у нашій довірливості. Тому варто не боятися сумніватися».
Максим Запорожченко, менеджер медіаосвітніх програм АУП:
«STOPманіпулятор — це не тренінг про «правильне мислення». Це практика зупинки. Коли ви вмієте поставити запитання “чому я в це вірю?” — тоді починає працювати ваш внутрішній фільтр».
Практика, що запам’ятовується
Учасники пробували себе в ролі «розслідувачів правди» — грали у фірмову «Медіаграмотну Мафію», розбирали заголовки й тексти у вправі «Лего новин», шукали «режисерів» дезінформації та тренувалися розпізнавати емоційні гачки.
Кожен день завершувався рефлексією: що запам’яталось, які маніпуляції зустрічаємо найчастіше, і як змінюється наше мислення, коли бачимо механізм впливу.
Два дні — і тепер кожен із них має власний антивірус проти фейків. Із ним легше не потонути в потоці новин і залишитися собою — незалежним, уважним і критичним. Бо медіаграмотність — це не про те, щоб не вірити нікому. Це про те, щоб довіряти усвідомлено.
STOPманіпулятор — це не про недовіру. Це про свободу думати самостійно — навіть тоді, коли навколо всі кричать: «Вір! Дій! Поширюй!».
Gefördert durсh die Bundesrepublik Deutschland
За підтримки Федеративної Республіки Німеччина
3 жовтня у Києві відбулася презентація перекладеного з німецької мови підручника-посібника «Журналістика».
Посібник виданий Академією української преси за підтримки Посольства Федеративної Республіки Німеччина в Україні, фонду Pressehaus NRZ та Erich-Brost-Institut für internationalen Journalismus der Universität Dortmund. Переклад Віталія Климченка та Володимира Олійника.
Чи залишається журналістика професією мрії — чи перетворилася на постійну боротьбу за виживання? З цим питанням відкривають діалог німецькі дослідники Штефан Рус-Моль і Танев Шульц у підручнику «Журналістика», де разом із практиками аналізують сучасні виклики професії та можливі шляхи її розвитку.
Звичайно, це цілком правомірне й глибоке філософське осмислення місії журналістської професії. Але для українських журналістів це питання звучить особливо гостро. Якщо для колег у Німеччині чи Швейцарії викликом стає конкуренція з новими медіа, залежність від алгоритмів або навала клікбейту, то в Україні щоденна робота журналіста часто пов’язана з ризиком для життя, тиском із боку влади, спробами цензури та нестабільністю фінансування.
Наші медіа перебувають у ситуації, коли довіра падає, фінансування зникає, а небезпека для життя журналістів зростає. Європейські колеги стикаються з іншим — комерціалізацією, технологічними ризиками, перенасиченням інформації. І хоча умови різні, проблеми виявляються спільними: достовірність, відповідальність, етика.
Чи йдемо ми паралельно з європейською журналістикою, чи вже рухаємося назустріч? Відповідь залежить від українських журналістів, але підручник Рус-Моля та Шульца пропонує мапу — як не втратити орієнтири на цьому шляху.
Попри ці радикально умови, ми маємо спільний знаменник: і в Берліні, й у Києві журналісти ставлять ті самі запитання — про стандарти, відповідальність, незалежність. Саме тому книга Рус-Моля та Шульца виявляється несподівано актуальною для України. Це не лише системний підручник із теорією, але й посібник із вправами та методичними порадами для викладачів і студентів, а також практичний дороговказ для тих, хто щодня працює з інформацією.
Європейський підручник «Журналістика» Рус-Моля та Шульца виявився напрочуд актуальним для України. Він пояснює, як працюють медіа в епоху цифровізації, і водночас дає практичні інструменти для виживання в умовах війни, цензури та падіння довіри до медіа.
Видання цікаве ще й тим, що його структура відображає весь цикл журналістської діяльності — від вибору теми та пошуку інформації до організації редакційної роботи й маркетингу.
Отже, спробуємо конкретно проаналізувати проблеми, які порушують автори посібника, та провести компаративістський аналіз актуальності цих питань і для українських журналістів.
Швидкість чи достовірність? Розвага чи відповідальність? У книзі «Журналістика» європейські автори ставлять ті самі питання, що сьогодні хвилюють і українських журналістів.
«Журналістика перебуває в перманентній “бета-версії”. Її мета — максимальна оперативність», — зазначають автори посібника. Але чи завжди це добре? Найбільше збентеження спричинив 2015 рік: тоді низка медіа впродовж короткого часу повідомила про смерть колишнього канцлера Німеччини Гельмута Коля, королеви Єлизавети II та французького бізнесмена Мартена Буїга.
Цей діагноз актуальний і для України. Після 24 лютого 2022 року попит на «швидкі новини» зріс вибухово: телеграм-канали стали головним джерелом інформації для 41% українців, але саме там найчастіше ширяться небезпечні фейки. Прагнення бути першим інколи коштує журналістам довіри аудиторії, а в українських реаліях поспіх може мати й серйозні воєнні наслідки — від викриття позицій ЗСУ до поширення дезінформації на користь ворога.
Автори посібника наголошують на важливості балансу між інформацією та розвагами: журналістика може бути привабливою та зрозумілою, але коли розважальність стає самоціллю — виникають проблеми. В Україні цей баланс особливо крихкий: традиційні телевізійні токшоу дедалі частіше перетворюються на емоційні вистави, де аналітику витісняють політичні декларації. Наслідок — втрата довіри: у 2024 році рівень довіри до телебачення впав із 61% до 34%. Глядачі переміщуються в соцмережі, де їх підстерігає інша загроза — дезінформаційні «зливні бачки».
Європейська дискусія про клікбейт тут перегукується з українським питанням: як подати матеріал цікаво, не перетворивши новини на пропагандистське шоу? У цьому варто відзначити цінність практичних прикладів дещо маніпулятивних заголовків, які зустрічаються навіть у таких поважних виданнях, як FAZ, які наводять автори у підручнику.
«Хочуть цього журналісти чи ні, але в демократії вони виконують певну функцію керування й супроводу», — наголошують автори. Звичайно, це покладає на них також і велику відповідальність. Тобто сьогодні вкрай актуальним стає питання збереження незалежності між владою, власниками та суспільством.
Залежність від влади та власників залишається «ахіллесовою п’ятою» українських медіа: до війни більшість медіа фактично функціонували як додатки до бізнес-імперій олігархів. Після початку повномасштабного вторгнення телемарафон «Єдині новини» спочатку став символом єдності, але згодом викликав критику як інструмент контролю — у своєму звіті Єврокомісія у серпні 2024 року вказала на проблему цензури та відсутність плюралізму в ефірі. Таким чином, ідеї авторів про відповідальність журналістів перед суспільством стають для України не абстракцією, а практичним дороговказом.
Автори підручника досить реально описують й виклики, які пов’язані з диджиталізацією та штучним інтелектом. На сторінках свого видання вони дуже слушно ставлять питання: штучний інтелект — це помічник чи загроза?
Полемізуючи з деякими дослідниками про те, що незабаром чат-боти замінять журналістів, автори висловлюють думку: «Уявлення про те, що в майбутньому в редакціях переважно “сидітимуть” роботи, може виявитися перебільшенням. Однак небезпека полягає в тому, що журналістика може наразитися на підпорядкування технологіям і комерціалізації». А це також зменшує довіру до живого слова журналіста.
Додамо, що у Європі АІ вже тестують у великих редакціях для створення заголовків чи аналізу даних. В Україні застосування більш обмежене — здебільшого для візуалізацій або перекладів. Але в умовах, коли за останні чотири роки кількість працівників у друкованих медіа скоротилася на 75%, спокуса делегувати роботу машинам лише зростає. І тут важливо не втратити головне: людську здатність бачити контекст і ставити незручні запитання.
Автори посібника окрему увагу приділяють темі розслідувань у журналістиці, називаючи її «серцевиною професії». «Справжня журналістика, яка відчуває свій обов’язок інформувати громадськість, завжди була розслідувальною», — зазначають вони у своєму дослідженні.
І ми можемо пишатися тим, що попри війну, українські журналісти не відмовилися від цієї місії. «Дзеркало тижня», «Українська правда», Bihus.Info й інші медіа регулярно викривають корупцію, наприклад, у сфері оборонних закупівель. Але, скажімо відверто, відповіддю стають не подяки, а тиск: від погроз на адресу Юрія Ніколова до системного блокування «Української правди» у контактах із владою.
Європейський досвід підтверджує: без незалежних розслідувань журналістика перетворюється на піар. І саме тут підручник може стати моральною підтримкою — нагадуванням, що розслідування не «опція», а основа професії.
Підручник і посібник Штефана Рус-Моля та Танева Шульца «Журналістика» (4-те, повністю перероблене видання з карикатурами Костаса Куфогіоргоса) є унікальним виданням, яке вдало поєднує академічну системність і практичну спрямованість. Недаремно його автори назвали книгу одночасно і підручником (тут систематизовано базові знання та теорію), і посібником (чіткі вправи, методичні рекомендації, практичні поради для викладачів і студентів).
Саме освіта і методика, представлені у книзі, є потужним інструментом навчання. Для українських редакцій вона може стати дороговказом: як залишатися незалежними, перевіряти факти й будувати довіру в умовах війни та цифрових трансформацій.
А для українських університетів, які нині реформують програми журналістської освіти, ця структура безцінна. Вона допомагає поєднати академічну підготовку з реальними викликами редакцій — від соцмереж до кризового менеджменту.
Етика та якість. В умовах, коли українські медіа часто опиняються під політичним чи економічним тиском, розділи про професійні стандарти та саморегуляцію стають орієнтиром.
Аналіз тенденцій цифрової доби. Розділи підручника про інтерактивність, соціальні мережі, інтернет-журналістику допомагають зрозуміти, як будувати роботу з аудиторією у світі, де Telegram і TikTok витісняють традиційне телебачення. Це прямо корелює з українським досвідом, де телемарафон «Єдині новини» втратив довіру, а натомість зросла роль анонімних каналів. Соцмережі, інтерактивність, роль Telegram і TikTok — усе це подано з прикладами. Це допомагає зрозуміти, як конкурувати за увагу без втрати професійності.
Поради у редакційній кухні. Книга детально показує, як працює редакція: від відбору тем до менеджменту і маркетингу. Для маленьких українських редакцій, де інколи всі завдання виконують двоє-троє людей, це практичний довідник.
Міжнародна перспектива. Зіставлення з досвідом Guardian, New York Times чи FAZ дає українським журналістам точку відліку для самооцінки.
І найголовніше — умови війни. Українські журналісти працюють у середовищі обмежень, ризиків і небезпеки: від цензури та тиску власників до фізичних загроз і втрат серед колег. У книзі ж європейських авторів особливо корисними є розділи про етику, точність, роботу з джерелами — те, що стає фундаментом професійної стійкості. Для українських журналістів, які працюють під обстрілами, під тиском чи в умовах скорочення ресурсів, ця книжка — не розкіш, а підтримка. Вона допомагає бачити професію не лише як щоденну боротьбу за виживання, а і як частину ширшої європейської традиції.
Стиль видання. Автори не бояться іронії й самоіронії. Вони показують і «професію мрії», і її зворотний бік — стрес, дедлайни, хаос у редакціях. А ще — наводять яскраві приклади: від фейкових новин про «смерть канцлера Коля» до жартівливих заголовків берлінських газет. Це робить книжку живою, а не академічною.
Отже, ще раз підкреслимо, що книга Штефана Рус-Моля та Танева Шульца — це не просто навчальний матеріал. Це міст між європейською та українською журналістикою. Вона пропонує стандарти, які вже випробувані в Німеччині чи Швейцарії, і водночас залишає простір для критичного осмислення в українських реаліях.
Брехня має більше коло зацікавлених у ній осіб та інститутів, а правду часто захищати нікому.
Інформація завжди була серед головних інтересів держави, оскільки те, що поширюється в масових інформаційних потоках, доходить до великої кількості людей. Кожна людина реально знає з перших вуст лише невелику частину того, що відбувається навколо, її повна картина світу формується інформаційними та віртуальними потоками, а вони можуть нести позитив або негатив.
Сильна держава може не боятися критики, слабка — буде активно боротися з незадоволеними, доводячи себе в результаті до ще більшої слабкості. Держава дивиться на критиків як на своїх ворогів, що робить її ще більш вразливою. Правда потрібна їй, коли вона хороша, а не погана.
Брехня і правда з точки зору слабкої держави визначається дуже просто. Брехня — це критика держави, а правда — її похвала. Нелюбов до критики себе є у всіх. Сильна держава здатна не знищити, а пересилити це неприйняття критики. Вона теж із нею бореться, але більш мирними методами. Однак усе одно не любить.
Правда не народжується сама, а створюється людьми й інститутами, наприклад, такими як медіа, які намагаються знайти правду в тому потоці брехні, який часто оточує людину. Брехня має більше коло зацікавлених у ній осіб та інститутів, а правду часто захищати нікому. І так часто відбувається, оскільки всі ми любимо правду про інших, але не про себе самого.
Правда окремого факту може не відображати правду в цілому. Цим користуються сильні гравці інформаційного поля, починаючи з державних. Вони активно утримують свою точку зору, яка не дає можливості появи інших. Це робиться шляхом поширення вигідних їм мініфактів при певній спробі представити їх як єдино можливу велику істину.
Публікація окремого факту породжує в масовій свідомості екстраполяцію того, що цей факт відображає всю правду. Умовний приклад: друкується факт про відкриття поліклініки, який стає в голові відображенням того, що цей факт є частиною загальної ситуації, хоча насправді він може бути винятком. Це і є метод пропаганди: розповідаючи про окремий факт, вона створює відчуття його масового поширення. Причому цей факт продовжує своє подальше життя в переказі зі словами «я сам читав про це»...
Правда — це конструкт, який в одних ситуаціях може бути вигідним для того, хто говорить, а в інших — ні. При цьому в ролі того, хто говорить, може виявитися і держава, яка завжди теж щось замовчує, а щось пропагує. Найпоширеніша думка не завжди може бути правдою. Це просто найпоширеніше висловлювання, а найбільші можливості для цього завжди має держава. І оскільки ми всі живемо «під крилом» держави, її думка автоматично стає тим, що вважається правдою. І такий умовний приклад: якщо держава буде втовкмачувати нам усією своєю міццю (освітою, культурою, медіа), що двічі два — п’ять, нам буде легше з цим погодитися, ніж сперечатися. Ті, хто сперечається, можуть бути оголошені зрадниками, а ті, хто погодився, отримають «ордени» правильних мислителів.
Правда в мозку буде відрізнятися від правди як варіанту відповідності фізичній дійсності. В голові може бути одна правда, а на вулиці інша. Можна перефразувати відомі дитячі вірші — правди різні потрібні, правди різні важливі...
Ми весь час хочемо жити у світі завтрашнього дня, в сьогоднішньому весь час багато невідповідностей і неузгодженостей. Він весь час здається недостовірним і недоробленим. До нього завжди багато претензій. І більша частина цих претензій спрямована до влади. Але влада керує, з цієї причини її невідповідності автоматично переносяться на нас, хочемо ми цього чи ні.
Як говорила радянська кіномудрість — «жити — добре, а добре жити — ще краще...». А влада завжди підозріло ставилася до тих, хто жив добре без її дозволу на це. До речі, радянська влада завжди це розуміла... З цієї причини вона займалася і «розкрадачами соціалістичної власності» (ще одна кіноцитата), оскільки добре жити без її дозволу на це було не можна. Світ минулого з дня сьогоднішнього може виглядати дивним, але він був саме таким. І багато його характеристик плавно перейшли у світ сьогоднішній.
Причому боротьба однієї правди заради іншої правди активно існує і сьогодні. Зі свіжої боротьби за те, що вважати правдою, а що брехнею, можна назвати російську практику визнання когось іноагентом. Причому ця практика просто заперечує право тієї чи іншої людини з’явитися в публічному просторі зі своєю думкою — в аудиторії, як автора книги або статті тощо.
Іноагенти вже заздалегідь оголошуються винними. Ось один із прикладів офіційного оголошення іноагентів. Список поповнився на сім осіб. Про кожну особу, включену до списку іноземних агентів, пишеться приблизно так: «Брав участь у створенні для необмеженого кола осіб повідомлень і матеріалів іноземного агента, поширював для необмеженого кола осіб повідомлення і матеріали іноземних агентів, а також організацій, включених до переліку іноземних і міжнародних організацій, діяльність яких визнана небажаною на території Російської Федерації. Поширював недостовірну інформацію про прийняті органами публічної влади Російської Федерації рішення та проведену ними політику».
Причому найчастіше «іноагенти» взагалі перебувають за кордоном, тому їх просто не можна друкувати й цитувати. Список поповнився на сім осіб і на одне медіа — «Горбі журнал».
Люди живуть за кордоном, пишуть, що думають, але їх усе одно знаходять і карають, хоча і більше символічно, ніж матеріально. При цьому дивно, що так довго проіснував журнал «Горбі», ось, наприклад, з його свіжої статті про перебудову: «Жодна перебудовна преса, жодне вільне телебачення не могли зрівнятися з відгуком на політичний прямий ефір. Тому що в ньому відбувалися події, які змінювали хід історії — і приватного життя. Країна перетворилася на гігантську секту Свідків; мені було 27; я був її частиною, адептом. Заради неї змінив розклад. Вставав набагато раніше і лягав пізніше, щоб працювати, а денний час відводив тому, що було важливіше за роботу. І навіть за особисте життя», — пише автор Додолєв у статті для «Комсомольської правди».
Життя, як правило, вчить масову свідомість тільки за допомогою негативного досвіду. У 1922 році Ленін висилав за кордон критиків влади, у 1937 році Сталін відправляв тих, хто не був налаштований до влади, до ГУЛАГу. Потім у 1949 році активно проводилася кампанія по боротьбі з так званим низькопоклонством перед Заходом, також відома як боротьба з космополітизмом, який, природно, розглядався як антипатріотичний. Це така періодичність негативного контролю 1922 — 1937 — 1949, яка просівала кожне нове покоління, задаючи йому моделі правильної поведінки. Щось таке є несправжнє в нашому житті, якщо його весь час коригували, повертаючи в потрібне для влади русло.
Повторюваний досвід тих часів відразу ж викликає паралелі з сьогоденням. Ось і Путін вступив у конфлікт з усім тим хорошим, що принесла перебудова. Влада не витримує ні різноманітності політики, ні вільного волевиявлення, а особливо — вільних медіа. Вона підвищує керованість за допомогою лише одного відомого їй медіа — репресивної політики, яка, щоправда, має м’який характер. Путін у цьому плані не Сталін, який до 37 року «зламався» і ввімкнув механізм масових репресій. Це не просто організаційний конфлікт — це також суто людський конфлікт, а для Путіна ще й професійний, оскільки «ворог повинен сидіти у тюрмі», як його професійно готували.
Іноземний агент — це людина, слова якої розходяться з тим, що подобається державі. Ось типове формулювання звинувачення, достатнє для прийняття такого рішення: «А.П. Соломонов поширював недостовірну інформацію про прийняті органами публічної влади Російської Федерації рішення і політику, виступав проти спеціальної військової операції в Україні. Взаємодіє з іноземними агентами та організацією, включеною до переліку іноземних і міжнародних організацій, діяльність яких визнана небажаною на території Російської Федерації. Проживає за межами Російської Федерації».
Ще один політичний «засуджений» Пивоваров. По суті, влада сама склала йому біографію: 1 серпня 2024 року він увійшов до списку на обмін ув’язнених між Росією і Заходом, у результаті чого в ніч на 2 серпня був вивезений до Німеччини. Ось його життєвий шлях: «Андрій Сергійович Пивоваров (нар. 23 вересня 1981, Ленінград) — російський опозиційний політик і підприємець. У 2019—2021 роках — виконавчий директор руху “Відкрита Росія”, заснованого Михайлом Ходорковським».
Узагалі-то правда чи неправда визначається не так легко. Ми часто просто орієнтуємося на джерело інформації — людину або структуру. Якщо ми їй віримо, то готові визнати поширювану нею інформацію правдою. І державні джерела тут у більш складному становищі, ніж інші, оскільки вони заздалегідь налаштовані на те, щоб боротися з негативом про себе.
Чому прийшла і минула перебудова? Тому що бравурні офіційні розповіді та наповнення реальних полиць у магазинах вступали в суперечність. Слова розійшлися з тим, що ми не просто бачимо очима, а й не хочемо таке бачити. Такий «парадокс» у чистому вигляді зустрічається рідко. Але це суто формальна невідповідність. А реально виникло право на поширення негативної інформації, і країну заполонили тексти. Якщо до цього всі тексти були «за», то тепер всі тексти були «проти». Один монолог замінили іншим, позитивний — негативним.
Сьогодні знову відбувається зміна комунікацій. Влада знову бере радянське кліше «ворога народу» і переносить його в сьогодення, не розуміючи, що все добре працює тільки в конкретних історичних періодах. Адже населення теж усе пам’ятає. Причому для виживання завжди важливіша негативна пам’ять, а не позитивна. Звідси могильна тиша з приводу посилення режиму покарань.
Нова правда (нова — з точки зору тиражування) завжди пробивається дуже важко. Це ще раз доводить, що у кожної правди є прихильники й противники. Прихильники будуть намагатися її поширювати, а противники — блокувати.
Колись перебудову теж запускали за допомогою медіа. У країні поки нічого не змінювалося, але люди стали більш вільно висловлюватися, що, звичайно, було ініційовано за допомогою ТБ. ТБ в цьому плані як флюгер: коли потрібно — націлене на пропаганду, в іншому випадку — на зворотне, на критику.
Коли змінюється спрямованість інформаційних потоків, змінюється країна. Приклад, що лякає сучасну владу, — це перебудова. Змінилися інформаційні потоки — почала змінюватися країна.
Саме так про програму «Взгляд» говорять як про інструмент, що змінив країну, наприклад: «Реноме “простого хлопця з народу” не заважало Олександру Політковському дружити з банкірами та бізнесменами. Гроші для статутного капіталу компанії ВИД (“Взгляд” та інші) вніс саме Олександр Володимирович. Ці 50 тисяч рублів (величезну суму на ті часи) дав йому «на добру справу» Іван Харлампійович Ківеліді, якого отруїли в тому ж році, коли застрелили Лістьєва (отруту нанесли на трубку телефону в його кабінеті, тому померли і його секретарка, і експерт, який розтинав тіло банкіра). А перший легальний радянський мільйонер Артем Михайлович Тарасов подарував Політковському побутову японську камеру, на яку було знято багато «взглядовських» сюжетів (включно з замальовкою Лістьєва про стару, засуджену на забій конячку, яка жила у звичайній столичній квартирі). Потім цю техніку в Олександра вкрали, до речі. Хоча напередодні репортер їздив до Чорнобиля і камеру не встиг обробити: вона була радіоактивною донезмоги. Так що викрадачі так собі поживилися», — пише вище вказаний автор у «Комсомольській правді».
До речі, історія дійсно нічому не вчить, адже ми вже забули час перебудови. Виходить, що утримувати демократію можуть не всі, як і скористатися її плодами. На демократію здатна тільки сильна держава, яка може дозволити собі, не боячись, і критику влади, тобто себе. Вона теж ненавидить своїх критиків, але юридично не може їх карати.
Держава не любить жити під вогнем критики. Вона звикла жити в променях похвали. З цієї причини медіа стають небезпечними: «Всіх їх звинуватили у створенні та поширенні матеріалів іноземних агентів, антивоєнних виступах, критиці рішень російської влади. Про всіх людей [...] зазначається, що вони живуть за кордоном», — пише російська служба «Радіо Свобода».
Вільні медіа майже автоматично вступають у конфлікт із владою, яка любить себе понад усе на світі. Будь-який негатив тепер сприймається як зрада. І боротьба починається не з негативом, а з тими, хто наважується вимовляти неприємні для влади слова.
У Росії це повернулося з Путіним: «Ситуація змінилася в нульові роки — після початку президентства Володимира Путіна, створення федеральних округів і послідовної “вертикалізації влади”. Губернатори (спочатку за допомогою економічних важелів, а потім і законодавчих) усе більше і більше ставали залежними від президента і федеральної влади — особливо після осені 2004 року, коли були скасовані губернаторські вибори. І не дивно, що ця тенденція поширилася нижче: місцеве самоврядування робили все більш і більш залежним від регіональної влади», — ідеться у статті у згадуваному журналі «Горбі».
Ми звикли в Союзі до того, що не вся правда може бути показана в медіа. Рука держави відбирала одну правду і не пускала іншу. Це присутнє завжди й усюди, але тоді було найбільш сильно виражено.
Парадокс існування СРСР полягав і в тому, що економіка вимагає інновацій, як, до речі, і військова справа, оскільки атомну бомбу не створити тільки за наказом. СРСР гальмувався, атомну бомбу теж зібрали за американськими кресленнями, вкраденими шпигунами, яких називають розвідниками. Потім ще німецькі вчені стали полоненими, допомагаючи німецьким досвідом.
СРСР руйнувався сам. Його б ніхто не зруйнував, якби саме життя не визнало його неадекватною структурою. З цієї причини ніякі люди в погонах не змогли б його зберегти. В іншому випадку його чекало б перетворення на варіант Північної Кореї, шляхом якої він поступово рухався. І сьогоднішні люди в погонах теж не зможуть зупинити рух до демократії. Вони можуть тільки побудувати другу Північну Корею...
Трохи перебільшений ефект відкритої правди все ж призвів і до перебудови. Коли людей перестають карати за елементарні відхилення, виникають нові типи інформаційних потоків. А вони, своєю чергою, призводять до трансформації системи.
Ось радянський приклад: «Правда історії дуже проста: відкритий 25 травня 1989 року I З’їзд народних депутатів спричинив переворот у системі, поглядах і емоціях. Система відгукувалася на “живу творчість мас”, як любив повторювати Горбачов. Погляди змінювалися; радянська людина, звикла до інфантильності (“що вони з нами роблять…”), звикала до того, що керує політичним процесом — і несе відповідальність за всі наслідки. А емоції — найважливіша умова успіху; немає переживання політики як особистої справи — немає змін світоустрою, тільки косметичний ремонт», — ідеться в іншій статті у тому ж журналі.
Інформацію, напевно, можна вважати хребтом демократичних держав. І вони повинні бути настільки сильними, щоб витримувати критику, правильну і навіть неправильну. Але якщо вони зможуть її витримати, вони безсумнівно стануть ще сильнішими.
3 жовтня 2025 року в Києві на базі Kyiv Media Hub Академія української преси провела презентацію четвертого, повністю оновленого видання підручника Штефана Рус-Моля та Танева Шульца «Журналістика». На події обговорили, як професія змінюється під впливом війни, штучного інтелекту та цифрових платформ, і що саме має залишатися незмінним — стандарти точності, прозорості та етики.
«Журналістика» поєднує ремесло й сучасні дослідження медіа: від жанрів і роботи з даними — до редакційного менеджменту, маркетингу, взаємодії з PR та цифрових викликів. Українське видання доповнене контекстом сьогодення — від свободи слова під час війни до ролі сатири (у книжці вміщено карикатури Костаса Куфогіоргоса).
Валерій Іванов, президент АУП, у своєму зверненні наголосив на практичній цінності перекладених німецьких підручників: «Усі німецькі підручники, що перекладенні АУП, об’єднує чудова риса: вони мають практичний характер. Саме таким є і підручник Штефана Рус-Моля й Танева Шульца «Журналістика». Це одна з найкращих книжок з журналістики в німецькомовному світі».
Також він підкреслив призначення професії: «Призначення журналістики — відбивати дійсність такою, як вона є. Журналіст має бути вільним та бути совістю цього суспільства».
Штефан Рус-Моль у своєму включенні звернув увагу на питання довіри до медіа та підзвітності журналістів перед суспільством: «Серйозною проблемою для багатьох інституцій медіа-підзвітності залишається брак видимості — їх просто ігнорують. Але водночас жоден принцип у журналістиці не є таким загальновизнаним, як обов’язок точно передавати факти».
Танев Шульц, виступаючи онлайн, наголосив на принциповій відмінності журналістики від художніх жанрів: «У журналістиці немає місця фікції. Наше завдання — відрізняти вигадку від фактів і будувати розповідь так, щоб вона була достовірною та зрозумілою аудиторії».
Чому ця книжка важлива саме зараз?
У час, коли Україна бореться не лише за свободу, а й за правду, журналістика стає зброєю проти дезінформації та маніпуляцій. Цей підручник — не просто теорія, а практичний інструментарій для тих, хто щодня формує інформаційний простір: студентів, викладачів і практиків. Він дає відповіді на ключові виклики професії — як швидко збирати й перевіряти факти, як працювати з аудиторією, зберігати етику і безпеку навіть у найскладніших умовах.
Для українського медійного середовища ця книга — додаткова можливість утримати високу планку якості й довіри попри воєнний тиск, брак ресурсів та інформаційні атаки. Вона допомагає зрозуміти, якою має бути журналістика, щоб залишатися сильним інститутом демократичного суспільства навіть у часи війни та цифрових революцій.
Якщо ви бажаєте замовити безкоштовний примірник видання, будь ласка, заповніть форму: https://forms.gle/6boDptEpsBVomT3o9
У презентації взяли участь понад 30 журналістів-практиків, викладачів та студентів-журналістів. Учасники, що відвідали подію, отримали безкоштовний друкований примірник.
Видання стало можливим завдяки підтримці Посольства Федеративної Республіки Німеччина в Україні, фонду Pressehaus NRZ та Erich-Brost-Institut für Internationalen Journalismus der Universität Dortmund.
