🧠 Як не дозволити інформації керувати нашими думками? Чому навіть правдиві новини здатні впливати на емоції? І як навчитися бачити маніпуляцію ще до того, як вона зачепить нас?
Відповіді на ці запитання шукали студенти факультету систем і засобів масової комунікації ДНУ імені Олеся Гончара під час дводенного тренінгу «STOPманіпулятор», який відбувся 15–16 жовтня 2025 року у Дніпрі.
📚 Захід організувала Академія української преси за підтримки Фонду Фрідріха Науманна за Свободу в Україні.
🧩 Учасники одразу занурилися у світ інформаційних ігор і практик критичного мислення. Говорили про те,
• чому ми довіряємо знайомим джерелам, навіть коли вони помиляються;
• як соцмережі створюють комфортні “бульбашки”, де звучить лише зручна правда;
• і чому емоції стають головною зброєю маніпулятора.
💬 Валерій Іванов, президент Академії української преси:
«Наша місія – це якісна українська журналістика. Окрім змістовної тренінгової частини, АУП привезла з собою в Дніпро найновіше видання “Журналістика” (Ш. Рус-Моль, Т. Шульц), яке об’єднує максимум знань і практик, необхідних сучасному журналісту».
💬 Юлія Кулик, координаторка проєктів АУП:
«Маніпуляція не завжди кричить – іноді вона шепоче. І розпізнати її можна лише тоді, коли ми не боїмося сумніватися».
💬 Максим Запорожченко, менеджер медіаосвітніх програм АУП, завідувач центру цифрової освіти та медіакультури МОІППО:
«Наша задача тут — не лише навчити методикам протистояння маніпуляціям. Важливо, щоб ви могли передавати ці навички іншим. Саме на вас триматиметься інформаційна складова російсько-української війни».
📖 Протягом двох днів студенти аналізували реальні кейси з медіа, розбирали новини, які “звучать чесно, але вводять в оману”, вчилися розпізнавати мову ворожнечі, відрізняти критику від хейту й будувати власні стратегії інформаційної безпеки.
💻 Окрему увагу приділили темам кібергігієни, інфодетоксу та медіараціону — щоб не потонути в потоці контенту й залишатися свідомими споживачами інформації.
🎬 Було чимало інтерактивів:
• фірмова гра «Медіаграмотна Мафія»,
• створення власних новин у вправі «Лего»,
• пошук «режисерів» маніпуляцій,
• обговорення гучних інформаційних кейсів.
Тренінг проходив у живій, динамічній атмосфері — з гумором, суперечками та сильними ідеями.
📌 STOPманіпулятор у Дніпрі — це не просто тренінг, а інструмент, який навчає бачити більше, ніж написано.
Це досвід, після якого навіть знайомі новини читаєш уважніше, а будь-яка інформація проходить через власний фільтр критичного мислення.
🇩🇪 Gefördert durсh die Bundesrepublik Deutschland
За підтримки Федеративної Республіки Німеччина 🇩🇪
Ми щодня прокидаємось у світі новин, повідомлень і постів. Але скільки з них справді достовірні? І скільки — створені, щоб викликати емоцію, страх або лояльність? Відповіді на ці запитання шукали студенти Дніпровського політехнічного університету під час дводенного тренінгу «STOPманіпулятор», що відбувся 13–14 жовтня 2024 року в Дніпрі.
Захід організувала Академія української преси за підтримки Фонду Фрідріха Науманна за Свободу в Україні.
Учасники — майбутні журналісти — ті, хто працює з даними, технологіями й комунікаціями, і водночас розуміє: медіаграмотність — це базова навичка безпеки сучасної людини.
Про що говорили?
Два дні — без сухої теорії, лише практика, приклади, дискусії та ігри. У фокусі:
• вплив інформації на людину та психологія маніпуляцій;
• чому ми віримо у «справедливий світ» і як цим користуються маніпулятори;
• MIS-, DIS- і MALinformation — три обличчя сучасної брехні;
• echo-chambers та алгоритми соцмереж;
• hate speech як інструмент впливу;
• кібербезпека, інформаційний детокс і медіараціон.
Валерій Іванов, президент Академії української преси, наголосив:
«Ми живемо у світі, де інформація — це не просто дані, а зброя. І той, хто не перевіряє факти, ризикує стати її мішенню. Медіаграмотність — це щит, який не дозволяє керувати вами».
Юлія Кулик, координаторка проєктів АУП, зазначила:
«Маніпуляція — це не завжди гучна брехня. Часто вона тиха, переконлива, «розумна». Її сила — у нашій довірливості. Тому варто не боятися сумніватися».
Максим Запорожченко, менеджер медіаосвітніх програм АУП:
«STOPманіпулятор — це не тренінг про «правильне мислення». Це практика зупинки. Коли ви вмієте поставити запитання “чому я в це вірю?” — тоді починає працювати ваш внутрішній фільтр».
Практика, що запам’ятовується
Учасники пробували себе в ролі «розслідувачів правди» — грали у фірмову «Медіаграмотну Мафію», розбирали заголовки й тексти у вправі «Лего новин», шукали «режисерів» дезінформації та тренувалися розпізнавати емоційні гачки.
Кожен день завершувався рефлексією: що запам’яталось, які маніпуляції зустрічаємо найчастіше, і як змінюється наше мислення, коли бачимо механізм впливу.
Два дні — і тепер кожен із них має власний антивірус проти фейків. Із ним легше не потонути в потоці новин і залишитися собою — незалежним, уважним і критичним. Бо медіаграмотність — це не про те, щоб не вірити нікому. Це про те, щоб довіряти усвідомлено.
STOPманіпулятор — це не про недовіру. Це про свободу думати самостійно — навіть тоді, коли навколо всі кричать: «Вір! Дій! Поширюй!».
Gefördert durсh die Bundesrepublik Deutschland
За підтримки Федеративної Республіки Німеччина
3 жовтня у Києві відбулася презентація перекладеного з німецької мови підручника-посібника «Журналістика».
Посібник виданий Академією української преси за підтримки Посольства Федеративної Республіки Німеччина в Україні, фонду Pressehaus NRZ та Erich-Brost-Institut für internationalen Journalismus der Universität Dortmund. Переклад Віталія Климченка та Володимира Олійника.
Чи залишається журналістика професією мрії — чи перетворилася на постійну боротьбу за виживання? З цим питанням відкривають діалог німецькі дослідники Штефан Рус-Моль і Танев Шульц у підручнику «Журналістика», де разом із практиками аналізують сучасні виклики професії та можливі шляхи її розвитку.
Звичайно, це цілком правомірне й глибоке філософське осмислення місії журналістської професії. Але для українських журналістів це питання звучить особливо гостро. Якщо для колег у Німеччині чи Швейцарії викликом стає конкуренція з новими медіа, залежність від алгоритмів або навала клікбейту, то в Україні щоденна робота журналіста часто пов’язана з ризиком для життя, тиском із боку влади, спробами цензури та нестабільністю фінансування.
Наші медіа перебувають у ситуації, коли довіра падає, фінансування зникає, а небезпека для життя журналістів зростає. Європейські колеги стикаються з іншим — комерціалізацією, технологічними ризиками, перенасиченням інформації. І хоча умови різні, проблеми виявляються спільними: достовірність, відповідальність, етика.
Чи йдемо ми паралельно з європейською журналістикою, чи вже рухаємося назустріч? Відповідь залежить від українських журналістів, але підручник Рус-Моля та Шульца пропонує мапу — як не втратити орієнтири на цьому шляху.
Попри ці радикально умови, ми маємо спільний знаменник: і в Берліні, й у Києві журналісти ставлять ті самі запитання — про стандарти, відповідальність, незалежність. Саме тому книга Рус-Моля та Шульца виявляється несподівано актуальною для України. Це не лише системний підручник із теорією, але й посібник із вправами та методичними порадами для викладачів і студентів, а також практичний дороговказ для тих, хто щодня працює з інформацією.
Європейський підручник «Журналістика» Рус-Моля та Шульца виявився напрочуд актуальним для України. Він пояснює, як працюють медіа в епоху цифровізації, і водночас дає практичні інструменти для виживання в умовах війни, цензури та падіння довіри до медіа.
Видання цікаве ще й тим, що його структура відображає весь цикл журналістської діяльності — від вибору теми та пошуку інформації до організації редакційної роботи й маркетингу.
Отже, спробуємо конкретно проаналізувати проблеми, які порушують автори посібника, та провести компаративістський аналіз актуальності цих питань і для українських журналістів.
Швидкість чи достовірність? Розвага чи відповідальність? У книзі «Журналістика» європейські автори ставлять ті самі питання, що сьогодні хвилюють і українських журналістів.
«Журналістика перебуває в перманентній “бета-версії”. Її мета — максимальна оперативність», — зазначають автори посібника. Але чи завжди це добре? Найбільше збентеження спричинив 2015 рік: тоді низка медіа впродовж короткого часу повідомила про смерть колишнього канцлера Німеччини Гельмута Коля, королеви Єлизавети II та французького бізнесмена Мартена Буїга.
Цей діагноз актуальний і для України. Після 24 лютого 2022 року попит на «швидкі новини» зріс вибухово: телеграм-канали стали головним джерелом інформації для 41% українців, але саме там найчастіше ширяться небезпечні фейки. Прагнення бути першим інколи коштує журналістам довіри аудиторії, а в українських реаліях поспіх може мати й серйозні воєнні наслідки — від викриття позицій ЗСУ до поширення дезінформації на користь ворога.
Автори посібника наголошують на важливості балансу між інформацією та розвагами: журналістика може бути привабливою та зрозумілою, але коли розважальність стає самоціллю — виникають проблеми. В Україні цей баланс особливо крихкий: традиційні телевізійні токшоу дедалі частіше перетворюються на емоційні вистави, де аналітику витісняють політичні декларації. Наслідок — втрата довіри: у 2024 році рівень довіри до телебачення впав із 61% до 34%. Глядачі переміщуються в соцмережі, де їх підстерігає інша загроза — дезінформаційні «зливні бачки».
Європейська дискусія про клікбейт тут перегукується з українським питанням: як подати матеріал цікаво, не перетворивши новини на пропагандистське шоу? У цьому варто відзначити цінність практичних прикладів дещо маніпулятивних заголовків, які зустрічаються навіть у таких поважних виданнях, як FAZ, які наводять автори у підручнику.
«Хочуть цього журналісти чи ні, але в демократії вони виконують певну функцію керування й супроводу», — наголошують автори. Звичайно, це покладає на них також і велику відповідальність. Тобто сьогодні вкрай актуальним стає питання збереження незалежності між владою, власниками та суспільством.
Залежність від влади та власників залишається «ахіллесовою п’ятою» українських медіа: до війни більшість медіа фактично функціонували як додатки до бізнес-імперій олігархів. Після початку повномасштабного вторгнення телемарафон «Єдині новини» спочатку став символом єдності, але згодом викликав критику як інструмент контролю — у своєму звіті Єврокомісія у серпні 2024 року вказала на проблему цензури та відсутність плюралізму в ефірі. Таким чином, ідеї авторів про відповідальність журналістів перед суспільством стають для України не абстракцією, а практичним дороговказом.
Автори підручника досить реально описують й виклики, які пов’язані з диджиталізацією та штучним інтелектом. На сторінках свого видання вони дуже слушно ставлять питання: штучний інтелект — це помічник чи загроза?
Полемізуючи з деякими дослідниками про те, що незабаром чат-боти замінять журналістів, автори висловлюють думку: «Уявлення про те, що в майбутньому в редакціях переважно “сидітимуть” роботи, може виявитися перебільшенням. Однак небезпека полягає в тому, що журналістика може наразитися на підпорядкування технологіям і комерціалізації». А це також зменшує довіру до живого слова журналіста.
Додамо, що у Європі АІ вже тестують у великих редакціях для створення заголовків чи аналізу даних. В Україні застосування більш обмежене — здебільшого для візуалізацій або перекладів. Але в умовах, коли за останні чотири роки кількість працівників у друкованих медіа скоротилася на 75%, спокуса делегувати роботу машинам лише зростає. І тут важливо не втратити головне: людську здатність бачити контекст і ставити незручні запитання.
Автори посібника окрему увагу приділяють темі розслідувань у журналістиці, називаючи її «серцевиною професії». «Справжня журналістика, яка відчуває свій обов’язок інформувати громадськість, завжди була розслідувальною», — зазначають вони у своєму дослідженні.
І ми можемо пишатися тим, що попри війну, українські журналісти не відмовилися від цієї місії. «Дзеркало тижня», «Українська правда», Bihus.Info й інші медіа регулярно викривають корупцію, наприклад, у сфері оборонних закупівель. Але, скажімо відверто, відповіддю стають не подяки, а тиск: від погроз на адресу Юрія Ніколова до системного блокування «Української правди» у контактах із владою.
Європейський досвід підтверджує: без незалежних розслідувань журналістика перетворюється на піар. І саме тут підручник може стати моральною підтримкою — нагадуванням, що розслідування не «опція», а основа професії.
Підручник і посібник Штефана Рус-Моля та Танева Шульца «Журналістика» (4-те, повністю перероблене видання з карикатурами Костаса Куфогіоргоса) є унікальним виданням, яке вдало поєднує академічну системність і практичну спрямованість. Недаремно його автори назвали книгу одночасно і підручником (тут систематизовано базові знання та теорію), і посібником (чіткі вправи, методичні рекомендації, практичні поради для викладачів і студентів).
Саме освіта і методика, представлені у книзі, є потужним інструментом навчання. Для українських редакцій вона може стати дороговказом: як залишатися незалежними, перевіряти факти й будувати довіру в умовах війни та цифрових трансформацій.
А для українських університетів, які нині реформують програми журналістської освіти, ця структура безцінна. Вона допомагає поєднати академічну підготовку з реальними викликами редакцій — від соцмереж до кризового менеджменту.
Етика та якість. В умовах, коли українські медіа часто опиняються під політичним чи економічним тиском, розділи про професійні стандарти та саморегуляцію стають орієнтиром.
Аналіз тенденцій цифрової доби. Розділи підручника про інтерактивність, соціальні мережі, інтернет-журналістику допомагають зрозуміти, як будувати роботу з аудиторією у світі, де Telegram і TikTok витісняють традиційне телебачення. Це прямо корелює з українським досвідом, де телемарафон «Єдині новини» втратив довіру, а натомість зросла роль анонімних каналів. Соцмережі, інтерактивність, роль Telegram і TikTok — усе це подано з прикладами. Це допомагає зрозуміти, як конкурувати за увагу без втрати професійності.
Поради у редакційній кухні. Книга детально показує, як працює редакція: від відбору тем до менеджменту і маркетингу. Для маленьких українських редакцій, де інколи всі завдання виконують двоє-троє людей, це практичний довідник.
Міжнародна перспектива. Зіставлення з досвідом Guardian, New York Times чи FAZ дає українським журналістам точку відліку для самооцінки.
І найголовніше — умови війни. Українські журналісти працюють у середовищі обмежень, ризиків і небезпеки: від цензури та тиску власників до фізичних загроз і втрат серед колег. У книзі ж європейських авторів особливо корисними є розділи про етику, точність, роботу з джерелами — те, що стає фундаментом професійної стійкості. Для українських журналістів, які працюють під обстрілами, під тиском чи в умовах скорочення ресурсів, ця книжка — не розкіш, а підтримка. Вона допомагає бачити професію не лише як щоденну боротьбу за виживання, а і як частину ширшої європейської традиції.
Стиль видання. Автори не бояться іронії й самоіронії. Вони показують і «професію мрії», і її зворотний бік — стрес, дедлайни, хаос у редакціях. А ще — наводять яскраві приклади: від фейкових новин про «смерть канцлера Коля» до жартівливих заголовків берлінських газет. Це робить книжку живою, а не академічною.
Отже, ще раз підкреслимо, що книга Штефана Рус-Моля та Танева Шульца — це не просто навчальний матеріал. Це міст між європейською та українською журналістикою. Вона пропонує стандарти, які вже випробувані в Німеччині чи Швейцарії, і водночас залишає простір для критичного осмислення в українських реаліях.
Брехня має більше коло зацікавлених у ній осіб та інститутів, а правду часто захищати нікому.
Інформація завжди була серед головних інтересів держави, оскільки те, що поширюється в масових інформаційних потоках, доходить до великої кількості людей. Кожна людина реально знає з перших вуст лише невелику частину того, що відбувається навколо, її повна картина світу формується інформаційними та віртуальними потоками, а вони можуть нести позитив або негатив.
Сильна держава може не боятися критики, слабка — буде активно боротися з незадоволеними, доводячи себе в результаті до ще більшої слабкості. Держава дивиться на критиків як на своїх ворогів, що робить її ще більш вразливою. Правда потрібна їй, коли вона хороша, а не погана.
Брехня і правда з точки зору слабкої держави визначається дуже просто. Брехня — це критика держави, а правда — її похвала. Нелюбов до критики себе є у всіх. Сильна держава здатна не знищити, а пересилити це неприйняття критики. Вона теж із нею бореться, але більш мирними методами. Однак усе одно не любить.
Правда не народжується сама, а створюється людьми й інститутами, наприклад, такими як медіа, які намагаються знайти правду в тому потоці брехні, який часто оточує людину. Брехня має більше коло зацікавлених у ній осіб та інститутів, а правду часто захищати нікому. І так часто відбувається, оскільки всі ми любимо правду про інших, але не про себе самого.
Правда окремого факту може не відображати правду в цілому. Цим користуються сильні гравці інформаційного поля, починаючи з державних. Вони активно утримують свою точку зору, яка не дає можливості появи інших. Це робиться шляхом поширення вигідних їм мініфактів при певній спробі представити їх як єдино можливу велику істину.
Публікація окремого факту породжує в масовій свідомості екстраполяцію того, що цей факт відображає всю правду. Умовний приклад: друкується факт про відкриття поліклініки, який стає в голові відображенням того, що цей факт є частиною загальної ситуації, хоча насправді він може бути винятком. Це і є метод пропаганди: розповідаючи про окремий факт, вона створює відчуття його масового поширення. Причому цей факт продовжує своє подальше життя в переказі зі словами «я сам читав про це»...
Правда — це конструкт, який в одних ситуаціях може бути вигідним для того, хто говорить, а в інших — ні. При цьому в ролі того, хто говорить, може виявитися і держава, яка завжди теж щось замовчує, а щось пропагує. Найпоширеніша думка не завжди може бути правдою. Це просто найпоширеніше висловлювання, а найбільші можливості для цього завжди має держава. І оскільки ми всі живемо «під крилом» держави, її думка автоматично стає тим, що вважається правдою. І такий умовний приклад: якщо держава буде втовкмачувати нам усією своєю міццю (освітою, культурою, медіа), що двічі два — п’ять, нам буде легше з цим погодитися, ніж сперечатися. Ті, хто сперечається, можуть бути оголошені зрадниками, а ті, хто погодився, отримають «ордени» правильних мислителів.
Правда в мозку буде відрізнятися від правди як варіанту відповідності фізичній дійсності. В голові може бути одна правда, а на вулиці інша. Можна перефразувати відомі дитячі вірші — правди різні потрібні, правди різні важливі...
Ми весь час хочемо жити у світі завтрашнього дня, в сьогоднішньому весь час багато невідповідностей і неузгодженостей. Він весь час здається недостовірним і недоробленим. До нього завжди багато претензій. І більша частина цих претензій спрямована до влади. Але влада керує, з цієї причини її невідповідності автоматично переносяться на нас, хочемо ми цього чи ні.
Як говорила радянська кіномудрість — «жити — добре, а добре жити — ще краще...». А влада завжди підозріло ставилася до тих, хто жив добре без її дозволу на це. До речі, радянська влада завжди це розуміла... З цієї причини вона займалася і «розкрадачами соціалістичної власності» (ще одна кіноцитата), оскільки добре жити без її дозволу на це було не можна. Світ минулого з дня сьогоднішнього може виглядати дивним, але він був саме таким. І багато його характеристик плавно перейшли у світ сьогоднішній.
Причому боротьба однієї правди заради іншої правди активно існує і сьогодні. Зі свіжої боротьби за те, що вважати правдою, а що брехнею, можна назвати російську практику визнання когось іноагентом. Причому ця практика просто заперечує право тієї чи іншої людини з’явитися в публічному просторі зі своєю думкою — в аудиторії, як автора книги або статті тощо.
Іноагенти вже заздалегідь оголошуються винними. Ось один із прикладів офіційного оголошення іноагентів. Список поповнився на сім осіб. Про кожну особу, включену до списку іноземних агентів, пишеться приблизно так: «Брав участь у створенні для необмеженого кола осіб повідомлень і матеріалів іноземного агента, поширював для необмеженого кола осіб повідомлення і матеріали іноземних агентів, а також організацій, включених до переліку іноземних і міжнародних організацій, діяльність яких визнана небажаною на території Російської Федерації. Поширював недостовірну інформацію про прийняті органами публічної влади Російської Федерації рішення та проведену ними політику».
Причому найчастіше «іноагенти» взагалі перебувають за кордоном, тому їх просто не можна друкувати й цитувати. Список поповнився на сім осіб і на одне медіа — «Горбі журнал».
Люди живуть за кордоном, пишуть, що думають, але їх усе одно знаходять і карають, хоча і більше символічно, ніж матеріально. При цьому дивно, що так довго проіснував журнал «Горбі», ось, наприклад, з його свіжої статті про перебудову: «Жодна перебудовна преса, жодне вільне телебачення не могли зрівнятися з відгуком на політичний прямий ефір. Тому що в ньому відбувалися події, які змінювали хід історії — і приватного життя. Країна перетворилася на гігантську секту Свідків; мені було 27; я був її частиною, адептом. Заради неї змінив розклад. Вставав набагато раніше і лягав пізніше, щоб працювати, а денний час відводив тому, що було важливіше за роботу. І навіть за особисте життя», — пише автор Додолєв у статті для «Комсомольської правди».
Життя, як правило, вчить масову свідомість тільки за допомогою негативного досвіду. У 1922 році Ленін висилав за кордон критиків влади, у 1937 році Сталін відправляв тих, хто не був налаштований до влади, до ГУЛАГу. Потім у 1949 році активно проводилася кампанія по боротьбі з так званим низькопоклонством перед Заходом, також відома як боротьба з космополітизмом, який, природно, розглядався як антипатріотичний. Це така періодичність негативного контролю 1922 — 1937 — 1949, яка просівала кожне нове покоління, задаючи йому моделі правильної поведінки. Щось таке є несправжнє в нашому житті, якщо його весь час коригували, повертаючи в потрібне для влади русло.
Повторюваний досвід тих часів відразу ж викликає паралелі з сьогоденням. Ось і Путін вступив у конфлікт з усім тим хорошим, що принесла перебудова. Влада не витримує ні різноманітності політики, ні вільного волевиявлення, а особливо — вільних медіа. Вона підвищує керованість за допомогою лише одного відомого їй медіа — репресивної політики, яка, щоправда, має м’який характер. Путін у цьому плані не Сталін, який до 37 року «зламався» і ввімкнув механізм масових репресій. Це не просто організаційний конфлікт — це також суто людський конфлікт, а для Путіна ще й професійний, оскільки «ворог повинен сидіти у тюрмі», як його професійно готували.
Іноземний агент — це людина, слова якої розходяться з тим, що подобається державі. Ось типове формулювання звинувачення, достатнє для прийняття такого рішення: «А.П. Соломонов поширював недостовірну інформацію про прийняті органами публічної влади Російської Федерації рішення і політику, виступав проти спеціальної військової операції в Україні. Взаємодіє з іноземними агентами та організацією, включеною до переліку іноземних і міжнародних організацій, діяльність яких визнана небажаною на території Російської Федерації. Проживає за межами Російської Федерації».
Ще один політичний «засуджений» Пивоваров. По суті, влада сама склала йому біографію: 1 серпня 2024 року він увійшов до списку на обмін ув’язнених між Росією і Заходом, у результаті чого в ніч на 2 серпня був вивезений до Німеччини. Ось його життєвий шлях: «Андрій Сергійович Пивоваров (нар. 23 вересня 1981, Ленінград) — російський опозиційний політик і підприємець. У 2019—2021 роках — виконавчий директор руху “Відкрита Росія”, заснованого Михайлом Ходорковським».
Узагалі-то правда чи неправда визначається не так легко. Ми часто просто орієнтуємося на джерело інформації — людину або структуру. Якщо ми їй віримо, то готові визнати поширювану нею інформацію правдою. І державні джерела тут у більш складному становищі, ніж інші, оскільки вони заздалегідь налаштовані на те, щоб боротися з негативом про себе.
Чому прийшла і минула перебудова? Тому що бравурні офіційні розповіді та наповнення реальних полиць у магазинах вступали в суперечність. Слова розійшлися з тим, що ми не просто бачимо очима, а й не хочемо таке бачити. Такий «парадокс» у чистому вигляді зустрічається рідко. Але це суто формальна невідповідність. А реально виникло право на поширення негативної інформації, і країну заполонили тексти. Якщо до цього всі тексти були «за», то тепер всі тексти були «проти». Один монолог замінили іншим, позитивний — негативним.
Сьогодні знову відбувається зміна комунікацій. Влада знову бере радянське кліше «ворога народу» і переносить його в сьогодення, не розуміючи, що все добре працює тільки в конкретних історичних періодах. Адже населення теж усе пам’ятає. Причому для виживання завжди важливіша негативна пам’ять, а не позитивна. Звідси могильна тиша з приводу посилення режиму покарань.
Нова правда (нова — з точки зору тиражування) завжди пробивається дуже важко. Це ще раз доводить, що у кожної правди є прихильники й противники. Прихильники будуть намагатися її поширювати, а противники — блокувати.
Колись перебудову теж запускали за допомогою медіа. У країні поки нічого не змінювалося, але люди стали більш вільно висловлюватися, що, звичайно, було ініційовано за допомогою ТБ. ТБ в цьому плані як флюгер: коли потрібно — націлене на пропаганду, в іншому випадку — на зворотне, на критику.
Коли змінюється спрямованість інформаційних потоків, змінюється країна. Приклад, що лякає сучасну владу, — це перебудова. Змінилися інформаційні потоки — почала змінюватися країна.
Саме так про програму «Взгляд» говорять як про інструмент, що змінив країну, наприклад: «Реноме “простого хлопця з народу” не заважало Олександру Політковському дружити з банкірами та бізнесменами. Гроші для статутного капіталу компанії ВИД (“Взгляд” та інші) вніс саме Олександр Володимирович. Ці 50 тисяч рублів (величезну суму на ті часи) дав йому «на добру справу» Іван Харлампійович Ківеліді, якого отруїли в тому ж році, коли застрелили Лістьєва (отруту нанесли на трубку телефону в його кабінеті, тому померли і його секретарка, і експерт, який розтинав тіло банкіра). А перший легальний радянський мільйонер Артем Михайлович Тарасов подарував Політковському побутову японську камеру, на яку було знято багато «взглядовських» сюжетів (включно з замальовкою Лістьєва про стару, засуджену на забій конячку, яка жила у звичайній столичній квартирі). Потім цю техніку в Олександра вкрали, до речі. Хоча напередодні репортер їздив до Чорнобиля і камеру не встиг обробити: вона була радіоактивною донезмоги. Так що викрадачі так собі поживилися», — пише вище вказаний автор у «Комсомольській правді».
До речі, історія дійсно нічому не вчить, адже ми вже забули час перебудови. Виходить, що утримувати демократію можуть не всі, як і скористатися її плодами. На демократію здатна тільки сильна держава, яка може дозволити собі, не боячись, і критику влади, тобто себе. Вона теж ненавидить своїх критиків, але юридично не може їх карати.
Держава не любить жити під вогнем критики. Вона звикла жити в променях похвали. З цієї причини медіа стають небезпечними: «Всіх їх звинуватили у створенні та поширенні матеріалів іноземних агентів, антивоєнних виступах, критиці рішень російської влади. Про всіх людей [...] зазначається, що вони живуть за кордоном», — пише російська служба «Радіо Свобода».
Вільні медіа майже автоматично вступають у конфлікт із владою, яка любить себе понад усе на світі. Будь-який негатив тепер сприймається як зрада. І боротьба починається не з негативом, а з тими, хто наважується вимовляти неприємні для влади слова.
У Росії це повернулося з Путіним: «Ситуація змінилася в нульові роки — після початку президентства Володимира Путіна, створення федеральних округів і послідовної “вертикалізації влади”. Губернатори (спочатку за допомогою економічних важелів, а потім і законодавчих) усе більше і більше ставали залежними від президента і федеральної влади — особливо після осені 2004 року, коли були скасовані губернаторські вибори. І не дивно, що ця тенденція поширилася нижче: місцеве самоврядування робили все більш і більш залежним від регіональної влади», — ідеться у статті у згадуваному журналі «Горбі».
Ми звикли в Союзі до того, що не вся правда може бути показана в медіа. Рука держави відбирала одну правду і не пускала іншу. Це присутнє завжди й усюди, але тоді було найбільш сильно виражено.
Парадокс існування СРСР полягав і в тому, що економіка вимагає інновацій, як, до речі, і військова справа, оскільки атомну бомбу не створити тільки за наказом. СРСР гальмувався, атомну бомбу теж зібрали за американськими кресленнями, вкраденими шпигунами, яких називають розвідниками. Потім ще німецькі вчені стали полоненими, допомагаючи німецьким досвідом.
СРСР руйнувався сам. Його б ніхто не зруйнував, якби саме життя не визнало його неадекватною структурою. З цієї причини ніякі люди в погонах не змогли б його зберегти. В іншому випадку його чекало б перетворення на варіант Північної Кореї, шляхом якої він поступово рухався. І сьогоднішні люди в погонах теж не зможуть зупинити рух до демократії. Вони можуть тільки побудувати другу Північну Корею...
Трохи перебільшений ефект відкритої правди все ж призвів і до перебудови. Коли людей перестають карати за елементарні відхилення, виникають нові типи інформаційних потоків. А вони, своєю чергою, призводять до трансформації системи.
Ось радянський приклад: «Правда історії дуже проста: відкритий 25 травня 1989 року I З’їзд народних депутатів спричинив переворот у системі, поглядах і емоціях. Система відгукувалася на “живу творчість мас”, як любив повторювати Горбачов. Погляди змінювалися; радянська людина, звикла до інфантильності (“що вони з нами роблять…”), звикала до того, що керує політичним процесом — і несе відповідальність за всі наслідки. А емоції — найважливіша умова успіху; немає переживання політики як особистої справи — немає змін світоустрою, тільки косметичний ремонт», — ідеться в іншій статті у тому ж журналі.
Інформацію, напевно, можна вважати хребтом демократичних держав. І вони повинні бути настільки сильними, щоб витримувати критику, правильну і навіть неправильну. Але якщо вони зможуть її витримати, вони безсумнівно стануть ще сильнішими.
3 жовтня 2025 року в Києві на базі Kyiv Media Hub Академія української преси провела презентацію четвертого, повністю оновленого видання підручника Штефана Рус-Моля та Танева Шульца «Журналістика». На події обговорили, як професія змінюється під впливом війни, штучного інтелекту та цифрових платформ, і що саме має залишатися незмінним — стандарти точності, прозорості та етики.
«Журналістика» поєднує ремесло й сучасні дослідження медіа: від жанрів і роботи з даними — до редакційного менеджменту, маркетингу, взаємодії з PR та цифрових викликів. Українське видання доповнене контекстом сьогодення — від свободи слова під час війни до ролі сатири (у книжці вміщено карикатури Костаса Куфогіоргоса).
Валерій Іванов, президент АУП, у своєму зверненні наголосив на практичній цінності перекладених німецьких підручників: «Усі німецькі підручники, що перекладенні АУП, об’єднує чудова риса: вони мають практичний характер. Саме таким є і підручник Штефана Рус-Моля й Танева Шульца «Журналістика». Це одна з найкращих книжок з журналістики в німецькомовному світі».
Також він підкреслив призначення професії: «Призначення журналістики — відбивати дійсність такою, як вона є. Журналіст має бути вільним та бути совістю цього суспільства».
Штефан Рус-Моль у своєму включенні звернув увагу на питання довіри до медіа та підзвітності журналістів перед суспільством: «Серйозною проблемою для багатьох інституцій медіа-підзвітності залишається брак видимості — їх просто ігнорують. Але водночас жоден принцип у журналістиці не є таким загальновизнаним, як обов’язок точно передавати факти».
Танев Шульц, виступаючи онлайн, наголосив на принциповій відмінності журналістики від художніх жанрів: «У журналістиці немає місця фікції. Наше завдання — відрізняти вигадку від фактів і будувати розповідь так, щоб вона була достовірною та зрозумілою аудиторії».
Чому ця книжка важлива саме зараз?
У час, коли Україна бореться не лише за свободу, а й за правду, журналістика стає зброєю проти дезінформації та маніпуляцій. Цей підручник — не просто теорія, а практичний інструментарій для тих, хто щодня формує інформаційний простір: студентів, викладачів і практиків. Він дає відповіді на ключові виклики професії — як швидко збирати й перевіряти факти, як працювати з аудиторією, зберігати етику і безпеку навіть у найскладніших умовах.
Для українського медійного середовища ця книга — додаткова можливість утримати високу планку якості й довіри попри воєнний тиск, брак ресурсів та інформаційні атаки. Вона допомагає зрозуміти, якою має бути журналістика, щоб залишатися сильним інститутом демократичного суспільства навіть у часи війни та цифрових революцій.
Якщо ви бажаєте замовити безкоштовний примірник видання, будь ласка, заповніть форму: https://forms.gle/6boDptEpsBVomT3o9
У презентації взяли участь понад 30 журналістів-практиків, викладачів та студентів-журналістів. Учасники, що відвідали подію, отримали безкоштовний друкований примірник.
Видання стало можливим завдяки підтримці Посольства Федеративної Республіки Німеччина в Україні, фонду Pressehaus NRZ та Erich-Brost-Institut für Internationalen Journalismus der Universität Dortmund.
Ми не можемо перемагати те, що не розглядаємо як напад, оскільки просто не помічаємо цього. Непрямий вплив сильніший за прямий, оскільки проти нього не спрацьовують стандартні види захисту.
Масова свідомість є одночасно простою і складною. З одного боку, вона орієнтована на прості емоційні реакції, з іншого, має дуже довгу пам’ять, яку час від часу намагаються заглушити, коли у пропагандистів виникає така потреба. Пропаганда шукає «ключики» до людських душ. Це можуть бути прості, тому нібито щирі слова, а можуть бути цитати авторитетних людей.
СРСР завжди був країною цитат. Усі цитували класиків марксизму-ленінізму, що мало досить масовий характер. Університети й Академія наук жили від цитати до цитати, від одного з’їзду партії до іншого. Дисертації були наповнені цитатами з промов генсеків або рішень з’їздів КПРС. Це був певний науковий ритуал, без якого дисертації не могли існувати.
Правильні цитати допомагали людям у кар’єрі, відкривали шлях нагору. Ти міг цитувати сам або вписувати цитати в промови інших — працювало все. Згадаймо рядок «нам песня строить и жить помогает», точно так діє і трансформована фраза: «нам цитата будувати й жити допомагає». СРСР був країною цитати, де все вибудовувалося за ієрархією.
Цитата — це броня, яка дає можливість і іншим думкам рухатися під прикриттям вперед. Коли є когнітивний та інформаційний захист масової свідомості, то точно так само є і когнітивний та інформаційний напад. Відбуваються тисячі інформаційних пострілів, від яких захиститися можна тільки за допомогою когнітивного захисту, який має свою власну системність, і ці дві системності іноді збігаються, а іноді ні. Інформаційний удар не переможе когнітивний захист. З цієї причини дітей уже в школі готують до відбиття подібних ударів. По суті навіть завдання з арифметики можуть нести ідеологічне навантаження.
Ми перебуваємо в полоні цитат, навіть коли не пам’ятаємо їх. Часто повторювані кліше оточують нас, знаходячи своє місце в нашій голові. Тобто для опису ситуації у нас дуже часто «вискакують» цитатні висловлювання, оскільки вони заздалегідь відомі, часто є римованими, підкріплені віртуальними потоками — фільмом, книгою, піснею...
Можна навести безліч таких прикладів, коли широко поширена цитата починає жити своїм життям. І це говорить про те, що вона закріпилася в масовій свідомості, тобто «постріл» влучив у ціль, оскільки її повторюють навіть ті, хто її не бачив і не чув у тому, що було джерелом цієї комунікації.
Ми в принципі живемо у світі повторів, тому нове і старе йдуть нарівні. Але «старе» весь час накопичує кількість повторень. Це може бути все: від класиків марксизму-ленінізму до «побуту». Масова свідомість приймає все, і якщо вона вдала, вона починає жити зовсім іншим життям — своїм власним, оскільки у неї немає зовнішнього стимулювання...
Можна навести такі приклади «цитатопородження» від першого варіанту до безлічі повторів, як у високому стилі, так і в низькому:
«Раз пошла такая пьянка, режь последний огурец» (Висоцький);
«Вставай, страна огромная, вставай на смертный бой» (пісня ансамблю Александрова);
«Эй, вы, там, наверху!»;
«От вас опять спасенья нет!»;
«Не могу больше слушать»;
«Я этот ваш кордебалет!»;
«Эй, вы, там, наверху!
Не топочите, как слоны,
От себя отдохните,
Ну дайте, дайте тишины!» — співала Алла Пугачова.
Наші мізки — це насправді не зовсім наші мізки, їх доверху переповнюють чужі думки. Римовані думки мають велику силу для запам’ятовування. Об’єднані з візуальністю, як у кіно або на сцені, вони проходять багато бар’єрів, чого не можуть зробити прості цитати, які продовжують жити іноді тільки в шкільних підручниках.
Багато радянських пісенних цитат є прямими «пострілами» в масову свідомість, оскільки при вдалому створенні та виконанні вони знаходять місце в мозку кожного навіть поза їх змістом. Музика і рима роблять свою справу. В результаті перед нами не стільки інформаційна війна, скільки інформаційно-когнітивна. І це по суті війна зі своїм власним народом...
У випадку масової свідомості рядки з пісень були важливішими за будь-які монографії, оскільки пісню чує і знає кожен. Точно так у реальність переходять герої та слова з романів або дії з ігор. Ми починаємо жити, хоча б частково, у світі, побудованому цитатами.
Були цитати для конспектування, а були для відпочинку. «Ненаукові» цитати набагато ширше поширювалися, відповідно бомбардуючи мізки. Такі цитати починали жити своїм власним життям. Наприклад, Микола Басков співав так, а за ним повторювали: «Я встретил девушку, полумесяцем бровь. На щечке родинка, а в глазах любовь. Ах, эта родинка меня с ума свела. Разбила сердце мне, покой взяла...».
Спочатку в 1957 році був фільм «Я зустрів дівчину» з таким же сюжетом: «Прекрасний голос Лоли, головної героїні фільму, привертає увагу багатьох у її місті — починаючи від професіоналів з міського хору, які прагнуть залучити дівчину до своїх лав, до Саїда, звичайного робітника, який довго стоїть біля її будинку. Але батько Лоли, бажаючи захистити дочку від будь-яких зазіхань, відправляє її в село, навіть не підозрюючи, що закоханий Саїд знайде Лолу і там».
При цьому цікаво, що мелодрама якраз по суті безпосередньо розмовляє з масовою свідомістю. Це відображення її суті, її картини світу. Коли масову свідомість намагаються зробити ідеологічно орієнтованою, це порушує її основи. В принципі ми зазвичай завищуємо свого співрозмовника, а насправді йому не потрібні високі істини.
По суті низькі істини теж можуть бути високими. Ми недооцінюємо силу простих думок і простих слів. У будь-якому випадку вони мають ширшу аудиторію слухачів, ніж передові статті газет. Естрада живе саме в такому світі, оскільки її аудиторія — це широкі простори масової свідомості. Леонід Утьосов, наприклад, співав таке:
«С Одесского кичмана
Бежали два уркана,
Бежали два уркана та й на волю.
В Вапняровской малине
Они остановились.
Они остановились отдыхнуть».
Перебування в орбіті уваги масової свідомості робить зірку справжньою зіркою. Тепер їй не буде страшна будь-яка критика, оскільки масова свідомість заповнить для неї будь-який зал. Саме Рашид Бейбутов співав прямо для масової свідомості, тобто цитатою, потім усе було повтором, він — перший:
«Я встретил девушку, полумесяцем бровь,
На щечке родинка и в глазах любовь.
Ах, эта родинка меня с ума свела,
Разбила сердце мне, покой взяла».
До речі, так і залишилася нерозкритою таємниця його смерті. Тільки таємниці радянського часу вже нікому не цікаві, вистачає своїх.
Масова свідомість — як дитина, вона простодушна, вона відкрита простим зрозумілим емоціям. Пропаганда часто їх використовує, наприклад, каже: «Це ж наші діти», чим захищає від будь-якої критики тих, кого треба захистити.
Цитата є одним із варіантів віртуального впливу, а не просто інформаційного, оскільки тут відбувається додатковий вплив авторитетності та повторюваності. А те, що повторюється багаторазово, масова свідомість готова визнати правдою. Це не погано чи добре, просто легше визнати правдою те, що чують усі, а не сперечатися з цим.
Багато чинних політиків переймають віртуальність поведінки з минулого, стаючи тінню героїв минулого і сьогодення. Тобто інформаційно вони з нами, а когнітивно — їхній ідеал знайдений ними в минулому.
Леніна після тиску масиву радянських пропагандистських фільмів дуже часто повторювали не тільки в поведінці, але і в анекдотах, які обігрували цю модель. Сталіна — рідше, чи то тому, що в минулому це було страшно, чи то тому, що легше повторити, просто взявши акцент грузина, який говорив російською.
А ще не повторився стиль одягу Сталіна: «Жоден із радянських лідерів не запам’ятався сучасникам своєю манерою одягатися, як Сталін. Можна навіть сказати, що він створив особливий стиль, який залишається затребуваним і в наші дні. Правда, вже не в Росії. Комуністичні вожді Китаю, Північної Кореї, В’єтнаму, як і сім десятиліть тому, одягають «сталінки», які з одягу давно перетворилися на ідеологічний символ. Знак вірності партії, символ незмінності політичного курсу. Курс, цтім, може бути різним, може дуже серйозно змінюватися. Але ось символ залишиться колишнім», — пишуть на сайті «Новий русскій бренд», на якому продають речі в російському стилі.
Світ цитат був дуже важливим у СРСР, оскільки будь-який текст, будь-яке рішення оформлялося як реалізація мудрих рішень партії та уряду. Тобто цитата, а не закон, швидше були способом обґрунтування тих чи інших рішень. Преса теж спиралася на подібний цитатний причинний ряд, що пояснював появу тих чи інших подій «мудрими» рішеннями партії та уряду. Відчуття справедливості було, оскільки всі жили однаково, що відрізняє той світ від розгулу багатства у невеликої кількості людей сьогодні.
Росія повторила цей радянський досвід домінування державного погляду на події без права на його критику. Те, що написано або публічно сказано, завжди має бути більш правильним, ніж сама дійсність. У цьому полягає найголовніша сила друкованого слова. Воно завжди має більший авторитет, ніж слово усне. Звідси все більша роль держави, слова якої завжди домінують над будь-якими іншими.
Дослідники фіксують такий стан таким чином: «Вплив держави на ЗМІ, на громадську думку в Росії поки що практично абсолютний. Держава в буквальному сенсі вирішує, кому можна існувати, кому не можна, хто допущений до публічної свідомості, хто ні. Вона поки що не хоче втручатися в діяльність зовнішніх сил на російському інформаційному ринку. Адже у нас поки що немає цензури зовнішньої інформації: і “Радіо Свобода”, і “Голос Америки”, і західні видання, і західне телебачення доступні на території Росії, ніхто поки що не збирається перерізати кабель або встановлювати глушилки. З іншого боку, ефективність цих ЗМІ обмежена: скажімо так, їхній вплив у російському суспільстві поширюється на відносно замкнуті й аудиторії, що самі себе агітують», — пише Ярослав Шимов у статті «Путін пішов далі Андропова» на сайті російської служби «Радіо Свобода».
Безліч інформації, що циркулює, робить важливим вміння відокремлювати головне від другорядного, правду від брехні. Інформації завжди більше, ніж ми в змозі охопити, а тим більше перевірити на достовірність. Сучасний світ породжується генераторами інформації, які контролюються державами. А держави хочуть бачити в інформаційних потоках тільки те, що їм подобається.
У мирний час держави все одно перебувають у стані війни, тільки інформаційної. Дослідники констатують, що російські інформаційні операції завжди спрямовані не тільки на збройні сили країни, що атакується, але обов’язково і на її населення: «Російський підхід має цілісний характер. Він спрямований не тільки на державу-ціль і її збройні сили [...], але й на досягнення бажаних ефектів у свідомості цільового населення, його сприйнятті та прийнятті рішень на користь російських інтересів і цілей. Це двосторонній підхід, який спрямований на фізичне та когнітивне вимірювання інформаційного середовища», — ідеться в англомовному дослідженні «Інформація війна Росії» Деніса Гомеза.
Тоді має працювати все те, що перебуває в полі уваги масової свідомості. І можливо, це буде навіть важливіше для виграшу/програшу, ніж просто увага до збройних сил. Адже навіть війна спрямована на те, щоб кінець кінцем перемогти мізки, тут просто коригується кінцева мета.
Світ різноманітний, у ньому є багато того, що може бути перетворено на зброю, є й маса непрямого впливу, який у результаті все одно спрацьовує, хоча й пізніше. Державам більш приємний прямий спосіб завуальованого наказу. Його думка багаторазово тиражується в різних формах.
У принципі працюють навіть ігри: і це зрозуміло, ніхто не очікує саме такого удару, розглядаючи все це як невинне задоволення. З цієї причини все, починаючи від букварів, може бути містком до зміни поведінки.
З іграми є і такий приклад: «Польська фірма Galaktus представила гру Hollow Home від студії Twigames із Києва. Її головний герой — 14-річний Максим, який повинен самотужки покинути українське місто, яке обложили російські війська. Творці розповідали, що приступили до розробки після облоги Маріуполя навесні 2022 року. Глава Galaktus Матеуш Шукайт заявив DW, що українські колеги працювали над грою про війну, самі постійно перебуваючи під бомбардуваннями. “Прив'язка до реальних подій надає внутрішню глибину всій грі. Звичайно, вона досить трагічна. І була розроблена прямо під час війни”, — сказав Шукайт», — ідеться у статті Микити Ошуєва «Ігри про Росію, репресії та війну в Україні» на сайті російської служби «Німецької хвилі».
У таких підходах скрізь є таке правило: споживач стежить за основною лінією, залишаючи увагу на непрямі меседжі на потім. А далі ця інформація поширюється поза його увагою, оскільки вона вже увійшла в дозволене поле.
Або такий приклад: «Видавництво Critical Reflex, яке зараз базується на Кіпрі, але засноване росіянами, представило гру Militsioner від розробника TallBoys. У ньому також працюють громадяни РФ. У грі потрібно бродити вигаданим містом з архітектурою в стилі російської провінції. З неба за головним героєм стежить величезний міліціонер. Мета — втекти з цього міста, чому перешкоджає всевидючий страж. Ще у 2020 році, коли гру тільки анонсували, телеканал “Росія 24” назвав її русофобською і звинуватив творців в оскверненні образу Дяді Стьопи з поеми Сергія Михалкова. Розробники стверджували, що при створенні гри про репресії надихалися романами “Злочин і кара” Достоєвського та “Процес” Кафки», — пише «Дзеркало тижня».
У Алли Пугачової в одній з пісень є такі слова: «Этот мир придуман не нами, этот мир придуман не мной»... Виходить, ми завжди живемо в чужому світі... Значить, хтось його створює навмисно.
Ми не можемо перемагати те, що не розглядаємо як напад, оскільки просто не помічаємо цього. Непрямий вплив сильніший за прямий, оскільки проти нього не спрацьовують стандартні види захисту. Дитина тим більше не бачить небезпеки, а бачить тільки розвагу, від якої неможливо відмовитися.
У сучасному світі відбулося перемикання на споживання відеоконтенту, старі друковані видання вимирають через свою відданість вербальності перед візуальністю. Вони явно прибульці, тільки не з майбутнього, а з минулого.
Сьогодні у великому масиві візуального контенту можна приховати все, що потрібно. Плутаються всі вихідні сліди: «Аналітики відзначають, що серед 50 провідних дитячих каналів на ютубі можуть бути й інші російські проєкти з українським маркуванням, але встановити кінцевих власників без офіційних документів неможливо. Експертка також навела приклад із каналом Booba, який формально зареєстрований у США, але фактично створюється продакшном у Москві та заробляє на західній та українській аудиторії», — пише авторка «Детектора медіа» Наталка Данькова в тексті про дитячі ютуб-канали.
Література — це складний механізм впливу, що вимагає розуміння і навіть переосмислення твоїх знань про світ, гра — на порядок легша. Напевно, це пов’язано з тим, що в разі гри ти сильніше перебуваєш усередині уявної ситуації. За твоїм сприйняттям ти не граєш, а живеш там. Вона одночасно є генератором цитат, які активно присутні у твоєму мозку, оскільки створені кращими фахівцями з письма, які є у світі. Журналістика розрахована на разовий вплив, література — на умовно вічний. Підтверджує феномен газети, яка цікава в день виходу, тоді як книга може бути цікава вічно.
Радянські міфотворці справедливо писали й навіть співали: «Нам песня строить и жить помогает». Однак пісня, яку співають, причому майже всі, і є реальною цитатою, яка дійсно будувати й жити допомагає. Це відбувається з двох причин. З одного боку, вона популярна, тобто її знають усі. З іншого боку, вона правильна для замовника, тобто формує потрібний варіант поведінки.
Ми живемо у світі, побудованому міфотворцями. Вони запускають свої міфи, а нам доводиться підганяти під них життя, яке з усіх сил чинить опір, оскільки міф завжди сильніший за правду.
Академія української преси у партнерстві з Kyiv Media Hub запрошує на презентацію четвертого, повністю оновленого видання підручника-посібника Штефана Рус-Моля та Танева Шульца «Журналістика».
Презентація відбудеться 3 жовтня о 12:00 у Києві. Точна локація буде повідомлена зареєстрованим учасникам.
Це унікальне видання об’єднує під однією обкладинкою найважливіші знання й навички, необхідні сучасному журналісту. Книга поєднує теорію та практику, зосереджуючись як на жанрах, мові, роботі з даними, так і на нових викликах — від диджиталізації та штучного інтелекту до питань етики, редакційного менеджменту та свободи слова в умовах війни.
Книга присвячена насамперед журналістському ремеслу та практиці, а також включає корисні дослідження медіа. У ній простежуються зміни в професії під впливом цифрових технологій та нових форм комунікації. Видання містить карикатури Костаса Куфогіоргоса, що підкреслюють роль гумору в культурі полеміки. Окрема увага приділена взаємозв’язку журналістики та PR, питанням редакційного маркетингу й менеджменту в умовах обмежених ресурсів. Автори розглядають ці теми крізь призму глобалізації, залучаючи досвід європейських країн і США.
Учасники презентації:
«Усі німецькі підручники, що перекладенні АУП, об’єднує чудова риса: вони мають практичний характер. Саме за цими підручниками та посібниками вчаться студенти журналістики в німецькомовних країнах. І за ними навчаються і їхні українські колеги. Багато з цих книжок ви знайдете в підручнику Штефана Рус-Моля й Танева Шульца «Журналістика». Це й не дивно, бо вони є найкращими в німецькомовному світі» — Валерій Іванов, професор, президент Академії української преси.
Книга буде цікава студентам факультетів журналістики, практикуючим медійникам, викладачам і всім, хто хоче зрозуміти, як працюють сучасні медіа.
Попередня реєстрація є обов’язковою умовою участі в презентації: https://forms.gle/JdZedFkBkqUP9dU86
Точна локація буде повідомлена зареєстрованим учасникам у листі електронною поштою за декілька днів до заходу.
Звертаємо вашу увагу: організатори не відшкодовують витрати на проїзд, проживання та харчування.
Учасники, які пройдуть попередню реєстрацію та візьмуть участь у презентації, отримають безкоштовний примірник друкованого видання.
Якщо у вас з’явилися запитання, звертайтеся до асистентки проєктів АУП: 067-372-27-33, info@aup.com.ua – Юлія Рицик.
Видання стало можливим завдяки підтримці Посольства Федеративної Республіки Німеччина в Україні, фонду Pressehaus NRZ та Erich-Brost-Institut für internationalen Journalismus der Universität Dortmund.
У сучасному світі, а особливо в умовах війни, журналіст має не лише володіти словом, а й бути фактчекером, аналітиком достовірності інформації. У багатовимірному комунікативному просторі сучасності він повинен бути і комунікативістом, і психологом, здатним розуміти механізми впливу інформації на людей та її специфіку для різних аудиторій.
Особливо це стосується маніпулятивної та недостовірної інформації, яка є основою інформаційної війни, розпочатої росією проти України.
І це не просто гучні слова. Сьогодні росія посідає перше місце у світі за системними інвестиціями у пропаганду. Лише у 2024 році її бюджет на це перевищив 2 мільярди доларів. Найпотужнішою зброєю проти цієї пропаганди є критичне мислення. Водночас, як наводила у своїх дослідженнях професорка, достатній рівень розвитку критичного мислення має лише близько 20% населення.
Саме тому тема фейків, маніпуляцій та дезінформації, а головне — способів їх розпізнавання й протидії, стала центральною на другій менторській сесії медіаекспертки Академії Української Преси, бізнес-тренерки, професорки, завідувачки кафедри соціальних комунікацій Маріупольського державного університету Тетяни Іванової.
Слухачами курсу були головні редактори та журналісти прифронтових медіа — учасники проєкту НСЖУ «Зміцнення стійкості прифронтових медіа як інструменту боротьби з дезінформацією».
Чи завжди журналістам реагувати на фейки?
Працюючи з реальними прикладами фейкових повідомлень, учасники навчалися правильно реагувати на недостовірну інформацію. На конкретних кейсах вони будували модель достовірної новини та визначали меседжі, які варто у ній закладати.
Це важливо, адже, як розповіла редакторка газети «Путивльські відомості» Тетяна Каушан, у їхньому регіоні чимало людей поширюють чутки на кшталт: «завтра відхоплять шматок території, підірвуть мости, а ми залишимося біля росії». Такі повідомлення сіють страх і тривогу, й люди швидко починають у них вірити, якщо бачать їх на якихось ресурсах.
Іншим блоком стало питання: чи завжди журналістам потрібно реагувати на фейки в інфопросторі?
Разом дійшли висновку: медіа обов’язково мають реагувати, особливо якщо йдеться не про поодинокий випадок, а про масове поширення неправди.
За словами Тетяни Іванової, важливо одразу виходити до аудиторії з перевіреною, офіційною інформацією й зазначати це навіть у заголовку. Так, перевірка фактів вимагає часу, але перевага журналіста завжди на боці достовірності.
Контрпропаганда як місія журналіста
«Під час війни журналісти не можуть бути пропагандистами, але вони мають бути контрпропагандистами, — підкреслює Тетяна Іванова. Адже непротидія або поширення фейків — це маленька, але небезпечна перемога ворога на інформаційному фронті, а ми не можемо йому цього дозволити».
Експертка виділила кілька ключових принципів для журналістів, які спростовують фейки:
Отже, писати правду — це не тільки виклик, а й відповідальність, — таким став головний висновок учасників.
Чому люди вірять фейкам?
Наступним етапом тренінгу було завдання з’ясувати, які психологічні механізми змушують людей довіряти неправді.
У форматі мозкового штурму на платформі Canva учасники проаналізували причини довіри до дезінформації та вирішили, що журналісти мають пояснювати їх своїй аудиторії. Це підвищує інформаційний та психологічний рівень читачів.
«Людина, яка живе у стані війни, психологічного збентеження, часто не здатна критично мислити. Вона швидше повірить у те, що дає їй ілюзію виживання. Для створення фейку достатньо впливати на дві сфери: емоції та когнітивні упередження», — пояснила Тетяна Іванова.
Технології створення фейків
Окремим модулем було вивчення технологій, за допомогою яких поширюються фейки. Учасники розібрали:
На прикладах зі своїх регіонів (Запоріжжя, Нікополь, Сумщина, Чернігівщина та ін.) журналісти побачили, як російські пропагандисти використовують ці методи, і яку загрозу вони становлять для суспільства та держави.
Інструменти перевірки інформації
«Соцмережі видаляють лише близько 5% фейкового контенту. Решта 90% продовжує жити навіть після спростувань», — наголосила Іванова. Саме тому перевірка фактів — критично важлива.
Серед технологій учасники знайомилися з методами OSINT-розслідувань (Open Source Intelligence Investigation), які базуються на відкритих джерелах: соцмережах, фото- та відеоресурсах, картах, базах даних, супутникових знімках тощо.
Також розглянули інструменти фактчекінгу:
Учасники змогли переконатися, як одна й та сама фейкова світлина розкриває свою неправдивість через три різні інструменти.
Практична «родзинка»
На завершення учасники виконали вправу «Фейк»: аналізували «новину» за критеріями фактчекінгу й визначали, чи є вона правдивою.
«Це стало справжньою «родзинкою» тренінгу. Адже, як казав Сократ, найцінніша істина — та, до якої людина дійшла сама. Саме так, через практику, дискусії, натхнення та взаємну підтримку і формується стійкість українських прифронтових медіа», — підсумувала Тетяна Іванова.
Проєкт «Зміцнення стійкості прифронтових медіа як інструменту боротьби з дезінформацією» фінансується Посольством Литовської Республіки в Україні в рамках Програми Співробітництва з Метою Розвитку та Сприяння Демократії.
Українські педагоги мають можливість заощадити гроші і безкоштовно скористатися освітньою платформою ШІ.
Українська мова в інтерфейсі — в процесі домовленостей з розробниками. Проте вже українською мовою можливо генерувати матеріали!
Чудовий подарунок для освітянок і освітян України! Завдяки ініціативі чудового проєкту SEED: Support for Education, Empowerment, and Development усі українські педагоги можуть отримати безкоштовний річний доступ до MagicSchool — платформа ШІ для вчителів.
Це еквівалент 99 доларів США, але для українських педагогів це буде БЕЗКОШТОВНО 🤓
Щоб отримати промо код для безкоштовного доступу — просимо пройти за посиланням: https://seedua.org/magicschoolairegistration/
