Основне завдання пропаганди — не лише подати нову інформацію, а й підказати, як саме її слід розуміти, тобто насправді завдань два. Пропаганді потрібно задати розуміння контексту і лише тоді вписати в нього вчинок людини, щоб отримати потрібний результат у масовій свідомості. Тобто контекст відображає правило, яке дає змогу створити потрібну інтерпретацію. Наприклад, просто сказати «вбив» — замало, бо неясні причинно-наслідкові зв’язки. У контексті ж усе стає зрозумілим: мовляв, «вбив, захищаючись» або «вбив, нападаючи». У контексті міститься більша «сила», адже він трансформує розуміння в потрібний пропагандистові бік. Контекст дозволяє залучати до роботи модель світу людини, вибудувану/вибудовувану заздалегідь. Основні її віхи задають школа, література й мистецтво, а медіа — це «перекладач» події з життя під модель розуміння. Життя має знаходити підтвердження в моделі, інакше ситуація може отримати багато інтерпретацій, чого масова свідомість не потребує. Частина інтерпретації життя буває вторинною, бо пропаганда завжди сильніша, особливо на офіційному рівні. Сьогодні повертається/відроджується «кухонна» інтерпретація, оскільки офіційна не знаходить розуміння у масовій свідомості. Вона є, але люди її не приймають, відчуваючи фальш.
ДЖЕРЕЛО: https://www.rusamny.com/2025/685/t02-685/
Неприйняття пропаганди активізує боротьбу влади з тими, хто думає не так, як треба, що заганяє неофіційну думку в умовне «інформаційне підпілля». І це повертає стару радянську звичку, відображену у словах: «є звичай на Русі вночі слухати Бі-Бі-Сі». Сьогодні Інтернет ускладнює боротьбу не з тією думкою, але держава прагне покарання не лише тих, хто говорить «не те», а навіть тих, хто слухає або читає «не те».
Росія активно бореться не лише з читанням, а навіть із пошуком «не того» змісту в інтернеті. Тобто міць «чужої» пропаганди визнається небезпекою. Нині можна знайти численні приклади покарання навіть не за поширення «не тієї» думки, а просто за прочитання. Ось один із прикладів — людину оштрафували за пошук «Азова» в гуглі: «У протоколі йдеться, що вранці 24 вересня Глухих їхав автобусом на роботу і загуглив “Азов”. У протоколі вказано точний час і місце пошукового запиту, але не зазначено, звідки ця інформація. Того ж дня молодого чоловіка затримали співробітники ФСБ і отримали його зізнавальні показання, а також доступ до його телефону. Захисник наполягає, що на Глухих цього дня чинили психологічний тиск». Тобто перед нами покарання за пошук не тієї інформації.
Напрошуються аналогії не лише зі сталінськими, а й із гітлерівськими часами. Тоді теж були, наприклад, списки придатних книг і був напрацьований досвід: «Під час відбору книжкових найменувань рейхсміністерство пропаганди та рейхскерівництво пропаганди НСДАП намагалися якомога точніше враховувати літературні побажання солдатів. Опитування, яке на рубежі 1941–1942 років серед солдатів вермахту провів Рейхсринг з націонал-соціалістичного народного просвітництва і пропаганди, показало, що перевагу надавали кримінальним романам, романам Карла Мая або іншим пригодницьким і любовним романам. Тому в лютому 1942 року Вальтер Тісслер, який у партійній канцелярії очолював бюро зі зв’язків із рейхсміністерством пропаганди, рекомендував Геббельсу на 95% комплектувати фронтові посилки розважальними книжками. Лише 5% книжок мали бути ідеологічного характеру, причому потрібно стежити, щоб “література подавалася не важка, а доступна”». Розробити таку ідеологічну літературу — «цікаву формою, захопливу за викладом або в стилі роману» — Тісслер закликав ще 1940 року. Взявши за зразок житія святих, письменникам пропонувалося літературними засобами «зобразити життя товаришів по партії, які, наприклад, особливим чином проявили себе на війні, але також і в повсякденному житті».
Здавалося, що нові засоби інформації на кшталт інтернету назавжди поховали цензуру, але все виявилося не так просто. З одного боку, загальнодоступна інформація завжди має можливість домінувати, з іншого — радянський і навіть пострадянський досвід вбудували в нас механізми недовіри до офіційної точки зору. Вона не лише подається не завжди вправно, а часто суперечить здоровому глузду.
Пропагандисти й генерали стали єдиною кастою в цьому новому російському контексті. Ось один із прикладів: «Новий 2022 рік Суровікін із сім’єю зустрічали у VIP-ресторані “Підмосковні вечори” в компанії пропагандистки Маргарити Симоньян і Дмитра Пєскова, прессекретаря президента. Соціальні траєкторії бойового генерала та путінської еліти остаточно збіглися: Суровікін тепер вів такий самий розкішний спосіб життя, як пропагандисти; пропагандисти стали настільки ж мілітаризованими, як генерали. Коли в лютому Путін вирішив почати вторгнення в Україну, російська армія знову виявилася не готовою до такої масштабної операції. Прийняте в умовах секретності рішення про вторгнення ґрунтувалося на фантастичних уявленнях про противника і боєздатність власних солдатів. Війська готувалися радше проводити парад перемоги в Києві, ніж воювати зі збройним противником: вони наступали без доброї розвідки, зв’язку та організованої логістики. Багато солдатів знову не розуміли, де вони і з ким воюють».
Росія повторила ті самі правила боротьби не з тією думкою, що існували за радянських часів, хоча радянський досвід довів безуспішність такої боротьби, бо реальна правда зрештою завжди виявляється сильнішою. Але, звісно, на це потрібен час, а його ні в кого немає.
А. Сокуров висловився так: «жоден колись заборонений державою твір — чи то музика, чи література, чи архітектура — жодна ця заборона часом не витримала випробування. Усі ці заборони були зняті, бо всі заборони, спрямовані проти художньої творчості, художньої форми, є наперед приреченими, адже в мистецтва і в держави паралельні, неконфліктні ситуації. <…> Спробуйте сьогодні зняти “Баладу про солдата” — негайно буде заборонено фільм, а що буде з цим автором — теж невідомо, чи отримає він далі можливість працювати чи ні. Це принципово важлива ситуація. Треба рішуче змінювати тональність взаємин держави з художнім середовищем, із молодими людьми насамперед».
Росія потрапила в пастку. Будувати сучасну державу на цензурі неможливо, адже весь розвиток комунікацій демонструє переваги вільного циркулювання інформації. Закривши розвиток комунікацій, можна отримати зникнення «приходу» майбутнього, бо «твоє» майбутнє буде неадекватним новому світові.
Воюючи з Україною, РФ намагається подати це як захист не себе, а українського народу: «РФ досягне всіх цілей спеціальної воєнної операції, заявив президент РФ Володимир Путін на засіданні Ради з прав людини. За словами російського лідера, РФ змушена збройним шляхом завершувати розпочату Україною проти свого народу у 2014 році війну. Він нагадав, що Київ почав війну проти людей, які не змирилися з тим, що сталося в країні у 2014 році державним переворотом».
Сокуров прямо говорить: «Взагалі, відсутність процедури політичних дискусій, відсутність процедури обговорення — відкритого, спокійного, без істерик — процесів, які мають місце в країні, <…> завдає, на мій погляд, дуже серйозного удару по долях дуже багатьох людей і по долях людей талановитих, здібних. Ми можемо судити за кінематографом, можемо судити за літературою, за роботою книжкових магазинів, де виникають серйозні претензії у влади до діяльності творчих працівників. Це, на мій погляд, дуже велика, серйозна проблема, бо люди позбавляються можливості реалізувати свої художні задуми, просто працювати за фахом. І дуже часто цим людям не пояснюють, чому з ними поводяться жорстко й безкомпромісно.
Мені, наприклад, кажуть, забороняючи мій фільм: іди до свого президента, обговорюй, іди до нього. Що? Яка причина заборони показу мого фільму? Без пояснення причин. Коли в мене були ці процеси за радянського ладу, мені завжди пояснювали, чому мій фільм не буде показано в Радянському Союзі. Те саме пояснювали Тарковському, чому його фільм не буде показано в Радянському Союзі. Абсолютно необхідно, критично необхідно, щоб діалог із художнім середовищем ішов постійно, спокійно й урівноважено».
Якщо раніше була приказка «Закон як дишло — куди повернеш, туди й вийшло», то тепер це радше «медіа як дишло». В інформаційному суспільстві інформація править світом. Держінформація має виправдовувати будь-які дії держави. Пропаганда робить потрібну для цього інформацію доступнішою.
Розвиток країни неможливий без свободи медіа — інакше вона буде приречена на відставання. І, до речі, досвід СРСР це чітко підтверджує. СРСР перемагав у війні, але програв у мирному житті. По суті, радянська модель виявляється ефективною лише за жорсткого нормування людської поведінки. Вільна людина або просто розслаблена в ній не уживається — звідси постійна міграція в інші країни, звідси втрата молодих поколінь, які щоразу бачать своє майбутнє на Заході, а не вдома. Звідси постійна затримка модернізації країни, бо вона можлива лише за надання свободи циркулюванню інформації та висловлюваним думкам.
У світі завжди є місце не лише подвигу, а й інформації, бо без інформації подвиг не стане відомим… Радянська модель будувалася на дефіциті інформації, завдяки чому «правильна» інформація отримувала більше можливостей для поширення. «Неправильна» інформація часто доходила до радянської людини через боротьбу з нею пропаганди. Тим самим пропаганда ставала джерелом «неправильної» думки.
