Ми говоримо про інформацію як про опис реальності, але вона сама може ставати реальністю. Ба більше — вона є інструментарієм формування єдино «правильної» реальності в головах людей, який використовує не лише держава, а й бізнес, просуваючи потрібні істини.
Пропагандисти не знають того, що відомо нейропсихологам. Мозок визнає істинною повторювану інформацію. Тож повторення — не лише мати навчання, а й пропаганди. Те, що ми чуємо частіше, для мозку і є правдою. Звідси випливає, що школи, інститути й університети є головними творцями правди, адже вони повторюють важливі істини нескінченну кількість разів. Причому роблять це в контексті обов’язкових для слухача комунікацій, від яких важко ухилитися. Коли ми отримуємо оцінки за добре запам’ятовування цих істин, вони можуть повторюватися безкінечно.
Пропаганда є більш системною, ніж будь-який інший опис того, що ми бачимо. Вона відповідає навіть на ще не поставлені запитання, передбачаючи їх появу. Пропаганда додатково захищена від небезпечних питань, адже може відповідати на них заздалегідь — тоді, коли їх ще не поставили. Пропагандист сильніший за будь-якого запитувача, бо він наперед знає відповіді на ще не задані питання.
Пропаганда ніколи не мовчить — це такий вічний комунікативний двигун. Саме комунікативний, а не інформаційний, адже для останнього важливий той, хто говорить або пише, а для пропаганди — слухач або читач. Тобто в умовній піраміді комунікації для пропаганди отримувач інформації важливіший за будь-кого іншого. Навіть коли пропаганда робить акцент на мовцеві, вона все одно діє так, щоб краще переконати слухача.
За рахунок чого пропаганда досягає максимуму повторення? Її модель прихована всюди, а не лише в медіа: у кіно, літературі й мистецтві, на вулицях і площах. Пам’ятник стає не поточною пропагандою, а вічною. Квіти завжди будуть біля «правильного» пам’ятника. А пам’ятники завжди будуть правильними, адже інші — скидають…
Кожного разу подану інформацію системно актуалізують шляхом приєднання її до вже наявної пропагандистської моделі дійсності. Тож освіта, по суті, є головним генератором пропаганди, і істина не у вині (in vino veritas), як казали давні, а в пропаганді.
Микола Грибачов ще у далекі радянські часи назвав письменників «автоматниками партії», дуже влучно відобразивши реальність. Це були рядові ідеологічних полків, адже саме ідеологія в радянський час була головною виробничою силою, бо вона створювала правильні мізки. А правильні мізки — найважливіший продукт для країни. І це теж правда.
Радянська схема формування мізків не допускала винятків. Мізки також мали йти в ногу — починаючи зі школи. Навіть придумали некрасиве слово для того, хто йшов не туди, — дисидент. Усе це походить із реальних ідеологічних боїв, що відбувалися під час зміни влади, яка почалася в промислових масштабах після 1917 року. Ленін висилав за кордон потягами і пароплавами тих, хто писав з «іншими» мізками. Це було у 1922–1924 роках. Сталін на наступному етапі створення правильних мізків уже «висилав» до ГУЛАГу, піком чого став сумнозвісний 1937 рік. У повоєнні, м’якші часи система все одно пильнувала, борючись за ідеологічну чистоту текстів. Нині, до речі, з’ясовується, що в деяких письменників дружини були інформаторами КДБ. Та й самі письменники також «грішили» цим. Наприклад, спливла правда, що таким інформатором був Віталій Коротич, що певною мірою пояснює його перехід на посаду головного редактора «Огонька».
Державна система постійно боролася за монолог — діалог їй був не потрібен. Право голосу мали лише перевірені люди. І це теж зрозуміло. Все, що виходило на масову аудиторію, повинно було бути правильним. Система була не стільки розумною, скільки жорсткою: «Щоб не було не те що права на крок убік, а навіть можливості такого кроку…». Держава любила правильних письменників: гонорари, дачі, премії, санаторії, будинки творчості, зібрання творів величезними тиражами. І вже не так важливо, чи хтось читав ці зібрання, чи здавав у макулатуру, щоб обміняти на томик Дюма. Серед радянських письменників траплялися й талановиті, але в цій схемі талант — радше перешкода, ніж підмога. Головне — бути автоматником партії і трохи ще інженером людських душ. А от неправильних письменників держава тиснула, саджала, вичавлювала за кордон, відправляла в двірники й сторожі. І, звісно, не друкувала. Проте — хай і ненадовго — зрештою перемогли саме неправильні.
СРСР був цитатною державою, де всіх і все життя змушували вчити твори класиків марксизму-ленінізму. Найбільше діставалося студентам, які не могли ухилитися від цього потоку інформації, бо за нього отримували оцінки.
І навіть у цьому максимально налагодженому процесі траплялися «збої». Ось приклад: поширився слух, що Леніна неправильно переклали з німецької. Десятиліттями в сотнях книжок, брошур і статей наводили слова Леніна, сказані Кларі Цеткін: «Мистецтво належить народу. Воно повинно бути зрозумілим цим масам і улюбленим ними». І раптом виявилася суттєва неточність, допущена радянськими редакторами. У першому виданні спогадів Клари Цеткін слова Леніна звучали інакше: «Мистецтво належить народу. Воно повинно бути зрозуміле цими масами і улюблене ними». Тобто все було поставлено з ніг на голову: не народ мав підніматися до висот справжнього мистецтва, а мистецтво — опускатися до рівня ширвжитку… Новина сколихнула всіх: про це говорили на зборах, зверталися до газет.
Пропаганда сильна не тим, що несе в маси мудрі істини, а тим, що ці істини не можна ставити під сумнів, особливо в університетах. Щоправда, студенти відрізняються тим, що після складання іспиту їхні мізки автоматично очищуються від того, що вони так палко викладали. І цілком можливо, що вони це пам’ятають, але не вірять у це.
У пропаганди є найсильніші споживачі, які справді в неї вірять. Це умовні люди похилого віку, які вірять усьому, що говорить телевізор, і юні телеглядачі, які теж сприймають усе на віру. Більшість споживачів пропаганди просто пропускають її крізь себе, особливо не замислюючись. Передусім це молодь, яка запам’ятовує пропаганду лише тоді, коли її потрібно відтворити на іспиті.
У пропаганди є важлива властивість — вона ніколи не мовчить. Саме тому вона знаходить кожного. І саме тому від неї ніхто не може ухилитися.
Посилання, згадані в тексті
Крутов М.
«Огонёк» в тумане КГБ
https://www.svoboda.org/a/ogonek-v-tumane-kgb-spory-posle-smerti-vitaliya-koroticha/33546758.html
Як Віталій Коротич просував інтереси КДБ серед української еміграції в США
https://varjag2007su.livejournal.com/7873954.html
Мальгін А.
Лента рыдает: умер Виталий Коротич, «символ перестройки»
https://www.facebook.com/avmalgin/posts/24718851997772719/
Коротич і СБУ
https://oboguev.livejournal.com/7498146.html
Давыдов И.
Автоматчики партии
https://polit.ru/articles/strana/avtomatchiki-partii-2022-04-14/
Автоматчики партии (довідка)
https://cyclowiki.org/wiki/Автоматчики_партии
Свирський Г.
«Этот ренессанс надо задавить…»: Алексей Сурков и «автоматчики»
https://ahilla.ru/etot-renessans-nado-zadavit-aleksej-surkov-i-avtomatchiki/
