Редакція, яка має працювати завтра: Сергій Чернявський і книжка «Від виживання до сталості»

Редакція, яка має працювати завтра

Андрій Юричко

Редактор херсонської газети «Новий день» Анатолій Жупина почув, що доброчинці з Канади замовили п’ятдесят примірників, і занепокоївся вартістю пересилання. З’ясувалося: відправляти газети через океан не потрібно. Їх оплатили для херсонців, які самі не могли дозволити собі передплату.

Цю історію я розповідаю у книжці Сергія Чернявського «Від виживання до сталості: десять голосів про українські медіа» (с. 36). Людина може платити за те, щоб перевірену інформацію отримував хтось інший. Так працює соціальна передплата: витрати на газету бере на себе доброчинець, а редакція отримує можливість працювати й для тих читачів, які не мають грошей на передплату.

Соціальна передплата «Нового дня» – фрагмент с. 36
Соціальна передплата «Нового дня». Фрагмент с. 36 книжки Сергія Чернявського «Від виживання до сталості» (Fojo Media Institute, 2026).

Чернявський Сергій. Від виживання до сталості: десять голосів про українські медіа / відп. ред. Вероніка Менжун. Fojo Media Institute, 2026. ISBN 978-91-8082-533-7. DOI: 10.15626/fojo.g.202605.

Електронну версію книжки можна завантажити за посиланням.

Я брав участь у програмі навчання медіаменеджерів EUMM, якій присвячено видання, і є одним із його співрозмовників. Тож оцінюю книжку також як учасник. Це зобов’язує мене розрізняти власні спостереження, оцінки колег та висновки, для яких потрібні додаткові докази.

У книжці зібрано десять інтерв’ю: із шістьма медіаменеджерами, двома викладачами журналістики та двома тренерами. Програму реалізував Fojo у співпраці з Інститутом журналістики КНУ імені Тараса Шевченка та Центром медіадосліджень SSE Riga за підтримки Шведського інституту. Відповіді Чернявський згрупував за темами, тож читач може зіставити, як різні редакції працюють із фінансами, людьми й аудиторією.

Тематична побудова зручна для професійного читання. Керівникові, якого цікавить бюджетування, не доводиться шукати потрібні фрагменти в десяти окремих розмовах. Однак історія змін конкретного медіа розпорошена між розділами, деякі тези й приклади повторюються. Щоб відновити послідовність рішень однієї редакції, часом потрібно повертатися до попередніх сторінок.

Назва обіцяє рух до сталості. В інтерв’ю видно, з яких невеликих, часто непомітних ззовні змін він складається. Керівник починає регулярно переглядати доходи й витрати. Редакція зводить грантові зобов’язання в один документ. Журналісти адаптують уже опублікований матеріал для іншої платформи. Ці зміни допомагають відповісти на питання, зрозуміле і редакторові, і студентові: що дозволить продовжувати роботу наступного місяця?

Один із найкращих прикладів у збірці – перезапуск крамниці черкаського медіа «18000». Перша спроба продавати власні товари виглядала привабливо: виготовлення брав на себе підрядник, редакція відповідала за маркетинг. Проте дизайн, фотосесії та реклама потребували коштів, а прибуток залишався мізерним. Після навчання команда перерахувала маржинальність продуктів і переглянула логіку повторних замовлень. За розповіддю Єлени Щепак, виторг першого місяця оновленої крамниці перевищив показники попередніх шести місяців (с. 31).

Щепак розповідає про шкарпетки з фразою «Будеш на дамбі – набери», знайомою черкасцям, а також про хустки й аксесуари з міськими мотивами. Редакція використовує своє знання міста, його мови й повсякденних звичок, щоб запропонувати людям близький їм продукт. Утім, попит на такі речі ще не гарантує заробітку: потрібно порахувати витрати на виробництво, рекламу й працю команди.

Зростання виторгу ще не показує, як змінився чистий прибуток, а один успішний місяць не доводить довготривалої життєздатності крамниці. Для практичного навчання цей випадок корисний тим, що дозволяє простежити помилку, рішення та результат, про який розповідає керівниця. Читач може зіставити цей досвід із власною ідеєю ще до того, як витратить на неї гроші й час.

Перезапуск крамниці медіа «18000» – фрагмент с. 31
Перезапуск крамниці медіа «18000». Фрагмент с. 31 книжки Сергія Чернявського «Від виживання до сталості» (Fojo Media Institute, 2026).

Та сама редакція створила зведений бюджет і єдиний реєстр грантових проєктів. Раніше угоди зберігалися в окремих теках. Тепер зобов’язання й терміни звітування зібрані в одному документі, що дозволяє оцінити майбутнє навантаження (с. 32). Отримати ще один грант і мати команду, здатну якісно виконати його умови, – різні речі.

Саме грантове фінансування створює в книжці найцікавішу суперечність. Програму описано як допомогу в русі до фінансової самостійності. Водночас серед її практичних результатів є здатність краще залучати й використовувати донорські кошти. «Трибуна.Суми», за словами Олександри Аксененко, запровадила регулярну фінансову звітність, упорядкувала документи та систематизувала підготовку заявок. Після труднощів на початку 2025 року редакція подала понад десять заявок і наприкінці року залучила два великі гранти, які допомогли продовжити роботу у 2026-му (с. 29–30).

Для «Трибуни.Суми» професійніше управління означало, зокрема, надійнішу роботу з грантами. Було б дивно знецінювати цей результат лише тому, що донорське фінансування залишилося основою її існування. Оцінюючи таку модель, потрібно враховувати, яку роботу редакція виконує для громади й що громада втратить у разі її закриття.

У «Dnipro.Media» зміна інша: Анна Матвієнко повідомляє, що частка негрантових доходів сягнула 15%, тоді як до програми залежність від грантів становила 98% (с. 29). Частка інших надходжень зросла, хоча переважну частину коштів на момент розмови все ще надавали донори. Редакція просунулася до фінансової самостійності, але говорити про її досягнення зарано.

Фінансові зміни у Dnipro.Media – фрагмент с. 29
Фінансові зміни у Dnipro.Media. Фрагмент с. 29 книжки Сергія Чернявського «Від виживання до сталості» (Fojo Media Institute, 2026).

Я розрізняв би тут самоокупність, здатність переживати кризи та суспільну потрібність. Редакція може бути потрібною громаді, яка не має змоги повністю оплачувати її роботу. Вона може розвивати власні доходи й водночас обґрунтовано потребувати зовнішньої підтримки. Фінансовий облік допомагає бачити цю потребу та пояснювати її. Сам по собі він не створює платоспроможного ринку там, де війна обмежила можливості людей і бізнесу.

Випадок «Нового дня» показує один зі способів підтримати таку редакцію. Доброчинці оплачують газету для людей, які її потребують. Менеджерові потрібно організувати підтримку й доставку, а потім пояснити доброчинцям, як використано їхні кошти. Так редакція може працювати для читачів, чия потреба в інформації перевищує можливість за неї платити.

Поруч у книжці є інша історія, яку я навів в інтерв’ю: три редакторки після втрати передплатних коштів у збанкрутілому банку відмовилися від зарплат, знайшли безоплатне приміщення й спрямували отриману допомогу на друк газети (с. 36). Їхня відповідальність перед читачами заслуговує на повагу. Проте називати таку самопожертву сталою моделлю було б помилкою. Безоплатна праця допомогла виконати зобов’язання в конкретній кризі; для тривалої роботи потрібні кошти також на життя самих працівниць.

Це застереження стосується і того, як ми описуємо український досвід для міжнародної аудиторії. Коли в центрі оповіді лише здатність витримувати надзвичайне навантаження, за кадром залишається його ціна. Книжка дає матеріал для точнішої розмови: про втому, складні кадрові рішення, залежність від кількох людей і потребу в допомозі. Навчання під час повітряних тривог та перенесення занять через відсутність світла й опалення тут є частиною умов, у яких доводиться ухвалювати рішення (с. 5–6, 14).

Практичний урок для журналістів є в історії про поширення розслідування «18000». Редакція опублікувала текст про спробу продажу приміщення колишньої тютюнової фабрики. На сайті його прочитали кілька тисяч людей. Через два тижні редакція адаптувала історію в коротке відео, а журналісти почули, як її обговорюють пасажири міського автобуса (с. 31).

Розмова в автобусі добре запам’ятовується, хоча не дає змоги оцінити вплив публікації й не доводить, що співрозмовники побачили саме відео. Проте цей випадок спонукає замислитися, скільки вже виконаної журналістської роботи залишається непоміченою через спосіб її подачі. Ресурси на збирання фактів і перевірку вже витрачено. Адаптація матеріалу може допомогти донести його до людей, які не прийшли на сайт.

Порада бути присутніми на всіх платформах також потребує розрахунку. У книжці Гайгисиз Гелдієв закликає зосереджувати обмежені ресурси на кількох напрямах, а в досвіді «18000» наголошено на широкій адаптації матеріалів для соцмереж (с. 19, 31). Для редакції з двох людей додатковий канал може означати відмову від іншої потрібної роботи. Перш ніж запозичувати чужу практику, варто з’ясувати, хто її виконуватиме й скільки часу вона забере.

Так само уважно потрібно читати рекомендації про людей. В одній зі змодельованих під час навчання ситуацій ми мали скоротити витрати й провести кадрові співбесіди. Завдання передбачало пошук додаткових навичок працівника та можливості запропонувати йому іншу роботу. В одній групі людина погодилася на іншу посаду, у нашій – відмовилася, після чого було ухвалено рішення про звільнення (с. 28). Це була навчальна вправа, але вона змушувала пояснювати власне рішення іншій людині та реагувати на її відповідь.

Кадрова симуляція: досвід Андрія Юричка – фрагмент с. 28
Кадрова симуляція: досвід Андрія Юричка. Фрагмент с. 28 книжки Сергія Чернявського «Від виживання до сталості» (Fojo Media Institute, 2026).

Єлена Щепак описує споріднений досвід: у симуляції вона повернулася до ролі журналістки новин і подивилася на управлінські рішення з позиції працівниці (с. 27). Зміна ролей дає керівникові нагоду перевірити, чи зрозумілі його вимоги, а журналістові – краще побачити обмеження, з якими працює редакція. У малій команді пояснювати рішення й вислуховувати заперечення доводиться безпосередньо тим, хто щодня працює поруч.

Водночас книжка не приховує розбіжностей щодо навчання. Одні учасники хочуть більше симуляцій, інші воліли б використати цей час для роботи з грантовими заявками. Є зауваження до поверхових занять про штучний інтелект і до окремих іноземних лекцій, які не відповідали досвіду слухачів (с. 42–44). Ці сторінки додають виданню довіри. Вони дозволяють побачити різні потреби керівників і межі спільної для всіх програми.

Серед зауважень щодо навчання медіаменеджерів є й моя пропозиція скоротити надто глибокий фінансовий блок для керівників малих медіа. Вона сусідить із закликом Анастасії Шевченко докладніше вивчати фінанси й стратегічне планування (с. 44). Тут є про що сперечатися. Керівник має розуміти фінансовий стан редакції та наслідки своїх рішень. Водночас його час на навчання обмежений, а частина роботи потребує окремого фахівця. Тож слід визначити, які знання необхідні самому керівникові, а яку роботу він може доручити іншому.

Дискусія про глибину фінансового навчання – фрагмент с. 44
Дискусія про глибину фінансового навчання. Фрагмент с. 44 книжки Сергія Чернявського «Від виживання до сталості» (Fojo Media Institute, 2026).

Про це варто говорити зі студентами ще до їхнього першого керівного призначення. У своєму інтерв’ю я розповідаю про завдання, у яких студенти складають місячний кошторис редакції та рахують витрати на працівника (с. 38). Коли вони враховують зарплату, техніку, оренду й інші видатки, стає зрозуміліше, скільки коштує робота редакції. Тоді можна предметно обговорювати, які ресурси потрібні для конкретної публікації та звідки їх узяти.

Проте професійну підготовку не можна звести до досягнення показників, визначених керівництвом. Розуміння бюджету має допомагати журналістові обґрунтовувати роботу, зокрема ту, що не дає негайного доходу. Перевірка складної теми, увага до невеликої громади чи тривале розслідування можуть потребувати іншого способу фінансування й оцінювання результату. На занятті варто разом обговорювати і вартість такої роботи, і підстави її виконувати. Юлія Нестеряк додає до цієї розмови ще одну межу: узгоджений голос редакції не повинен перетворюватися на внутрішню цензуру (с. 37).

Учасники також цінують професійні зв’язки, які збереглися після навчання. Єлена Щепак розповідає про співпрацю з Анною Матвієнко у сфері пошукової оптимізації; інші співрозмовники згадують консультації з колегами щодо продажів, розслідувань та редакційних процесів. Є до кого звернутися з робочим запитанням. Проте можливість порадитися ще не забезпечує впровадження змін. Шевченко називає перешкоду: повернувшись до щоденних завдань, керівники часто не мають часу застосувати вивчене. Тому вона пропонує додати підтримку після навчання (с. 19, 27, 41–44).

Науковцям збірка дає змогу дослідити, як учасники пояснюють зміни у своїй роботі: як пов’язують фінансові знання з управлінськими рішеннями, яку користь отримують від професійних контактів, чим різняться потреби малих і більших редакцій. Вероніка Менжун на початку видання прямо застерігає: добірка співрозмовників нерепрезентативна, а публікація не є остаточною оцінкою програми.

Саме тому деякі формулювання висновку книжки видаються мені надто впевненими. Теза про забезпечений програмою перехід редакцій до фінансової стійкості потребувала б тривалішого спостереження та зіставних даних (с. 47). Інтерв’ю фіксують зміни, які учасники пов’язують із навчанням. Вони не дозволяють відокремити його внесок від нових грантів, рішень команди чи інших обставин. Для наступного дослідження хотілося б побачити, які практики збереглися через рік, що сталося з доходами й навантаженням працівників, які спроби не дали очікуваного результату.

Уточнення потребує й наведений у моєму інтерв’ю приклад із двома тисячами переглядів у місті на двадцять тисяч мешканців (с. 36). Масштаб громади справді потрібно враховувати, оцінюючи локальне медіа. Але кількість переглядів не дає підстав стверджувати, що матеріал побачив кожен десятий житель: перегляди можуть повторюватися, а частина аудиторії – перебувати за межами міста. Для такого висновку потрібні дані про унікальних місцевих користувачів. Вимога точності має поширюватися і на наші власні приклади.

Попри ці застереження, книжка заслуговує на уважне читання в редакціях і на журналістських факультетах. Сергій Чернявський, журналіст і медіаменеджер, зібрав матеріал, із яким можна працювати: зіставляти рішення, перевіряти припущення, обговорювати невдалі спроби. На заняттях ці випадки доречно розбирати з кошторисом і розподілом ролей, пропонуючи студентам обґрунтувати власне рішення. У редакції – зіставляти з наявними ресурсами та потребами своєї аудиторії.

Хотілося б повернутися до описаних редакцій через рік. Чи вдалося зберегти нові джерела доходу? Чи поменшало роботи, яка тримається на одній виснаженій людині? Чи отримують читачі потрібну інформацію тоді, коли не можуть за неї заплатити? Відповіді допоможуть оцінити, наскільки стійкими виявилися описані зміни. Історія Анатолія Жупини нагадує, заради чого варто шукати ці відповіді: газета має дійти до людини, якій вона потрібна.

#
«Мультимедійне онлайн-медіа «АУП-info»
(ідентифікатор в Реєстрі суб’єктів у сфері медіа: R40-00988)
envelopetagclockmagnifiercrosschevron-uparrow-leftarrow-right