Уявімо звичайний ранок. Телефон ще лежить на тумбочці, але рука вже тягнеться до нього. Telegram. Кілька нових повідомлень. Повітряна тривога. Фото руйнувань. Термінове повідомлення. Ще один канал повідомляє те саме, але трохи інакше. Ми читаємо, перевіряємо, шукаємо першоджерело. Відкриваємо офіційний канал. Знаходимо спростування.
Здавалося б, історія закінчилася. Але чи справді?
Дезінформацію зазвичай сприймають як проблему достовірності: правда чи неправда, факт чи вигадка, справжній документ чи підроблений. Саме тому головною відповіддю на фейк довгий час вважали фактчекінг.
Однак війна показала інший бік проблеми. Маніпулятивне повідомлення може не переконати людину, але налякати її. Може не змусити повірити, але змусити перевіряти стрічку кожні кілька хвилин. Може бути викрите, але залишити після себе тривогу, злість, безпорадність або виснаження.
Фейк може не змінити нашу думку й водночас змінити наш стан. Саме тут починається розмова про медіатравму. Медіатравма — це психологічний слід, який може залишити повторний або інтенсивний контакт із травматичним і маніпулятивним медіаконтентом.
Експертка з питань журналістської етики та висвітлення чутливих тем Наталія Виговська під час навчання в межах Disinformation Booster Academy звертала увагу на психологічний вимір дезінформації. У її лекції йшлося не лише про те, як розпізнавати маніпулятивні повідомлення, а й про те, що вони роблять з людиною та її сприйняттям реальності.
Це важливе зміщення оптики. Коли ми говоримо: «Це фейк», то відповідаємо лише на одне запитання: чи відповідає повідомлення дійсності. Але залишається щонайменше три інших: «Що ця інформація робить із моїми емоціями?», «Що вона спонукає мене зробити?», «Що залишається зі мною після того, як я дізнався, що це неправда?». Саме останнє питання часто випадає з класичної моделі медіаграмотності.
Дослідження, проведене серед здобувачів вищої освіти в Сумах, дає для цього важливий матеріал. Це було пілотне опитування, тому його результати не можна автоматично поширювати на все населення чи трактувати як клінічну діагностику. Але вони дозволяють побачити певну тенденцію.
Для більшості опитаних смартфон є основним цифровим інструментом, а Telegram — одним із головних джерел новин про війну. Понад три чверті респондентів зазначили, що перевіряють новини або соціальні мережі кілька разів на годину.
І тут виникає парадокс. Людина може мати достатній рівень навичок перевірки інформації, але водночас залишатися в режимі постійного інформаційного напруження.
В опитуванні понад половина учасників оцінювали власні навички перевірки фактів як високі. Водночас лише невелика частка добре знала саме про явище медіатравми та інформаційного перевантаження. Тобто вміти розпізнати фейк і вміти захистити себе від його психологічного впливу — не одне й те саме. Це, мабуть, одна з найважливіших точок, у яких сучасна медіаграмотність потребує розширення.
Ми звикли уявляти фактчекінг як своєрідний антидот: побачив неправду, перевірив, виправив, проблема зникла.
У реальному інформаційному середовищі все складніше. Людина прочитала неправдиве повідомлення про загрозу. Злякалася. Переслала його близьким. Через десять хвилин знайшла спростування. Видалила повідомлення. Фактично вона вже знає правду. Але її організм пережив тривогу.
У згаданому дослідженні майже половина учасників повідомляли, що поширюють тривожні новини у власних чатах. Натомість значно менша частка обирала інформаційну паузу або переключення на іншу діяльність.
Серед опитаних також фіксувалися часті прояви тривоги й паніки, труднощі зі сном і концентрацією, а також емоційне оніміння.
Це не означає, що кожен такий симптом спричинений конкретним фейком. Пілотне дослідження не дає підстав для такого причинно-наслідкового висновку. Але воно ставить незручне питання: чи достатньо навчити людину перевіряти інформацію, якщо ми не вчимо її помічати момент, коли інформації для неї вже забагато?
Під час лекції Наталія Виговська розповідала й про власний досвід роботи з токсичним інформаційним середовищем. Постійний моніторинг каналів, накопичення шокуючого контенту, повторювані міфи та маніпулятивні наративи можуть виснажувати навіть людину, яка професійно розуміє механізми дезінформації.
Це особливо важливо для журналістів, редакторів, фактчекерів і медіатренерів.
Професійна дистанція не означає емоційного імунітету. Журналіст може чудово знати, що фотографія вирвана з контексту. Фактчекер може розуміти, що перед ним вигаданий наратив. Редактор може за кілька хвилин встановити походження відео. Але це не означає, що десятки таких повідомлень протягом дня не залишають сліду.
Саме тому медіатравмограмотність має стосуватися не тільки аудиторії. Вона потрібна і тим, хто щодня працює з інформаційною токсичністю.
Є ще одна професійна пастка. Щоб спростувати дезінформацію, журналіст змушений повторити її. Іноді навіть детально.
Але повторення неправдивого твердження саме по собі може збільшувати його знайомість. Тому редакторське рішення має починатися не з питання «як красиво спростувати?», а з питання «чи потрібно взагалі відтворювати цей наратив у такому обсязі?».
Травмочутлива журналістика додає до традиційного принципу точності ще один вимір — принцип «не нашкодь».
Це стосується не лише дезінформації. Під час роботи з людьми, які пережили обстріли, втрату, полон, насильство чи інший травматичний досвід, журналіст має враховувати стан героя, контекст розмови та можливі наслідки публікації.
Людина не є просто джерелом інформації. Іноді найпрофесійніше рішення журналіста — це не поставити запитання, яке він технічно може поставити.
Проблема інформаційної безпеки сьогодні вже не обмежується питанням, чи здатна людина розпізнати фейк. Ідеться також про те, чи може вона зберегти здатність критично мислити, діяти та взаємодіяти з іншими в умовах постійного інформаційного тиску.
Саме цій проблематиці присвячене фундаментальне наукове дослідження «Концепція медіатравмограмотності: формування теорії соціального ефекту та інформаційної резильєнтності», яке проводить кафедра журналістики та філології Сумського державного університету.
Дослідження спрямоване на вивчення інформаційної безпеки, протидії дезінформації та зміцнення психологічної стійкості українського суспільства. У його фокусі — не лише те, як людина розпізнає маніпуляцію, а й те, як інформаційний контент впливає на її емоційний стан, поведінку та здатність зберігати інформаційну стійкість.
Це означає принципову зміну запитання. Ми вже не питаємо лише: «Чи повірить людина цьому фейку?». Ми питаємо: «Що станеться з людиною, суспільством та інформаційним середовищем, якщо цей фейк побачать мільйони?».
Перший крок — не вимагати від себе негайно «перестати реагувати». Емоція не є доказом того, що маніпуляція спрацювала. Страх, гнів чи тривога можуть бути нормальною реакцією на ненормальну реальність.
Другий крок — назвати те, що відбувається. «Я зараз злюся». «Мені страшно». «Я відчуваю безпорадність». «Я перевіряю стрічку вже десятий раз». Таке просте маркування стану повертає увагу від автоматичної реакції до усвідомлення власного досвіду.
Третій крок — поставити інформаційні межі. Дослідження студентів показало, що серед стратегій реагування на тривожну інформацію недостатньо представлені саме паузи, переключення діяльності та свідоме обмеження інформаційного потоку. Тому цифрова пауза — це не втеча від реальності. Іноді це спосіб залишитися здатним її сприймати.
Класична медіаграмотність навчила нас ставити правильні запитання: «Хто це сказав?»; «Яке джерело?»; «Які докази?»; «Кому це вигідно?»; «Що залишилося за межами повідомлення?».
Тепер до цього переліку варто додати ще кілька: «Що я зараз відчуваю?»; «Чи потрібно мені читати це далі?»; «Чи варто поширювати цей контент навіть для його спростування?»; «Чи не перебуваю я вже в стані інформаційного виснаження?».
Саме тому вчені, які досліджують медіатравму, говорять про потребу доповнювати традиційну медіаграмотність інформаційною гігієною, навичками безпечного поширення контенту, цифровими паузами та практиками взаємопідтримки.
Це не означає, що фактчекінг більше не потрібен. Навпаки. Він просто не може бути єдиним захистом. Бо фейк має щонайменше дві площини впливу: він може змінювати те, що ми думаємо, і те, як ми почуваємося та поводимося. Перше допомагає виправити перевірка фактів. Для другого потрібна медіатравмограмотність.
І, можливо, наступний етап розвитку медіаграмотності полягає саме в цьому переході: від запитання «Чи правда це?» до ширшого — «Що ця інформація робить зі мною, іншими людьми й нашим спільним інформаційним простором?».
Бо дезінформація не закінчується в ту мить, коли ми прочитали слово «фейк». Іноді після неї залишається страх, іноді — недовіра; іноді — виснаження; а іноді — бажання більше нічого не читати. Саме тому сьогодні нам потрібна не лише здатність розпізнати інформаційну отруту. Нам потрібно навчитися не дозволяти їй визначати наш стан.
Наталія Пономаренко, докторка філософії, старша викладачка кафедри журналістики та філології СумДУ, медіатренерка, членкиня Національної спілки журналістів України.
