Президент Академії української преси, професор Валерій Іванов, дав інтерв’ю Європейській обсерваторії журналістики (European Journalism Observatory) — мережі медіадослідницьких інститутів, що об’єднує науковців і практиків задля розвитку якісної журналістики. У розмові з Штефаном Русс-Молем він розповів про виклики, з якими стикаються українські медіа у час війни, втрати серед журналістів, обмеження свободи слова, а також про роль Академії української преси у підтримці фахівців та збереженні незалежності журналістики.
Джерело: https://de.ejo-online.eu/top/ukrainischer-journalismus-in-kriegszeiten-interview-mit-valeriy-ivanov
З початку російського збройного нападу на Україну у лютому 2022 року українська журналістика перебуває під значним тиском. Проте інституції, як-от Академія української преси (АУП), продовжують підтримувати розвиток незалежної журналістики та освіту журналістів. Нещодавно АУП з цією метою опублікувала переклад навчального посібника «Журналістика» засновника EJO Штефана Русс-Моля спільно з Таньєвом Шульцом, який у такій формі вперше вийшов німецькою у 2023 році.
Штефан Русс-Моль розмовляє з президентом АУП Валерієм Івановим про поточні виклики для медіа в Україні та про те, з чого варто починати освіту журналістів у цих умовах.
Валерій Іванов, професор кафедри соціальних комунікацій Інституту журналістики Київського національного університету імені Тараса Шевченка, президент Академії української преси (АУП). Він також є членом наглядової ради українського журналістського конкурсу «Честь професії» та членом громадської ради при Комітеті Верховної Ради України з питань свободи слова. У 2006 році видав перший український підручник із журналістської етики.
Журналістика у воєнний час – що кардинально змінилося у медіасфері та редакціях після російського вторгнення у лютому 2022 року?
Насамперед, кардинально змінилися питання безпеки журналістської роботи. Багато журналістів залишили професію, пішли добровольцями або були мобілізовані. Чимало загинули під час виконання професійних обов’язків.
За даними Європейської та Міжнародної федерацій журналістів, з початку повномасштабного вторгнення Росії у 2022 році до жовтня 2025 року в Україні загинуло 17 журналістів.
У жовтні 2025 року французький фотожурналіст Антоні Лалікан загинув унаслідок атаки дронів. Український журналіст Георгій Іванченко, який був поруч із ним, зазнав тяжких поранень і втратив ногу.
Особливо трагічним є випадок української журналістки Вікторії Рощиної, яка загинула в російському полоні. Вона зникла у серпні 2023 року на тимчасово окупованих територіях. У травні 2024 року Росія визнала, що В. Рощина перебуває у її полоні. Обставини її смерті досі невідомі.
Окрім загиблих, багато представників медіа були поранені. За даними Європейського центру свободи преси і медіа (ECPMF), Європейської федерації журналістів (EFJ) та Міжнародного інституту преси (IPI), у першій половині 2024 року дев’ять журналістів були поранені під час п’яти різних інцидентів, спричинених російськими атаками. Крім того, російські війська відповідальні за ув’язнення щонайменше шести журналістів на окупованих територіях України, а також за бомбардування медіаофісів та телевеж у підконтрольних Україні регіонах.
Окремою тривожною тенденцією стали цілеспрямовані атаки Росії по готелях та інших цивільних об’єктах, у яких часто зупиняються журналісти. 6 жовтня 2023 року генеральний директор нашої організації Андрій Коваленко, який перебував із португальськими журналістами у готелі Reikartz у Харкові, був поранений під час російського удару по готелю.
За даними Національної спілки журналістів України, у 2024 році зафіксовано 121 випадок погроз і нападів на професійних журналістів і медіа — це більше, ніж у 2023 році (89 випадків).
Особливо значні зміни сталися у локальних редакціях прифронтової зони. Початок великої війни спричинив різке зростання потреби мешканців фронтових і деокупованих регіонів у достовірній інформації. Через часті відключення електроенергії та зв’язку друковане слово набуло особливої ваги. Місцеві газети та інформаційні сайти стали ознакою стабільності й джерелом свідомих рішень у критичних ситуаціях. Не дивно, що такі видання та локальні радіостанції потрапили у фокус уваги як аудиторії, так і організацій (зокрема АУП), які допомагали їм знаходити фінансову підтримку.
Згідно з дослідженням Національної спілки журналістів України, кожна п’ята прифронтова газета втратила доступ до своїх приміщень або майна (10% — через бойові дії, 9% — через окупацію, у 5% пошкоджено або знищено будівлі). Через падіння рекламного ринку доходи редакцій різко скоротилися, що змусило їх урізати витрати, включно з оплатою праці. Багато журналістів виїхали в інші регіони або взагалі змінили професію.
За словами генерального директора «Репортерів без кордонів» Тібо Брютена, головна загроза українським медіа — нестача стабільного фінансування. З початку війни щонайменше 235 українських медіа припинили діяльність, як через воєнні дії, так і через фінансові причини (рекламний ринок практично зруйновано: доходи від реклами у 2022 році впали на 61% порівняно з 2021).
У 2021 році 70% локальних медіа заявляли, що забезпечують себе більш ніж на 90%, а у 2023 році таких залишилося лише 14%.
Формально, за даними Національної ради з питань телебачення і радіомовлення, в Україні налічується 2115 друкованих медіа, 290 онлайн-видань і 163 радіостанції. Проте значна частина з них не функціонує або не є новинними.
Згідно з дослідженням Сергія Чернявського «Медійний ландшафт друкованих видань України», станом на 1 січня 2024 року в Україні виходило 1174 друкованих медіа (809 газет і 365 журналів). Реклама становила 49,83% доходів, роздрібний продаж — 36,74%, передплата — 13,42%.
Великим викликом стало скорочення кадрів: кількість працівників у друкованих медіа з 2020 до 2024 року скоротилася на 75% (42 000 осіб). Тепер функції створення контенту, верстки та розповсюдження газети у локальних редакціях виконують 1–3 особи замість колишніх 5–7. Це призводить до закриття або тимчасового припинення роботи частини ЗМІ.
За соціологічним дослідженням «Українське суспільство» Інституту соціології НАН України, 52,1% українців вважають, що можуть вільно висловлювати свої політичні погляди. Це непоганий показник для пострадянської країни. Однак 23,5% вважають, що свободи слова немає. Це тривожний сигнал, адже у перші місяці після вторгнення 75,9% українців говорили про повну свободу слова, і лише 9% — про її відсутність.
Загалом у медіа зберігається плюралізм. Журналісти та громадяни в соцмережах вільно пишуть про корупцію у владі й критикують уряд, включно з військовим керівництвом. Є спроби залякування, проте суспільство реагує на це гостро. Єдиним табу залишаються проросійські висловлювання, що пояснюється умовами воєнного стану.
Проблемою став доступ журналістів до інформації, особливо у зоні бойових дій. Робота журналістів на фронті регулюється наказом Головнокомандувача ЗСУ №73 від 03.03.2022 (з останніми змінами від 03.02.2024). Він запроваджує систему акредитації, без якої потрапити у прифронтові райони неможливо.
Доступ до безпосередньої лінії фронту дозволено лише у супроводі пресофіцера. Заборонена робота у «червоній зоні», але допускаються винятки. Обурення викликає вимога подавати фото- й відеоматеріали на перевірку. Також існують обмеження на розкриття назв і розташування військових частин, персональних даних солдатів, методів ведення бойових дій тощо.
Порушення наказу означає втрату акредитації і, відповідно, неможливість висвітлювати бойові дії.
Було кілька скандальних випадків її позбавлення. У листопаді 2022 року низку українських і західних ЗМІ, які повідомили про звільнення Херсона всупереч забороні, позбавили акредитації (зокрема знімальні групи CNN та Sky News). У серпні 2022 року її втратила відома данська журналістка Матільда Кімер — через поїздку у зону бойових дій без дозволу та відвідини окупованого Донецька у 2017 році. Після публічних протестів усім відновили акредитацію.
Окремої уваги заслуговує монополізація центрального телебачення. З початком повномасштабного вторгнення провідні українські телеканали об’єдналися у марафон «Єдині новини», щоб інформувати населення. До нього увійшли телеканали медіагруп 1+1 Media, Starlight Media, Inter Media Group, Media Group Ukraine (після її закриття — «Ми — Україна»), а також Суспільне і парламентський телеканал Рада.
З часом телемарафон втратив рейтинги й став сприйматися частиною суспільства та міжнародних організацій як форма цензури.
У серпні 2024 року опитування Центру Разумкова показало, що 50,6% населення вважають формат телемарафону застарілим. У квітні 2024 року Державний департамент США включив його у звіт про порушення прав людини, назвавши «безпрецедентним рівнем контролю над телевізійними новинами у прайм-тайм».
У жовтні 2024 року Європейська комісія у звіті про країни-кандидати на вступ до ЄС розкритикувала марафон, закликавши відновити медіаплюралізм. Також було висловлено сумніви щодо об’єктивності та державного фінансування. Попри це, марафон триває.
Чи допомагає критика влади під час війни ворогові? Проте лоялістська журналістика не знайшла підтримки серед українських журналістів, які продовжили професійно викривати зловживання та корупцію.
Варто відзначити розслідування «Дзеркала тижня» щодо порушень у системі постачання зброї та матеріали Bihus.Info після початку вторгнення.
Це призвело до спроб залякування журналістів. У січні 2024 року група невідомих намагалася проникнути у квартиру відомого розслідувача, співзасновника «Наших грошей» Юрія Ніколова, залишивши погрози на дверях після серії його матеріалів про зловживання у Міноборони.
Того ж місяця стало відомо, що СБУ здійснювала прослуховування журналістів Bihus.Info.
У жовтні 2024 року головна редакторка «Української правди» Севгіль Мусаєва заявила про системний тиск з боку Офісу Президента — зокрема перешкоджання доступу журналістів до офіційних подій і тиск на рекламодавців. Згодом про подібні випадки повідомило і «Дзеркало тижня».
Академія української преси (АУП), заснована у 2001 році, з початку повномасштабного вторгнення провела 1096 заходів для журналістів і медіаосвітян. Серед них — тренінги з психологічної підтримки, що стартували на третій день війни й охопили 40 000 учасників за перші два місяці.
Також було створено Міжнародний журналістський гуманітарний центр (березень 2022 року) — платформу для допомоги та координації підтримки журналістів і громадян.
Центр публікував інформацію про продукти, одяг, ліки, збори — усе, чого потребували українці. Було створено понад 500 публікацій, сторінку центру стежили 243 000 користувачів. Організовано конкурс казок і малюнків із бомбосховищ, створено три дитячі комікси (для різних вікових груп), які переклали та видали у Польщі та Канаді.
Було проведено 16 онлайн-мостів із провідними медіаекспертами з Японії, США, Німеччини (зокрема з Вернером Д’Інка, редактором Frankfurter Allgemeine Zeitung).
АУП допомагає журналістам, які працюють на фронті, з підготовкою та технічним забезпеченням, організовує прес-тури для іноземних журналістів (78 учасників із 12 країн, понад 250 публікацій).
Бібліотека масових комунікацій і медіаграмотності АУП (заснована у 2003 році) містить понад 130 власних видань, зокрема переклади німецьких підручників із журналістики. Остання публікація — переклад підручника Штефана Русс-Моля і Таньєва Шульца «Журналістика» (2025).
АУП спільно з Фондом Фрідріха Науманна за Свободу реалізує проєкт «Носії пам’яті. Журналісти, що загинули у російсько-українській війні».
