До традиційного свята Дня знань 1 вересня Академія української преси дарує медіатренерам і медіапедагогам авторський посібник професорки, медіатренерки Тетяни Іванової «Вправи до тренінгу 2026. Фільтруй інформацію – створюй зміни».
Чи можна сьогодні навчати медіаграмотності так само, як ми навчали їй п’ять або сім років тому?
Базові принципи залишаються. Перевіряй джерело. Розрізняй факт і судження. Помічай маніпуляцію. Не дозволяй емоціям підміняти аналіз.
Але інформаційне середовище змінилося настільки, що самих цих правил уже недостатньо.
У 2025 році 86% українців отримували новини із соціальних мереж, а для 37% соцмережі були єдиним джерелом новин. Ще показовіший розрив між упевненістю і реальною навичкою: 75% опитаних, які знають про дезінформацію, вважають, що здатні її розпізнати, проте лише 6% правильно визначили достовірність усіх трьох новин, запропонованих дослідниками.
Тобто проблема вже не лише в тому, чи знаємо ми правила перевірки інформації. Важливо, чи здатні ми застосувати їх у момент, коли повідомлення нас лякає, обурює, тішить, підтверджує наші переконання або вимагає: «Пошир негайно!».
Саме тому в освіті дорослих недостатньо лише розповідати про критичне мислення – його потрібно тренувати.
І це не просто методична інтуїція. Наприклад, великий метааналіз 289 досліджень симуляційного навчання, що охопив 18 971 учасника, показав значущий позитивний ефект інтерактивності, поєднання різних стратегій навчання та зворотного зв’язку. Це дослідження проводилося у сфері професійної медичної освіти, тому його цифри не варто механічно переносити на медіаосвіту. Але загальний педагогічний принцип промовистий: навичка формується тоді, коли людина діє, робить вибір, отримує досвід і рефлексує його, а не тільки слухає пояснення.
Війна змінила і медіапростір, і ціну інформаційної помилки.
Саме тому в новому посібнику Тетяна Іванова йде далі.
Не просто перевірити повідомлення. А й побачити природу і причини його існування. Так, вправа «Розплутай маршрут» вчить дивитися не тільки на саме повідомлення, а й на систему його поширення.
Учасники встановлюють найранішу публікацію, перевіряють автора чи акаунт, з’ясовують, хто кого цитує, відрізняють незалежне підтвердження від передруку, простежують переходи між мовами й країнами та знаходять момент різкого масштабування історії. Це принципово інший рівень медіаграмотності.
Бо десять сайтів, які повторили один Telegram-допис, — це не десять джерел. «Закордонне медіа» не стає доказом лише тому, що воно закордонне. А сотні однакових повідомлень можуть створювати ілюзію суспільного консенсусу там, де насправді існує одна початкова інформаційна конструкція.
У посібнику ця думка сформульована дуже точно: ми перевіряємо не лише те, що нам повідомили, ми перевіряємо маршрут, яким це повідомлення до нас прийшло. Саме система поширення здатна перетворити один сумнівний матеріал на видимість «міжнародного розслідування» або масштабної суспільної історії.
Це перехід від простого «знайди фейк» до розуміння архітектури інформаційної операції.
Ще одна з вправ, запропонованих авторкою спрямована на те, щоб показати, що сьогодні російська пропаганда не завжди кричить. Іноді вона переконує дуже красиво.
І на розпізнання цих впливів спрямована нова симуляційна гра під назвою «Останній автобус». Учасник опиняється в кризовій ситуації: часу майже немає, необхідно обрати один із двох евакуаційних маршрутів, а двоє представників міст-сховищ переконують зробити вибір саме на їхню користь.
І тут починається найцікавіше.
Один промовець продає безпеку через страх, жорсткість, дефіцит ресурсів і «суворий реалізм». Інший – через надію, технологічний оптимізм, статус, турботу про дітей та обіцянку гарантованого майбутнього. Мова різна. Механізм впливу – подібний.
У цьому й полягає один із найважливіших висновків вправи: сучасну пропаганду не завжди можна впізнати за агресивною лексикою, грубим тиском чи очевидною неправдою. Вона може говорити мовою турботи, технологій, порядку, миру, раціональності чи «здорового глузду». Вона підлаштовується під страхи, втому, надії та потреби конкретної аудиторії.
Тому медіаграмотній людині важливо запитувати не лише «чи подобається мені це повідомлення?», а й: «до якої моєї емоції зараз апелюють, який вибір мені нав’язують і яких фактів мені не показують?»
Є ще один вимір медіаграмотності, який особливо важливий для України під час війни.
Це здатність розпізнавати не тільки окремий фейк, а наратив, що роками й десятиліттями формував оптику, через яку суспільство дивиться на себе.
Саме цьому присвячена вправа «Хто написав нашу історію за нас?». Її мета – навчитися помічати російські імперські наративи про Україну, критично їх перевіряти, повертати українцям суб’єктність і формулювати власну позицію без переходу до дзеркальної пропаганди.
Учасники працюють із тезами про нібито нездатність України до самостійного державного існування, «відсутність» власної культури, природність русифікації чи штучність української ідентичності. Але завдання не полягає в тому, щоб механічно замінити один міф іншим. Навпаки. Ключовий висновок вправи звучить так: вихід із постколоніальної оптики – це не заміна тези «Україна нічого не може» на тезу «Україна завжди найкраща». Це здатність бачити українців авторами власної історії, тобто людьми, які створюють, помиляються, сперечаються, чинять опір і відповідають за власні рішення.
І тут медіаграмотність виходить далеко за межі техніки фактчекінгу.
Вона стає складовою історичної пам’яті, національної суб’єктності та суспільної стійкості.
Отже, медіаграмотність під час війни – це вже не просто інформаційна гігієна
Якщо раніше ми багато говорили про якість інформаційного споживання: не перевантажувати себе інформацією, бачити маніпуляції, перевіряти факти, розуміти механізми роботи медіа. То сьогодні цього недостатньо.
Під час війни інформаційне рішення може впливати на поведінку людини, безпеку громади, довіру до інституцій, суспільну єдність і здатність держави чинити опір.
Тому медіаграмотність – це вже не позиція стороннього спостерігача. Це готовність діяти відповідально. Не поширювати те, чого не перевірив. Не віддати своє рішення емоції.
Розпізнати не тільки неправдивий факт, а й наратив. Побачити не тільки повідомлення, а й маршрут його поширення. І зрештою – сформувати власну аргументовану позицію.
Саме на цю логіку побудований новий авторський посібник Тетяни Іванової. Він містить не лише описи вправ, а й покрокові алгоритми для тренера, сценарії роботи, запитання для дебрифінгу, підсумкові висновки та візуальні матеріали, які можна використовувати для створення живої й наочної презентації.
До традиційного освітянського свята 1 вересня Дня знань Академія української преси дарує посібник медіатренерам і медіапедагогам.
Завантажуйте. Впроваджуйте. Адаптуйте до своїх аудиторій. Перевіряйте вправи на практиці та діліться з нами результатами й враженнями.
Фільтруймо інформацію – і створюймо зміни.
Бо сьогодні медіаграмотність це не тільки про те, що ми знаємо про медіа.Це про те, як ми думаємо, як обираємо і як діємо.
