Понад 100 політологів, соціологів, журналістів і викладачів пройшли програму «Критичне мислення під час виборів» Академії української преси (АУП) та Фонду Фрідріха Науманна за Свободу (Friedrich-Naumann-Stiftung für die Freiheit). Тетяна Іванова підсумовує навчання й розмірковує про відповідальний політичний вибір в Україні.
Тетяна Іванова
— Вибачте, але я змушена залишити захід. Повітряна тривога. На місто летять КАБи. Повернуся. Обов’язково.
— Дуже прошу вибачення. Поганий інтернет. Немає світла. Можна сьогодні буду з вимкненою камерою?
— Я зараз у сховищі. Якщо раптом зникну зі зв’язку, продовжуйте без мене. Доєднаюся пізніше, за можливості.
Ось так сьогодні проходять наші заходи. Війна постійно втручається в розклад, вимикає світло, обриває зв’язок, змушує переходити в укриття. Але вона не зупиняє нашого бажання навчатися, думати, сперечатися, розвиватися й планувати майбутнє.
Впевнена, про цей дивовижний феномен українців ще буде написано багато досліджень і книжок.
Але сьогодні ми говоримо про вибори. Про те, як після війни провести їх чесно й демократично. Як не повторити власних помилок. Як розкласти по поличках мотиви своїх попередніх рішень. Чому ми колись повірили саме цій людині? Чому запам’ятали саме цю фразу? Чому один образ викликав довіру, а інший — відторгнення?
І головне… як наступного разу не наступити на ті самі граблі.
Проєкт Академії української преси та Фонду Фрідріха Науманна за Свободу «Критичне мислення під час виборів» завершився. Понад 100 учасників пройшли цю навчальну програму: політологи, соціологи, журналісти, викладачі.
Але критичне мислення не завершується разом із проєктом. Навпаки, здається, ми лише підійшли до нового етапу цієї розмови.
Які ж головні висновки ми зробили разом із нашими учасниками?
Коли почнеться офіційна кампанія, може бути запізно. Бо політичний вибір не народжується в кабінці для голосування. Значно раніше формується впізнаваність людини, потім симпатія, емоційна довіра. І лише потім з’являється бюлетень. Тому вибори фактично починаються задовго до дня голосування.
Про це, зокрема, говорила в інтерв’ю зі мною австрійська експертка Оксана Ставру (Oksana Stavrou). Ми дуже добре пам’ятаємо емоцію, але значно гірше — обіцянки, конкретні рішення, голосування, попередні заяви й те, як вони змінювалися з часом.
А без політичної пам’яті критичне мислення працює лише наполовину.
Дослідження Центру Разумкова, проведене в листопаді 2025 року, показує цікаву річ: 93% тих, хто хоче появи нових політичних партій, одночасно хочуть і нових політичних лідерів. Сам Центр зазначає, що «нова партія» часто уявляється громадянам саме як «лідерська» — політичний проєкт навколо конкретної особистості.
Тобто знову є ризик голосувати передусім не за інституцію, команду чи послідовну програму, а за людину й образ, який навколо неї створено.
А отже, нікуди не зникає і те, що умовно можна назвати «голлівудською політикою». Харизма. Образ «свого». Впізнаваність. Сильна емоція. Правильно вибудуваний герой. Простий меседж замість складної відповіді.
Саме на силу образу та емоційного сприйняття політика звертав увагу й український політтехнолог Денис Богуш у нашому інтерв’ю. Змінюватимуться декорації, але не обов’язково самі механізми.
Найбільша зміна майбутніх кампаній не стільки в змісті технологій, скільки в платформах їхнього поширення. TikTok. Telegram. YouTube. Рекомендаційні алгоритми. Генеративний ШІ. Персоналізований контент.
Політичний вплив стає швидшим, точнішим і дедалі менш помітним для того, на кого він спрямований. І це вже не абстрактна загроза. За опитуванням соціологічної групи «Рейтинг», проведеним у вересні 2024 року на замовлення Консультативної місії ЄС в Україні, 89% респондентів вважали дезінформацію серйозною проблемою. Основним її джерелом 53% опитаних називали соціальні мережі; ще 35% — месенджери, зокрема Telegram.
Тобто наші старі політичні слабкості можуть отримати абсолютно новий технологічний масштаб.
І ми знову можемо чекати на свого умовного «Лицаря-Швидкорейку», «Фею-Лісобережну» чи «Мудреця Залізноборода» — персонажів нашої фінальної навчальної гри.
Тільки наступного разу такий герой може бути створений уже не лише політтехнологами, а й алгоритмами. Його біографія може бути прикрашена. Його популярність — штучно підсилена. Його «народна підтримка» — імітована. Його відео — згенеровані. А його обіцянки — виявитися черговим політичним фантомом.
Продовжувати розвивати критичне мислення. Перевіряти політичну пам’ять фактами. Аналізувати не лише слова політика, а й його попередні рішення. Дивитися не лише на лідера, а й на команду. Не лише на красиву програму, а й на те, чи можливо її виконати.
Вимагати від журналістів не ретрансляції політичного шоу, а професійної критичної дистанції та перевірки.
І головне: вчитися помічати момент, коли наш політичний вибір лише починає формуватися.
Бо проєкт завершився. А відповідальне критичне мислення — НІ.
Щиро дякую нашим небайдужим учасникам, моїй неперевершеній ко-тренерці Наталії Пономаренко, команді Академії української преси і, звичайно, Фонду Фрідріха Науманна за Свободу за підтримку наших сміливих ініціатив і можливість говорити сьогодні про те, до чого суспільству варто готуватися вже зараз.
За авторською публікацією Тетяни Іванової у Facebook.
29–30 вересня 2026 року FreeMind Ukraine продовжив студентський маршрут у Житомирі. Учасниками дводенного тренінгу «Невидимий редактор: хто формує твою інформаційну реальність?» стали студенти Житомирського державного університету імені Івана Франка.
Проєкт FreeMind Ukraine реалізує Академія української преси (АУП) у партнерстві з Центром медіа- та цифрової грамотності (CeMIL) Інституту медіа- та комунікаційних студій Вільного університету Берліна.
Упродовж двох днів студенти з’ясовували, як працює інформаційний вплив, практикували фактчекінг, перевіряли джерела й відкриті дані, працювали з генеративним штучним інтелектом і готували власні проєктні ідеї.
Навчання розпочалося із запитання: хто насправді впливає на те, що ми бачимо, читаємо, запам’ятовуємо і зрештою сприймаємо як правду?
Алгоритми платформ, емоції, знайомі формулювання, авторитет джерела, повторення та власні переконання можуть впливати на сприйняття ще до того, як ми починаємо свідомо аналізувати повідомлення.
Ці механізми студенти розбирали на реальних інформаційних ситуаціях, під час вправ і дискусій. Учасники працювали з психологією інформаційного впливу, фактчекінгом, перевіркою джерел, відкритими даними, цифровою безпекою та культурою онлайн-комунікації.
Окремо говорили про генеративний ШІ. Розмова не зводилася до двох звичних тез — «ШІ вирішить усе» або «йому не можна довіряти». Студенти ставили до відповідей генеративних систем ті самі запитання, що й до інших джерел: звідки взялася ця інформація, чи існує першоджерело, чи можна перевірити наведену цифру, цитату або дослідження.
Адже впевнено сформульована відповідь теж може виявитися помилковою.
У другій частині тренінгу фокус змістився на університетське інформаційне середовище. Учасникам запропонували визначити, що саме вони хотіли б у ньому змінити.
Під час проєктних спринтів команди обирали конкретну проблему, визначали аудиторію та формулювали бажану зміну. Потім звіряли, чи справді запропоноване рішення відповідає проблемі, з якою вони працюють.
Кожна ідея проходила краш-тест. Учасники ставили одне одному запитання, знаходили слабкі місця й оцінювали ризики. Командам потрібно було зрозуміти, чи зацікавить майбутня ініціатива студентів, для яких її створюють.
На другий день із задумів складали робочі плани: що потрібно зробити, хто відповідатиме за окремі завдання, які ресурси знадобляться, як залучити аудиторію та за якими ознаками оцінювати результат.
Загального формулювання «підвищити медіаграмотність» уже було недостатньо. Його потрібно було перевести у конкретні дії та результат, який можна побачити після реалізації проєкту.
Після зустрічі в Житомирі робота команд продовжиться. Студенти доопрацьовуватимуть проєкти, за потреби отримуватимуть онлайн-консультації та готуватимуться представити свої ініціативи під час зустрічей із представниками Міністерства освіти і науки України.
Наступне завдання — реалізувати ці проєкти у своєму університеті та показати, що змінилося після їхнього впровадження.
Житомир став наступною точкою маршруту FreeMind Ukraine після Полтави та Луцька. Із кожним новим містом до проєкту долучається ще одна студентська команда — зі своєю проблемою та власним варіантом її розв’язання.
Усі новини, навчальні матеріали, вправи, кейси та презентації проєкту зібрані на сторінці FreeMind Ukraine.
Партнером Академії української преси у реалізації FreeMind Ukraine є Центр медіа- та інформаційної грамотності (CeMIL) Інституту медіа- та комунікаційних студій Вільного університету Берліна (Німеччина). CeMIL працює у структурі Інституту медіа- та комунікаційних студій Вільного університету Берліна, проводить тренінги й дослідження з медіаграмотності та комунікації, зокрема за участю журналістів і науковців зі східноєвропейських країн. Центр також реалізовував проєкти в межах попередніх раундів Східноєвропейських програм партнерства.
Ви точно знаєте, чому обираєте саме так? Іноді достатньо одного заголовка. Однієї фрази. Одного відео, після якого залишається сильне відчуття – навіть якщо за кілька годин ви вже не пам’ятаєте, про що саме там йшлося. А ще є цифри, рейтинги, образи, повторювані меседжі й дивне відчуття, що «всі навколо вже визначилися».
Саме десь тут і може починатися наш вибір.
Академія української преси запрошує на серію дводенних офлайн-тренінгів «Країни виборів». Тренінги проводяться за підтримки Фонду Фрідріха Науманна за Свободу.
Тренінги відбудуться:
Луцьк – 20-21 жовтня 2026.
Житомир – 22-23 жовтня 2026.
Львів – 26-27 жовтня 2026.
Ужгород – 28-29 жовтня 2026.
Для кого: тільки студенти!
Ці два дні будуть про те, що зазвичай залишається за політичною комунікацію: як формується враження, чому одні слова працюють сильніше за інші, де переконування переходить у маніпуляцію і чому різні люди можуть бачити зовсім різну картину однієї й тієї самої реальності.
Буде багато практики. Учасники аналізуватимуть чужі рішення, й самі опиняться в ситуації вибору, відповідальності, публічної комунікації та конкуренції ідей. У певний момент аудиторія перетвориться на простір, де з’являться власні політичні моделі, публічні виступи, гострі запитання, аргументи, контраргументи й голосування.
А після нього ми поставимо запитання, яке часто виявляється значно складнішим, ніж здається: що саме вплинуло на ваш вибір?
Програма тренінгу дає можливість подивитися на політичну комунікацію одночасно очима виборця, журналіста і того, хто створює публічний меседж.
Реєстрація: https://forms.gle/vXfNr5Kzm75rshd5A
Тренери:
Валерій Іванов, президент Академії української преси, доктор філологічних наук, професор.
Юлія Кулик, координаторка проєктів Академії української преси.
Участь безкоштовна! Організатори забезпечують харчування, але не відшкодовують витрати на проїзд та проживання.
У разі виникнення запитань звертайтеся: Юлія Рицик, асистентка проєктів АУП, 067-372-27-33, info@aup.com.ua
Gefördert durсh die Bundesrepublik Deutschland
За підтримки Федеративної Республіки Німеччина
29-30 вересня 2026 року Академія української преси за підтримки Фонду Фрідріха Науманна за Свободу провела вебсемінар «Критичне мислення під час виборів».
Два дні учасники навчалися розпізнавати інформаційні маніпуляції, аналізувати політичні повідомлення та не дозволяти емоціям визначати власну реакцію на інформацію. У фокусі були практичні ситуації, з якими аудиторія може стикатися під час виборчих кампаній: політична реклама, публічні заяви, сумнівні «інсайди», маніпулятивні опитування, фейки, чорний PR та інформаційні атаки.
Окрему увагу приділили тому, як працюють емоційні тригери в політичній комунікації. Учасники аналізували повідомлення, визначали, які емоції вони намагаються викликати, шукали ознаки маніпуляції та вчилися перевіряти джерела, докази й контекст.
Валерій Іванов, президент Академії української преси, доктор філологічних наук, професор, наголосив на важливості збереження самостійності у сприйнятті інформації під час виборів:
«Під час виборів інформація стає одним із ключових чинників, що впливають на сприйняття політичних процесів. Водночас саме в цей період особливо важливо зберігати здатність самостійно аналізувати повідомлення, перевіряти факти та відрізняти аргументацію від маніпуляції. Критичне мислення не означає недовіру до всього, що ми чуємо чи читаємо. Йдеться про готовність поставити запитання, перевірити джерело, звернути увагу на контекст і лише після цього формувати власне ставлення. Для виборця це не просто інформаційна навичка – це частина відповідального ставлення до власного рішення».
Практична частина вебсемінару допомогла учасникам не лише ознайомитися з теорією, а й відпрацювати алгоритми реагування на потенційно маніпулятивну інформацію. У програмі були вправи «Інформаційна вагонетка», «Передвиборчий шторм», завдання на розпізнавання емоційних гачків та фінальний «протокол паузи».
Про важливість такої паузи говорить Тетяна Іванова, медіаекспертка Академії української преси, докторка педагогічних наук, професорка:
«Для мене головний результат цього тренінгу – це не тільки навчити людей розпізнавати фейки, а й сформувати звичку не реагувати одразу. Саме тому в програмі були “Інформаційна вагонетка”, “Передвиборчий шторм”, вправи на емоційні гачки й фінальний “протокол паузи”: зупинитися, перевірити джерело, докази й контекст і лише потім робити висновок. Цінними також стали авторські кейси моєї ко-тренерки Наталі Пономаренко про емоційні гачки маніпуляції. Вони допомагали учасникам буквально побачити, на які наші тригери тиснуть політичні маніпулятори: страх, гнів, сором, відчуття терміновості, поділ на “своїх” і “чужих”.»
Тетяна Іванова також звернула увагу на поняття політичної пам’яті виборця, про яке напередодні проєкту в інтерв’ю говорила експертка Оксана Ставроу. Важливо не лише аналізувати те, що політик говорить сьогодні, а й враховувати його попередні дії та рішення. Саме поєднання паузи, пам’яті та рефлексії допомагає підходити до власного рішення більш усвідомлено.
Важливою складовою навчання стали авторські кейси та моделювання ситуацій. Учасники працювали в командах, аналізували конкретні інформаційні повідомлення та шукали способи перевірити їх до того, як робити висновки або поширювати далі.
Наталія Пономаренко, старша викладачка кафедри журналістики та філології Сумського державного університету, докторка філософії, медіатренерка, підкреслила значення паузи як одного з інструментів інформаційної стійкості:
«Політична дезінформація зазвичай розрахована на те, що ми просто не встигнемо зупинитися й зреагуємо на емоційному імпульсі. Протягом цих двох днів разом із третьою групою ми вчилися головному правилу інформаційної стійкості: не тиснути на “важіль”, доки не перевірені “рейки”. Надзвичайно цінно бачити, як учасники крок за кроком вибудовували свій власний “протокол свідомого виборця” – від розпізнавання прихованих тригерів до вміння вчасно взяти паузу. Де зникає пауза, там починається керована реакція, а де звучить влучне запитання – повертається свобода вибору».
Таким чином, учасники вебсемінару працювали не лише з поняттями «фейк», «маніпуляція» чи «дезінформація», а й формували конкретні алгоритми поведінки в інформаційному середовищі. Вони вчилися зупиняти автоматичну реакцію, перевіряти джерела та докази, помічати емоційний вплив і враховувати контекст повідомлення.
Вебсемінар «Критичне мислення під час виборів» став частиною роботи Академії української преси, спрямованої на розвиток критичного мислення, інформаційної стійкості та навичок усвідомленого споживання інформації.
Gefördert durch die Bundesrepublik Deutschland
За підтримки Федеративної Республіки Німеччина
Президент Академії української преси Валерій Іванов проаналізував 25-річний шлях української медіакритики — від спротиву темникам і політичній цензурі до контролю стандартів під час повномасштабної війни та осмислення впливу алгоритмів і штучного інтелекту. Основою цієї публікації стало опитування Світлани Остапи для інтернет-видання «Детектор медіа», підготовлене до 25-річчя редакції.
Історія «Телекритики», а згодом «Детектора медіа», у баченні Валерія Іванова — це не лише хронологія одного професійного видання. Це спосіб побачити, як дорослішали українська журналістика і громадянське суспільство, як редакції вчилися називати цензуру цензурою, а приховану рекламу — джинсою, і чому контроль за дотриманням стандартів не втрачає значення навіть тоді, коли країна воює.
Наприкінці 1990-х і на початку 2000-х українське медійне середовище одночасно відкривало нові можливості та потрапляло в залежність від великих власників. Журналісти опинялися між професійними правилами, політичними інтересами й вимогами медіабізнесу. Згодом до цього додалися темники — централізовані вказівки, що визначали, про що і в якій тональності мають повідомляти телеканали.
Саме в цей період медіакритика почала виконувати функцію професійного дзеркала. Вона аналізувала не тільки те, про що розповідають медіа, а й те, як вони формують порядок денний: кого запрошують в ефір, чиї заяви залишають без перевірки, які теми замовчують і де новина підмінюється рекламою або політичним піаром.
За оцінкою Валерія Іванова, принциповою відмінністю ранніх матеріалів Наталії Лигачової була увага до інтересів аудиторії. Аргументована критика робила видимими механізми, про які раніше воліли не говорити публічно. Вона могла викликати незгоду, однак вимагала відповіді по суті.
Роль «Телекритики» не обмежилася розбором телевізійних новин. Медіакритичний майданчик послідовно підтримував реформи, без яких якісна журналістика не могла стати стійкою: оновлення медійного законодавства, роздержавлення преси, прозорість медіавласності та створення незалежного суспільного мовлення.
Особливо важливо, що тема Суспільного залишалася в порядку денному навіть у роки, коли політичної волі для реформи майже не було. Така послідовність демонструє ширшу функцію професійної критики: не лише фіксувати порушення, а й пояснювати, які правила та інституції можуть запобігати їм у майбутньому.
Помаранчева революція. У 2004 році «Телекритика» стала майданчиком для журналістського спротиву політичному тиску. Вона публікувала заяви та свідчення медійників, але водночас не припиняла перевіряти, чи дотримуються професійних принципів самі учасники протесту. Цей підхід не дозволяв перетворити солідарність на автоматичне виправдання «своїх».
Революція гідності. Щоденний аналіз телевізійного висвітлення Майдану показав, що громадянська позиція журналіста не скасовує вимог точності, балансу та відокремлення фактів від оцінок. Результати моніторингів стали підставою для фахових дискусій і розгляду порушень стандартів.
Повномасштабна війна. Після 24 лютого 2022 року до традиційних ризиків додалася російська дезінформація як складова війни. Водночас, наголошує Валерій Іванов, воєнний контекст не повинен перетворювати формулу «не на часі» на універсальну заборону критики. Моніторинг телемарафону, політичного піару, замовчаних тем і порушень стандартів потрібен саме для того, щоб демократична журналістика збереглася після війни.
Ця позиція перегукується з іншими публічними виступами президента АУП про журналістику під час війни та межі допустимих обмежень: безпекові рішення можуть бути необхідними, але вони мають бути чіткими, обґрунтованими й підзвітними.
Валерій Іванов визнає: «Телекритика» не раз могла дратувати. Але, мабуть, це і є ознака справжньої медіакритики
. Професійна критика втрачає сенс, якщо лише підтверджує погляди читача або обслуговує симпатії певної групи.
Найважливішою рисою команди видання він називає невигідну принциповість
— здатність ставити незручні запитання не тільки владі чи опонентам, а й людям та організаціям, із якими поділяєш демократичні цінності. Це складніший стандарт, ніж проста опозиційність: він вимагає однакових правил для всіх і готовності визнавати власні помилки.
Тому медіакритика не має зводитися до конфлікту заради уваги. Її основа — докази, прозора методологія, розуміння контексту та повага до аудиторії. Вона може бути гострою, але повинна залишатися професійною.
У наступні роки аналізувати доведеться вже не тільки редакції, телеканали та їхніх власників. Між людиною й інформацією дедалі частіше стоять рекомендаційні алгоритми TikTok, YouTube, Telegram та інших платформ. Вони визначають, що користувач побачить, як довго затримається на повідомленні й який контент отримає далі.
Генеративний штучний інтелект додає ще один рівень складності. Частина повідомлень уже не має звичного автора або редактора, а походження тексту, зображення чи відео може бути непрозорим. Відтак сучасна медіакритика повинна досліджувати всю інформаційну екосистему: редакційні рішення, бізнес-моделі платформ, роботу алгоритмів, маркування синтетичного контенту та відповідальність тих, хто його поширює.
Для аудиторії це означає новий набір запитань: чому саме цей матеріал опинився у стрічці; хто отримує користь від його поширення; які дані вплинули на рекомендацію; чи можна встановити автора і першоджерело; чи позначено використання ШІ?
Для Академії української преси професійні стандарти, медіакритика й медіаграмотність є пов’язаними напрямами. Журналістам потрібна зовнішня аргументована оцінка їхньої роботи, а аудиторії — інструменти, які допомагають розуміти, як медіа відбирають і конструюють картину світу.
Медіаосвіта тому має навчати не лише розпізнавати окремий фейк. Вона повинна пояснювати редакційні процеси, відмінність між журналістикою та політичним просуванням, вплив власності, роль суспільного мовлення й логіку платформ. Саме така системна оптика дає людині змогу оцінювати не тільки зміст повідомлення, а й середовище, в якому воно виникло.
Медіакритика не повинна бути комфортною
, — підсумовує Валерій Іванов. Її суспільна користь починається там, де вона не дозволяє професії звикнути до порушень, а аудиторії — сприймати медійну картину як нейтральне відображення реальності.
Матеріал є авторською компіляцією АУП за мотивами опитування Світлани Остапи. Повний текст із відповідями Валерія Іванова та архівними фотографіями опубліковано на сайті «Детектор медіа» 28 вересня 2026 року. Під час підготовки цієї публікації використано переказ, аналіз і короткі цитати з обов’язковим зазначенням першоджерела.
24 вересня 2026 Чілдрен Кінофест та ЮНІСЕФ в партнерстві з Академією української преси провели вебінар «Як зняти кіно: абетка кіновиробництва» для спільнот освітян та бібліотекарів.
Експерти вебінару:
Ростилав Гаврилов, фахівець з комунікації ЮНІСЕФ Україна розповів про ініціативу «У кадрі: Крізь дитячий обʼєктив», завдяки участі в якій діти та підлітки від 6 до 14 років можуть не лише навчитися знімати кіно, а й створити власний короткометражний фільм та подати його до та подавати їх на участь у програмі.
Денис Іванов, директор «Чілдрен Кінофесту» та Київського Тижня Критики, зазначив, що за допомогою цих матеріалів вчительство та учнівство матиме змогу пройти шляхом справжньої кінокоманди – від першого задуму до готового фільму або ж дослідити окремий напрямок кіноіндустрії – анімацію, сценарне чи операторське ремесла, режисуру і не тільки. Створена справжня абетка кіновиробництва для юних авторів: від першої ідеї та сценарію – до режисури, акторської гри, зйомки, звуку, анімації й монтажу, де досвідом із дітьми діляться українські кіномитці, які працювали над відомими стрічками та проєктами «Пес Патрон», «Мавка. Лісова пісня», «Сторожова застава», «Довбуш», «Мої думки тихі», «Памфір», «Ти – Космос» та іншими.
Оксана Волошенюк, старша викладачка кафедри кінознавства КДУТКіТ ім.І.К.Карпенко-Карого, співавторка методичних рекомендацій зазначила, що кіномистецтво розвиває критичне мислення, емпатію, уміння домовлятися, обстоювати власні ідеї, бачити спільну мету, бо фільми переважно – спільнопраця.
Галина Дегтярьова, доктор педагогічних наук, завідувачка кафедри сучасних методик навчання КВНЗ «Харківська академія неперервної освіти», співавторка методичних рекомендацій поділилася зразками практичних вправ, що перетворюють дитину в творця.
Учасниця заходу Вікторія Піщанська, доктор культурології, професор кафедри філософії і педагогіки НТУ «Дніпровська політехніка» відгукнулася, що вебінар виявився надзвичайно цікавим, змістовним, корисним та структурованим. Дуже цінним було отримати з перших вуст практичний інструментарій та рекомендації для роботи з унікальним навчальним курсом. Будемо сприяти використанню розробок в роботі вчителів та залученню учнів до конкурсної програми.
З матеріалами програми можна ознайомитися:
Плейлист:
https://m.youtube.com/playlist?list=PLPF2sh78dxCs
Методичні рекомендації (будуть додаватися):
https://drive.google.com/drive/folders/1reVraq7X8HcTJXGDpUWQvoF2NF-TCOij
Увага:
Подати фільм можна до 20 жовтня. 2026 року. Проходити курс перед поданням роботи не обов’язково.
Подати заявку: https://childrenkinofest.com/ua/contest/u-kadri-kriz-ditjachii-obektiv-kinoprograma.htm
Проєкт «Вивчай та розрізняй», що впроваджується IREX за підтримки Посольства США в Україні та у партнерстві з Міністерством освіти і науки України, Міністерством культури України та Академією української преси, оголошує набір учителів, які бажають удосконалити навички критичного мислення та долучитися до мережі проєкту.
Метою проєкту є посилення стійкості до інформаційних впливів та маніпуляцій через зміцнення навичок критичного мислення та формування попиту на якісну інформацію серед освітян і учнівства через інтеграцію інфомедійної грамотності у програму загальної середньої освіти в Україні.
До участі у проєкті запрошуються вчителі всіх предметів, які викладають у 5–11 класах закладів загальної середньої освіти України, а також учителі, які перебувають за межами України та працюють у закладах освіти, підпорядкованих МОН України.
Освітяни, які бажають приєднатися до проєкту, можуть заповнити електронну заявку на участь за посиланням до 4 жовтня 2026 року: https://forms.cloud.microsoft/r/Zs5eY5hkEz
Сьогодні спільнота «Вивчай та розрізняй» об’єднує понад 7200 освітян та 3200 закладів загальної середньої освіти з усіх областей України.
Вчителі проєкту мають доступ до навчально-методичних матеріалів, освітніх заходів і курсів підвищення кваліфікації, а також можливість брати участь у вебінарах, тренінгах, експертних зустрічах та заходах з обміну досвідом. Учасники проєкту є частиною професійної спільноти, яка об’єднує освітян для обміну досвідом і розвитку навичок критичного мислення серед учнівства.
Першим обов’язковим етапом участі у проєкті є проходження онлайн-курсу «Very Verified 2.0» від IREX та EdEra. Курс можна розпочати паралельно з поданням заявки. Завершити його необхідно до початку онлайн-тренінгів для нового набору, запланованих на другу половину жовтня 2026 року. Курс доступний за посиланням: https://study.ed-era.com/uk/courses/course/6177.
Дізнатися більше про проєкт можна за посиланням: https://drive.google.com/file/d/1RHwn9d8j5tt-__rQboj7ACy05UPHc0JZ/view?usp=sharing
Запрошуємо освітян долучатися та поширювати інформацію про можливість участі, сприяючи розвитку культури критичного мислення в освіті.
Проєкт виконується Радою міжнародних наукових досліджень та обмінів (IREX) за підтримки Посольства США в Україні та в партнерстві з Міністерством освіти і науки України, Міністерством культури України та Академією української преси.
Минулого тижня провели перші онлайн-консультації зі студентськими командами з Полтави в межах проєкту FreeMind Ukraine.
Після дводенного тренінгу «Невидимий редактор: хто формує твою інформаційну реальність?» команди продовжують працювати над власними ініціативами — уточнюють ідеї, доопрацьовують формати та перетворюють перші напрацювання на реальні проєкти для своїх університетських спільнот.
Під час консультацій обговорили логіку проєктів, цільову аудиторію, очікувані результати та кроки, які допоможуть втілити ідеї на практиці.
Попереду — ще багато роботи, нових рішень і командних дискусій. Важливо, що студенти не лише говорять про медіаграмотність, а й створюють власні ініціативи, які можуть змінювати інформаційне середовище навколо них
Усі новини, навчальні матеріали, вправи, кейси та презентації проєкту зібрані на сторінці FreeMind Ukraine.
Уявімо звичайний ранок. Телефон ще лежить на тумбочці, але рука вже тягнеться до нього. Telegram. Кілька нових повідомлень. Повітряна тривога. Фото руйнувань. Термінове повідомлення. Ще один канал повідомляє те саме, але трохи інакше. Ми читаємо, перевіряємо, шукаємо першоджерело. Відкриваємо офіційний канал. Знаходимо спростування.
Здавалося б, історія закінчилася. Але чи справді?
Дезінформацію зазвичай сприймають як проблему достовірності: правда чи неправда, факт чи вигадка, справжній документ чи підроблений. Саме тому головною відповіддю на фейк довгий час вважали фактчекінг.
Однак війна показала інший бік проблеми. Маніпулятивне повідомлення може не переконати людину, але налякати її. Може не змусити повірити, але змусити перевіряти стрічку кожні кілька хвилин. Може бути викрите, але залишити після себе тривогу, злість, безпорадність або виснаження.
Фейк може не змінити нашу думку й водночас змінити наш стан. Саме тут починається розмова про медіатравму. Медіатравма — це психологічний слід, який може залишити повторний або інтенсивний контакт із травматичним і маніпулятивним медіаконтентом.
Експертка з питань журналістської етики та висвітлення чутливих тем Наталія Виговська під час навчання в межах Disinformation Booster Academy звертала увагу на психологічний вимір дезінформації. У її лекції йшлося не лише про те, як розпізнавати маніпулятивні повідомлення, а й про те, що вони роблять з людиною та її сприйняттям реальності.
Це важливе зміщення оптики. Коли ми говоримо: «Це фейк», то відповідаємо лише на одне запитання: чи відповідає повідомлення дійсності. Але залишається щонайменше три інших: «Що ця інформація робить із моїми емоціями?», «Що вона спонукає мене зробити?», «Що залишається зі мною після того, як я дізнався, що це неправда?». Саме останнє питання часто випадає з класичної моделі медіаграмотності.
Дослідження, проведене серед здобувачів вищої освіти в Сумах, дає для цього важливий матеріал. Це було пілотне опитування, тому його результати не можна автоматично поширювати на все населення чи трактувати як клінічну діагностику. Але вони дозволяють побачити певну тенденцію.
Для більшості опитаних смартфон є основним цифровим інструментом, а Telegram — одним із головних джерел новин про війну. Понад три чверті респондентів зазначили, що перевіряють новини або соціальні мережі кілька разів на годину.
І тут виникає парадокс. Людина може мати достатній рівень навичок перевірки інформації, але водночас залишатися в режимі постійного інформаційного напруження.
В опитуванні понад половина учасників оцінювали власні навички перевірки фактів як високі. Водночас лише невелика частка добре знала саме про явище медіатравми та інформаційного перевантаження. Тобто вміти розпізнати фейк і вміти захистити себе від його психологічного впливу — не одне й те саме. Це, мабуть, одна з найважливіших точок, у яких сучасна медіаграмотність потребує розширення.
Ми звикли уявляти фактчекінг як своєрідний антидот: побачив неправду, перевірив, виправив, проблема зникла.
У реальному інформаційному середовищі все складніше. Людина прочитала неправдиве повідомлення про загрозу. Злякалася. Переслала його близьким. Через десять хвилин знайшла спростування. Видалила повідомлення. Фактично вона вже знає правду. Але її організм пережив тривогу.
У згаданому дослідженні майже половина учасників повідомляли, що поширюють тривожні новини у власних чатах. Натомість значно менша частка обирала інформаційну паузу або переключення на іншу діяльність.
Серед опитаних також фіксувалися часті прояви тривоги й паніки, труднощі зі сном і концентрацією, а також емоційне оніміння.
Це не означає, що кожен такий симптом спричинений конкретним фейком. Пілотне дослідження не дає підстав для такого причинно-наслідкового висновку. Але воно ставить незручне питання: чи достатньо навчити людину перевіряти інформацію, якщо ми не вчимо її помічати момент, коли інформації для неї вже забагато?
Під час лекції Наталія Виговська розповідала й про власний досвід роботи з токсичним інформаційним середовищем. Постійний моніторинг каналів, накопичення шокуючого контенту, повторювані міфи та маніпулятивні наративи можуть виснажувати навіть людину, яка професійно розуміє механізми дезінформації.
Це особливо важливо для журналістів, редакторів, фактчекерів і медіатренерів.
Професійна дистанція не означає емоційного імунітету. Журналіст може чудово знати, що фотографія вирвана з контексту. Фактчекер може розуміти, що перед ним вигаданий наратив. Редактор може за кілька хвилин встановити походження відео. Але це не означає, що десятки таких повідомлень протягом дня не залишають сліду.
Саме тому медіатравмограмотність має стосуватися не тільки аудиторії. Вона потрібна і тим, хто щодня працює з інформаційною токсичністю.
Є ще одна професійна пастка. Щоб спростувати дезінформацію, журналіст змушений повторити її. Іноді навіть детально.
Але повторення неправдивого твердження саме по собі може збільшувати його знайомість. Тому редакторське рішення має починатися не з питання «як красиво спростувати?», а з питання «чи потрібно взагалі відтворювати цей наратив у такому обсязі?».
Травмочутлива журналістика додає до традиційного принципу точності ще один вимір — принцип «не нашкодь».
Це стосується не лише дезінформації. Під час роботи з людьми, які пережили обстріли, втрату, полон, насильство чи інший травматичний досвід, журналіст має враховувати стан героя, контекст розмови та можливі наслідки публікації.
Людина не є просто джерелом інформації. Іноді найпрофесійніше рішення журналіста — це не поставити запитання, яке він технічно може поставити.
Проблема інформаційної безпеки сьогодні вже не обмежується питанням, чи здатна людина розпізнати фейк. Ідеться також про те, чи може вона зберегти здатність критично мислити, діяти та взаємодіяти з іншими в умовах постійного інформаційного тиску.
Саме цій проблематиці присвячене фундаментальне наукове дослідження «Концепція медіатравмограмотності: формування теорії соціального ефекту та інформаційної резильєнтності», яке проводить кафедра журналістики та філології Сумського державного університету.
Дослідження спрямоване на вивчення інформаційної безпеки, протидії дезінформації та зміцнення психологічної стійкості українського суспільства. У його фокусі — не лише те, як людина розпізнає маніпуляцію, а й те, як інформаційний контент впливає на її емоційний стан, поведінку та здатність зберігати інформаційну стійкість.
Це означає принципову зміну запитання. Ми вже не питаємо лише: «Чи повірить людина цьому фейку?». Ми питаємо: «Що станеться з людиною, суспільством та інформаційним середовищем, якщо цей фейк побачать мільйони?».
Перший крок — не вимагати від себе негайно «перестати реагувати». Емоція не є доказом того, що маніпуляція спрацювала. Страх, гнів чи тривога можуть бути нормальною реакцією на ненормальну реальність.
Другий крок — назвати те, що відбувається. «Я зараз злюся». «Мені страшно». «Я відчуваю безпорадність». «Я перевіряю стрічку вже десятий раз». Таке просте маркування стану повертає увагу від автоматичної реакції до усвідомлення власного досвіду.
Третій крок — поставити інформаційні межі. Дослідження студентів показало, що серед стратегій реагування на тривожну інформацію недостатньо представлені саме паузи, переключення діяльності та свідоме обмеження інформаційного потоку. Тому цифрова пауза — це не втеча від реальності. Іноді це спосіб залишитися здатним її сприймати.
Класична медіаграмотність навчила нас ставити правильні запитання: «Хто це сказав?»; «Яке джерело?»; «Які докази?»; «Кому це вигідно?»; «Що залишилося за межами повідомлення?».
Тепер до цього переліку варто додати ще кілька: «Що я зараз відчуваю?»; «Чи потрібно мені читати це далі?»; «Чи варто поширювати цей контент навіть для його спростування?»; «Чи не перебуваю я вже в стані інформаційного виснаження?».
Саме тому вчені, які досліджують медіатравму, говорять про потребу доповнювати традиційну медіаграмотність інформаційною гігієною, навичками безпечного поширення контенту, цифровими паузами та практиками взаємопідтримки.
Це не означає, що фактчекінг більше не потрібен. Навпаки. Він просто не може бути єдиним захистом. Бо фейк має щонайменше дві площини впливу: він може змінювати те, що ми думаємо, і те, як ми почуваємося та поводимося. Перше допомагає виправити перевірка фактів. Для другого потрібна медіатравмограмотність.
І, можливо, наступний етап розвитку медіаграмотності полягає саме в цьому переході: від запитання «Чи правда це?» до ширшого — «Що ця інформація робить зі мною, іншими людьми й нашим спільним інформаційним простором?».
Бо дезінформація не закінчується в ту мить, коли ми прочитали слово «фейк». Іноді після неї залишається страх, іноді — недовіра; іноді — виснаження; а іноді — бажання більше нічого не читати. Саме тому сьогодні нам потрібна не лише здатність розпізнати інформаційну отруту. Нам потрібно навчитися не дозволяти їй визначати наш стан.
Наталія Пономаренко, докторка філософії, старша викладачка кафедри журналістики та філології СумДУ, медіатренерка, членкиня Національної спілки журналістів України.
