Президент Академії української преси Валерій Іванов проаналізував 25-річний шлях української медіакритики — від спротиву темникам і політичній цензурі до контролю стандартів під час повномасштабної війни та осмислення впливу алгоритмів і штучного інтелекту. Основою цієї публікації стало опитування Світлани Остапи для інтернет-видання «Детектор медіа», підготовлене до 25-річчя редакції.
Історія «Телекритики», а згодом «Детектора медіа», у баченні Валерія Іванова — це не лише хронологія одного професійного видання. Це спосіб побачити, як дорослішали українська журналістика і громадянське суспільство, як редакції вчилися називати цензуру цензурою, а приховану рекламу — джинсою, і чому контроль за дотриманням стандартів не втрачає значення навіть тоді, коли країна воює.
Наприкінці 1990-х і на початку 2000-х українське медійне середовище одночасно відкривало нові можливості та потрапляло в залежність від великих власників. Журналісти опинялися між професійними правилами, політичними інтересами й вимогами медіабізнесу. Згодом до цього додалися темники — централізовані вказівки, що визначали, про що і в якій тональності мають повідомляти телеканали.
Саме в цей період медіакритика почала виконувати функцію професійного дзеркала. Вона аналізувала не тільки те, про що розповідають медіа, а й те, як вони формують порядок денний: кого запрошують в ефір, чиї заяви залишають без перевірки, які теми замовчують і де новина підмінюється рекламою або політичним піаром.
За оцінкою Валерія Іванова, принциповою відмінністю ранніх матеріалів Наталії Лигачової була увага до інтересів аудиторії. Аргументована критика робила видимими механізми, про які раніше воліли не говорити публічно. Вона могла викликати незгоду, однак вимагала відповіді по суті.
Роль «Телекритики» не обмежилася розбором телевізійних новин. Медіакритичний майданчик послідовно підтримував реформи, без яких якісна журналістика не могла стати стійкою: оновлення медійного законодавства, роздержавлення преси, прозорість медіавласності та створення незалежного суспільного мовлення.
Особливо важливо, що тема Суспільного залишалася в порядку денному навіть у роки, коли політичної волі для реформи майже не було. Така послідовність демонструє ширшу функцію професійної критики: не лише фіксувати порушення, а й пояснювати, які правила та інституції можуть запобігати їм у майбутньому.
Помаранчева революція. У 2004 році «Телекритика» стала майданчиком для журналістського спротиву політичному тиску. Вона публікувала заяви та свідчення медійників, але водночас не припиняла перевіряти, чи дотримуються професійних принципів самі учасники протесту. Цей підхід не дозволяв перетворити солідарність на автоматичне виправдання «своїх».
Революція гідності. Щоденний аналіз телевізійного висвітлення Майдану показав, що громадянська позиція журналіста не скасовує вимог точності, балансу та відокремлення фактів від оцінок. Результати моніторингів стали підставою для фахових дискусій і розгляду порушень стандартів.
Повномасштабна війна. Після 24 лютого 2022 року до традиційних ризиків додалася російська дезінформація як складова війни. Водночас, наголошує Валерій Іванов, воєнний контекст не повинен перетворювати формулу «не на часі» на універсальну заборону критики. Моніторинг телемарафону, політичного піару, замовчаних тем і порушень стандартів потрібен саме для того, щоб демократична журналістика збереглася після війни.
Ця позиція перегукується з іншими публічними виступами президента АУП про журналістику під час війни та межі допустимих обмежень: безпекові рішення можуть бути необхідними, але вони мають бути чіткими, обґрунтованими й підзвітними.
Валерій Іванов визнає: «Телекритика» не раз могла дратувати. Але, мабуть, це і є ознака справжньої медіакритики
. Професійна критика втрачає сенс, якщо лише підтверджує погляди читача або обслуговує симпатії певної групи.
Найважливішою рисою команди видання він називає невигідну принциповість
— здатність ставити незручні запитання не тільки владі чи опонентам, а й людям та організаціям, із якими поділяєш демократичні цінності. Це складніший стандарт, ніж проста опозиційність: він вимагає однакових правил для всіх і готовності визнавати власні помилки.
Тому медіакритика не має зводитися до конфлікту заради уваги. Її основа — докази, прозора методологія, розуміння контексту та повага до аудиторії. Вона може бути гострою, але повинна залишатися професійною.
У наступні роки аналізувати доведеться вже не тільки редакції, телеканали та їхніх власників. Між людиною й інформацією дедалі частіше стоять рекомендаційні алгоритми TikTok, YouTube, Telegram та інших платформ. Вони визначають, що користувач побачить, як довго затримається на повідомленні й який контент отримає далі.
Генеративний штучний інтелект додає ще один рівень складності. Частина повідомлень уже не має звичного автора або редактора, а походження тексту, зображення чи відео може бути непрозорим. Відтак сучасна медіакритика повинна досліджувати всю інформаційну екосистему: редакційні рішення, бізнес-моделі платформ, роботу алгоритмів, маркування синтетичного контенту та відповідальність тих, хто його поширює.
Для аудиторії це означає новий набір запитань: чому саме цей матеріал опинився у стрічці; хто отримує користь від його поширення; які дані вплинули на рекомендацію; чи можна встановити автора і першоджерело; чи позначено використання ШІ?
Для Академії української преси професійні стандарти, медіакритика й медіаграмотність є пов’язаними напрямами. Журналістам потрібна зовнішня аргументована оцінка їхньої роботи, а аудиторії — інструменти, які допомагають розуміти, як медіа відбирають і конструюють картину світу.
Медіаосвіта тому має навчати не лише розпізнавати окремий фейк. Вона повинна пояснювати редакційні процеси, відмінність між журналістикою та політичним просуванням, вплив власності, роль суспільного мовлення й логіку платформ. Саме така системна оптика дає людині змогу оцінювати не тільки зміст повідомлення, а й середовище, в якому воно виникло.
Медіакритика не повинна бути комфортною
, — підсумовує Валерій Іванов. Її суспільна користь починається там, де вона не дозволяє професії звикнути до порушень, а аудиторії — сприймати медійну картину як нейтральне відображення реальності.
Матеріал є авторською компіляцією АУП за мотивами опитування Світлани Остапи. Повний текст із відповідями Валерія Іванова та архівними фотографіями опубліковано на сайті «Детектор медіа» 28 вересня 2026 року. Під час підготовки цієї публікації використано переказ, аналіз і короткі цитати з обов’язковим зазначенням першоджерела.
